26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 754/15548/17
провадження № 61-17579св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,
Ситнік О. М.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державна установа «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», Національна поліція України,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду
від 30 вересня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Левенця Б. Б.,
Борисової О. В., Ратнікової В. М.,
Короткий зміст позовних вимог
Улистопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (далі - ДУ «ЦОП НПУ»), Національної поліції України про зміну підстав та формулювання причин звільнення, визнання наказів незаконними, виплату заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову вказував, що 18 квітня 2016 року на підставі наказу № 60/ос він прийнятий на роботу на посаду начальника новоствореного відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області.
17 серпня 2016 року його попереджено про скорочення.
15 вересня 2016 року позивач госпіталізований до лікарні міста Чернігова, про що в установленому порядку повідомив підлеглих працівників та керівництво ДУ «ЦОП НПУ». На лікарняному він перебував з 15 вересня до 29 жовтня 2016 року включно, всі листки непрацездатності направляв на адресу відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області для проведення оплати, але грошові кошти він не отримав.
28 жовтня 2016 року направив на адресу відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області заяву про звільнення за власним бажанням, яку вказана установа отримала 31 жовтня 2016 року. Заява мотивована тим, що він вимушений переїхати на нове місце проживання до міста Києва, щоб знайти роботу та утримувати свою сім'ю.
У передбачений законом строк вказану заяву не розглянуто, що його спонукало неодноразово звертатися до різних установ щодо допомоги у вирішенні питання захисту трудових прав.
14 січня 2017 року представник позивача отримав листа, в якому, зокрема, знаходився наказ від 30 листопада 2016 року № 219/ос про звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), який позивач вважає незаконним, оскільки дисциплінарного проступку у виді прогулу він не вчиняв, відповідачем порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення, передбачений трудовим законодавством, та без законних підстав його не звільнено за раніше поданою заявою.
За таких обставин позивач просив визнати незаконними та скасувати накази
ДУ «ЦОП НПУ», а саме наказ від 13 жовтня 2016 року № 349, наказ від 29 листопада 2016 року № 447, наказ від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, про що здійснити відповідний запис у трудовій книжці, та звільнити його із займаної посади начальника відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області згідно з чинним законодавством України відповідно до раніше поданої заяви; стягнути з відповідачів на його користь виплати за всіма належно поданими до ДУ «ЦОП НПУ» листками непрацездатності; стягнути з відповідачів грошову компенсацію за 13 днів невикористаної відпустки за період з 19 квітня до 31 жовтня 2016 року, вихідну допомогу та 50 000 грн у відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня
2021 року, ухваленим у складі судді Саламон О. Б., відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустив строк звернення до суду з даним позовом.
Київський апеляційний суд постановою від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року скасував, ухвалив нове судове рішення.
Поновив ОСОБА_1 строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору.
Позов ОСОБА_1 до ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України задовольнив частково.
Визнав незаконним і скасував наказ ДУ «ЦОП НПУ» від 13 жовтня 2016 року № 349 у частині притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності із оголошенням догани за систематичне порушення трудової дисципліни відповідно до пункту 1 статті 147 КЗпП України.
Відмовив у задоволенні позову в іншій частині.
Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Апеляційний суд, перевіривши доводи ОСОБА_1 щодо поновлення строку на подання позову, дійшов висновку, що строк пропущено з поважних причин, оскільки, отримавши наказ про звільнення 14 січня 2017 року, позивач протягом місяця, а саме 14 лютого 2017 року, звернувся до Окружного адміністративного суду
міста Києва з даним позовом за захистом своїх прав, а його своєчасному зверненню з позовом до суду загальної юрисдикції перешкоджали причини, які можна вважати поважними, враховуючи закриття провадження у справі адміністративним судом 13 квітня 2017 року з роз'ясненням права звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Задовольняючи позов в частині визнання незаконним та скасування
наказу ДУ «ЦОП НПУ» від 13 жовтня 2016 року № 349, суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаним наказом застосовано до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді догани в період його тимчасової непрацездатності, що свідчить про незаконність цього наказу.
Встановивши обставини відсутності позивача на роботі без поважних причин
з 31 жовтня 2016 року до дня видання наказу від 30 листопада 2016 року про звільнення, що встановлено актами про відсутність ОСОБА_1 на роботі, а також підтверджується працевлаштуванням позивача на іншу роботу
з 9 листопада 2016 року, апеляційний суд дійшов висновку про законність наказу
ДУ «ЦОП НПУ» від 29 листопада 2016 року № 447 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 », яким було накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що ДУ «ЦОП НПУ» з додержанням норм трудового законодавства застосувала до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, тому відсутні підстави скасування наказів ДУ «ЦОП НПУ»
від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219о/с про звільнення позивача, зміни формулювання підстав звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про стягнення виплат за листками непрацездатності, суд апеляційної інстанції зазначив, що усі листки непрацездатності оплачені ДУ «ЦОП НПУ», що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями від 13 серпня 2019 року, 17 вересня 2019 року та 28 вересня 2019 року.
Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення компенсації за невикористану відпустку, оскільки при звільненні позивачу нараховано та виплачено вказану компенсацію, що підтверджується наказом
ДУ «ЦОП НПУ» від 3 березня 2017 року про нарахування компенсації позивачу за невикористану частину щорічної основної відпустки за період з 19 квітня до
31 жовтня 2016 року, рахунково-платіжною відомістю № ДУ-178 за березень 2017 року та платіжним дорученням від 6 березня 2017 року № 247 про перерахунок позивачу 1088,43 грн.
Також апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди з огляду на недоведення таких вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову; в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 8 травня 2019 року
у справі № 489/1609/17 (провадження № 61-37729св18), про те, що не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, про місцезнаходження якого не було повідомлено.
Заявник зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах статті 38 КЗпП України, викладених у постанові від 25 листопада 2019 року у справі № 201/1384/16 (провадження № 61-32336св18) та від 25 березня 2020 року у справі № 295/14595/17 (провадження № 61-891св20).
Також, на думку заявника, суд апеляційної інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 11 липня 2016 року
у справах № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року
у справах № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року
у справі № 6-1779ц16, про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні повинен стягуватись за весь період його затримки.
Позиція інших учасників справи
У січні 2022 року представник ДУ «ЦОП НПУ» Чирва О. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про безпідставність її доводів та правильність висновків суду апеляційної інстанції.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про:
- неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 8 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 (провадження № 61-37729св18), від 25 листопада 2019 року у справі № 201/1384/16 (провадження № 61-32336св18), від 25 березня 2020 року у справі № 295/14595/17 (провадження № 61-891св20) та постановах Верховного Суду України від 11 липня 2016 року у справах № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня
2016 року у справах № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня
2016 року у справі № 6-1779ц16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- недослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 3 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами встановлено, що наказом ДУ «ЦОП НПУ» від 18 квітня 2016 року № 60 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу - відокремленого територіального підрозділу державної установи в Чернігівській області з 19 квітня 2016 року.
Відповідно до наказу ДУ «ЦОП НПУ» від 14 вересня 2016 року № 296 відділом кадрового забезпечення відправлений електронною поштою лист, яким запрошено ОСОБА_1 прибути 15 вересня 2016 року для ознайомлення з наказом Національної поліції України від 5 вересня 2016 року № 794 «Про організаційно-штатні зміни в Національній поліції».
15 вересня 2016 року ОСОБА_1 до відділу кадрового забезпечення не прибув у зв'язку із госпіталізацією до лікарні міста Чернігова, що підтверджується медичними документами.
У період з 15 вересня до 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному, що підтверджується листками непрацездатності.
7 жовтня 2016 року до відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області надійшла заява ОСОБА_1 про звільнення із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
13 жовтня 2016 року відокремленим територіальним підрозділом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області винесено наказ № 349, яким ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
27 жовтня 2016 року відокремленим територіальним підрозділом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області на адресу ОСОБА_1 направлена відповідь про неможливість звільнення протягом його перебування на лікарняному.
Суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 15 вересня 2016 року до 28 жовтня 2016 року перебував на лікарняному, тому 31 жовтня 2016 року (понеділок).
31 жовтня 2016 року до відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області надійшла заява ОСОБА_1 від 28 жовтня 2016 року про звільнення на підставі статті 38 КЗпП України з 31 жовтня 2016 року. Підставами для звільнення вказано переїзд на постійне місце проживання до міста Києва, невиплата грошових коштів за листками непрацездатності, тобто неможливість продовжувати роботу за вказаним місцем роботи.
У відповіді від 3 листопада 2016 року № 3662 на заяву позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України ДУ «ЦОП НПУ» повідомила позивача, що його заява надійшла до відділу кадрового забезпечення
1 листопада 2016 року, тобто після зазначеної в заяві дати звільнення (31 жовтня 2016 року), що унеможливлює його звільнення з цієї дати.
Зі змісту наказу ректора Університету державної фіскальної служби України
від 8 листопада 2016 року № 558-к суди встановили, що ОСОБА_1
з 9 листопада 2016 року прийнято на посаду проректора з господарської діяльності та інфраструктури.
Наказом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області від 29 листопада 2016 року № 477 до ОСОБА_1 застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за прогул.
Відокремленим територіальним підрозділом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області виданий наказ від 30 листопада 2016 року № 219 о/с про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і доводи відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (стаття 139 КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один
з таких заходів стягнення догана або звільнення.
Згідно зі статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Дисциплінарним проступком визнаються діяння, що пов'язуються з невиконанням чи неналежним виконанням працівником своїх обов'язків без поважних причин. Тобто наявність поважних причин у такому разі свідчить про відсутність вини працівника.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив факт відсутності позивача на роботі без поважних причин з 31 жовтня 2016 року до 30 листопада 2016 року.
У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 вказано, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається з урахуванням конкретних обставин.
