29 січня 2026 року м. Ужгород№ 260/7313/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частина НОМЕР_2 , Військової частини НОМЕР_3 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) в особі представника - адвоката Винниченка Михайла Петровича (далі - представник позивача) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частина НОМЕР_2 (далі - відповідач 1), Військової частини НОМЕР_3 (далі - відповідач 2), яким просить суд:
1) визнати протиправними бездіяльність військової частини НОМЕР_2 та Військової частина НОМЕР_3 , що полягає у нерозгляді рапортів ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо звільнення з військової служби за станом здоров'я, а також що полягає у нерозгляді рапортів щодо необхідності направлення на ВЛК, повторне ВЛК за станом здоров'я, необхідність лікування (за станом здоров'я), та реабілітацію, направлення на ЕКОПФО, звільнення з військової служби або переведення;
2) визнати незаконною мобілізацію ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який за станом здоров'я не підлягав мобілізації, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 був незаконно мобілізований з порушенням процедури;
3) зобов'язати військову частину НОМЕР_2 та Військову частину належно розглянути рапорти та погодити рапорти ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо звільнення з військової служби за станом здоров'я, щодо необхідності направлення на ВЛК, повторне ВЛК за станом здоров'я, необхідність лікування (за станом здоров'я), та реабілітацію, направлення на ЕКОПФО, звільнення з військової служби або переведення. по суті на підставі Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В позовній заяві позивач зазначає, що він проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 . Позивач подав рапорт до ВЧ НОМЕР_3 щодо необхідності направлення на ВЛК, повторне ВЛК за станом здоров'я а такод до ВЧ НОМЕР_2 про звільнення з військової служби за станом здоров'я
18 вересня 2025 року ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
29 вересня 2025 року представником відповідача 2, через систему «Електронний суд, подано відзив на позовну заяву. Вивчивши обставини справи, аргументи та доводи, викладені позивачем у позовній заяві, відповідач дійшов висновку про безпідставність і необґрунтованість заявлених вимог. Зміст позовних вимог сформульовано некоректно, оскільки з них неможливо чітко встановити, у чому саме полягає протиправна бездіяльність кожного з відповідачів окремо. Наведені у позові обґрунтування не містять конкретизації дій або бездіяльності військової частини НОМЕР_3 , а також не узгоджуються з твердженням позивача про незаконність дій військової частини, що унеможливлює належну правову оцінку заявлених вимог судом.
Крім того, відповідач 2 зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що військова частина НОМЕР_3 діяла виключно в межах наданих їй повноважень. На підставі постанови слідчого Державного бюро розслідувань від 09.06.2025 року позивача було направлено до військової частини НОМЕР_3 для проходження медичного огляду військово-лікарською комісією з метою визначення ступеня придатності до подальшого проходження військової служби. На виконання зазначеної постанови гарнізонною військово-лікарською комісією №1 військової частини НОМЕР_3 у червні та липні 2025 року проведено медичні огляди позивача, за результатами яких винесено відповідні постанови та рекомендовано надати відпустку для лікування після травми протягом 30 днів. Таким чином, твердження позивача про нерозгляд його стану здоров'я та бездіяльність відповідача не відповідають фактичним обставинам справи.
Також встановлено, що позивач не виконав покладений на нього обов'язок щодо надання військово-лікарській комісії медичних документів, які б підтверджували інші захворювання, на які він посилається у позові. Жодних таких документів під час проходження ВЛК надано не було. Окрім того, до військової частини НОМЕР_3 не надходило жодних рапортів позивача щодо направлення на ВЛК чи вирішення питань звільнення з військової служби, що підтверджується відсутністю відповідних доказів у матеріалах позову. З урахуванням того, що військова частина НОМЕР_3 не наділена повноваженнями самостійно направляти військовослужбовців на ВЛК, а діяла відповідно до вимог Наказу МОУ №402, вважає, що позовні вимоги в частині визнання її бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
09 жовтня 2025 року представником відповідача 1, через систему «Електронний суд, подано відзив на позовну заяву, в якому заявлені позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі, з огляду на відсутність між позивачем і військовою частиною НОМЕР_2 будь-яких чинних публічно-правових відносин на момент звернення до суду. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 №495 від 23.12.2023 року, за результатами службового розслідування встановлено факт самовільного залишення позивачем військової частини 25.10.2023 року з метою ухилення від проходження військової служби, у зв'язку з чим 29.04.2024 року відомості були внесені до ЄРДР. Надалі, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 23.05.2024 №148, відповідно до вимог статей 24, 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», строк військової служби позивача було призупинено, а його виключено зі списків особового складу військової частини, що унеможливлює вчинення щодо нього будь-яких управлінських дій з боку відповідача.
