19 січня 2026 року м. Харків Справа № 913/499/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Стойка О.В., суддя Істоміна О.А. , суддя Попков Д.О.
за участю секретаря судового засідання Семченко Ю.О.
та представників учасників справи:
від позивача - Рильцова Є.Ю. - представник;
від відповідача- не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Газопостачальна компанія “Нафтогаз Трейдинг», м. Київ на рішення Господарського суду Луганської області від 17.11.2025 року у справі №913/499/24
за позовом - Товариства з обмеженою відповідальністю “Газопостачальна компанія “Нафтогаз Трейдинг», м. Київ
до відповідача Комунального некомерційного підприємства “Новоайдарська багатопрофільна лікарня» Новоайдарської селищної ради, селише Новоайдар Луганської області
про стягнення 973 857 грн 30 коп.
У грудні 2024р. Товариство з обмеженою відповідальністю “Газопостачальна компанія “Нафтогаз Трейдинг», м. Київ (далі- Позивач) звернулося до господарського суду Луганської області з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства «Новоайдарська багатопрофільна лікарня» Новоайдарської селищної ради (далі- Відповідач) про стягнення боргу за поставлений природний газ за Договором постачання природного газу від 03.11.2021 № 11-1011/21-БО-Т в сумі 618 904 грн 21 коп., пені в сумі 122 496 грн 76 коп., 3% річних в сумі 47 324 грн 36 коп., інфляційних втрат в сумі 185 131 грн 97 коп., всього 973 857 грн 30 коп.
Рішенням Господарського суду Луганської області від 17.11.2025 у справі №913/499/24 позов задоволено частково, стягнуто з Відповідача на користь Позивача борг в сумі 608 220 грн 26 коп., пеню в сумі 60 119 грн 99 коп., 3% річних в сумі 46 522грн 45 коп., інфляційні втрати в сумі 182 169 грн 59 коп., судовий збір в сумі 11 485 грн 83 коп; у задоволенні решти позову відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду частково, Позивач звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційної скаргою, за змістом якої просив означене рішення скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про
стягнення 76 825,01 грн, в тому числі: основного боргу у сумі 10 683,95 грн, пені у сумі 62 376,77 грн, трьох процентів річних у сумі 801,91 грн, інфляційних втрат у сумі 2 962,38 грн. - скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги Позивач зазначив, що судом першої інстанції не встановлено усі обставини справи, не вірно застосоване положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» за умови відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24.02.2022, отже апелянт вважає, що положення статей 13 та 13-1 вказаного Закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Також Позивач не погоджувався з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав до зменшення розміру стягнутої пені на 50% за мотивами неврахування балансу інтересів обох сторін та недоведення Відповідачем обставин наявності в нього скрутного фінансового стану.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду у справі №913/499/24 від 03.12.2025р відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача на означене судове рішення, а ухвалою від 12.12.2025 року справу призначено до розгляду на 19.01.2026 об 11:15.
Також означеною ухвалою відмовлено Позивачу у задоволенні його клопотання про зупинення провадження до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №280/5808/23 за мотивами відсутності доказів прийняття означеної справи до розгляду.
Відповідач надіслав відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого вважав рішення суду законним та обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції вірно встановив відсутність підтверджених актів споживання газу, підписаних споживачем та відсутність інформації про належне коректне формування обсягів фактичного постачання, а Позивач означених обставин не спростував.
Через відпустку судді Медуниці О.Є. протоколом потворного автоматизованого розподілу від 15.01.2026 визначено новий склад судової колегії: головуючий суддя-Стойка О.В., судді Істоміна О.А., Попков Д.О.
У судовому засіданні 19.01.2026 представник Позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду в оскаржуваній частині та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Представник Відповідача у судове засідання не з'явився, на адресу суду надіслав заяву про розгляд справи без його участі.
Враховуючи, що Відповідач про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, судова колегія ухвалила про розгляд справи у його відсутності, оскільки він не скористався правом участі в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду підлягає залишенню без змін, виходячи із наступного.
