03 лютого 2026року
м. Київ
справа № 761/12856/23
провадження № 61-11060св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Сисоєв Дмитро Олександрович, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня
2024 року у складі суддіПономаренко Н. В та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2025 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Нежури В. А., Соколової В. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про припинення права особи на частку у спільному майні та стягнення грошової компенсації за частку у праві спільної часткової власності.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 є рідним братом позивача.
Сторони володіють нерухомим майном, що перебуває у їх спільній частковій власності, а саме:
однокімнатною квартирою АДРЕСА_1 , яка в рівних частинах належить сторонам у справі;
однокімнатною квартирою АДРЕСА_2 , яка в рівних частинах належить сторонам у справі;
трикімнатною квартирою АДРЕСА_3 , в якій позивачу належить 1/3 частина, а відповідачу - 2/3.
Позивач постійно проживає разом зі своєю родиною в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 .
В свою чергу, ОСОБА_2 з 1987 року зареєстрований та постійно проживає в трикімнатній квартирі АДРЕСА_3 .
ОСОБА_1 стверджує, що стосунки між ним та відповідачем не склались, внаслідок чого позивач не може в повній мірі користуватись належною йому на праві спільної часткової власності квартирою АДРЕСА_3 .
Спільне володіння і користування цим нерухомим майном є неможливим.
Виділити належну йому 1/3 частину вказаної квартири в натурі не представляється за можливе, що підтверджується висновком експерта від 01 лютого 2023 року № 02-02/2023 від 10 лютого 2023 року.
Крім того, відповідно до вказаного висновку експерта, на момент проведення дослідження ринкова вартість 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 становить 1 632 993,00 грн, що еквівалентно 44 656,00 дол. США.
Таким чином, оскільки виділ в натурі частки із спільного майна є неможливим, спільне володіння та користування спільним майном також є неможливим, позивач вважав, що має право на одержання від відповідача грошової компенсації вартості його частки, що становить 1 632 993,00 грн.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
припинити право спільної часткової власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_1 , виділивши її ОСОБА_2 ;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 в сумі 1 632 993,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня
2024 року, залишеним без змін постановоюКиївського апеляційного суду від 09 липня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди послались на те, що позивач, звертаючись до суду із вказаним позовом, не довів, що відповідачем порушено його право на здійснення права власності на 1/3 частку спірної квартири в розумінні статті 317 Цивільного кодексуУкраїни (права володіння, користування та розпорядження своїм майном).
ОСОБА_1 , зокрема, не довів, що відповідач позбавив його можливості реалізувати своє право власності на частину спірної квартири, оскільки відсутні докази, що позивач бажав встановити порядок користування квартирою, вселитись в неї. Також не вирішувалось питання щодо продажу належної йому частки у вказаній трикімнатній квартирі.
Крім того, суди зазначили, що належну ОСОБА_1 частку у спірній квартирі не можна вважати незначною, вартість 1/3 частки вказаної квартири становить 1 632 993,00 грн. При цьому матеріали справи не містять доказів того, що відповідач має фінансову спроможність сплатити позивачу вартість цієї частки, а також того, що така виплата не становитиме для нього надмірний тягар.
Водночас суди врахували відсутність згоди відповідача на викуп належної позивачу частки.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
26 серпня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Сисоєв Д. О., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2025 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, які мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2025рокувідкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
15 жовтня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами встановлено, що позивач та відповідач є рідними братами.
Згідно свідоцтва про право власності від 21 червня 1993 року та договору дарування частки квартири від 05 серпня 2021 року ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить 2/3 частини квартири АДРЕСА_3 .
На підставі договору дарування від 22 лютого 2003 року ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 1/3 частина квартири АДРЕСА_3 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24 березня 2003 року спадкоємцями зазначеного в заповіті майна ОСОБА_4 , а саме квартири АДРЕСА_2 , в рівних частках є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 14 жовтня 2013 року ОСОБА_5 передала, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли у власність в рівних частках по частині кожному квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно висновку експерта за результатами проведення будівельно-технічного дослідження № 02-02/2023 від 10 лютого 2023 року, провести виділ в натурі 1/3 частки квартири АДРЕСА_3 з дотриманням вимог Державних будівельних норм та вимог нормативно правових актів у галузі будівництва технічно неможливо. Ринкова вартість вказаної квартири на момент проведення дослідження становить 1 632 993,00 грн, що еквівалентно 44 656,00 дол. США.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частини перша-третя статті 358 ЦК України).
Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 183 ЦК України).
У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).
Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3). Водночас потрібно зважати на те, що правило пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі приписів цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, визначених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, визначених цією статтею.
Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Згідно зі статтею 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.
Отже, приписи статті 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.
Водночас у статті 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об'єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.
Саме тому під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.
Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 (провадження № 14-96цс25).
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 не довів, що відповідач позбавив його можливості реалізувати своє право власності на частину квартири, оскільки відсутні докази, що позивач бажав встановити порядок користування квартирою, вселитись в неї. Також не вирішувалось питання щодо продажу належної йому частки у вказаній трикімнатній квартирі. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази щодо спроможності відповідача виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за останнім права власності на спільне майно. Згода відповідача на виплату ним такої компенсації відсутня.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
З огляду на викладене, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, надавши їм належну оцінку, встановивши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
При цьому колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що позивач не позбавлений права у майбутньому розпорядитися належною йомучасткою у спірній квартирі у спосіб, визначений частинами першою та другою статті 362 ЦК України.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Верховний Суд встановив, що судами попередніх інстанцій оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Сисоєв Дмитро Олександрович, залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня
2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня
2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
М. Ю. Тітов