Оскільки позивач був виключений зі списків особового складу та його військова служба призупинена у встановленому законом порядку, військова частина НОМЕР_2 не вправі взагалі вчиняти будь-які дії, в тому числі , приймати та розглядати рапорти, надавати відпустки, направлення, тощо.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що 15.10.2023 року позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до відповідача 1 з рапортом щодо направлення на лікування до Військового госпіталю м. Рівне Інституту нейрології та психології.
Постановою ВЛК, оформленою довідкою від 11.02.2024 року №1974 позивач був визнаний придатний до військової служби.
15.09.2025 року представником позивача було подано адвокатський запит до ТУ ДБР в м . Хмельницькому та Командиру ВЧ НОМЕР_2
Постановою слідчого ДБР від 09.06.2025 року було вирішено направити ОСОБА_1 на проходження військово-лікарської комісії з метою визначення ступеня його придатності та можливості подальшого проходження військової служби.
Постановою слідчого ДБР від 09.06.2025 року Командиру військової частини НОМЕР_3 та Начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 було доручено направити позивача для проходження медичного обстеження до гарнізонної ВЛК №1 військової частини НОМЕР_3 .
Наявними у матеріалах справи медичними довідками, виписками, епікризами підтверджується, що позивач має такі захворювання: виразка дванадцятипалої кишки, перитоніт, хронічні болі в черевній порожнині, протрузії міжхребцевих дисків, захворювання хребта, гіпертонічна хвороба (у тому числі гіпертонічні кризи), а також хронічний простатит у стадії загострення. Зазначені захворювання підтверджені, зокрема, виписним епікризом та медичною картою стаціонарного хворого і мають хронічний характер.
Відповідач 2 у відзиві на позовну заяву зазначав, що позивач не виконав покладений на нього обов'язок щодо надання військово-лікарській комісії медичних документів, які б підтверджували інші захворювання, на які він посилається у позові.
Довідкою гарнізонної ВЛК №1 військової частини НОМЕР_3 від 12.06.2025 року у позивача було діагностовано травми, пов'язані з проходженням військової служби, та рекомендовано надання відпустки для лікування після поранення та подальшої реабілітації.
27.09.2023 року позивач виконав свій обов'язок та з'явився за повісткою до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позивач також зазначає, що він не надавав письмової згоди на мобілізацію, не підписував контракт на проходження військової служби та не надавав згоди на зміну місця дислокації.
Вважає, що відповідно до вимог законодавства, відстрочка від проходження військової служби може бути надана за станом здоров'я на підставі висновку військово-лікарської комісії, що зумовлює необхідність проведення повторного, контрольного та стаціонарного медичного огляду обласною (регіональною) ВЛК з урахуванням усіх медичних документів позивача.
Вважаючи дії відповідачів щодо не розгляду рапортів, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Приймаючи рішення по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 65 Конституції України визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року введено воєнний стан. На час розгляду судом цієї адміністративної справи воєнний стан в Україні триває.
Щодо проходження ВЛК суд зазначає наступне.
Відповідно до частини десятої статті 2 Закону №2232-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров'я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи, наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі - Положення №402).
Відповідно до пункту 1.1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
Згідно з пунктом 1.2 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза - це, зокрема, медичний огляд допризовників, призовників; визначення ступеня придатності до військової служби.
Пунктом 2.1 розділу І Положення №402 передбачено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).
Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця.
Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання.
Так, п. 3.1 глави 3 Розділу II Положення №402 визначено, що Медичний огляд військовозобов'язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП на збірних пунктах районних (міських) ТЦК та СП або за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров'я комунальної або державної форми власності лікарями, які включаються до складу ВЛК при ТЦК та СП.
При цьому, суд звертає увагу на те, що при розгляді цієї справи суд не досліджує медичний критерій (стосовно діагнозу та його достовірності чи то придатності до військової служби), а лише юридичну процедуру прийняття і відповідність постанови військово-лікарської комісії вимогам законодавства.
Згідно з підпунктом 2.3.4 пункту 2.3 розділу І Положення №402 Центральна військово-лікарська комісія має право, зокрема, розглядати, переглядати, скасовувати, затверджувати, не затверджувати, контролювати згідно з цим Положенням постанови будь-якої ВЛК Збройних Сил України та перевіряти у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (далі - ТЦК та СП) і закладах охорони здоров'я (установах) організацію, стан та результати лікувально-оздоровчої роботи серед допризовників та призовників, медичного огляду призовників, кандидатів на навчання у ВВНЗ, осіб, які приймаються на військову службу за контрактом, військовозобов'язаних, резервістів.
Відповідно до пункту 2.4.10 Положення №402 постанова ВЛК регіонів може бути оскаржена у Центральну військово-лікарську комісію (ЦВЛК) або у судовому порядку.
Розглядаючи по суті спори у справах щодо оскарження рішень ВЛК, суд вправі перевірити законність висновку ВЛК лише в межах дотримання процедури прийняття цього висновку, тому суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду у цій категорії справ.
Так, Верховний Суд у постанові від 12.06.2020 у справі №810/5009/18 зазначив про те, що до повноважень суду не належить надання оцінки діагнозу на предмет того, чи підпадає він під дію статей розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби з посиланням на пункт 3.13 глави 3 розділу II Положення №402. Відповідно до цієї норми у спірних питаннях та складних випадках право на винесення остаточного рішення залишається за ЦВЛК. Для цього військовий комісаріат направляє в регіональну штатну ВЛК, на території якої проживає заявник, його заяву, медичні документи, які є в заявника або одержані військовим комісаріатом із цивільних (військових) лікувальних закладів, військовий квиток.
У будь-якому разі при наявності сумніву у позивача щодо правильності висновку стосовно ступеня його придатності до військової служби, він мав право звернутися до Центральної військово-лікарської комісії для перегляду відповідної постанови або до суду.
В межах розгляду цієї справи судом не встановлено, що і матеріалами справи не підтверджено факт проходження ВЛК позивачем, тому підстав вважати, що таке ВЛК не було належним чином забезпечене чи за суттю, чи за процедурою його прийняття наразі суд не вбачає.
В межах розгляду цієї справи судом не встановлено, що позивачем вчинялися дії щодо оскарження висновку про придатність його до військової служби до Центральної ВЛК або ж до суду, тому підстав вважати, що таке рішення ВЛК є протиправним чи за суттю, чи за процедурою його прийняття наразі суд не вбачає.
Разом з тим, надаючи правову оцінку аргументам позивача про те, що його призвано на військову службу з порушеннями, суд зазначає наступне.
Поняття та види, порядок ведення військового обліку, постановка на військовий облік, а також зняття та виключення з нього визначені статтями 33 - 37 Закону №2232-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до частини першої статті 33 Закону №2232-XII військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Згідно частини третьої статті 33 Закону №2232-XII військовий облік усіх призовників, військовозобов'язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання і відповідно до обсягу та деталізації поділяється на персонально-якісний, персонально-первинний та персональний.
Відповідно до абзацу 2 пункту 2 частини першої статті 37 Закону №2232-XII взяттю на військовий облік військовозобов'язаних підлягають громадяни України: звільнені з військової служби в запас.
Відповідно до частини 10 статті першої Закону №2232-XII громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані, зокрема, виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
Суд зауважує, що матеріали справи не містять встановлених фактів того, що позивача шляхом незаконного затримання та позбавлення волі примусово доставлено для проходження військово-лікарської комісії.
Разом з тим, доказів наявності у позивача реалізованого права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ні відповідачу, ні суду позивач не надав.
Вирішуючи даний спір, суд досліджує спірні правовідносини крізь призму прав та обов'язків учасників цих правовідносин, а також балансу публічних та приватних інтересів, та з огляду на це, враховує, крім зазначених вище, також наступні законодавчі норми.
Відповідно до п. 12.1 р. XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється наказами посадових осіб, визначених п. 225 Положення №1153/2008.
Згідно з абз. 2 п. 225 Положення №1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених ч. 3, п. 2 ч. 4, п. 3 ч. 5 та п. 3 ч.6 ст. 26 Закону №2232-XII у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Пункт 233 Положення №1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Натомість, з моменту набуття особою статусу військовослужбовця, під час воєнного стану звільнення з військової служби військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, можливе лише за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII.
Частиною 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» визначено вичерпний перелік підстав, коли військовослужбовці, що проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період під час дії правового режиму воєнного стану звільняються з військової служби. Підстави, які б надавали позивачу можливість звільнення з військової служби в зазначеному переліку наразі відсутні.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися: військовозобов'язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, - на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях.