Рішенням господарського суду в межах даної справи встановлені та сторонами не заперечуються наступні обставини:
-укладення 03.11.2021 між сторонами Договору № 11-1011/21-БО-Т постачання природного газу, за умовами якого Позивач зобов'язався поставити Відповідачеві природний газ, а останній - прийняти його та оплатити (далі-Договір);
- споживання Відповідачем природного газу у період з листопада 2021 року по лютий 2022 року: у листопаді 2021 року 21,85128 тис.куб.м. на суму 361 725 грн 98коп. з ПДВ, у грудні 2021 року 29,38000 тис.куб.м. на суму 486 356 грн 38 коп. з ПДВ, у січні 2022 року 20,63630 тис.куб.м. на суму 341 613 грн 20 коп. з ПДВ, у лютому 2022 року 16,75070 тис.куб.м. на суму 277 291 грн 01 коп. з ПДВ;
-повної оплати вартості Відповідачем спожитого в листопаді та грудні 2021 природного газу ;
-окупації Новоайдарської селищної територіальної громади Щастинського району Луганської області з 25.02.2022, на території якої зареєстрований Відповідач.
Звертаючись з даним позовом, Позивач зазначав, що Відповідач, в порушення умов вказаного договору не розрахувався за поставлений природний газу у період січня -лютого 2022 року, у зв'язку з чим за Відповідачем утворилась заборгованість у сумі 618 904 грн 21 коп, на яку Позивачем нараховано додаткові вимоги на підставі ст. 625 ЦК України у вигляді 3% в сумі 47 324 грн 36 коп., інфляційних нарахувань в сумі 185 131 грн 97 коп. та пені - 122 496 грн 76 коп.
Відповідач в суді першої інстанції позовні вимоги визнав в частині суми основного боргу 608 220 грн 26 коп за поставлений природний газ з 01.01.2022 по 24.02.2022, тобто до початку окупації селища Новоайдар, яка відбулась 25.02.2022. Решту вимог Відповідач не визнав, посилаючись на норми Закону України «Про забезпечення свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», оскільки в період з 25.02.2022 Відповідач не міг споживати, а Позивач не міг поставляти природний газ на об'єкт за адресою в селищі Новоайдар Щастинського району Луганської області, у зв'язку з окупацією селища Новоайдар. Позовні вимог про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат Відповідач також вважав необґрунтованими у зв'язку з наявністю форс-мажорних обставин, які засвідчені листом Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 та окупацією території селища, що прямо вплинуло на можливість виконання зобов'язань споживача.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вважав доведеним факт поставки Позивачем Відповідачеві природного газу в сумі 608 220 грн 26 коп. за поставлений природний газ за період з 01.01.2022 по 24.02.2022 в обсязі 36 741,60 тис.куб.м. і саме з розрахунку на цю суму суд стягнув пеню, інфляційні втрати та 3% річних.
Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу в сумі 10 683 грн 95 коп. за поставлений після 24.02.2022 природний газ в обсязі 645,40 тис.куб.м. через окупацію території Новоайдарської селищної територіальної громади Щастинського району Луганської області, неможливість постачання природного газу на зазначену територію на підставі положень статей 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Також з урахуванням наведених обставин, стану установи Відповідача, а також моменту настання строку оплати, що прийшовся на момент окупації, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав до зменшення розміру пені на 50% до суми у розмірі 60 119,99грн.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Предметом апеляційного перегляду є незгода Позивача з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог в частині стягнення основного боргу у сумі 10 683,95 грн, трьох процентів річних у сумі 801,91 грн, інфляційних втрат у сумі 2 962,38грн., обґрунтовуючи таку незгоду неможливістю застосування положень статей 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» до спірних правовідносин, а також незгода щодо наявності підстав до зменшення пені у сумі 62 376,77 грн.
Судова колегія вважає доводи апеляційної скарги безпідставними з огляду на наступне.
Місцезнаходженням Відповідача - Комунального некомерційного підприємства «Новоайдарська багатопрофільна лікарня» Новоайдарської селищної ради, відповідно до інформації, отриманої з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є: вул. Незалежності, будинок 20 «з», селище міського типу Новоайдар, Щастинський район, Луганська область, 93500.
За визначенням, наданим у статті 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII (далі - Закон № 1207-VII) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.
Водночас, виходячи зі статті 2 Закону № 1207-VII, метою цього закону є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Вказівка на мету закону визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України міститься також у його преамбулі в чинній редакції.