Позивач не заперечував факту своєї відсутності на роботі протягом вказаного періоду, однак вказував, що 28 жовтня 2016 року він направив на адресу відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області заяву про звільнення з 31 жовтня 2016 року за власним бажанням на підставі
статті 38 КЗпП України, яка отримана установою 31 жовтня 2016 року.
У відповіді від 3 листопада 2016 року № 3662 на заяву позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України ДУ «ЦОП НПУ» повідомила, що його заява надійшла до відділу кадрового забезпечення 1 листопада 2016 року, тобто після зазначеної в заяві дати звільнення (31 жовтня 2016 року), що унеможливлює його звільнення з цієї дати.
Суд апеляційної інстанції помилково вважав поважною причину нерозгляду заяви позивача про його звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України з посиланням на її отримання відділом кадрового забезпечення 1 листопада 2016 року, оскільки згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором 1400032910752 (0350504499600) вказану заяву ДУ «ЦОП НПУ» отримала 31 жовтня 2016 року
(т. 1 а. с. 74).
У заяві позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України від 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 зазначав про неможливість продовжувати роботу у зв'язку з переїздом на постійне місце проживання
до міста Києва, доглядом за хворим членом сім'ї та прийняттям його на роботу за конкурсом.
Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Таким чином, за загальним правилом, працівник, який бажає розірвати договір за своєю ініціативою (за власним бажанням) зобов'язаний попередити про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Водночас у другому реченні частини першої статті 38 КЗпП України передбачене виключення із загального правила та обов'язок роботодавця звільнити працівника у визначений ним строк у випадку, якщо заява про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу. Законодавець у цій нормі навів перелік причин такої неможливості продовження роботи і цей перелік є відкритим.
Заявляючи вимогу розірвати трудовий договір у визначений ним строк на підставі другого речення частини першої статті 38 КЗпП України, саме працівник має довести наявність обставин, які підтверджують неможливість продовження ним роботи.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 21 травня 2025 року у справі № 189/1720/21 (провадження № 61-8955св24).
Верховний Суд у постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 23 грудня 2019 року у справі № 551/303/17 (провадження № 61-11243св18) дійшов висновку, що причини розірвання договору на підставі частини першої статті 38 КЗпП України у строк, про який просить працівник, повинні мати об'єктивний характер і підлягати розумному поясненню та обґрунтуванню. У разі існування об'єктивних причин, що унеможливлюють продовження роботи протягом двох тижнів, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Саме з метою визначення наведеного строку - тривалістю у два тижні або меншого строку, протягом якого працівник зобов'язаний продовжувати виконувати свої трудові обов'язки до дня звільнення, - законодавцем сформульовано спеціальне правило у другому реченні частини першої статті 38 КЗпП України.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 3 листопада 2021 року
у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) звертав увагу, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб'єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов'язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції врахував, що позивач у поданій заяві обґрунтовував звільнення з роботи за власним бажанням саме
31 жовтня 2016 року неможливістю продовжувати роботу, зумовленою переїздом на постійне місце проживання до міста Києва, доглядом за хворим членом сім'ї та прийняттям його на роботу за конкурсом.
На підтвердження наявності обставин, які, на думку позивача, підтверджують неможливість продовження ним роботи, ОСОБА_1 надав відповідачу із заявою про звільнення копії довідок від 19 жовтня 2016 року № 59 та від 30 травня 2016 року № 88/0216.
Формально пославшись на те, що заява ОСОБА_1 надійшла відповідачу після 31 жовтня 2016 року (дата розірвання трудового договору, про яку просив працівник), суд апеляційної інстанції не надав оцінки обставинам, які, на думку позивача, зумовлювали неможливість продовження роботи, та не перевірив подані позивачем докази на підтвердження таких обставин. Тому дійшов передчасного висновку про законність наказу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області
від 29 листопада 2016 року № 477 та наказу від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, а ухвалене апеляційним судом судове рішення в частині вирішення позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, не може вважатися законним і обґрунтованим та підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80,
89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати оцінку чи переоцінку доказів.
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в судових рішеннях судів попередніх інстанцій.
Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновок, викладений Верховним Судом після подання касаційної скарги у постанові від 21 травня 2025 року
у справі № 189/1720/21 (провадження № 61-8955св24), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої
статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Під час нового розгляду справи суду належить врахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку
доводам позивача про те, що відповідач мав його звільнити за власним бажанням з 31 жовтня 2016 року на підставі статті 38 КЗпП України, і запереченням відповідачів щодо таких обставин та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
У касаційній скарзі просить залишити без змін постанову апеляційного суду в частині поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору та визнання незаконним і скасування наказу
від 13 жовтня 2016 року № 349 та не посилається на її необґрунтованість та незаконність, тому постанова апеляційного суду в цій частині не оскаржується і касаційним судом не переглядається.
Щодо судових витрат
Так як касаційний суд дійшов висновку про направлення справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної
установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», Національної поліції України про зміну підстав та формулювання звільнення, визнання незаконними і скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та
від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, нарахування та виплати за листками непрацездатності, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік