22 січня 2026 рокуСправа № 460/13795/25 пров. № А/857/37372/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,
при секретарі судового засідання - Гладкій С.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради, Виконавчого комітету Володимирецької селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито за апеляційними скаргами Володимирецької селищної ради на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2025 року, ОСОБА_1 та Володимирецької селищної ради на рішення цього суду від 30 вересня 2025 року (суддя Комшелюк Т.О., м. Рівне, повний текст складено 20 серпня 2025 року та 30 вересня 2025 року відповідно), -
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Володимирецької селищної ради, Виконавчого комітету Володимирецької селищної ради (далі Селищна рада, Виконком відповідно), в якому просив:
визнати протиправним та скасувати рішення Виконкому від 20.06.2025 № 102 (далі Рішення);
визнати протиправною відмову Селищної ради у придбанні для сім'ї ОСОБА_1 квартири у АДРЕСА_1 ;
зобов'язати Селищну раду на власний вибір придбати для сім'ї ОСОБА_1 одне із наведених у позові житлових приміщень, за визначеною власником ціною;
зобов'язати Селищну раду видати на придбане житлове приміщення стягувачу ордер для заселення в неї сім'ї ОСОБА_1 ;
стягнути з Селищної ради моральну шкоду на користь ОСОБА_1 у розмірі 200 000 грн, яку перерахувати до благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Повернись живим», ЄДРПОУ 39696398, призначення платежу, - благодійна допомога військовослужбовцям, рахунок в «Приватбанку» (IBAN) НОМЕР_1 .
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2025 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Зупинено дію Рішення до набрання законної сили рішенням суду у адміністративній справі № 460/13795/25.
Вказану ухвалу оскаржив відповідач. В апеляційній скарзі вказує, що суд першої інстанції не навів належних та достатніх мотивів для застосування заходів забезпечення позову та безпідставно дійшов висновку про необхідність вжиття таких заходів. Жодного офіційного висновку про непридатність приміщення для проживання позивачем не надано.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано Рішення. В задоволенні решти позовних вимог та клопотань, відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його у відповідних частинах оскаржили сторони, які із покликанням на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять:
позивач - рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та клопотань скасувати та ухвалити нове рішення по суті:
визнати надану відповідачами документацію (технічний паспорт, інвентаризаційну справу № 7 та акт огляду від 09.06.2025 щодо приміщення по АДРЕСА_2 (далі Адреса)) як неналежні та недопустимі докази і такі докази з мотивувальної частини оскаржуваного рішення виключити;
виключити з мотивувальної частини оскаржуваного рішення твердження про те, що приміщення за Адресою є по вул. житловим на сумнівні докази і його сумнівну адресу.
відповідач - рішення суду скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В доводах апеляційної скарги позивач вказує, що запропоноване відповідачем приміщення не є житловим та не відповідає вимогам статей 48, 50 Житлового кодексу України (далі ЖК), розташоване за межами територіальної громади Селищної ради. Крім того, зазначено його сумнівну (недостовірну, некоректну, хибну) Адресу, оскільки за такою ж адресою проживає та сплачує за електроенергію інша особа. Також вказує на підстави для стягнення моральної шкоди, для ефективного поновлення порушених житлових прав сім*ї заявника, оскільки Селищна рада протягом тривалого часу порушує цивільне право позивача на житло та не дає змоги реалізувати це своє право, що триває надмірно тривалий час і до нині.
Відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що норма жилої площі для надання громадянам житла у розмірі 13,65 кв. м. є максимальним розміром жилої площі на одну людину, тоді як мінімальний визначається рівнем середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті. Відповідно до постанови Виконавчого комітету Рівненської обласної ради народних депутатів та президії обласної ради професійних спілок від 26.12.1984 № 346 розмір середньої забезпеченості громадян жилою площею в населених пунктах Рівненської області, а саме Володимирець становить 8 кв.м. (Рафалівка 9 кв.м.)
Вказує на забезпечення сім'ї позивача житловою площою, у зв'язку з чим відсутня потреба поліпшення житлових умов.
Крім того, зазначає, що фактично сім'я позивача складається з двох осіб (позивач та його дружина). Дочка та онук зареєстровані лише за місяць до прийняття оскаржуваного Рішення, при цьому дочка має у власності квартиру та фактично проживають окремо.
Сторони у відзивах на апеляційні скарги заперечують вимоги таких, вважають судове рішення законним та обґрунтованим у відповідних частинах, просить залишити його без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуване Рішення є протиправним з огляду на те, що житлова площа такого становить 26,8 кв.м., що є меншим за розмір, визначений законом. Отже, Рішення прийнято всупереч нормі статті 47 ЖК, тому таке підлягає скасуванню.
