03 лютого 2026 року м. Житомир справа № 240/24980/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду рапорту від 25.09.2024 про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту г) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу";
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 у визначений чинним законодавством термін розглянути рапорт від 25.09.2024 про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту г) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_2 , яка перебувала у підпорядкуванні військової частини НОМЕР_1 . Мати позивача, ОСОБА_2 , є особою з інвалідністю II групи та за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду. Це підтверджується довідкою МСЕК від 26.07.2024 та медичним висновком ЛКК від 19.09.2024. Інші працездатні члени сім'ї, які могли б здійснювати такий догляд, відсутні. У зв'язку з цими обставинами позивач 25.09.2024 звернувся до військової частини НОМЕР_2 із рапортом про звільнення. Командування військової частини НОМЕР_2 направило вказаний рапорт із супровідним листом № 4703 від 26.09.2024 до військової частини НОМЕР_1 для прийняття рішення. Представник позивача 21.11.2024 направляв адвокатський запит щодо стану розгляду документів, проте відповіді не отримав. Станом на 26.12.2024 рапорт розглянутий не був, що позивач вважає протиправною бездіяльністю.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 14.01.2025 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).
Ухвалою від 20.03.2025 витребувано у військової частини НОМЕР_1 інформацію та відповідні підтвердні документи щодо результатів розгляду рапорта ОСОБА_1 про звільнення та зупинено провадження у справі до отримання судом витребуваних доказів.
У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 28.03.2025, відповідач зазначив, що вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Військова частина НОМЕР_2 була прийнята у підпорядкування військової частини НОМЕР_1 з 20.01.2024 відповідно до директиви від 19.01.2024 № Д-321/5дск. Позивач звернувся з рапортом до командира військової частини НОМЕР_2 , оскільки є її військовослужбовцем. Командування батальйону направило документи до військової частини НОМЕР_1 для погодження супровідним листом від 26.09.2024. Однак помічником командира з правової роботи військової частини НОМЕР_2 було відмовлено у погодженні через невідповідність змісту документів вимогам законодавства. Відповідач стверджує, що прийняття рішення про звільнення належить до компетенції командира військової частини НОМЕР_2 і не потребує погодження з боку військової частини НОМЕР_1 . Таким чином, військова частина НОМЕР_1 не є належним відповідачем у справі, оскільки не вчиняла дій, що порушують права ОСОБА_1 . Командир військової частини НОМЕР_2 несе повну відповідальність за соціальний захист своїх підлеглих.
Як вбачається з відзиву, військова частина НОМЕР_2 була прийнята зі складу сил Територіальної оборони Збройних сил України у підпорядкування командира НОМЕР_3 окремої десантно-штурмової бригади (військова частина НОМЕР_1 ).
За таких обставин суд дійшов висновку про необхідність залучити до участі у справі як другого відповідача військову частину НОМЕР_2 та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 забезпечити вручення військовій частині НОМЕР_2 цієї ухвали та доданих до неї документів.
Ухвалою суду від 06.11.2025 провадження у справі поновлено, залучено до участі у справі як другого відповідача військову частину НОМЕР_2 та зупинено провадження у справі.
У повідомленні, поданому до суду, військова частина НОМЕР_1 вказала, що на виконання директиви від 15.07.2025 № Д-321/87/дск та наказу від 17.07.2025 № 29дск відбулися організаційні зміни. Згідно з цими документами НОМЕР_4 окремий стрілецький батальйон (військова частина НОМЕР_2 ) був переданий із підпорядкування військової частини НОМЕР_1 до складу Військово-морських сил Збройних Сил України. Відповідач повідомив суд, що військова частина НОМЕР_2 має зареєстрований електронний кабінет у системі "Електронний суд".
Ухвалою від 03.02.2026 провадження у справі поновлено.
Суд вважає, що вжив усіх можливих і передбачених процесуальним законодавством заходів для забезпечення належного повідомлення другого відповідача - військової частини НОМЕР_2 .
Відзив від цього відповідача на адресу суду в строки, передбачені статтею 162 КАС України, не надходив.
Частина 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
У відповідності до положень ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами із прийняттям рішення відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України.
Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.
ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_2 , яка згідно з директивою Міністерства оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 19.01.2024 № Д-321/5дск перебувала у підпорядкуванні військової частини НОМЕР_1 . Мати військовослужбовця, ОСОБА_2 , відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АБ № 1044458 від 26.07.2024, є особою з інвалідністю II групи. Згідно з медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я № 352 від 19.09.2024, ОСОБА_2 за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду.
У зв'язку з наявністю підстав для звільнення з військової служби за сімейними обставинами, 25.09.2024 ОСОБА_1 подав на ім'я командира військової частини НОМЕР_2 рапорт про звільнення на підставі абзацу 13 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу". До рапорту було додано копії документів, що підтверджують родинні зв'язки, групу інвалідності матері та її потребу у постійному сторонньому догляді.
Супровідним листом № 4703 від 26.09.2024 командування військової частини НОМЕР_2 направило рапорт ОСОБА_1 з доданими до нього документами до вищого штабу - військової частини НОМЕР_1 для розгляду та прийняття відповідного рішення.
21.11.2024 представником позивача, адвокатом Якименком О.В., було направлено адвокатський запит до військової частини НОМЕР_1 з метою отримання інформації про стан розгляду зазначеного рапорту. Станом на день звернення до суду військова частина НОМЕР_1 не надала відповіді на адвокатський запит.
Вважаючи таку бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду рапорту від 25.09.2024 протиправною, позивач звернувся до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;.
У зв'язку з військовою агресією РФ проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
На момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-ХІІ, Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу") військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ передбачені такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Статтею 24 Закону № 2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби. Відповідно до частини третьої цієї статті закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII, а у частині четвертій цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (пункт 1), під час воєнного стану (пункт 2).
Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначається Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України № 1153/2008 від 10.12.2008 (далі Положення № 1153/2008).
Відповідно до п. 2 Положення № 1153/2008 громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України в добровільному порядку або за призовом. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Згідно з абз. 2 п. 12 Положення № 1153/2008 право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах, за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
За приписами п. 213 Положення № 1153/2008 військовослужбовці строкової військової служби можуть бути звільнені зі строкової військової служби достроково відповідно до пунктів "б", "в", "г" частини другої ст. 26 Закону № 2232-XII.
Керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, одержавши документи від командира військової частини або заяву безпосередньо від родичів військовослужбовця про дострокове звільнення в запас, призначає комісію, яка перевіряє в десятиденний строк сімейний стан родичів військовослужбовця. За результатами перевірки складається акт обстеження, який надсилається для розгляду керівнику обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Керівник обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки зобов'язаний у триденний строк розглянути документи про дострокове звільнення військовослужбовця зі строкової військової служби і за наявності законних підстав надіслати їх командиру військової частини, де проходить службу військовослужбовець.
У разі відсутності законних підстав для дострокового звільнення військовослужбовця зі строкової військової служби за сімейними обставинами керівник обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки надає заявнику відповідь про причини відмови і повідомляє про це командира військової частини, де проходить службу військовослужбовець.
Відповідно до п. 233 Положення № 1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Пунктом 234 Положення № 1153/2008 зазначено, що перед звільненням військовослужбовців уточнюють дані про проходження ними військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби. Вислуга років військової служби військовослужбовців розраховується не пізніше ніж за два місяці до дати, на яку планується звільнення. Інформація про розраховану вислугу років військової служби доводиться військовослужбовцю під підпис перед оформленням документів для його звільнення з військової служби. У разі незгоди з розрахунком вислуги років військової служби військовослужбовець повинен письмово обґрунтувати свої заперечення на аркуші з розрахунком вислуги років і засвідчити їх своїм підписом. У разі відмови військовослужбовця підписати розрахунок вислуги років про це робиться відповідний запис на цьому ж аркуші та засвідчується підписами осіб, які були присутні під час бесіди.
На виконання положень Закону № 2232-XII та Указу Президента України № 1153/2008 від 10.12.2008 наказом Міністра оборони України № 170 від 10.04.2009 затверджено Інструкцію про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Інструкція № 170), яка визначає механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Відповідно до п. 1.5 Інструкції № 170 для встановлення, зміни, призупинення, або припинення правових відносин з громадянами України, які реалізуються наказами посадових осіб по особовому складу, у Генеральному штабі Збройних Сил України, Командуванні об'єднаних сил Збройних Сил України, видах Збройних Сил України, окремих родах сил Збройних Сил України, окремих родах військ Збройних Сил України, органах військового управління, з'єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах, організаціях, (далі - військові частини), оформляються: подання (додаток 1), рішення колегіальних органів, утворених і діючих відповідно до законодавчих актів і актів Міністерства оборони України, Резерв кандидатів для просування по службі (додаток 2), План переміщення військовослужбовців на посади номенклатури посад (далі - План переміщення на посади) (додаток 16) на військовослужбовців крім тих, які проходять строкову військову службу, зокрема щодо звільнення з військової служби.