Тобто, як за міжнародними правовими нормами, так і за законодавством України територія визнається окупованою в силу наявних фактичних обставин; натомість закон не може змінювати цього факту, а встановлює правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території.
Частиною першою статті 1 Закону № 1207-VII (у чинній редакції) визначено, зокрема, що:
- тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав;
- тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
- правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права;
- за державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.
За частиною другою статті 1 Закону № 1207-VII:
- датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року;
- окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об'єктів визначається Кабінетом Міністрів України;
- Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року;
- окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) - починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
Законом №2138-IX від 15.03.2022 в редакції Законів №2764-IX від 16.11.2022, №3050-IX від 11.04.2023 статтю 1 Закону №1207-VII доповнено частиною третьою, якою визначено, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Чинна редакція Закону №1207-VII містить диференціацію правового режиму тимчасово окупованих територій України в контексті здійснення на них економічної діяльності та переміщення товарів, робіт та послуг (статті 13 та 13-1 Закону №1207-VII, а саме:
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються просто в силу приписів абзацу першого частини першої кожної з вказаних статей;
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом З частини першої статті 3 Закону, правила статей 1З, 13-1 Закону застосовуються лише у разі, якщо рішенням Кабінету Міністрів України ці правила (тобто визначений ними правовий режим) поширені на такі тимчасово-окуповані території.
Це розмежування запроваджено Законом України від 15.03.2022 №2138-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України», який набрав чинності 20.03.2022 шляхом доповнення статей 13, 13-1 Закону). Цим самим законом доповнено абзац другий частини третьої статті 4 Закону № 1207-VII.
Враховуючи відсильний характер наведених вище положень законодавства, Об'єднана палата Верховного Суду у справі №908/1162/23 проаналізувала розвиток та зміну в часі регулювання, наведеного в статті 1, частині першій статті 3, статтях 13 та 13-1 Закону №1207-VII.
Так діюча до набрання чинності Законом України від 15.03.2022 №2138-ІХ редакція Закону №1207-VII містила таке:
- статті 13 та 13-1 Закону №1207-VII визначали особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території та особливості переміщення товарів на/з тимчасово окупованої території;
- частина перша статті 1 Закону №1207-VII вказувала, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
- частина другої цієї ж статті визначала дату початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - 20 лютого 2014 року;
- частина перша статті 3 цього Закону для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначала:
1) сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;
2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;
3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.
Закон України від 15.03.2022 №2138-ІХ) станом на 20.03.2022, зокрема:
- доповнив статтю першу Закону №1207-VII частиною третьою, за якою дата початку тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;
- доповнив частину третю статті 4 Закону абзацом другим, за яким в умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;
- доповнив статті 13, 13-1 Закону № 1207-VII новими частинами першими, за абзацом другим яких в умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цих статей можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.
У частині першій статті 3 цього Закону було викладено іншу редакцію пункту 3 та доповнено її пунктом 4, відтак:
«І. Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:
1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;
2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;
3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;
4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і З цієї частини, і повітряний простір над цими територіями».
Як зазначено Верховним Судом у справі №908/1162/23, з наведеного регулювання у сукупності вбачається, що за відповідними законодавчими змінами для застосування правового режиму економічної діяльності на різних тимчасово окупованих територіях України окремого рішення про визнання тієї чи іншої її частини окупованою для визначення такого статусу за пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, вимагає будь-яка частина території України, крім Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, які були окуповані іще в 2014 році та визнаються такими просто в силу закону (пункт 1 частини першої статті 3 Закону).
Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» (набрав чинності 07.05.2022) до Закону №1207-VII в свою чергу були внесені численні зміни, зокрема:
- частину другу статті 1 було викладено в такій редакції:
«Датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.
Окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об'єктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 рок. Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року.
Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України»;
- Закон був доповнений статтею 1-1 «Визначення термінів», пункт 7 частини першої якої містить визначення поняття «тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія), як частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації»;
- пункт 1 частини третьої статті 3 Закону був викладений у такій редакції: «сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об'єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях».
Однак частина третя статті 1, пункт 3 частини першої статті 3, а так само частини перші статей 13, 13- 1 Закону при цьому залишилися незмінними.
Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 №2764-ІХ частину третю статті 1 Закону було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» №3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
За змістом висновку Об'єднаної палати Верховного Суду, що викладений в постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23- з 07.05.2022 ані пункт 7 частини першої статті 1-1, ані пункт 1 частини третьої статті 3 Закону не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Воєнний стан в Україні був введений з 24.02.2022 із 05 год. 30 хв. Указом Президента України № 64/2022 та неодноразово продовжувався.
Кабінет Міністрів України 06.12.2022 затвердив постанову «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 затверджений Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окуповані Російською Федерацією, в якому Новоайдарська селищна територіальна громада визначається окупованою з 25.02.2022.
З 28.02.2025 Міністерством розвитку громад та територій України був прийнятий наказ № 376, який затверджений оновлений Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією. У вказаному переліку Новоайдарська селищна територіальна громада Щастинського району Луганської області також визначена окупованою з 25.02.2022.
Однак у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України») правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.
Отже за вищенаведеним висновком Верховного Суду, враховуючи положення статей 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» можуть бути поширені на такі території з урахування ч. 1 статей, а саме за рішенням Кабінету Міністрів України, факт тимчасової окупації місцезнаходження відповідача є загальновідомим фактом та не потребує окремого доказування в даному судовому провадженні.
Крім того, судова колегія враховує, що у зв'язку з перебуванням певних територій у тимчасовій окупації, оператор газорозподільних систем не контролює їх на час окупації та не має можливості відстежувати обсяги надходження газу до мереж Відповідача, оскільки неможливо визначити від чиїх мереж здійснюється розподіл газу та куди він надходить під час окупації території, покази по об'єктах, розташованих на окупованих територіях, неможливо визначити об'єктивно.
З огляду на викладене, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу в сумі 10 683,95 грн 10 683 грн 95 коп. за поставлений 28.02.2022 природний газ в обсязі 645,40 тис.куб.м.
Враховуючи відсутність підстав до стягнення суми основного боргу, судом першої інстанції правомірно відмовлено у нарахуванні пені у сумі 62 376,77 грн, трьох процентів річних у сумі 801,91 грн, інфляційних втрат у сумі 2 962,38 грн.
Також Позивач не погодився з висновком суду про наявність підстав до зменшення
розміру стягнутої пені на 50%.
Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції щодо зменшення розміру пені, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За частиною 3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Аналіз приписів статей 551 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.
Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 904/4685/18 від 21.11.2019 у справі №916/553/19).
Водночас слід зазначити, що чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права.
Наявність у кредитора можливості стягувати з боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконати основне зобов'язання, неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 913/89/18, від 04.12.2018 у справі № 916/65/18, від 03.07.2019 у справі № 917/791/18.
Штраф та пеня мають на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не можуть становити непомірний тягар для покупця і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для постачальника, а для боржника - фактором втрати чи поглиблення його економічної (фінансової) неспроможності.
Таку правову позицію викладено і в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 по справі №7-рп/2013.
Судова колегія враховує, що Відповідач є комунальним некомерційним підприємством, яке з 25.02.2022 не має можливості отримання прибутку, оскільки через тимчасову окупацію Новоайдарської селищної територіальної громади Щастинського району Луганської області матеріально-технічна база підприємства залишилась на тимчасово окупованій території, у зв'язку з чим фінансування установи здійснюється виключно за кошти місцевого бюджету.
Крім того, розмір пені становить майже 20% суми основної заборгованості.
Вирішуючи питання щодо доцільності зменшення суми пені у цій справі судом також враховано: ступінь виконання відповідачем своїх зобов'язань за спірним договором (сумлінне проведення розрахунків до повномасштабного вторгнення на територію України); відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача; виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, а також окупацію території України (селища Новоайдар), внаслідок чого нормальна та повноцінна діяльність Відповідача є об'єктивно неможливою.
Як вбачається з матеріалів справи, місцезнаходження Відповідача у смт. Новоайдар Щастинського району Луганської області є окупованою з 25.02.2022 згідно з наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11.03.2025 за № 380/43786, затверджений оновлений Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, а розмір заборгованості фактично виник за розрахункові періоди січня-лютого 2022 року, строк оплати за якими пов'язаний з початком воєнних дій.
