Справа № 755/23184/25
"23" січня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва
Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)
у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово,
за участю
секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
сторін кримінального провадження:
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13 жовтня 2025 року за № 12025100040003273, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Києва, громадянин України, не одружений, з вищою освітою, не працює, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимий,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 259 КК України,
І. Суть питань, що вирішуються судом
З обвинувального акту, які складено 27 листопада 2025 року слідчим СВ Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві ОСОБА_7 та затверджено прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_8 , слідує, що ОСОБА_6 обвинувачується у завідомо неправдивому повідомленні про підготовку вибуху будівлі чи споруди, що забезпечують діяльність органів державної влади.
Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення .
Особливості наведених правовідносин свідчать, що у провадженні необхідно надати відповідь на такі ключові питання:(1) чи вчиняв обвинувачений діяння, які охоплюються складом певного кримінального правопорушення, передбаченого КК ?; (2) чи доведено стороною обвинувачення винуватість обвинуваченого у вчиненні певного кримінального правопорушення ?;(3) як слід кваліфікувати дії обвинуваченого, у випадку доведення винуватості ?
Суд надає ствердні відповіді на 1 та 2 питання, у зв'язку з чим кваліфікує дії обвинуваченого за ч. 2 ст. 259 КК, з огляду на наступне.
ІІ. Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення
13 жовтня 2025 року приблизно о 17 годині 50 хвилин у ОСОБА_6 , який перебував у стані алкогольного сп'яніння та знаходився за місцем свого проживання в приміщенні квартири АДРЕСА_3 , виник раптовий протиправний умисел, направлений на завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху будівлі чи споруди, що забезпечують діяльність органів державної влади.
Реалізуюч вказаний протиправний умисел, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, керуючись раптовим умислом на здійснення завідомо неправдивого повідомлення про підготовку вибуху, тобто вчинення дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками, шляхом поширення неправдивих відомостей, що створюють обстановку загального страху, ОСОБА_6 за допомогою власного мобільного телефону марки «Nokia» модель «RM-1187», ІМЕІ1: НОМЕР_1 , ІМЕІ2: НОМЕР_2 , використовуючи абонентський номер НОМЕР_3 , приблизно о 17 годині 55 хвилин здійснив виклик на лінію екстреного зв'язку «112» та під час розмови з операторм здійснив завідомо неправдиве, однак за своїм змістом таке, що могло бути сприйнято як реальне, усне повідомлення про наявність у нього вибухового пристрою та про намір застосування даного вибухового пристрою з метою підриву будівлі чи споруди, що забезпечує діяність органу державної влади, а саме Національної поліції України та спричинив психологічний тиск на оператора з метою примушення останньої діяти відповідно до його вимог створюючи потенційно загрозу громадській безпеці.
Одночасно з цим, ОСОБА_6 точно і достовірно знав, що поширена ним інформація є неправдивою і розумів, що такі повідомлення порушують громадську безпеку та дестабілізують нормальний ритм життя населення міста Києва.
ІІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений
Винятково законами України визначаються діяння, які є кримінальним правопорушенням (п. 22 ст. 92 Конституції України), зокрема ним (злочином) є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України), у т.ч. до них відносяться, у руслі обставин справи, такі дії, як завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху.
Частиною другою статті 259 КК України передбачено відповідальність в т.ч. за завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, якщо об'єктом завідомо неправдивого повідомлення стали будівлі чи споруди, що забезпечують діяльність органів державної влади.
ІV. Мотиви суду
Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, виходить з наступного у своїх висновках.
IV.I. Докази на підтвердження встановлених обставин та процедура розгляду
Згідно положень ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ВС від 28 березня 2019 року в справі № 154/3213/16).
В цьому випадку, будучи допитаним, у порядку ст. 351 КПК, обвинувачений ОСОБА_6 свою вину у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення визнав повністю, дав покази, підтвердив обставини вчинення, котрі викладені у п. ІІ вироку, зокрема в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому. Дійсно, за наведеного алгоритму дій, здійснив завідомо непрвдиве повідомлення про вибух Національної поліції України.
Останній також виразив готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини. Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення обвинувачений просив визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.
Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
В цьому випадку, повне визнання вини, не заперечення обвинуваченим фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин діяння, в якому він обвинувачується, правових наслідків розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення останнім цих обставин є передумовами для здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.
Відповідно, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінальних правопорушень та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні вказаних кримінальних правопорушень за обставин встановлених судом.
IV.ІI. Кваліфікація дій
Згідно ст. 2, 11 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, вчинене суб'єктом кримінального правопорушення.
Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.
Обов'язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об'єкт кримінального правопорушення; 2) об'єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб'єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб'єкт кримінального правопорушення.
Об'єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту кримінального правопорушення.
Суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).