В свою чергу, мобілізаційне розпорядження може бути вручене військовозобов'язаному, який пройшов військово-лікарську комісію і визнаний придатним до військової служби.
З матеріалів справи видно, що позивач пройшов медичний огляд 29.05.2024 року та визнаний придатним до військової служби.
Вказане свідчить про правомірність дій відповідача щодо вручення позивачу мобілізаційного розпорядження.
Підсумовуючи вищевказане, суд вважає, що дії відповідача щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації в період воєнного часу є правомірними та такими, що вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України.
Щодо позовної вимоги позивача про розгляд рапортів, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 1 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина перша статті 2 Закону №2232-XII).
Згідно частини 7 статті 26 Закону України від 25.03.92 №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення) військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Згідно абзацу 4 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII (в редакції на час виникнення спірних відносин), військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153) передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
- підстави звільнення з військової служби;
- думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
- районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Військовий рапорт - це документ, за допомогою якого військовослужбовець може звернутися до командування щодо тих чи інших питань.
При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України. Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин.
Таким чином, отримавши рапорт, посадові особи військової частини зобов'язані його розглянути на надати мотивовану відповідь стосовно викладених у рапорті питань.
Як встановлено судом із матеріалів справи, ОСОБА_1 виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та подав рапорт 15.10.2023 року щодо направлення на лікування до Військового госпіталю м. Рівне Інституту нейрології та психології.
Підстави звільнення з військової служби передбачені ст. 26 Закону №2232-XII, зокрема, підпунктом «г» пункту 2 частини 4 цієї статті регламентовано, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до абз. 11 п. 2 ч. 12 ст. 26 Закону №2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, зокрема, під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати.
Відповідно до ч. 7 ст. 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом президента України №1153/2008 від 10.12.2008 року передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
- підстави звільнення з військової служби;
- думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
- районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до п. 1 розділу III наказу Міністерства оборони України від 06.08.2024 №531 «Про затвердження Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України» (далі - Наказ №531), у паперовому рапорті військовослужбовець вказує найменування посади командира (начальника), якому адресується рапорт; заголовок «Командиру ВЧ»; суть порушеного питання; перелік доданих до рапорту документів або їх копій (за потреби); найменування займаної посади; військове звання, власне ім'я та прізвище; дату; особистий підпис.
Разом з цим, у матеріалах адміністративної справи відсутні докази надання командиром військової частини НОМЕР_2 відповіді на поданий ОСОБА_1 рапорт.
Суд зауважує, що відповідно до положень п. 4-5 розділу III Наказу №531 якщо для прийняття рішення по суті рапорту недостатньо наданих військовослужбовцем інформації або документів, безпосередній або прямий командир (начальник) військовослужбовця, уповноважений приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, може не погодити рапорт, зазначивши вичерпний перелік підстав та документів (копій документів), які необхідно додати до рапорту для вирішення його по суті. Командиру (начальнику), уповноваженому приймати рішення стосовно порушеного у рапорті питання, забороняється відмовляти у задоволенні рапорту у разі, якщо до рапорту не додано документів, які є або повинні бути в розпорядженні відповідного командира (начальника).
Згідно з абз. 13 п. 14.10 Розділу XIV Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України №170 від 10.04.2009 року документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Відповідно до п. 117 Дисциплінарного статуту ЗСУ пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Згідно з п. 3.11.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України документи, в яких не зазначено строк виконання, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 календарних днів з моменту реєстрації документа у військовій частині (установи), до якої надійшов документ.
Виходячи з аналізу вищезазначених правових норм, суд дійшов висновку, що рапорт, як офіційна форма звернення військовослужбовця до вищої посадової особи передбачає його опрацювання та надання письмової відповіді по суті порушених в ньому питань.
Такий строк визначено в п. 3.11.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України як загальний строк для опрацювання документів, які були зареєстровані військовою частиною.
Отже, право військовослужбовця на реалізацію свого права зазначеному у рапорті, так і права на інформацію - кореспондує з обов'язком відреагувати на рапорт.
З системного аналізу вказаних норм права суд дійшов висновку, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про проходження медичного огляду як наслідок є розпорядження про проходження такого а також про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи мотивована відмова у задоволенні рапорту.
