8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"21" січня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/3507/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аріт К.В.
при секретарі судового засідання Христенко І.С.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Приватного підприємства "Санпром", с.Сороківка
до Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації, яка діє через Міністерство юстиції Російської Федерації (адреса:103274, м.Москва, Краснопресненська набережна, 2)
про стягнення 25 252 441,58 грн
за участю представників:
позивача - не з'явився;
відповідача - не з'явився.
29.09.2025 року позивач - Приватне підприємство "Санпром" звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації, яка діє через Міністерство юстиції Російської Федерації про стягнення 25 252 441,58 грн, що за офіційним курсом валют Національного банку України станом на 09.09.2025 становить 612184,85 доларів США, з яких: інфляційні втрати за період з 04.10.2023 по 01.08.2025 у сумі 4174849,34грн, що за офіційним курсом валют Національного банку України станом на 09.09.2025 становить 101209,20 доларів США; 3% річних за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 1799668,82 грн, що за офіційним курсом валют Національного банку України станом на 09.09.2025 становить 43628,65 доларів США; пеня за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 19277923,42 грн, що за офіційним курсом валют Національного банку України станом на 09.09.2025 становить 467347,00 доларів США.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 06.10.2025 року позовну заяву залишено без руху.
13.10.2025 року прокурор надав до суду заяву про усунення недоліків (вх.№23689).
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.10.2025 року відкрито провадження у справі №922/3507/25 в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 11.11.2025 року, яке протокольною ухвалою суду було відкладено на 02.12.2025 року.
19.11.2025 року представник позивача надав до суду клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції (вх.№26957).
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20.11.2025 року задоволено клопотання позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
01.12.2025 року представник позивача надав до суду клопотання, в якому просив провести підготовче судове засідання призначене на 02.12.2025 без участі позивача, закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в порядку загального позовного провадження з викликом сторін (вх.№27908).
Протокольною ухвалою суду від 02.12.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.12.2025 року, яке протокольною ухвалою суду було відкладено на 13.01.2026 року.
12.01.2026 року представник позивача надав до суду клопотання (вх.№809), в якому просив суд розглянути справу по суті без участі позивача, за наявними в матеріалах справи матеріалами.
Всі надані документи прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 13.01.2026 року відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 21.01.2026 року.
Представники сторін у судове засідання 21.01.2026 року не з'явилися, про дату, час та місце цього засідання повідомлені належним чином.
Суд зауважує, що відповідачем у справі є держава Російська Федерація в особі уряду Російської Федерації.
Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст.79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до положень ст.5 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Згідно зі ст. 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Відповідно до чч.5, 6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові КЦС ВС від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.
У постановах від 18.05.2022 у справах №428/11673/19 та №760/17232/20-ц КЦС ВС розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах №490/9551/19 та №311/498/20.
Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Судом також враховано правову позицію, викладену у постанові КЦС ВС від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, відповідно до якого національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").
Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку про застосування у цій справі "деліктного винятку", відповідно до якого будь-який спір, що виник на території України у її громадянина, навіть з іноземною країною, зокрема й Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Статтею 365 ГПК України передбачено, що іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992. Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 №2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан.
Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
За зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.
З інформації на офіційному вебсайті АТ "Укрпошти" відомо, що АТ "Укрпошта" припинила доставку поштових відправлень до/з Росії з перших днів повномасштабного вторгнення.
Відповідно до ч.2 ст.367 ГПК України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Водночас, у зв'язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справ України 24.02.2022 нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.
Отже діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до сторони відповідача дипломатичними каналами не є можливим.
Відповідно до ч.4 ст.122 ГПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
За таких обставин, повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду цієї справи здійснювалося шляхом розміщення оголошення на офіційному вебсайті судової влади України.
Суд також звертає увагу, що усі ухвали суду у цій справі оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень вебпорталу "Судова влада України" в мережі Інтернет, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно Закону України "Про доступ до судових рішень".
Відповідач відзив на позовну заяву не надав, клопотань та заяв по суті спору від останнього не надходили.
Відповідно до ч.2 ст.178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно з чч.1, 3 ст.202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Виходячи з того, що відповідач вважається належним чином повідомленим про розгляд цієї справи, з огляду на те, що судом створені усі умови для забезпечення процесуальних прав сторін та надано достатньо часу відповідачу для надання відзиву на позовну заяву, суд вважає за можливе розглянути спір в порядку ч.1 ст.178 та ч.3 ст.202 ГПК України за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин.
Крім того, 12.01.2026 представник позивача надав до суду клопотання про розгляд справи за відсутності позивача, за наявними матеріалами справи.
Суд, розглянувши клопотання позивача про проведення судового засідання без його участі, дійшов висновку про його задоволення, оскільки явка сторін в судове засідання не була визнана судом обов'язковою та участь представників сторін в судовому засіданні є їх правом, а не обов'язком.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що рішенням Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 по справі № 922/2129/23 позов задоволено повністю, стягнуто з Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації (russian federation код ISO ru/rus 643) на користь Приватного підприємства «САНПРОМ» (код ЄДРПОУ 37191598) 30 970 255,50 грн., які складаються із: збитків, нанесених матеріальним активам ПП «САНПРОМ» внаслідок збройної агресії Російської Федерації у сумі 21 502 574,05 грн. або 588 006,50 доларів США (за офіційним курсом Національного банку України станом на 01.05.2023); упущеної вигоди, що виникла у ПП «САНПРОМ» в результаті отримання реальних збитків внаслідок збройної агресії Російської Федерації, у сумі 9 422 981,85 грн. або 257679,59 доларів США (за офіційним курсом Національного банку України станом на 01.05.2023 року) та 44 700,00 грн. витрат, понесених для проведення експертиз.