Також встановлено, що у Відповідача відсутня заборгованість зі сплати за спожитий газ за попередні періоди, тобто до початку введення воєнного стану, ним належним чином виконувались зобов'язання за Договором, а втрати Позивача від неналежного виконання Відповідачем свого грошового зобов'язання компенсуються також за рахунок стягнення з останнього сум 3% річних та інфляційних втрат та за своєю правовою природою виконують в тому числі і компенсаторну функцію.
Покладення ж на Відповідача додатково 60 119 грн 99 коп. пені, тобто у стовідсотковому розмірі стане для останнього надто обтяжливим тягарем в умовах, які склались у Відповідача (статус Відповідача - комунальне некомерційне підприємство, яке з 25.02.2022 не має можливості отримання прибутку через тимчасову окупацію, втрата матеріально-технічної бази підприємства, фінансування за рахунок коштів місцевого бюджету) та може перетворити пеню на суто каральну санкцію, що не узгоджується із її правовою природою та принципами справедливості, розумності та добросовісності та порушуватиме баланс інтересів сторін.
При цьому колегія суддів враховує висновки Верховного Суду щодо компенсаторного характеру встановлених статтею 625 Цивільного кодексу України інфляційних втрат та 3 % річних, які викладені у відповідних постановах, що наводяться нижче.
Так, Верховний Суд у постанові від 22.09.2020 у справі 918/631/19 зазначив, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер.
Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Відповідно до встановлених судами обставин справи, за змістом статті 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов'язання, стягувана Позивачем з відповідача сума інфляційних втрат та 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Враховуючи інтереси обох сторін, майновий стан Відповідача, відсутність доказів того, що порушення зобов'язання Відповідачем завдало збитків Позивачу чи іншим учасникам господарських відносин, повне виконання зобов'язання Відповідача, місцезнаходження Відповідача в районі проведення активних бойових дій на час виникнення боргу, компенсаторний характер застосованої до Відповідача поряд з пенею також і відповідальності в порядку частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для зменшення розміру пені на 50%, що підлягає стягненню з Відповідача від заявленої у загальному розмірі до 60 119 грн 99 коп.
Доводи апелянта про недотримання судом балансу інтересів сторін при вирішенні клопотання Відповідача про зменшення штрафних санкцій- спростовуються мотивувальною частиною рішення суду першої інстанції. При цьому судом не заперечувалося стратегічне значення підприємства Позивача для економіки і безпеки держави, яке здійснює забезпечення населення та промислових підприємств України природним газом, проте Позивачем а ні позовній заяві, а ні в подальших поясненнях в суді першої інстанції не наводилися обставини використання результатів отриманого за договором, а також вплив прострочення виконання на відносини, що пов'язані з відповідним договором.
Отже доводи Позивача, що при визначенні розміру відповідальності Відповідача судом не було взято до уваги майновий стан та інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу, тобто суд не дотримався справедливого балансу інтересів сторін- не знайшли свого підтвердження в суді апеляційної інстанції.
За наведених підстав судова колегія вважає такий висновок суду першої інстанції обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги такими, що його не спростовують.
Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для справи, а викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга Позивача - підлягає залишенню без задоволення, а рішення Господарського суду Луганської області від 17.11.2025 у справі №913/499/24 в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.
Будь-яких порушень норм процесуального права в діях суду при ухваленні оспорюваного рішення, які в силу вимог ч. 3 ст. 277 ГПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення - судовою колегією не встановлено.
Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують висновок суду першої інстанції.
Відповідно до вимог ст. 129 ГПК України судові витрати по розгляду апеляційної скарги, відносяться на заявника апеляційної скарги. Про стягнення інших судових витрат, у тому числі витрат на правничу допомогу, сторонами не заявлено, тому вони не підлягають розподілу.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281-28 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Газопостачальна компанія “Нафтогаз Трейдинг», м. Київ на рішення Господарського суду Луганської області від 17.11.2025 у справі №913/499/24 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Луганської області від 17.11.2025 у справі №913/499/24 - залишити без змін.
Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, віднести на Товариство з обмеженою відповідальністю “Газопостачальна компанія “Нафтогаз Трейдинг», м. Київ.
Постанову може бути оскаржено до Верховного Суду у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення судового рішення або складання повного судового рішення.
Повний текст постанови підписано 29.01.2026.
Головуючий суддя О.В. Стойка
Суддя О.А. Істоміна
Суддя Д.О. Попков