Абзацом 2 п. 14.10 Інструкції № 170 визначено, що звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Отже, чинним законодавством України передбачені підстави для звільнення за сімейними обставинами з військової служби військовослужбовців, призваних на військову службу під час мобілізації в особливий період. Однак такі підстави мають бути підтверджені наданими військовослужбовцем відповідними документами.
Відповідно до п. 5 Додатку 19 при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413 та визначено підпунктом "г" пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом "ґ" пункту 2 частини п'ятої, підпунктом "г" пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", подаються копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Аналіз наведених законодавчих норм свідчить про те, що розгляд рапорту про звільнення зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин щодо дотримання абзацу 3 пункту 14.10 розділу XIV Інструкції № 170, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби. Проект наказу про звільнення зі служби до подання їх на підпис командирам перевіряється безпосереднім керівником кадрового органу або особою, на яку відповідно до письмового наказу покладено тимчасове виконання обов'язків за цією посадою та проходить правову експертизу в юридичній службі.
Як встановлено судом, 27.07.2024 до військової частини НОМЕР_2 надійшов рапорт позивача від 25.09.2024 з додатками про звільнення його з військової служби за сімейними обставинами на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Так, згідно з пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі, зокрема, необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 233 Положення № 1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до п. 14. Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 548-XIV, із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатись до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Пункт 14.10 розділу XIV Інструкції № 170, передбачає, що документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби.
Отже, рапорт про звільнення позивача з відповідними документами за звичайних обставин повинен бути поданий його безпосередньому начальнику/командиру.
Суд зазначає, що згідно з пунктом 225 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини 6 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Згідно з абзацом тринадцятим п. 14.10 Розділу ХІV Інструкції № 170 документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Пунктом 117 Дисциплінарного статуту ЗСУ визначено, що пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Тобто право військовослужбовця на реалізацію свого права, зазначеного у рапорті, кореспондує з обов'язком відреагувати на рапорт.
З системного аналізу вказаних норм права слідує, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.
При цьому, в умовах дії воєнного стану немає заборон на розгляд рапорту про звільнення з військової служби.
Суд встановив, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_2 , яка на момент подання рапорту перебувала у підпорядкуванні військової частини НОМЕР_1 відповідно до директиви від 19.01.2024. 25.09.2024 позивач подав рапорт командиру військової частини НОМЕР_2 про звільнення з військової служби на підставі абзацу тринадцятого підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Командування військової частини НОМЕР_2 направило рапорт із супровідним листом від 26.09.2024 № 4703 до військової частини НОМЕР_1 для прийняття рішення.
Суд зазначає, що відповідачами жодним чином не спростовано факт подання позивачем рапорту від 25.09.2024 про звільнення з військової служби. При цьому, матеріали справи не містять інформації щодо результатів його розгляду.
Вказане свідчить про те, що компетентним органом взагалі не надано оцінку наявності/відсутності підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту г) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.
Отже, у даному випадку суб'єктом владних повноважень не розглянуто рапорт позивача про звільнення з військової служби по суті й, відповідно, не прийнято обґрунтоване та вмотивоване рішення командування військової частини щодо відмови у задоволенні рапорту або наказ про звільнення з військової служби.
Водночас суд зауважує, що надання будь-яких роз'яснень або заперечень не звільняє відповідача як суб'єкта, до повноважень якого належить вирішення питання щодо можливості звільнення позивача з військової служби, від обов'язку прийняття рішення за наслідком розгляду рапорту про звільнення останнього з військової служби або мотивовану відмову в такому.
Таким чином, у даних правовідносинах суб'єкт владних повноважень не може утриматись від прийняття рішення, що входить до його виключної компетенції.
Згідно з загальними засадами права дії суб'єкта владних повноважень це - активна поведінка суб'єкта владних повноважень, а бездіяльність - його пасивна поведінка. Як дії, так і бездіяльність можуть мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи.
В свою чергу, відсутність належним чином оформленого наказу про звільнення позивача з військової служби чи відмови у звільненні свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, оскільки в даному випадку погодження (непогодження) рапорту, скерування його до іншої військової частини не є рішенням суб'єкта владних повноважень, а тому не може свідчити про відмову позивачу у звільненні з військової служби.
