Номер провадження 2/754/2270/26
Справа №754/6087/25
Іменем України
28 січня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого судді Скрипки О.І.
при секретарі Моторенко К.О.
за участю позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
представника третьої особи Галунько Л.І.,
перекладача Мамедзаде К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дітей з встановленням факту та стягнення аліментів, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з встановлення факту та стягнення аліментів.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що від спільного проживання однією сім'єю з відповідачем вони мають двох дітей: сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Як зазначає позивач, з початком військових дій на території України в березні 2022 року відповідач з дітьми виїхала за кордон та повернулась з ними на початку грудня 2022 року, повідомивши, що має намір повернутись за кордон, в той час, як діти висловили бажання залишитись в Україні. З грудня 2022 року діти постійно проживають рам з ним, він їх самостійно виховує, утримує, доглядає, вирішує всі питання, що виникають з цього приводу. Відповідач лише періодично навідує дітей, не надає матеріальну допомогу на їх утримання, в зв'язку із чим він запропоновував відповідачу укласти нотаріально завірений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків і визначення місця проживання дітей, який був підписаний 06.02.2024 року. Після підписання даного договору відповідач лише кілька разів спілкувалась з дітьми, не приділяє їм жодної уваги та виховання, матеріально не утримує.
Посилаючись на викладене, позивач зазначає, що на даний час змушений звернутись до суду, щоб визначити порядок утримання, виховання дітей, а також встановити факт того, що він одноособово виховує їх та утримує, щоб мати можливість в разі загрози їх життю та здоров'ю вирішувати питання щодо їх евакуації, в тому числі за межі України.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просить задовольнити його вимоги, а саме:
-визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з ним, як батьком, з відібранням дітей у матері ОСОБА_2 без позбавлення батьківських прав з передачею дітей йому на самостійне виховання та утримання, із встановленням факту того, що він є чоловіком, який з березня 2022 року самостійно виховує двох неповнолітніх дітей до 18 років без участі матері дітей ОСОБА_2 ;
-стягнути з ОСОБА_2 на його користь аліменти на утримання дітей в розмірі 8000,00 грн., щомісячно, починаючи стягнення з дати подання позову до суду. Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 23.04.2025 року позовну заяву залишено без руху із наданням строку для усунення недоліків.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 19.05.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 28.10.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та просив про їх задоволення.
Відповідач та її представник ОСОБА_3 позовні вимоги визнали.
Представник третьої особи Галунько Л.І. в судовому засіданні проти задоволення позову не заперечувала.
Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, заслухавши думку дитини, дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено в судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи, сторони по справі - позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 є батьками двох дітей: сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
06.02.20224 року між сторонами укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та визначення місця проживання дитини, за умовами якого батьки визначили місце проживання дітей за місцем проживання батька за адресою: АДРЕСА_1 .
Сторонами під час розгляду справи не заперечувалось, що діти сторін постійно проживають разом з позивачем.
Згідно висновку від 12.09.2025 року № 102-4497, Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, вважає за доцільне визначити місце проживання дітей сторін разом з їхнім батьком ОСОБА_1 .
Позивач просить визначити порядок утримання, виховання дітей, а також встановити факт того, що він одноособово виховує їх та утримує, щоб мати можливість в разі загрози їх життю та здоров'ю вирішувати питання щодо їх евакуації, в тому числі за межі України, посилаючись на те, що діти постійно проживають разом з ним, перебувають на його утриманні та вихованні, відповідач близько трьох років вихованням та утриманням дітей не займається.
Сторона відповідача проти вказаних доводів не заперечувала.