З об'єктивної сторони даний злочин характеризується єдиною обов'язковою ознакою - суспільно небезпечною дією, яка полягає у завідомо неправдивому повідомленні про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками.
Злочин є закінченим з моменту, коли неправдиве повідомлення, яке стосується здійснення в майбутньому загально небезпечних дій і є завідомо неправдивим, будь-яким способом (усно, письмово, телефоном, по радіо, від свого імені чи анонімно) доведене до широкого кола осіб чи повідомлене хоча б одній особі з тим, щоб воно набуло подальшого поширення (див. постанову колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного суду від 20.05.21 у справі № 935/2308/19).
Суб'єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. При цьому особа точно, достовірно знає, що поширена нею інформація є неправдивою, розуміє, що такі повідомлення викликають обстановку страху у населення, порушують громадську безпеку. Тим самим винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди громадській безпеці та бажає настання таких наслідків. Коли винний прагне дезорганізувати діяльність підприємства, установи, організації, викликати паніку - він діє з прямим умислом (див. постанову колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного суду від 27.06.19 у справі № 727/728/17).
З огляду на наведене у п. ІІІ вироку та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 259 КК так як він вчинив завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху будівлі чи споруди, що забезпечують діяльність органів державної влади.
Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, Суд, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.
IV.ІІI. Покарання
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує
(1) ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання;
(2) те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами;
(3) юридична відповідальність особи, за ч. 2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.
Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.
Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом'якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .
В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].
Отже, принцип домірності зобов'язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).
Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
В цій ситуації, обставинами, що пом'якшують покарання є
- щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.
Адже, щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).
Обвинувачений висловив щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки;
- активне сприяння розкриттю злочину, що виразилось у активному сприянні у встановленні обставин регламентованих ст. 91 КПК України та розгляду провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК.
Обставиною, що обтяжує покарання, відповідно до ст. 67 КК, є вчинення кримінального правопорунення у стані алкогольного сп'яніння (результати тестування на алкоголь за допомогою приладу «Драгер» 1,48 проміле).
Також, Суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має місце проживання, стан здоров'я, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення), що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім'ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв'язки; позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченого до вчиненого, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції ст. 259 КК, зі звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 того ж Кодексу та покладенням обов'язків з числа визначених його ст. 76 КК.
Підставою для звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням в цій справі є переконання суду про можливість його виправлення без відбування покарання. Цей висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінював на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений злочин, зміст, мету й мотив протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, відомості щодо судимості. Також, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мали відомості, що характеризують обвинуваченого: спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальна поведінка; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які знаходяться на його утриманні, соціально-психологічна характеристика та інші.
Проаналізувавши саме такі обставини та позицію прокурора Суд дійшов висновку про наявність підстав для звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, позаяк є переконаним, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК, дана міра покарання є достатньою для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Визнаючи тривалість іспитового строку та вид обов'язків визначених ст. 76 КК Суд ураховує ступінь тяжкості вчиненного злочину, особу винного та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тобто визначає їх у обсязі необхідному і достатньому для виправлення терміном на 1 рік, в силу ч. 4 ст. 75 КК.
Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основному мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо Суд стоїть на тій позиції, що незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особами винних адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення при застосуванні в т.ч. норм ст. 75, 76 КК.
У той час, як призначення будь-якого іншого виду покарання без звільнення від його відбування, в цій ситуації, в ключі характеристик особи, вчинюваного злочину, поведінки після, Суд сприймає, як діяння, яке б указувало на те, що саме у цій ситуації, та обставинах при яких було вчинено злочин, воно сприймалося б, як грубо непропорційне (діяння та покарання), як наслідок, сприймалося б як жорстоке поводження.
IV.ІV. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом
Процесуальні витрати розподілено у порядку регламентованому ч. 2 ст. 124 КПК.
Питання щодо речових доказів Суд вирішує у відповідності до ст. 100 КПК.
На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
ОСОБА_6 визнати винуватим у пред'явленому обвинуваченні за частиною частиною другою статті 259 Кримінального кодексу України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 (чотири) роки.
В силу ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_6 від відбування покарання з іспитовим строком на 1 (один) рік.
Згідно ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_6 обов'язки: не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи; періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.
Стягнути з ОСОБА_6 на користь держави процесуальні витрати за проведення експертиз у розмірі 5348,40 гривень.
Арешт накладений ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2025 року на телефон марки «Nokia» моделі «RM-1187», ІМЕІ1: НОМЕР_1 , IMEI2: НОМЕР_2 , з абонентським номером НОМЕР_4 - скасувати.
Речові докази: телефон марки «Nokia» моделі «RM-1187», ІМЕІ1: НОМЕР_1 , IMEI2: НОМЕР_2 , з абонентським номером НОМЕР_4 - повернути власнику ОСОБА_6 , три диски - залишити в матеріалах провадження.
Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченим, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
С у д д я ОСОБА_9