Справа № 203/1473/25
2/180/28/26
02 лютого 2026 р. м.Марганець
Марганецький міський суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Хомченко С.І.,
з секретарем судового засідання - Меньшиковою А.В.,
розглянувши в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа служба у справах дітей Гостомельської селищної військової адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні малолітньої дитини,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду позовом, в якому просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що він, ОСОБА_1 , самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування посилається на те, що він, ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 мають спільного малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням виконавчого комітету Марганецької міської ради від 11.08.2022 року визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, ОСОБА_1 .. З серпня 2022 року син ОСОБА_4 проживає разом із позивачем та знаходиться на його повному утриманні. Мати дитини ОСОБА_2 з серпня 2022 року не бере участі у вихованні дитини, не провідує сина, не цікавиться його здоров'ям, навчанням, морально та матеріально не підтримує. Юридична фіксація факту знаходження дитини на утриманні заявника необхідна останньому з метою оформлення документів для отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується лише одним з батьків, а також для захисту прав та інтересів його малолітнього сина. Тому він змушений встановити юридичний факт у судовому порядку.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні просив задовольнити позов.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні також просить позов задовольнити та пояснила, що у неї інша сім"я, з дитиною вона спілкується дуже рідко, участі у вихованні і утриманні дитини не приймає.
Представник третьої особи служби у справах дітей Гостомельської селищної військової адміністрації надала суду заяву про розгляд справи без її участі.
Вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно ч.1ст.76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частина 2 вказаної статті передбачає, що ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Дослідивши надані заявником докази, суд встановив наступні обставини.
ІНФОРМАЦІЯ_2 від фактичних шлюбних віносин у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 .
11.06.2019 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у відділі ДРАЦС по Томаківському району та місту Марганцю ГТУЮ у Дніпропетровській області, актовий запис №19.
Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 08.09.2021 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано.
Рішенням виконавчого комітету Марганецької міської ради Дніпропетровської області №221 від 11.08.2022 року визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_1 .
Згідно характеристики ОСОБА_3 , 2014 року народження, є учнем 5-В класу Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, навчається в ліцеї №1 з 3 класу. Дитина регулярно відвідує заняття. Виконує домашню роботу та має бажання навчатися, дотримується правил поведінки у ліцеї. Батько завжди підтримує тісний зв'язок зі школою, класним керівником, постійно відвідує батьківській збори, що підтверджується характеристикою з навчального закладу від 04.02.2025 року за підписом класного керівника та директора ліцею.
Згідно довідки від 27.03.2023 року, виданої ОСОБА_1 , 1975 року народження, у тому, що з вересня 2022 року фактичне місце проживання взятої на облік внутрішньо-переміщеної особи його та сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є АДРЕСА_1 . Мати дитину не відвідує, участі у його вихованні не приймає. При цьому співвласники ОСББ №73Е з якими контактує ОСОБА_1 та його малолітній син, з ОСОБА_2 не знайомі, жодного разу її не бачили, наявність фактів участі матері у вихованні дитини не підтверджують.
Згідно Акту обстеження умов проживання від 11.04.2024 року малолітньому ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 створені всі належні умови для розвитку та проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до приписів п. 2 ч.1 ст. 315 ЦПК України суд, зокрема, розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
Частина перша ст. 319 ЦПК України зобов'язує суд у рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення, серед іншого зазначити мету встановлення факту.
Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету його встановлення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18).
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Статтею 318 ЦПК України встановлені вимоги до змісту заяви, у заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт.
Правовідносини щодо утримання дітей, є предметом регулювання Сімейного кодексу України.
Питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).
Згідно ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно із ч. 2, 5 ст. 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Статтею 51 Конституції України гарантовано, а ст. 180 СК України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Тобто, закон покладає на батьків обов'язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов'язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.
Обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, так і батька, причому, обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов'язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.
Обов'язок по утриманню зберігається також і у випадку позбавлення батьківських прав батьків (ч. 2 ст. 166 СК України).
У випадку невиконання батьками обов'язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 164 КК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
У поданій заяві позивач зазначає, що син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на даний час проживає разом із ним та повністю перебуває на його утриманні та просить встановити даний факт.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Всупереч вимог наведеної норми заявник не надав суду доказів, що він утримує дитину самостійно.
Позивач також просив суд встановити факт, що він самостійно виховує малолітню дитину.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України.
За приписами ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно зі ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. При цьому, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому, сімейні відносини, як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, котрі поділяються на юридичні дії (спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, в силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи, в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки) та припиняється у момент її смерті (ст. 25), а з підстав встановлених цим Кодексом виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання) котра може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 30). При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Підставою позбавлення батьківських прав у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України є ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків.