Суд зазначає, що військова частина НОМЕР_2 є безпосередньою військовою частиною, в якій проходить службу позивач. Згідно з положеннями статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та підзаконними актами, рішення про звільнення приймає командир військової частини, де перебуває військовослужбовець. Підпорядкування НОМЕР_2 військовій частині НОМЕР_1 на момент подання рапорту не змінювало цієї компетенції. Направлення рапорту до НОМЕР_1 здійснювалося для погодження, проте відмова в погодженні не звільняла командира НОМЕР_2 від обов'язку прийняти рішення по суті. Після перепідпорядкування НОМЕР_2 до ВМС ЗСУ військова частина НОМЕР_1 взагалі втратила будь-яку компетенцію щодо позивача.
Таким чином, належним відповідачем у справі є військова частина НОМЕР_2 , оскільки саме її командир уповноважений розглядати рапорт та приймати рішення про звільнення. Військова частина НОМЕР_1 не є суб'єктом владних повноважень, чия бездіяльність порушує права позивача, оскільки вона не має повноважень на прийняття остаточного рішення про звільнення військовослужбовця іншої частини.
З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку, що військовою частиною НОМЕР_2 допущено протиправну бездіяльність, що полягає у нерозгляді рапорту позивача від 25.09.2024 про звільнення з військової служби відповідно до абзацу 13 підпункту г) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.
Враховуючи, що відповідач-2 належним чином не розглянув рапорт позивача про звільнення з військової служби та не прийняв будь-яке рішення, яке б породжувало для позивача юридичні наслідки, не надав оцінку підставі для звільнення з військової служби та доказам на підтвердження такого права, суд вважає за необхідне зобов'язати військову частину НОМЕР_2 розглянути рапорт позивача про звільнення зі служби по суті з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні, за результатом чого прийняти відповідне рішення.
Решта доводів та аргументів учасників справи не мають значення для вирішення спору по суті, не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Жодної інформації про розгляд рапорту чи прийняте рішення до суду не надійшло попри постановлення ухвал про витребування доказів. Жоден з відповідачів не надав копію наказу про звільнення, про відмову в ньому чи обґрунтоване пояснення причин затримки, що триває вже понад півтора року.
Така поведінка військових частин свідчить про очевидну бездіяльність та ігнорування права військовослужбовця на своєчасний розгляд рапорту за поважною сімейною обставиною, яка прямо передбачена законом для захисту прав особи, що змушена поєднувати військову службу з необхідністю постійного догляду за близьким родичем з інвалідністю.
Враховуючи вищевикладене, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, оскільки вимоги до військової частини НОМЕР_1 задоволенню не підлягають.
Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України, згідно з якою при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Матеріалами справи підтверджується, що позивачем при зверненні до суду з даним позовом сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн, який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_2 .
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з такого.
У відповідності до частин 1 та 3 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно з частиною 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем виступала його посадова чи службова особа.
Положеннями частини 7 статті 139 КАС України закріплено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до частини 3 статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 КАС України, має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 6 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 КАС України).
Отже, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Cуд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Аналогічна позиція суду викладена у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 580/3324/19.
Крім того, Верховним Судом у додатковій постанові від 08.03.2023 у справі № 873/52/22 зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення судових витрат у справі яка розглядається є розумність заявлених витрат. Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 цього Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
За змістом статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" від 05.07.2012 № 5076-VІ гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Так, зі змісту позовної заяви вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу у цій справі оцінено у 5500,00 грн.
Досліджуючи розмір витрат на професійну правничу допомогу на предмет їх обґрунтованості та пропорційності, суд звертає увагу на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30.09.2020 у справі № 360/3764/18, за якою при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв'язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна й інші проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України" заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Таким чином, аналізуючи документи надані представником позивача на підтвердження витрат на правничу (правову) допомогу, враховуючи категорію та складність справи, ціну та предмет позову, а також те, що розгляд справи відбувся в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без виклику сторін, виходячи з обсягу та характеру доказів у справі (відсутності експертиз, відсутності виклику свідків, тощо), зважаючи на сформовану судову практику (у тому числі Верховного Суду) суд вважає розмір вартості наданих послуг є неспівмірним зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг та результатом розгляду справи, а отже, вимоги про відшкодування 5500,00 грн витрат на правничу допомогу - необґрунтованими та такими, що не відповідають критеріям реальності та розумності.
Враховуючи досліджені судом докази щодо витрат на професійну правничу допомогу, критерії необхідності та доцільності понесених витрат, обсяг наданих послуг, суд доходить висновку про можливість відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2 витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн на користь позивача.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_6 ), військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ) задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_1 від 25.09.2024 про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути по суті та прийняти рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 від 25.09.2024 про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20грн (однієї тисячі двохсот одинадцяти гривень 20 копійок) та 2000,00 грн (двох тисяч гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.М. Леміщак
Повний текст складено: 03 лютого 2026 р.
03.02.26