Щодо позовних вимог позивача про визнання протиправною відмови Селищної ради у придбанні для сім'ї ОСОБА_2 квартири у АДРЕСА_1 та зобов'язання Селищної ради на власний вибір придбати для сім'ї ОСОБА_2 одне із наведених у позові житлових приміщень, за визначеною власником ціною, то суд зазначив такі вимоги є безпідставними з огляду на дискреційність повноважень відповідачів у питанні придбання житла.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 16 липня 2002 року у справі № 6-А-4/08 затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та Селищною радою, відповідно до якої, за порушення правил обліку осіб, що потребують житла, Селищна рада зобов'язалася надати позивачу житло, яке буде в наявності позачергово.
Постановою Володимирецького районного суду від 5 червня 2007 року у справі № 2-а-62/07 зобов'язано Селищну раду забезпечити О.Печончика житлом відповідно до умов мирової угоди, затвердженою ухвалою суду від 16 липня 2002 року.
Ухвалою Володимирецького районного суду від 26 червня 2008 року у справі № 6-А-4/08, змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду від 5 червня 2007 року та стягнуто з Селищної ради на користь позивача кошти в сумі 164 004 грн для придбання житла.
Вказана ухвала залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2009 року.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2011 року у справі № К-7011/09 абзац 2 резолютивної частини ухвали Володимирецького районного суду від 26 червня 2008 року викладено у новій редакції: змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду Рівненської області від 5 липня 2007 року та зобов'язано Селищну раду придбати та надати у користування ОСОБА_1 квартиру, яка має відповідати вимогам статей 48, 50 ЖК.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 6 червня 2013 року у справі «Кононова та інші проти України» (заява №11770/03 та 89 інших заяв) зобов'язано державу Україна виконати рішення національних судів, зокрема, ухвалених на користь ОСОБА_1 (заява № 37355/0828/07/2008). Згідно з текстом рішення та додатку 1 до нього, - ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 16 липня 2002 року, яка змінена ухвалою того ж суду 26 червня 2008 року (у світлі рішень того ж суду від 5 липня 2007 року та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2008 року) та сплатити протягом трьох місяців на користь заявника (позивача) 3000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
На виконання вказаних судових рішень, Виконкомом 07.11.2019 прийнято рішення № 163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 », яким вирішено надати позивачу у користування з 02.12.2019 житлове приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі - житлова площа 26,8 кв.м., що розміщене за Адресою. Також вирішено видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер на заселення в житлове приміщення, що зазначене у пункті 1 цього рішення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі № 460/3438/19, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2020 року, позов задоволений частково, зокрема, визнано протиправним та скасовано рішення Виконкому від 07.11.2019 № 163 щодо надання ОСОБА_1 в користування з 02.12.2019 житлового приміщення за Адресою, видачу ордеру на заселення та заключення договору найму. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив із того, що оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки не відповідає вимогам статей 47, 48, 50 ЖК.
20.06.2025 Виконкомом прийнято оскаржуване Рішення, яким вирішено надати позивачу у користування житлове приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі - житлова площа 26,8 кв.м., що розміщене за Адресою. Також вирішено видати ОСОБА_1 ордер на заселення в житлове приміщення, що зазначене у пункті 1 цього рішення.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина перша статті 150 КАС передбачає, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Відповідно до частини другої статті 150 КАС встановлено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Так, статтею 150 КАС визначено вичерпний перелік підстав для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а суд повинен, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи існує хоча б одна з названих підстав, і оцінити її.
Відповідно до частини першої статті 151 КАС позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) виключено; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Приписами частини другої статті 151 КАС передбачено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
За змістом частин четвертої, п'ятої та шостої статті 154 КАС залежно від обставин справи, суд може забезпечити позов повністю або частково. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
З аналізу наведених норм слідує, що законодавством встановлено вичерпний перелік підстав для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а суд повинен, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи існує хоча б одна з названих підстав.
Таким чином, необхідною передумовою вжиття заходів забезпечення позову є існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю, а також вірогідність того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
При цьому суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, надає оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення адміністративного суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Так, регулювання підстав та порядку забезпечення позову здійснюється в інтересах не лише певної особи, а й інших осіб - учасників провадження, суспільства, держави в цілому з дотриманням критеріїв адекватності (відповідності вимогам, виключно в межах яких допускається застосування відповідних заходів; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову) та співмірності (співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів). Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з ухваленням відповідного рішення. У свою чергу, забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.