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком необхідно встановити юридичний факт або декілька, в силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Позивач у поданій заяві зазначає, що дитина проживає разом із ним, знаходиться на його утриманні і самостійному вихованні.
Такі твердження, в силу ст. 141 СК України, суд оцінює критично, оскільки проживання матері окремо від дитини не впливає на обсяг її прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання малолітньої дитини, матір умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з даного приводу.
Сімейним кодексом України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 15 СК України). Разом із тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Констатації стороною позивача обставини, що він самостійно виховує та утримує дитину, та відсутність заперечень з боку іншого з батьків, не є достатньо для доведення дійсного перебування дитини тільки на вихованні та утриманні одного з батьків, оскільки до такої категорії відносяться особи, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості виховання іншим з батьків внаслідок об'єктивних обставин. Це стосується випадків коли інший з батьків дитини помер, безвісно відсутній, позбавлений батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків або не здатен їх виконувати в силу об'єктивних обставин, а не з метою штучного створення підстави.
Як вбачається із заяви позивача, він зазначає, що метою заявленого ним встановлення факту самостійного виховання та утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , йому потрібно для призначення соціальних пільг, субсидій, допомоги, тощо та не пов'язано з мобілізаціними заходами та встановленням опіки (піклування) над дитиною.
При цьому, факт проживання та самостійного виховання дитини батьком не оспорювався жодним з учасників справи, доказом чому є заява відповідачки, яка не заперечує сам факт проживання дитини з позивачем.
Отже, слід дійти висновку, що позивач звернувся до суду з метою закріплення факту, який ніким не оспорюється та не ставиться під сумнів.
Суд у даній справі не встановив факт порушення особистих прав заявника, які б підлягали захисту у судовому порядку в обраний ним спосіб.
Верховний Суд України у листі від 01.01.2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: 1. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
На думку суду, встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у заяві, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у заяві.
Суд звертає увагу, що обоє батьків зобов'язані однаковою мірою брати участь у вихованні та утриманні своєї дитини.
Водночас, якщо мати не позбавлена батьківських прав і відсутнє будь-яке рішення органу опіки і піклування щодо встановлення режиму спілкування із дитиною та участі батька та матері в її вихованні, що має місце у цій справі, мати у будь-який час має право і обов'язок брати участь у вихованні дитини.
Таким чином, за встановлених обставин цієї справи, відсутні підстави для висновку, що батько виховує дитину сам, оскільки таке може мати місце лише у випадку, коли мати у дитини відсутня, об'єктивно позбавлена можливості брати участь в житті дитини, або свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками.
Однак жодного належного та допустимого доказу таких обставин суду не надано, будь-яких доказів щодо неможливості матір'ю дитини виховувати та утримувати її або умисного нехтування нею батьківськими обов'язками щодо дитини суду не надано.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Докази, долучені до матеріалів справи свідчать лише про проживання дитини разом з батьком і участь останнього у вихованні дитини, проте не підтверджують факт ухилення матері від такого.
В матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, що відповідачка ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав відносно сина, а також відсутні інші докази, що відповідачка не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин.
Утримання та виховання дитини батьком є його законним обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Суд зазначає, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини.
При цьому суд враховує, що встановлення факту перебування на утриманні позивача малолітнього сина впливає на права та законні інтереси відповідача, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як позбавлення батьківських прав та інше.
Крім того, звернення із позовною заявою про встановлення факту самостійного утримання неповнолітньої дитини в цій справі необхідне позивачу для створення преюдиційного рішення для вирішення питання щодо можливості отримання відстрочки від мобілізації, що є неприпустимим з огляду на характер спірних правовідносин.
Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Відповідно до приписів ч.1 ст. 4 ЦПК України, яка регламентує право на звернення до суду за захистом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Виходячи із правового аналізу даної норми Закону, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи законних інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, яка звернулась до суду, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
За відсутності між сторонами відповідного спору, суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).
Суд вважає, що заявлені позивачем позовні вимоги є не вимогами до відповідачки щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача, а фактично є вимогами, на підставі яких позивач бажає отримати відстрочку від мобілізації.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в задоволені позову судові витрати по справі залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 12, 81, 89, 258-259, 263-265, 268, 293, 315 ЦПК України, суд,-
В задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа служба у справах дітей Гостомельської селищної військової адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні малолітньої дитини - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Марганецький міський суд Дніпропетровської області в 30-денний строк з дня проголошення рішення.
Суддя: С. І. Хомченко