02 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 753/27416/25
провадження № 51-335 ск 26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 19 січня 2026 року про відмову у відкритті апеляційного провадження,
встановив:
Ухвалою слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від 26 грудня 2025 року задоволено клопотання слідчого СВ Дарницького УП ГУ НП у м. Києві, погоджене прокурором Дарницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, продовжено підозрюваному ОСОБА_5 строк дії запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання в межах строку досудового розслідування, тобто до 06 лютого 2026 року, з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України.
Київський апеляційний суд ухвалою від 19 січня 2026 року на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України відмовив у відкритті апеляційного провадженняза апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 , на вказану ухвалу слідчого судді та повернув зазначену скаргу. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Не погодившись з ухвалою апеляційного суду, захисник ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, оскільки вважає її незаконною та необґрунтованою.
Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити на таких підставах.
Відповідно до положень п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги та доданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 392 КПК України в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.
Статтею 309 КПК України встановлено вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку під час досудового розслідування.
Як слідує зі змісту ухвали Київського апеляційного суду від 19 січня 2026 року, захисник ОСОБА_4 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від
26 грудня 2025 року, якою продовжено підозрюваному ОСОБА_5 строк дії запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання.
Вказана ухвала слідчого судді не міститься в переліку судових рішень, передбаченому ст. 392 КПК України, які підлягають апеляційному оскарженню.
Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК України, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження.
Отже, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що ухвала слідчого судді від 26 грудня 2025 року є рішенням, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, а тому діяв відповідно до положень ч. 4 ст. 399 КПК України і прийняв законне, обґрунтоване, належним чином вмотивоване судове рішення, з яким погоджується і суд касаційної інстанції.
Наведене узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, в ухвалах від 14 липня 2023 року (справа № 758/10816/22, провадження
№ 51-4215 ск23), від 31 жовтня 2024 року (справа № 308/16749/24, провадження 51-4947 ск24), від 25 серпня 2025 року (справа № 2757/33025/25-к, провадження 51-3354ск25).
Відповідно до ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд, ст. 129 Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження, у відповідності з чим КПК України визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 494/6/18). У постановах від 17 жовтня 2018 року (справа
№ 646/5552/17) та від 28 лютого 2019 року (справа № 161/4229/18), які стосувалися права на апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів, Верховний Суд підкреслив, що «норми Конституції України та кримінального процесуального закону беззастережно гарантують право на апеляційне оскарження лише судового рішення, постановленого за наслідком розгляду справи (кримінального провадження в суді першої інстанції) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження)».
В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.
Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком установленої законом заборони на таке оскарження.
За приписами ст. 24 КПК України, кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК України, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.
У даному випадку відсутні підстави для застосування приписів ч. 6 ст. 9 КПК України щодо загальних засад кримінального провадження, визначених ч. 1 ст. 7 цього Кодексу.
Суд зазначає, що встановлюючи обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, законодавець керується такою складовою принципу верховенства права, як пропорційність. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009).
В рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі "Скорик проти України" зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак, ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (п. 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року).
За таких обставин, наявність визначених у законі вимог щодо звернення до суду вищого рівня в разі незгоди із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.
Посилання захисника на те, що ухвала слідчого судді, якою продовжено строк дії запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання, є рішенням, яке не передбачено жодною нормою КПК України, є безпідставним.
Так, положеннями глави 18 КПК України, врегульовано порядок застосування та продовження строку дії запобіжних заходів. Відповідно до вимог ст. ст. 179, 194, 199 КПК України, слідчий суддя за результатами розгляду відповідного клопотання уповноважений постановити ухвалу про застосування, зміну, скасування або продовження строку дії запобіжного заходу, у тому числі у вигляді особистого зобов'язання.
Водночас, особисте зобов'язання, відповідно до ст. 179 КПК України, є запобіжним заходом, який застосовується на визначений строк, а тому його подальше застосування після спливу такого строку можливе виключно на підставі відповідної ухвали слідчого судді за результатами розгляду поданого клопотання.
Отже, вказана ухвала постановлена в межах наданих слідчому судді повноважень, а тому твердження сторони захисту про відсутність у КПК України підстав для ухвалення такого рішення є необґрунтованим.
З долучених копій судових рішень вбачається, що строк дії ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 08 грудня 2025 року, якою до підозрюваного ОСОБА_5 було застосовано запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання, був встановлений до 31 грудня 2025 року включно.
Ухвалою слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від 26 грудня 2025 року продовжено підозрюваному ОСОБА_5 строк дії вказаного запобіжного заходу до 06 лютого 2026 року включно.
Так, відповідно до ч. 7 ст. 194 КПК України після закінчення строку, на який на підозрюваного були покладені відповідні обов'язки, ухвала про застосування запобіжного заходу в цій частині припиняє свою дію, а обов'язки - скасовуються. Таким чином, законодавцем чітко визначено момент припинення дії ухвали, а саме - після спливу встановленого судом строку, а не з моменту постановлення судового рішення.
Отже, ухвала від 26 грудня 2025 року не припиняла дію попередньої ухвали та не змінювала встановлений нею строк, а була постановлена завчасно з метою забезпечення безперервності дії запобіжного заходу, що не суперечить вимогам КПК України, у зв'язку з чим доводи ОСОБА_4 про одночасну дію двох судових рішень щодо одного і того ж запобіжного заходу є безпідставними.
Решта доводів касаційної скарги фактично зводяться до оцінки законності і обґрунтованості ухвали слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від
26 грудня 2025 року, яка відповідно до положень статей 310, 424 КПК України не може бути предметом касаційного розгляду.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає, що обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність їх перевірки за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги, доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 19 січня 2026 року про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3