Тобто, сам факт прийняття суб'єктом владних повноважень (відповідачем) рішення чи вчинення дій, які на думку заявника порушують його права та інтереси, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення чи дії є очевидно протиправними і що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання майбутнього рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів особи (позивача) підлягає доведенню у встановленому законом порядку.
Тому фактичні обставини справи, в тому числі питання щодо правомірності/неправомірності рішення на які посилається позивач, підлягають встановленню і доведенню на підставі зібраних у справі доказів та аналізу норм права, що регулюють спірні правовідносини, під час вирішення справи по суті.
Також слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.
Вказані висновки узгоджуються у постанові Верховного Суду від 3 травня 2023 року у справі № 640/15534/22.
Крім того, під час вирішення питання про забезпечення позову, слід врахувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з наслідками вжиття заходів забезпечення позову для інших заінтересованих осіб.
Відтак, суд у кожному випадку повинен встановити чи є захід забезпечення позову, про який клопоче позивач, таким, що відповідає меті і завданням правового інституту забезпечення позову.
Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для забезпечення позову, апеляційний суд встановив, що оскаржуваним Рішенням надано позивачу у користування житлове приміщення площею 48 кв. м, розташоване за Адресою, із видачею ордера на заселення та дорученням укласти договір найму з позивачем.
Разом з тим, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі № 460/3438/19, яке набрало законної сили 16.06.2020, скасовано рішення Виконкому від 07.11.2019 № 163 про надання ОСОБА_1 житлового приміщення за тією ж Адресою з видачею ордера та укладенням договору найму.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, що на момент прийняття оскаржуваного Рішення відповідачу було відомо про судове рішення, яким уже надано правову оцінку можливості забезпечення позивача житлом за вказаною Адресою, однак останнім повторно прийнято Рішення про надання житлового приміщення з такими ж технічними характеристиками.
При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що оскаржуване Рішення має строковий характер, оскільки останнім встановлено, що ордер на заселення є дійсним протягом 30 календарних днів з моменту його видачі, що у разі виконання Рішення до завершення судового розгляду може призвести до ускладнення або унеможливлення ефективного захисту прав позивача.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що зазначені позивачем обставини в якості підстав для забезпечення позову є передумовами для вжиття забезпечувальних заходів шляхом зупинення дії оскаржуваного Рішення.
Наведені ж в апеляційній скарзі доводи відповідача висновків суду першої інстанції не спростовують і не містять вагомих та обґрунтованих аргументів, які б давали підстави стверджувати про інше.
Оцінюючи доводи апеляційних скарг сторін в частині правомірності оскаржуваного Рішення, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 48 ЖК жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України. При цьому враховується жила площа у жилому будинку (квартирі), що перебуває у приватній власності громадян, якщо ними не використані житлові чеки.
При передачі громадянам житла, яке перебуває у їх приватній власності, органу, який здійснює поліпшення житлових умов, вони мають право на одержання житла у межах встановленої норми жилої площі.
Громадяни, які одержали житло у державному фонді на цих умовах, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства. Жиле приміщення може бути надано з перевищенням норми жилої площі, якщо воно складається з однієї кімнати (однокімнатна квартира) або призначається для осіб різної статі (частина друга статті 50).
Згідно з статтею 50 ЖК жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам.
При наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.
Не допускається також заселення квартири, збудованої для однієї сім'ї, двома і більше сім'ями або двома і більше одинокими особами, за винятком випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 54 цього Кодексу.
Особам похилого віку, а за висновком лікувально-профілактичного закладу також відповідним категоріям осіб з інвалідністю і хворих на їх прохання жилі приміщення надаються на нижніх поверхах або в будинках з ліфтами.
Відповідно до статті 47 ЖК норма жилої площі в Україні встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.
З матеріалів справи встановлено, що оскаржуваним Рішенням вирішено надати позивачу у користування житлове приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі - житлова площа 26,8 кв.м., що розміщене за Адресою.
Відповідно до технічного паспорту на житлове приміщення (інвентаризаційна справа № 7), реєстраційний номер у Реєстрі будівельної діяльності ТІ01:0293-4025-8900-5331, виготовленим 25.03.2025, об'єкт, розташований за Адресою, має статус житлового приміщення.
Зазначене також підтверджується актом огляду житлового приміщення від 09.06.2025, складеним Громадською комісією з житлових питань при виконавчому комітеті Володимирецької селищної ради, за висновком якого об'єкт огляду відповідає вимогам ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення», зокрема є опалювальним, розташований у надземному поверсі, призначений для цілорічного проживання, благоустроєний з урахуванням умов селища Рафалівка та відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам.