Під час розгляду справи заслухано думку неповнолітньої дитини сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка вказала, що проживає з батьком і братом, мама проживає окремо два роки в Ужгороді. З мамою вона не бачаться та не бажає бачитись.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Щодо вимог про визначення місця проживання дітей.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частини другої статті 29 ЦК України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
У статті 160 СК України встановлено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно з частиною першою статті 161 ЦК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 (провадження № 61-990св23) вказано, що «у разі спору місце проживання малолітньої дитини (фізичної особи у віці до чотирнадцяти років) визначається органом опіки та піклування або судом, проте при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, то закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями частини другої статті 29 ЦК України. У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 і на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у суді першої інстанції йому виповнилося 14 років. Отже, в силу вищенаведених норм чинного законодавства він може вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності житлові приміщення. Суд не може визначати місце проживання дитини, яка досягла 14 років за позовом когось із батьків, оскільки таке право вибору місця проживання надано законом самій дитині. Приймаючи до уваги викладене, враховуючи положення частини другої статті 29 ЦК України та частини третьої статті 160 СК України, колегія суддів Верховного Суду вважає, що підстави для визначення судом місця проживання дитини, якій виповнилось 14 років, відсутні, тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визначення місця проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, необхідно було відмовити. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц (провадження № 61-1229св18), від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15 (провадження № 61-10851св20), від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21 (провадження № 61-6611св22)».
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що на момент пред'явлення даного позову діти сторін вже досягли віку 14-ти років. Під час розгляду справи дочка сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , досягла віку 15 років ІНФОРМАЦІЯ_3 , а син сторін ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 досяг повноліття.
Приймаючи до уваги викладене, враховуючи положення частини другої статті 29 ЦК України та частини третьої статті 160 СК України, суд вважає, що підстави для визначення судом місця проживання дитини, якій виповнилось 15 років або яка досягла повноліття, відсутні, а тому у задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання дітей необхідно відмовити.
Щодо вимог про відібрання дітей з передачею їх батькові на самостійне виховання та утримання.
У частині сьомій статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України, батьки зобов'язанні виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, свої Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Відповідно до частини першої статті 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Згідно з пунктами 2-5 частини першої статті 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 2) жорстоко поводяться з дитиною; 3) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 4) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
За змістом частини першої статті 170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.
Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
Отже, основні підстави для відібрання дитини зазначені у ч. 1 ст. 164 СК України. Інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, про які йдеться у вищенаведеній частині першій статті 170 СК України, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок (демонстрація та заохочення у дитини розпусної поведінки). Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров'я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.
Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.10.2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження №14-327цс18.
Таким чином, підставою відібрання дітей без позбавлення батьківських прав батьків є виникнення в сім'ї небезпечної для дитини обстановки: її життя, здоров'я і морального виховання.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. 100 рішення ЄСПЛ від 16.07. 2015 у справі «Мамчур проти України»).
Якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При ухваленні рішення про відібрання дитини від батьків може виникнути необхідність врахування низки чинників. Можливо, потрібно буде з'ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я. З іншого боку, той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз'єднання сім'ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (п. 50 рішення ЄСПЛ від 18.12. 2008 у справі «Савіни проти України).
Відібрання дитини - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв'язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати.
Звертаючись до суду із даними вимогами позивач не навів жодного аргументу та не надав жодного належного доказу в обґрунтування цієї вимоги. Крім того, як вже зазначено вище, син сторін досяг повноліття. Вищенаведене в сукупності виключає можливість задоволення позовних вимог в цій частині.
Щодо вимог про встановлення факту самостійного виховання дітей батьком.
Так, звертаючись до суду із даним позовом, позивач просить встановити факт того, що він є чоловіком, який з березня 2022 року самостійно виховує двох неповнолітніх дітей до 18 років без участі матері дітей ОСОБА_2 .
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Згідно з частин 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статті 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 181 СК України, способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України, сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Оскільки син сторін ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг повноліття, то підстави для встановлення факту, про який просить позивач щодо сина відсутні.