Суд зауважує, що жодного доказу на підтвердження опрацювання та надання військовою частиною НОМЕР_2 письмової відповіді по суті порушених в рапорті позивача від 15.10.2023 року питань - матеріали справи не містять, проте, зі змісту наказу командира військової частини НОМЕР_2 №495 «Про результати службового розслідування для з'ясування причин і умов відсутності на службі солдата ОСОБА_1 » слідує наступне.
В ході проведення службового розслідування було встановлено, що водій-електрик 1 ремонтної майстерні ремонтно-механічного відділення ремонтного взводу ракетно-артилерійського озброєння ремонтної роти ракетно-артилерійського озброєння ремонтно-відновлювального батальйону військової частини НОМЕР_2 солдат ОСОБА_1 під час проходження військової служби звернувся за медичною допомогою у медичний пункт медичної роти військової частини НОМЕР_2 , звідки 16 жовтня 2023 року його було направлено до Комунального некомерційного підприємства «Олександрійська лікарня» (надалі- КНП «Олександрійська лікарня») с. Олександрія та в той самий день госпіталізовано. Після проведеного лікування солдат ОСОБА_2 був виписаний зі стаціонару 25 жовтня 2023 року, проте у розташування військової частини НОМЕР_2 з вказаного лікувального закладу на службу не повернувся з метою ухилитися від військової служби в умовах воєнного стану та відсутній на службі без поважних причин з 25 жовтня 2023 року по теперішній час.
Отже, після звернення позивача із рапортом від 15.10.2023 року щодо проходження медичного огляду, 16.10.2023 року такий огляд був йому наданий.
Суд приймає доводи відповідача про те, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 №495 від 23.12.2023 року, за результатами службового розслідування встановлено факт самовільного залишення позивачем військової частини 25.10.2023 року з метою ухилення від проходження військової служби, у зв'язку з чим 29.04.2024 року відомості були внесені до ЄРДР за номером кримінального провадження 62024240030000498. Надалі, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 23.05.2024 №148, відповідно до вимог статей 24, 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», строк військової служби позивача було призупинено, а його виключено зі списків особового складу військової частини, що унеможливлює вчинення щодо нього будь-яких управлінських дій з боку відповідача.
Оскільки позивач був виключений зі списків особового складу та його військова служба призупинена у встановленому законом порядку, військова частина НОМЕР_2 не вправі взагалі вчиняти будь-які дії, в тому числі, приймати та розглядати рапорти, надавати відпустки, направлення, тощо.
Щодо заявленої позовної вимоги про розгляду рапорту ОСОБА_1 військовою частиною НОМЕР_3 суд зазначає, що матеріали справи не містять відомостей про звернення до відповідача 2 із рапортом, а отже і відсутні підстави вважати протиправними дії Військової частини НОМЕР_3 щодо не розгляду та ненадання відповіді на рапорт позивача.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про те, що підстави для звільнення позивача з військової служби під час судового розгляду даної справи не доведені.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Принципами адміністративної процедури є добросовісність і розсудливість (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адміністративну процедуру» 17 лютого 2022 року №2073-IX).
Стаття 10 Закону України «Про адміністративну процедуру» пояснює добросовісність і розсудливість в адміністративній процедурі. Адміністративний орган зобов'язаний діяти добросовісно для досягнення мети, визначеної законом. Адміністративний орган при здійсненні адміністративного провадження повинен діяти, керуючись здоровим глуздом, логікою та загальноприйнятими нормами моралі, з дотриманням вимог законодавства. Особа зобов'язана здійснювати надані їй права добросовісно та не зловживати ними.
Принципу добросовісності («bona fides») корелюють доктрина римського права «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки, інша назва принцип «естопель») ґрунтується ще на римських максимах - «no№concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), «nemo auditur propriam turpitudinem allegans» (ніхто не може посилатися на власну ганебність або провину, щоб отримати перевагу в суді або в правових питаннях тобто заборони отримувати вигоду від власного неправомірної поведінки). В основі зазначених доктрин знаходиться принцип добросовісності.
Поведінка, яка суперечить добросовісності, «легітимним очікуванням», «належному урядуванню» та «правовій визначеності» не може бути правомірною, як і всі рішення пов'язані із нею.
Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
Наприклад, у пунктах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункт 120, «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява №48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), №21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland),заява №10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат.
Керуючись ст. ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частина НОМЕР_2 , Військової частини НОМЕР_3 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяД.В. Іванчулинець