При цьому, відповідно до пункту 3 Постанови Ради Міністрів Української РСР від 26.04.1984 № 189 «Про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним та технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання» (далі Постанова № 189) обстеження стану жилих будинків провадиться інженерно-технічними працівниками житлово-експлуатаційних організацій за участю представників громадськості. У разі необхідності до обстеження жилих будинків залучаються фахівці проектних і науково-дослідних організацій та органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби.
Якщо експлуатація будинків відомчого або громадського житлового фонду здійснюється безпосередньо відповідним підприємством, установою, організацією, то обстеження цих будинків за клопотанням такого підприємства, установи, організації здійснюється житлово-експлуатаційною організацією, визначеною виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.
Оскільки експлуатація спірного житлового приміщення здійснюється безпосередньо Селищною радою, то з урахуванням пункту 3 Постанови № 189, за відсутності клопотання такого підприємства, установи, організації про обстеження стану жилих будинків житлово-експлуатаційною організацією, самостійне обстеження Селищною радою є правомірним та не суперечить наведеним вище положенням.
Таким чином, твердження позивача про те, що запропоноване приміщення є нежитловим та не відповідає вимогам статей 48, 50 ЖК, ДБН В.2.2-15:2019, не підтверджуються належними та допустимими доказами та спростовується матеріалами справи.
Згідно з довідками Селищної ради від 26.10.2018 № 3443, від 28.04.2021 № 1365 про склад сім'ї, виданими на підставі будинкової книги, за адресою АДРЕСА_3 проживають: ОСОБА_1 , його дружина ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 та онук ОСОБА_5 .
Крім того, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані за вказаною адресою з 13.05.2025, відповідно до витягу з реєстру Володимирецької територіальної громади.
Станом на дату прийняття спірного Рішення (20.06.2025) сім'я позивача складалася з чотирьох осіб.
Відповідно до статті 47 ЖК норма жилої площі встановлюється у розмірі 13,65 кв. м на одну особу. За таких обставин, з урахуванням кількості членів сім'ї позивача, загальна потреба у житловій площі мала становити не менше 54,6 кв. м (13,65 кв. м Ч 4 особи).
Водночас, як убачається з оскаржуваного Рішення, надане житлове приміщення має житлову площу 26,8 кв. м, що є меншим за мінімальний розмір, встановлений законом.
У розрізі викладеного, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що Рішення відповідача прийняте з порушенням вимог статті 47 ЖК, відтак, є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що питання наявності чи відсутності у позивача права на забезпечення житлом не є спірним в межах справи, що розглядається, оскільки таке право вже встановлене та підтверджене судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Так, ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 16 липня 2002 року у справі № 6-А-4/08 затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та Селищною радою, відповідно до якої відповідач зобов'язався надати позивачу житло позачергово.
Постановою Володимирецького районного суду від 5 червня 2007 року у справі № 2-а-62/07 Селищну раду зобов'язано забезпечити ОСОБА_1 житлом відповідно до умов зазначеної мирової угоди.
Надалі ухвалою Володимирецького районного суду від 26 червня 2008 року у справі № 6-А-4/08 змінено спосіб виконання зазначеного судового рішення, а ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2011 року у справі № К-7011/09 відповідача зобов'язано придбати та надати у користування ОСОБА_1 квартиру, яка відповідає вимогам статей 48, 50 Житлового кодексу України.
Крім того, рішенням Європейського суду з прав людини від 6 червня 2013 року у справі «Кононова та інші проти України» встановлено обов'язок держави Україна виконати зазначені рішення національних судів, ухвалені, зокрема, на користь ОСОБА_1 .
Наведеними судовими рішеннями встановлено право позивача та членів його сім'ї на отримання житла, яке виникло відповідно до положень Конституції України та ЖК і передбачає надання громадянам, які потребують покращення житлових умов, житла у користування.
Згідно з статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Вимоги щодо обов'язковості судового рішення, яке набрало законної сили та безумовного обов'язку виконати таке рішення особами, яких воно стосується (відповідачем у справі) передбачені також відповідними нормами КАС.
Так, за змістом частин другої-третьої статті 14 КАС судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, право позивача на забезпечення житлом є встановленим судовими рішеннями, що набрали законної сили, та не підлягає повторному доказуванню у цій справі.
У зв'язку з наведеним, доводи відповідача щодо наявності у позивача та членів його сім'ї іншого нерухомого майна та відсутність потреби поліпшення житлових умов як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки такі були предметом судового розгляду та правової оцінки в межах інших судових справ, за результатами розгляду яких було ухвалено судові рішення, які набрали законної сили.