В той же час, факт проживання неповнолітньої доньки разом із батьком підтверджується в рамках розгляду цієї справи договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та визначення місця проживання дитини від 06.02.2024 року, актом ЖЕД-313, характеристикою учениці школи І-ІІІ ступенів № 263 ім.Є.Коновальця Деснянського району м.Києва. Даний факт підтвердила і неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час заслуховування її думки в судовому засіданні.
Таким чином, з наявних доказів встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом із батьком, а мати не заперечує проти цього і проживає окремо.
Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами доведено факт самостійного виховання дочки, а тому позовні вимоги в цій частині слід задовольнити частково.
При цьому, вирішуючи питання щодо встановлення строку, з якого позивач самостійно виховує доньку, суд зазначає про те, що відсутні будь-які належні докази того, що позивач самостійно виховує дитину з березня 2022 року. Навпаки, вказане твердження суперечить самому змісту позовної заяви, в якій позивач вказує, що в березні 2022 року відповідач виїхала з України разом з дітьми, в грудні 2022 року повернулась і з того часу діти стали проживати разом з ним.
В той же час, з акту ЖЕД-313 вбачається, що комісією ЖЕД встановлено проживання позивача з дітьми. Даний акт складено 03.01.2024 року і це є першим документальним доказом, який фіксує вказаний факт.
Таким чином, встановлення факту в даному випадку можливо з 03.01.2024 року.
Відтак, позовні вимоги в цій частині слід задовольнити шляхом встановлення факту,що позивач є чоловіком, який з 03.01.2024 року самостійно виховує неповнолітню дитину до 18 років - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері дітей ОСОБА_2 .
У позовній заяві позивач неодноразово вказує на факт самостійного утримання батьком своєї дочки, проте про встановлення такого факту у прохальній частині позову позивач не просить. Суд також звертає увагу і на те, що в силу прямих приписів СК України, а також з урахуванням заявлених вимог про стягнення аліментів, і на відповідача покладено обов'язок приймати участь в утриманні дитини. З урахуванням зазначеного не має підстав вважати, що дитина утримується лише за рахунок позивача.
Щодо стягнення аліментів.
Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1959 року, підписаною Україною 21.02.1990 року, ратифікованою Україною 27.02.1991 року, встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної й однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно з вимогами статті 8 ЗУ «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків (ч. 2 ст. 51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві, зокрема статтею 180 СК України на батьків покладено обов'язок по утриманню дитини до досягнення нею повноліття.
Відповідно до положення статей 150, 180 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
Також, у спірних правовідносинах підлягає низка інших норм, присвячених обов'язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
Так, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів (ч. 3 ст. 181 СК України).
Згідно із частиною першою статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Положенням ч. 2 ст. 182 СК України встановлено розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, а мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
У силу положень статей 183, 184 СК України, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у вигляді частки від заробітку (доходу) матері, батька дитини або у твердій грошовій сумі.
Підстави визначення розміру аліментів у частках до заробітку (доходу) або у твердій сумі визначаються з урахуванням як положень статті 182 СК України, так і положень статей 183, 184 СК України.
У відповідності до роз'яснень, наданих у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.
Як встановлено в судовому засіданні, неповнолітня донька сторін, а також син сторін до досягнення повноліття, проживають разом з позивачем. Відповідач є працездатною, а тому суд вважає, що вона спроможна сплачувати позивачу аліменти на утримання дітей.
Доказів того, що за станом здоров'я та матеріального становища відповідач не може сплачувати аліменти на утримання своїх дітей, суду не надано. Також, суду не надано доказів щодо наявності у відповідача інших утриманців.
Відповідно до роз'яснень п.17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів", вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен урахувати: стан здоров'я та матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч.2 ст. 182 СК України.
За таких обставин, суд приходить до висновку про можливість стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дітей.
Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, який підлягає стягненню, а також період такого стягнення, суд зазначає наступне.