Загальна сума присудженого до стягнення на користь Позивача становить 30970 255,50 грн.
Рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі №922/2129/23 набрало законної сили 10.10.2023.
16.10.2023 Господарський суд Харківської області видав наказ на примусове виконання рішення у справі № 922/2129/23.
Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки на час розгляду цієї справи №922/3705/25, рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі № 922/2129/23 набрало законної сили та є чинним, відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, вказане є підставою для звільнення позивача від доказування обставин, встановлених під час розгляду вказаної справи №922/3705/25.
Як стверджує позивач, рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі № 922/2129/23 відповідачем фактично не виконане, внаслідок чого за прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати суми 30970255,50грн позивачем нараховано до стягнення з відповідача на користь позивача інфляційні втрати за період з 04.10.2023 по 01.08.2025 у сумі 4174849,34грн, 3 % річних за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 1 799 668,82 грн та пеню за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 19 277 923,42 грн.
Такі обставини свідчать про порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ч.2 ст.509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Отже завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.07.2018 у праві №910/10825/17).
Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання.
Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум.
Отже якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 05.06.2020 у справі №922/3578/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.07.2020 у справі №910/14180/18, від 14.01.2019 у справі №910/3777/18, від 11.10.2018 у справі №911/3847/17.
В даному випадку відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджується рішенням Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі №922/2129/23, яке набрало законної сили 10.10.2023 про стягнення з відповідача на користь позивача матеріальних збитків та відшкодування моральної шкоди.
З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.
Оскільки рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі №922/2129/23 відповідачем фактично не виконано, позивачем правомірно нараховано до стягнення з відповідача на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати суми 30 970 255,50 грн інфляційні втрати та 3 % річних.
Перевіривши періоди нарахування 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що визначений позивачем період нарахування з 04.10.2023 є невірним, оскільки рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі №922/2129/23 набрало законної сили 10.10.2023, а ні 04.10.2023 як помилково зазначає позивач.
Отже, перевіривши нарахування 3% річних за вірний період з 10.10.2023 по 09.09.2025 та інфляційних втрат за період з 10.10.2023 по 01.08.2025, суд дійшов висновку, що розрахунок зроблений арифметично вірно, у зв'язку з чим, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат в сумі 4174 849,34 грн та 3% річних в сумі 1799668,82 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимог про стягнення пені за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 19277 923,42 грн суд зазначає наступне.
За змістом п.3 ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ч.1 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 ЦК України).
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Відповідно до ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить у собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом (п. 6.31).
З матеріалів справи не вбачається, судом не встановлено та сторонами не доведено укладення між сторонами у справі письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді пені.
При цьому обов'язку та умов щодо стягнення пені жодним актом цивільного законодавства у спірних правовідносинах також не встановлено, що виключає правові підстави для стягнення з відповідача пені, нарахованої позивачем.
Відтак, правові підстави для стягнення з відповідача пені у сумі 19277923,42грн відсутні.
Підсумовуючи вищенаведене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в сумі 5 974 518,16 грн, з яких: інфляційні втрати за період з 10.10.2023 по 01.08.2025 у сумі 4 174 849,34 грн та 3% річних за період з 10.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 1 799 668,82 грн.
В частині стягнення пені у сумі 19277923,42 грн, суд відмовляє, у зв'язку з безпідставністю та необґрунтованістю.
Здійснюючи розподіл судових витрат, господарський суд зазначає таке.
Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з п. 22 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
В ч. 2 ст.129 ГПК України зазначено, що судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Таким чином, враховуючи, що позивач у встановленому порядку звільнений від сплати судового збору за подачу позовної заяви, останній за результатами розгляду справи стягується господарським судом з відповідача в дохід Державного бюджету України в сумі 91747,10 грн.
На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 19, 41, 124, 129 Конституції України, статтями 525, 526, 610-612, 546, 549, 599, 625 Цивільного кодексу України, та статтями 73, 74, 75, 77, 86, 129, 178, 202, 233, 236-241, 365, 367 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити частково.
Стягнути з Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації, яка діє через Міністерство юстиції Російської Федерації (RUSSIANFEDERATION код ISORU/RUS 643, адреса: Краснопресненська набережна, 2, м.Москва, Росія, 2103274) на користь Приватного підприємства "Санпром" (адреса: 62430, Харківська обл., Харківський р-н, с.Сороківка, вул.Успенська,6; код ЄДРПОУ 37191598) інфляційні втрати за період з 04.10.2023 по 01.08.2025 у сумі 4174849,34 грн та 3% річних за період з 04.10.2023 по 09.09.2025 у сумі 1799668,82 грн.
Стягнути з Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації RUSSIANFEDERATION код ISORU/RUS 643, адреса: Краснопресненська набережна, 2, м. Москва, Росія, 2103274) на користь Державного бюджету України (одержувач коштів: Головне управління казначейства у м. Києві, код ЄДРПОУ: 37993783, рахунок: UА908999980313111256000026001, банк одержувача - Казначейство України (ЕАП), код класифікації доходів бюджету 22030106) 91747,10 грн судового збору.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "28" січня 2026 р.
СуддяК.В. Аріт