В частині позовних вимог про визнання протиправною відмови Селищної ради у придбанні для сім'ї ОСОБА_2 квартири у АДРЕСА_1 , а також зобов'язання відповідача на власний вибір придбати для позивача одне із зазначених у позові житлових приміщень за ціною, визначеною власником, апеляційний суд вважає такі необґрунтованими з огляду на наступне.
Стаття 16 ЖК визначає компетенцію виконавчих комітетів селищних, сільських рад у галузі використання і забезпечення схоронності житлового фонду
Так, виконавчі комітети селищних, сільських рад у межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими актами законодавства України, на території відповідної ради:
1) здійснюють державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (частина перша статті 30);
2) керують житловим господарством, забезпечують правильну експлуатацію і схоронність жилих будинків, що є у віданні ради, організують їх капітальний і поточний ремонт;
3) здійснюють управління житловим фондом ради (частина перша статті 18);
4) здійснюють облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов (частина перша статті 36), а також контроль за станом цього обліку на підприємствах, в установах, організаціях (стаття 41), затверджують рішення про взяття громадян за місцем роботи на облік потребуючих поліпшення житлових умов (стаття 39)
5) приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду ради (стаття 51), затверджують спільні рішення адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації про надання жилих приміщень у будинках відомчого жилого фонду (стаття 52);
6) здійснюють облік громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу (частина четверта статті 134), здійснюють контроль за діяльністю житлово-будівельних кооперативів, за експлуатацією та ремонтом належних їм будинків (стаття 138);
7) видають ордери на жилі приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду (частина перша статті 58);
8) здійснюють контроль за утриманням будинків, що належать громадянам (стаття 154);
9) подають громадянам допомогу в проведенні ремонту жилих приміщень (стаття 178).
Виконавчі комітети селищних, сільських рад вирішують й інші питання в галузі використання і забезпечення схоронності житлового фонду, віднесені до їх відання законодавством України.
Відповідно до підпункту 2 пункту «а» частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі Закон № 280/97-ВР), до власних (самоврядних) повноважень сільських, селищних, міських рад належать облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності або яке отримано в оренду, користування (у тому числі комунальними підприємствами, установами, організаціями); вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.
Отже, вирішення питання про вибір конкретного об'єкта нерухомості, місце його розташування, вартість такого об'єкта, джерела та обсяг бюджетного фінансування належить до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування.
Зобов'язання судом відповідача придбати конкретне житлове приміщення за ціною, визначеною його власником, фактично призвело б до втручання суду у сферу бюджетних та управлінських повноважень органу місцевого самоврядування, що суперечить принципу його правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності, закріпленому Законом № 280/97-ВР.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання придбати визначене позивачем житло, відсутні правові підстави для зобов'язання відповідача видати відповідний ордер, що є похідною вимогою.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в цій частині, а доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості ухваленого рішення.
Стосовно ж позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, то слід зазначити, що у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку з урахуванням усіх обставин справи.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Наявність зазначених вище обставин з урахуванням розподілу тягаря доказування підлягає доказуванню особою, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди.
Як убачається з матеріалів справи, позивач на стаціонарному або амбулаторному лікуванні не перебував, доказів звернення за медичною чи психологічною допомогою, прийому лікарських засобів, не подав. Крім того, відсутні дані, які б підтверджували істотне погіршення стану здоров'я чи психоемоційного стану позивача, відомості про настання для позивача виняткових негативних наслідків, таких як втрата житла, неможливість проживання за місцем реєстрації або інші обставини, що могли б свідчити про заподіяння душевних хвилювань або дискримінації внаслідок дій відповідача.
Водночас заявлена до стягнення сума моральної шкоди у розмірі 200 000 грн є значною та потребує наявності доказів істотних і тривалих немайнових втрат, яких у цій справі не встановлено.
За наведених обставин апеляційний суд приходить до переконання, що позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди є необґрунтованими, а заявлений розмір відшкодування - неспівмірним фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим підстави для їх задоволення відсутні.
Інші зазначені сторонами в апеляційних скаргах обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи сторін були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Таким чином, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Суд першої інстанції в повній мірі встановив фактичні обставини справи, надав об'єктивний та обґрунтований їх аналіз з урахуванням доводів наведених як позивачем так і відповідачем, у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що обставини справи встановлено не повно чи неправильно, а отже і наведені скаржником доводи в апеляційній скарзі щодо цього не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції.
Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, суд,
Апеляційну скаргу Володимирецької селищної ради залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2025 року - без змін.
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Володимирецької селищної ради залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Cуддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
Т. В. Онишкевич
Повне судове рішення складено 02.02.2026.