Системний аналіз норм статей 181 - 184 СК України з врахуванням роз'яснень, викладених в пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», дає підстави дійти висновку про те, що право на стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини має той з батьків, з ким проживає дитина, і право вибору способу виконання обов'язку щодо утримування дитини належить виключно останньому.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» внесено ряд змін до Сімейного кодексу України, зокрема, надано право позивачу у справах про стягнення аліментів самостійно обирати спосіб їх стягнення у частці від доходу відповідача або у твердій грошовій сумі, а також змінювати спосіб стягнення аліментів, визначений попереднім рішенням суду, за окремим позовом, незалежного від наявності у платника аліментів офіційного працевлаштування та отримання регулярного чи мінливого заробітку (доходу).
Суд не визначає мінімальний розмір аліментів на одну дитину, оскільки такий встановлюється законом, а не судовим рішенням. При присудженні аліментів, суд враховує, що їх розмір на одну дитину не може бути меншим, ніж визначений законом, зокрема, частиною другою статті 182 СК України.
Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет на 2025 рік» встановлено з 01 січня 2025 року прожитковий мінімум на дитину віком від 6 до 18 років - 3196 гривень.
Зазначені положення передбачають мінімальний розмір аліментів на одну дитину відповідного віку, у той час як максимальний розмір аліментів закон не встановлює. Останній буде визначатися судом у кожному конкретному випадку, враховуючи як потреби самої дитини, так і можливості платника аліментів - матері або батька дитини.
У § 54 рішення ЄСПЛ від 7 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М.С. проти України» йдеться про визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання та, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача аліменти на утримання двох дітей в розмірі 8000,00 грн., тобто по 4000,00 грн. на кожну дитину.
Суд виходить з принципу захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, збереження того рівня життя, який вона б мала тоді, коли утримувалась обома батьками, а тому визначення розміру аліментів в розмірі 4000,00 грн. на кожну дитину якраз і забезпечить надійний захист інтересів дитини та отримання нею надійного стабільного матеріального утримання з боку батька.
Крім того, належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин, які б унеможливлювали сплату відповідачем аліментів в 4000,00 грн. щомісячно на утримання своєї ж дитини, у передбаченому ст.ст. 12, 81 ЦПК України порядку, суду надано не було.
Суд також зауважує, що позивач не позбавлений можливості у майбутньому в разі зміни матеріального чи сімейного стану сторін звернутись до суду з позовом про збільшення розміру аліментів, а відповідач - з позовом про зменшення аліментів.
Відповідно до ст.191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
З урахуванням вказаної норми, аліменти підлягають стягненню з 21.04.2025 року на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до його повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_4 , на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до її повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З урахуванням наведеного, позовні вимоги про стягнення аліментів підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумцій факту.
Європейський суд з прав людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно вимог ст.ст.76, 77, 79, 80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Згідно ч. 5 ст. 263 ЦПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 1 ст.13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме про встановлення факту самостійного виховання позивачем своєї доньки, а також стягнення аліментів з відповідача на користь позивача на утримання дітей до досягнення ними повноліття. У задоволенні інших позовних вимог належить відмовити за необґрунтованістю та безпідставністю. Інші доводи та твердження сторони позивача на висновки суду не впливають та підстав для задоволення позову в повному обсязі не дають.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд стягує з відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 1211,20 грн.
Згідно з положеннями п.1 ч.1 ст.430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішення в межах платежу за один місяць.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.13, 33, 51, 81, 89, 258, 259, 263, 430 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Встановити факт, що ОСОБА_1 з 03 січня 2024 року самостійно виховує неповнолітню дитину віком до 18 років, а саме доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , аліменти на утримання сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі по 4000,00 грн., щомісячно, на кожну дитину, починаючи з 21 квітня 2025 року до досягнення дітьми повноліття (на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до його повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_4 , на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до її повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_3 ), з урахуванням проведених виплат.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Згідно з положеннями п.1 ч.1 ст.430 ЦПК України допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів в межах платежу за один місяць.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 29 січня 2026 року.
Суддя: