28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 205/11234/21
провадження № 61-9570св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи:приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко Світлана Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілія Дмитрівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Міхеєва Тетяна Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Гусєвої Катерини Валеріївни на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2024 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Космачевської Т. В., Агєєва О. В., Халаджи О. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину від 25.12.2007 року її батьку ОСОБА_5 належала на праві власності квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер на території російської федерації.
22 липня 2020 року вона звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Міхеєвої Т. М. з заявою про прийняття спадщини, однак, на час подання заяви не мала свідоцтва про смерть батька. Нотаріус на запит отримав довідки, відповідно до яких спірна квартира належала ОСОБА_5 . Станом на 06 червня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 , був зареєстрований лише ОСОБА_5 .
У серпні 2020 року вона отримала свідоцтво про смерть батька. Нотаріус їй повідомив про те, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за іншою особою.
Так, 28 серпня 2020 року квартира була продана ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_5 , посвідченою 25 червня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кот Б. А., за договором купівлі-продажу, серія та номер 804, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С.А., ОСОБА_3 .
На час укладення договору купівлі-продажу дія довіреності була припинена, оскільки після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 цивільні права та обов'язки ОСОБА_5 припинилися.
18 вересня 2020 року ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л. Д.
Вказувала на те, що вона зверталася до поліції з заявою про вчинення кримінального правопорушення, на підставі якої відкрито кримінальне провадження.
Зазначила, що має сумніви щодо добросовісності ОСОБА_4 , оскільки при придбанні спірної квартири в неї не виникли сумніви щодо квартири, яка продавалася протягом місяця з моменту набуття права власності продавцем.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила судвизнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, серія та номер 804, посвідчений 28 серпня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., згідно з яким ОСОБА_2 , яка діяла за довіреністю від імені ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_3 купив квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на вказану квартиру в порядку спадкування за законом та витребувати у ОСОБА_4 на її користь спірну квартиру.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано в ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 164,40 грн.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Герман М. М., залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2024 року - без змін.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірна квартира вибула з володіння власника ОСОБА_1 поза її волею на підставі договору купівлі-продажу, укладеного від імені померлого спадкодавця на підставі довіреності, яка припинила дію зі смертю особи, що її видала, тобто, є нікчемним у силу закону, а тому наявні правові підстави для витребування цього нерухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , яка є останнім набувачем майна, оскільки спірна квартира вибула з володіння власника ОСОБА_1 поза її волею.
Водночас суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши інтереси позивачки як власника спірної квартири, яка здійснює захист порушеного права власності, надавши їм оцінку з точки зору балансу з правами та інтересами відповідачки, дійшов висновку, що права та інтереси власника ОСОБА_1 , яка була позбавлена права власності на квартиру, що входить до спадкового майна, за обставин цієї справи, перевищують інтереси набувача ОСОБА_4 .
Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що правові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відсутні, оскільки цей договір є нікчемним, а позовні вимоги про визнання права власності є неналежним способом захисту порушених прав позивачки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У липні 2025 року представник ОСОБА_4 - адвокат Гусєва К. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не розглянув питання, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної квартири.
Апеляційний суд не звернув уваги на те, що розглядаючи справи про застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння майном за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.
Висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовної вимоги про витребування майна є помилковими, оскільки не встановлено всіх обставин набуття права власності на спірне майно добросовісним набувачем.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96с21) та у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19), від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).
Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 27 липня 2025 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І. Луспеник Д. Д .
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2025 року в зв'язку з відставкою судді ОСОБА_7 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 листопада 2025 року) визначено суддю-доповідача - Коломієць Г. В. та суддів, які входять до складу колегії: Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 25 грудня 2007 року, виданого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, належить на праві власності квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер у м. Петропавлівськ-Камчатський російської федерації.
22 липня 2020 року ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Міхеєвій Т. М. заяву про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5 .
Згідно зі спадковою справою, відкритої після смерті ОСОБА_5 , інші спадкоємці з заявою про прийняття спадщини не зверталися, на дату смерті за адресою: АДРЕСА_1 , був зареєстрований лише ОСОБА_5
28 серпня 2020 року від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 25 червня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кот Б. А., ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
18 вересня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л. Д. та зареєстровано у реєстрі за № 1171.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_4 - адвоката Гусєвої К. В. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, зокрема й на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частин першої та третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Колегія суддів зауважує, що при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності володільця нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
Критеріями втручання у право на мирне володіння майном на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, пункт 100).
Суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, вірно виходили із того, що спірна квартира вибула з володіння власника ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного від імені померлого спадкодавця на підставі довіреності, яка припинила дію зі смертю особи, що її видала, тобто поза волею власника, а тому дійшли обґрунтованого висновку про те, що відновлення права позивачки необхідно здійснювати шляхом її витребування від добросовісного набувача, якою є ОСОБА_4 .
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши інтереси позивачки як власника спірної квартири, яка здійснює захист порушеного права власності, надавши їм оцінку з точки зору балансу між правами та інтересами позивачки і відповідачки, дійшов висновку, що права та інтереси власника ОСОБА_1 , яка була позбавлена права власності на квартиру, що входить до спадкового майна, за обставин цієї справи, перевищують інтереси набувача ОСОБА_4 .
Колегія суддів вважає, що судові рішення спрямовані на захист порушеного права позивача на майно, а також переслідує загальносуспільні цілі з утвердження у державі суспільного правопорядку, недопустимості незаконного позбавлення осіб їхніх прав на нерухоме майно.
Витребування належної позивачці квартири з володіння відповідачки не порушуватиме критерії пропорційності втручання у право останньої, сприятиме забезпеченню справедливого балансу між інтересами сторін спору та не свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.
У контексті забезпечення справедливого балансу між інтересами сторін спору, відповідачка, з володіння якої витребовується нерухоме майно, не позбавлена можливості відновити права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до особу, в якої було придбано майно, про відшкодування збитків (схожий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20).
З огляду на вказане, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені за відсутності перевірки добросовісності набувача.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами, а також пов'язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в судових рішеннях (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Гусєвої Катерини Валеріївни залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк