ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"20" січня 2026 р. справа № 300/7361/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Панікара І.В.
при секретарі Подольській Т.М.,
за участю:
позивача: ОСОБА_1 ,
представника позивача: Тиніва І.Д.,
представника відповідача: Цахнюк Н.М.,
розглянувши у порядку загального позовного провадження у судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області про визнання протиправним та скасування наказу та поновлення на роботі, -
Адвокат Тинів Ігор Дмитрович, діючи в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач), звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), за змістом якого просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Наказ Голови Державної міграційної служби України Наталії Науменко від 11.09.2025 № 252-кт «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на роботі з дня його звільнення на рівнозначній посаді;
- стягнути з відповідача середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги мотивовані тим, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2024 № 1160 ліквідовано Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області та Управління Державної міграційної служби у Львівській області з одночасним утворенням Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби України. У зв'язку з указаною постановою наказом від 11.09.2025 позивача звільнено з посади на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією державного органу. Водночас, позивач звертає увагу суду на те, що з аналізу постанови Кабінету Міністрів України № 1160 встановлена не фактична ліквідація органу державної влади, а передача його функцій новоутвореному Західному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби України. На переконання позивача, такі обставини свідчать про проведення реорганізації органів Державної міграційної служби шляхом злиття управлінь в Івано-Франківській та Львівській областях з переданням їх функцій іншому органу, а не про припинення діяльності без правонаступництва. За таких умов, на думку позивача, суб'єкт призначення був зобов'язаний дотриматися гарантій, передбачених Законом України «Про державну службу», зокрема, запропонувати йому іншу рівнозначну посаду у новоутвореному Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби України. Оскільки таку пропозицію позивачу зроблено не було, звільнення, на його думку, проведено з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим воно є незаконним.
По справі здійснювався ряд наступних процесуальних дій.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.10.2025 відкрито провадження за правилами загального позовного провадження (а.с.25).
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 залучено до участі в адміністративній справі № 300/7361/25 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 37794486) (а.с.116-117).
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 закрито підготовче провадження в адміністративній справі № 300/7361/25 та призначено судове засідання для розгляду справи по суті (а.с.118-119).
Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 29.10.2025, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечив. Вказав, що у спірних правовідносинах мала місце саме ліквідація, а не реорганізація Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області як юридичної особи публічного права. Зазначається, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2024 № 1160 прийнято рішення про ліквідацію територіальних органів ДМС в Івано-Франківській та Львівській областях як юридичних осіб публічного права та одночасно утворено новий орган, а саме Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. На виконання цієї постанови ДМС видано відповідні накази, утворено ліквідаційну комісію, а до Єдиного державного реєстру юридичних осіб внесено запис про припинення УДМС в Івано-Франківській області саме в результаті ліквідації. Відповідач наголошує, що положення цивільного та адміністративного законодавства чітко розмежовують поняття реорганізації та ліквідації, а факт ліквідації підтверджується, як змістом постанови Кабінету Міністрів України, так і відомостями ЄДР. Нормативно-правові акти, якими передбачено ліквідацію УДМС в Івано-Франківській області, у судовому порядку не оскаржувалися та є чинними. З огляду на це, припинення державної служби позивача здійснено на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», тобто у зв'язку з ліквідацією державного органу, а при такій підставі звільнення закон не покладає на суб'єкта призначення обов'язку пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду. Відповідач також зазначає, що процедура звільнення була дотримана, оскільки позивача своєчасно попереджено про звільнення, видано наказ про звільнення уповноваженим органом, а гарантії, передбачені статтею 87 Закону України «Про державну службу», були забезпечені. У зв'язку з цим підстави для поновлення позивача на посаді або визнання наказу про звільнення протиправним відсутні (а.с.31-35).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області скористалася правом подання письмових пояснень до позовної заяви, за змістом якої вказало, що підтримує позицію відповідача та вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, оскільки звільнення позивача здійснено у зв'язку з ліквідацією державного органу відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», з дотриманням установленої законом процедури (а.с.129-132).
В судовому засіданні сторона позивача заявлені позовні вимоги підтримала з підстав наведених у позовній заяві.
Представник відповідача та третьої особи заперечила проти задоволення адміністративного позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях.
Суд, розглянувши справу за правилами загального позовного провадження, заслухавши в судовому засіданні пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.
Відповідно до записів трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 судом встановлено, що наказом від 01.11.2001 за № 302 позивача прийнято на посаду начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (а.с.15).
Пунктами 1, 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.10.2024 № 1160 "Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби" прийнято рішення про утворення як юридичної особи публічного права територіальний орган Державної міграційної служби - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби та постановлено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної міграційної служби - Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області.
Станом на час розгляду справи Головне управління УДМС в Івано-Франківській області перебуває в стані припинення, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.240-242).
У зв'язку з ліквідацією УДМС в Івано-Франківській області головою комісії з ліквідації УДМС в Івано-Франківській області на ім'я голови ДМС направлено подання про звільнення ОСОБА_1 (а.с.79).
Наказом Держаної міграційної служби України № 252-кт від 11.09.2025 позивача 12.09.2025 звільнено з посади начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" (а.с.9).
Наказом Голови ліквідаційної комісії УДМС в Івано-Франківській області № 348-К від 12.09.2025 оголошено наказ Держаної міграційної служби України № 252-кт від 11.09.2025 про звільнення ОСОБА_1 (а.с.10-11).
Не погоджуючись з наказом за № 348-К від 12.09.2025, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд виходить з таких підстав та мотивів.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях врегульовані Законом України "Про державну службу" за № 889-VІІІ від 10.12.2025 (далі - Закон № 889-VІІІ)
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Частинами 2, 3 статті 5 Закону № 889-VIII передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За змістом частини 5 статті 22 Закону № 889-VІІІ у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Пункт 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII серед підстав для припинення державної служби виділяє її припинення за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 11) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
На підставі частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин врегульована положеннями Закону № 889-VIII.
Приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 , сторона відповідача посилалася на те, що мало місце повна ліквідація Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області, з огляду на що останнього звільнено на підставі пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
В даному аспекті суд вказує на таке.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
На підставі частини 1 статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Частиною 2 статті 104 ЦК України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно зі статтею 106 ЦК України злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
Правовий аналіз змісту норм статей 104, 106 ЦК України дозволяє зробити висновок, що ліквідація є такою формою припинення юридичної особи за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами у передбачених ними випадках, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов'язків до інших осіб.
Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" територіальні органи центрального органу виконавчої влади утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на його утримання, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, Кабінетом Міністрів України.
Територіальні органи центрального органу виконавчої влади можуть утворюватись, ліквідовуватись, реорганізовуватись керівником центрального органу виконавчої влади як структурні підрозділи апарату центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, та Кабінетом Міністрів України.
Отже, ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Таким чином, реорганізація і ліквідація установи є різними видами припинення юридичної особи, що має різні наслідки після такого припинення, зокрема, в сфері трудових відносин.
Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15 і від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16.
Необхідно враховувати, що при реорганізації неможливе 100-відсоткове скорочення чисельності або штату працівників, оскільки на підприємстві - правонаступника повинні існувати вакансії для продовження здійснення ним своєї діяльності. Тобто, звільнити працівника у зв'язку зі скороченням штату та/або чисельності працівників, можна тільки у випадку, якщо його неможливо, за наявності згоди, перевести на іншу роботу.
Верховний Суд неодноразово зробив висновок, відповідно до якого зазначення суб'єктом владних повноважень у виданих ним актах такого способу припинення юридичної особи як ліквідація не є доказом дійсності ліквідації такої особи.
Так, ухвалюючи 27.05.2014 постанову у справі № 21-108а14 про протиправне звільнення з роботи, Верховний Суд України, зокрема, вказав про необхідність при розгляді справ даної категорії перевіряти законність як розпорядчого акта про звільнення, так і процедури звільнення, оскільки правовий акт, що став підставою для ліквідації, та наступне звільнення працівника з цієї підстави взаємопов'язані. Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати реальність такої ліквідації із врахуванням вищенаденого.
Окрім того, Верховний Суд України у постановах від 04.03.2014 у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28.10.2014 у справі № 21-484а14 сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої юридичної особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.03.2018 у справі №802/113/16-а, від 21 березня 2018 року у справі № 2802/651/16-а, від 12.12.2018 у справі №815/436/17, від 13.09.2019 у справі № 591/3065/16-а від 24.09.2019 у справі № 817/3397/15 від 20.12.2019 у справі № 591/3053/16а.
Суд вказує, що встановлена правова процедура, як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку підприємств чи органів державної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18.
Окрім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, враховуючи при розгляді справи № 300/5208/22 у постанові від 03.04.2025 висновки Верховного Суду, сформовані за аналогічних обставин справи у постановах від 16.05.2024 у справі № 300/5311/22, від 31.07.2024 у справі № 300/5313/22, висловив правову позицію, за якою ліквідація державного органу (як підстава для припинення державної служби) пов'язується не тільки з виданням відповідного розпорядчого акта про ліквідацію юридичної особи (публічного права), але також з тим, що держава відмовляється від виконання певних завдань і функцій або ж передає їх (чи залишає їх) іншому державному органу (приміром, для недопущення дублювання повноважень державних органів). Іншими словами, ліквідація юридичної особи публічного права - навіть якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є відповідний запис не тотожне за змістом і юридичним наслідками ліквідації державного органу, який, між тим, може мати статус юридичної особи, яка за порядком утворення належить до юридичних осіб публічного права.
Злиття кількох державних органів в один й наділення цього новоутвореного (в результаті такого способу реорганізації) державного органу по суті тими самими владними повноваженнями, які мали ті органи, які злилися в один, не означає, що припинені (шляхом злиття) державні органи ліквідовані інституційно. У такий спосіб вони набули нової "форми", але їх "сутність", яка виявляється у завданнях і функціях у визначеній сфері правовідносин, залишилися ті самі. Звідси й робиться висновок, що державний орган (зокрема й місцевого рівня, як-от у цій справі) не ліквідований, а реорганізований.
Отже, з'ясування правової природи припинення відповідного органу потребує оцінки нормативного акта, на підставі якого його припинено, з точки зору фактичного припинення функцій або їх передання іншому суб'єкту владних повноважень.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2024 № 1160 "Про утворення міжрегіонального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби" ліквідовано як юридичних осіб публічного права територіальні органи Державної міграційної служби - УДМС в Івано-Франківській області та ГУ ДМС у Львівській області. Утворено як юридичну особу публічного права територіальний орган Державної міграційної служби - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби.
При цьому, у цій постанові, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів Державної міграційної служби або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість передбачено об'єднання (злиття) двох територіальних органів Державної міграційної служби, що припиняються, в новий (міжрегіональний) територіальний орган Державної міграційної служби, повноваження якого поширюються на дві адміністративно-територіальних одиниці (області).
Як встановлено судом, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 10.12.2024 внесено запис про припинення юридичної особи, з вказаного моменту юридична особа публічного права перебуває з відміткою "в стані припинення" (а.с.240-242).
У свою чергу, Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби зареєстроване як юридична особа публічного права 04.03.2025, про що свідчить запис про державну реєстрацію у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.47-49).
Державною міграційною службою України видано наказ "Про діяльність Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби" від 27.06.2025 за № 157, за пунктом 1 якого начальнику ЗМУ ДМС з 01.07.2025 наказано забезпечити виконання завдань і функцій, визначених у Положення про Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби, затвердженому наказом Державної міграційної служби України від 27.11.2024 за № 311 (а.с.63-76).
В межах судового засідання судом досліджено Положення про Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області", затверджене наказом ДМСУ від 16.07.2024 за № 239, за змістом пункту 3 до основних завдань УДМС віднесено реалізацію на території Івано-Франківської області державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб та інших визначених законодавством категорій мігрантів, крім біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (а.с.54-62).
Водночас, до основних завдань ЗМУ ДМС, відповідно до пункту 3 Положення про Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України", затвердженого наказом ДМСУ від 27.11.2024 за № 311 належить реалізація на території Івано-Франківської та Львівської областей державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (а.с.64-76).
Таким чином, ухвалення постанови Кабінету Міністрів України № 1160 свідчить не про відмову держави від відповідних публічних функцій, а про зміну організаційної форми їх реалізації шляхом передачі завдань і повноважень ліквідованих територіальних органів новоутвореному міжрегіональному органу Державної міграційної служби.
З огляду на викладене та, враховуючи зміст Постанови КМУ № 1160 у контексті положень статті 104 Цивільного кодексу України, встановлено, що на підставі цього розпорядчого акту фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація УДМС в Івано-Франківській області як юридичної особи публічного права. До новоствореної особи - Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, перейшли функції та повноваження щодо реалізації державної політики у сферах міграції, паспортизації, документування іноземців тощо, що виконувалися юридичною особою, що припиняється - УДМС в Івано-Франківській області.
Отже, за сукупністю встановлених обставин суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах фактично мала місце реорганізація шляхом зміни організаційної моделі реалізації публічних функцій, у зв'язку з чим доводи відповідачів про ліквідацію державного органу є безпідставними.
Водночас, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Як вже зазначалося вище, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
При цьому, суд звертає увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудової діяльності та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Відтак, законодавством визначено певні процедурні зобов'язання, яких роботодавець повинен дотримуватися при звільненні працівників.
Отже, у суб'єкта призначення в спірних правовідносинах на час попередження позивача про звільнення був наявний обов'язок дотримуватися процедури припинення державної служби, встановленої для реорганізації державного органу, а саме запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Водночас, як свідчать матеріали справи, на виконання обов'язку відповідно до приписів частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення - Державна міграційна служба України, під час попередження не запропонував будь-яку іншу рівнозначну посаду або нижчу посаду державної служби, що не заперечується сторонами по справі.
Суд зазначає, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення.
За таких обставин, аналізуючи правові норми, суд вважає, що стороною відповідача допущено протиправну бездіяльність, яка виразилась у не пропонуванні іншої рівноцінної (рівнозначної) посади, та, як наслідок, наказ Державної міграційної служби України від 11.09.2025 № 252-кт "Про звільнення ОСОБА_1 " є протиправним та таким, який слід скасувати.
В свою чергу, відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти, як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Верховний Суд України у постанові від 28.10.2014 у справі № 21-484а14 сформулював правову позицію, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Отже скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
При цьому, для цілей застосування частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), дискреція адміністративного суду поширюється на вибір найбільш ефективного способу захисту порушених прав позивача від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Факт встановлення грубих порушень у процедурі звільнення особи, зобов'язує суд вжити ефективних заходів для поновлення прав такої особи. Оскільки протиправна бездіяльність відповідних осіб реорганізованого органу мала наслідком звільнення позивача, то саме таке звільнення порушує права останнього та є протиправним в силу згаданої бездіяльності.
Так, пункт 2.27 Інструкції "Про порядок ведення трудових книжок працівників", затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 вказує, що днем звільнення вважається останній день роботи.
Згідно з оскаржуваним наказом від 11.09.2025 № 252-кт дата звільнення позивача є 12.09.2025, відповідно ця дата вважається останнім робочим днем позивача, а, відтак, з 13.09.2025 у позивача розпочався вимушений прогул.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 13.09.2025.
Суд також зазначає, що у судовому засіданні, призначеному на 20.01.2026, сторона позивача не заперечувала, що позовна вимога в частині поновлення на роботі з дня звільнення стосується поновлення позивача на рівнозначній посаді, а саме на посаді, яку він обіймав до звільнення в Управлінні Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню (частина 8 стаття 235 КЗпП України).
Верховний Суд України у постанові від 01.07.2015 (справа № 6-435цс15) визначає, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.
З урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на роботі.
Відповідно до частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.
У постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-511цс16 вказано, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Цей висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 826/808/16, яка не вбачала підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у вищезгаданій постанові.
Так, вимушений прогул у зв'язку з незаконним звільненням ОСОБА_1 рахується судом з 13.09.2025 (наступний день за днем звільнення) по 20.01.2026 (день ухвалення судом цього рішення).
Згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 №108/95-ВР порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з абзацами 3, 4, 7 вказаного Порядку:
"У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п'ятого пункту 4 цього Порядку" :
Якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору.
Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду."
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З огляду на викладені норми, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід використовувати формулу, за якою до обрахування належить період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.
Аналогічну позицію було висловлено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року по справі № 635/2084/16-ц.
Згідно з довідкою Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області за № 82 від 22.10.2025, складеної відповідно до Порядку № 100, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 1 644,94 гривень (а.с.86).
Позивач не заперечує розрахунок вказаних у довідці сум середньоденного заробітку.
Суд встановив, що період вимушеного прогулу становить з 12.09.2025 по 20.01.2026 - 92 робочих дні.
В зв'язку із вищенаведеним, середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню з відповідача за період з 12.09.2025 по 20.01.2026 (виходячи з розрахунку 92 х 1 644,94 грн.) в розмірі 151 334,48 грн.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 24.12.1999 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника.
Оскільки звільнення позивача здійснено наказом Державної міграційної служби України № 252-к від 11.09.2025, суд дійшов висновку про необхідність стягнення з Державної міграційної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2025 по 20.01.2026 у розмірі 151 334,48 грн. (сто п'ятдесят одна тисяча триста тридцять чотири гривні 48 копійок) з відповідним утриманням податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Пунктами 2, 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 13.09.2025 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 34 543,84 грн. (тридцять чотири тисячі п'ятсот сорок три гривні 84 копійки).
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів в повному об'ємі правомірності своїх дій.
Враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про необхідність часткового задоволення заявлених позовних вимог.
Щодо судових витрат суд зазначає, що пунктом 1 частини 1 статті 5 ЗУ “Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, відтак, підстав для стягнення судового збору у суду немає.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 11.09.2025 № 252-кт "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 13.09.2025.
Стягнути з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, 9, м. Київ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2025 по 20.01.2026 у розмірі 151 334,48 грн. (сто п'ятдесят одна тисяча триста тридцять чотири гривні 48 копійок) з відповідним утриманням податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Івано-Франківського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 13.09.2025 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 34 543,84 грн. (тридцять чотири тисячі п'ятсот сорок три гривні 84 копійки).
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя /підпис/ Панікар І.В.