ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.01.2026Справа № 910/13786/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІГОР БРОКЕР" (м. Київ)
до Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (м. Київ)
про визнання недійсним договору,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Овсієнко Р.М.
Від відповідача: Плясун О.В.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІГОР БРОКЕР" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Союз Автомотів" до Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" про визнання п. 7.2 Договору поставки №566/24/16-25 від 19.05.2025 недійсним як такого, що суперечить вимогам чинного законодавства України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2025 відкрито провадження у справі, її розгляд вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, встановлено сторонам процесуальні строки для подання відзиву, відповіді на відзив, заперечень, заяв і клопотань.
25.11.2025 відповідачем подано відзив на позовну заяву та клопотання про розгляд справи з викликом (повідомленням) сторін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.12.2025 задоволено клопотання про розгляд справи №910/13786/25 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання з розгляду справи №910/13786/25 по суті на 16.12.2025.
15.12.2025 від позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності його представника.
У судовому засіданні 16.12.2025 оголошено перерву до 15.01.2026.
У судовому засіданні 15.01.2026 представник позивача підтримав позовні вимоги; представник відповідача проти задоволення позову заперечував.
15.01.2026 суд проголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та повідомив дату і час його проголошення.
15.01.2026 суд проголосив вступну та резолютивну частину рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у строк, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
23.04.2025 відбувся аукціон із закупівлі Товару - ДК 021:2015: 09110000-3 - Тверде паливо; 09111100-1 Вугілля; 09111400-4 Деревне паливо (вугілля кам'яне, деревне паливо, брикети паливні), замовником якого виступило Приватне акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Київводоканал" (номер аукціону UA-2025-01-30-009734-a).
Переможцем Аукціону за Лотом №4 стало Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІГОР БРОКЕР".
19.05.2025 між позивачем (Постачальник) та відповідачем (Покупець) було укладено договір поставки №566/24/16-25 (далі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Постачальник зобов'язується поставити та передати у власність Покупцю тверде паливо (далі - Товар) за найменуваннями, в асортименті та за цінами, що вказуються в Специфікації, що є невід'ємною частиною даного Договору, згідно заявок Покупця в письмовому або електронному вигляді (далі - Заявка), а Покупець зобов'язується прийняти Товар і оплатити його вартість на нижчезазначених умовах Договору.
Пунктами 1.2., 1.3. Договору передбачено, що Товар передається Покупцю партіями. Партією Товару вважається його найменування, асортимент, кількість, вказана в Специфікації, складеної на підставі Заявки Покупця. Постачальник разом з Товаром надає структурному підрозділу Покупця, який отримує Товар, наступні супровідні документи: документи про якість/відповідність Товару (сертифікат відповідності та/або сертифікат/паспорт якості та/або декларація про відповідність), що встановлені діючим законодавством України; рахунок-фактуру; видаткову накладну.
Відповідно до п. п. 2.1., 2.2. Договору загальна сума Договору складає 2 634 474,96 грн без ПДВ. Номенклатура та ціна Товару визначаються в Специфікації, яка є додатком до цього Договору, підписується уповноваженими представниками обох Сторін.
Згідно з п. п. 3.1., 3.2., 3.5., 3.6. Договору постачання партії Товару здійснюється транспортом Постачальника та за рахунок Постачальника на склад структурного підрозділу Покупця - (Адміністративно-господарському відділу ПрАТ «АК «Київводоканал»). Строк поставки партії Товару - 10 (десять) робочих днів з дати надання Заявки Покупцем. Зміна Постачальником в односторонньому порядку строку поставки партії Товару не допускається. Передача Товару від Постачальника Покупцю здійснюється за належним чином оформленою видатковою накладною, в якій зазначається найменування Товару, що постачається, кількість в одиницях вимірювання, ціна Товару та загальна вартість Товару. Датою поставки Товару вважається дата отримання Товару уповноваженим представником Покупця, що підтверджується його підписом на видатковій накладній.
Договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками Сторін і діє по 31.12.2025. Закінчення строку дії Договору не звільняє Сторони від виконання тих зобов'язань, що лишились невиконаними (п. 13.1. Договору).
Пунктом 7.2. Договору передбачено, що Постачальник за даним Договором несе наступну відповідальність:
- за несвоєчасну поставку партії Товару сплачує Покупцеві неустойку у розмірі 0,1% від вартості не поставленої у строк партії Товару за кожний день прострочення поставки партії Товару;
- за кожні 5 (п'ять) календарних днів прострочення поставки партії Товару Постачальник додатково сплачує Покупцеві штраф у розмірі 5 (п'яти) % від вартості не поставленої у строк партії Товару;
- за кожні 6 (шість) календарних днів прострочення поставки партії Товару, Постачальник додатково до передбачених вище неустойки та штрафу, сплачує Покупцю договірний штраф в розмірі 20 % від загальної вартості Договору.
Позивач зазначає, що положення частини першої п.7.2 Договору суперечить ст. 549 ЦК України, та має бути визнаний недійсним.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що оскільки пеня, за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання, вона не може застосовуватись до позивача, як постачальника Товару. Оскільки неустойка за вказаним пунктом сплачується на кожен день прострочення поставки, така неустойка не є штрафом. За таких обставин частина перша п.7.2 Договору суперечить Цивільному кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним. Положення частини другої та частини третьої п.7.2. Договору про відповідальність Постачальника суперечить ст.1, 3 Цивільного кодексу України, щодо дотримання принципів юридичної рівності, справедливості, добросовісності та розумності правових відносин Сторін договору. Положення п.7.2. Договору є неспівмірним, несправедливими, та такими що порушують права позивача. Зміст пунктів Договору 7.2, 7.3, що передбачають умови відповідальності сторін, які встановлюють відповідальність позивача в більшій мірі ніж відповідача. Фактично даними пунктами накладається подвійна санкція у вигляді штрафу за одне і те саме порушення договору - кожне прострочення поставки партії Товару більше ніж на 6 днів, у вигляді штрафу за прострочення 5 днів та за прострочення шести днів, до яких входять ті самі п'ять днів, ще один штраф, що суперечить положенням ст. 61 Конституції України. Розмір встановлених штрафів також є неспівмірним щодо забезпечення відшкодування можливої завданої шкоди порушенням зобов'язання, оскільки встановлений штраф в розмірі 5% від вартості не поставленої у строк партії Товару та 20% від загальної вартості договору за кожні 6(шість) календарних днів прострочення поставки партії Товару, ніяким чином не пов'язані з розміром можливої завданої шкоди несвоєчасною поставкою. Зазначений вид та розмір штрафних санкцій фактично не відповідає меті забезпечення відшкодування завданої шкоди або гарантування виконання зобов'язання з поставки Товару, та є надмірним і несправедливим обтяженням.
Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на суперечливу поведінку позивача, відсутність його порушеного права та неефективність обраного способу захисту.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17).
Відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).
Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Порушеним правом слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року у справі №910/7164/19.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п.6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (п.82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (п.63)).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч.2 ст.16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз.12 ч.2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п.40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (п.89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (п.7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч. 1 ст. 2 ГПК України (ч.1 ст.2 Цивільного процесуального кодексу України). Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.
Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач посилається на те, що спірний пункт 7.2. Договору суперечить положенням ст. ст. 1, 3, 549 ЦК України, ст. 61 Конституції України, не відповідає принципам юридичної рівності, справедливості, добросовісності та розумності.
Разом із тим, суд звертає увагу позивача на те, що дослідження і встановлення таких обставин, а також застосування окремих положень пункту 7.2. Договору має здійснюватися під час розгляду вимоги Покупця до Постачальника про стягнення нарахованих на підставі цього пункту Договору штрафних санкцій.
Саме після нарахування та пред'явлення вимоги про сплату таких штрафних санкцій Постачальник має можливість заявити і обґрунтувати їх невідповідність вимогам закону та принципам цивільного законодавства, а пред'явлення вимоги про визнання означеного пункту Договору недійсним в окремому провадженні є передчасним, заявленим за відсутності самого порушення прав позивача та не може призвести до будь-якого ефективного відновлення таких прав.
Суд звертає увагу на те, що подана позовна заява спрямована не на захист чи відновлення порушених прав сторони договору, а на створення обставин неможливості нарахування Покупцем штрафних санкцій за цим правочином у разі порушення його умов Постачальником, що не відповідає завданням господарського судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову в позові.
Інші доводи і твердження учасників справи судом відхилено як такі, що не спростовують встановлених судом обставин та не можуть вплинути на результат вирішення даного спору.
Судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 30.01.2026.
Суддя Т.М. Ващенко