28 січня 2026 року
м. Київ
справа №320/11627/24
адміністративне провадження № К/990/32663/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Стеценка С.Г.,
суддів: Тацій Л.В., Рибачука А.І.,
за участю секретаря судового засідання: Висоцького А.М.,
представника позивача: Сєрової О.О.,
представника відповідача: Кульги О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційному порядку адміністративну справу №320/11627/24
за позовом Благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму»
до Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання протиправним та скасування наказу,
за касаційною скаргою Благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року (колегія у складі: головуючого судді Файдюка В.В., суддів: Губської Л.В., Мєзєнцева Є.І.), -
Спір стосується правомірності наказу Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва.
Ключовими правовими питаннями, що постали у справі і на які суди попередніх інстанцій надавали відповіді, були: наявність у відповідача повноважень щодо прийняття рішення (наказу) про занесення об'єктів культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини; достатність всіх документів, визначених законодавством та необхідних для прийняття рішення про занесення об'єктів культурної спадщини до відповідного Переліку.
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. У березні 2024 року Благодійна організація «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» (далі - позивач, БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму») звернулась до суду з позовом до Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач, Департамент), в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту від 13 вересня 2023 року №50 «Про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва», а саме нежитлових будівель загальною площею 4946 кв. м., розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, буд. 8 (пивоварного заводу родини Шульц), та додатку до цього наказу.
2. В обґрунтування позовних вимог БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» зазначила, що є одноосібним власником нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8 (колишній пивоварний завод родини Шульц). На означеному об'єкті позивач має намір реалізувати проект створення Кримськотатарського культурно-освітнього центру. Перед початком реалізації проекту БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» зверталася до органів культурної спадщини та отримувала відповіді щодо невключення цього об'єкту до об'єктів культурної спадщини. Також позивач у 2022 році здійснив обстеження та оцінку технічного стану об'єкта, за результатами якої складено звіт, в якому зазначено про аварійність більшості споруд, а решта споруд є непридатними для нормальної експлуатації.
На переконання позивача, оскаржуваний наказ, яким вищевказаному об'єкту присвоєно статус щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, є протиправним та підлягає скасуванню з огляду на його прийняття з порушенням форми, адже згідно з Порядком обліку об'єктів культурної спадщини, затвердженим наказом Міністерства культури України від 11 березня 2013 року №158 (далі - Порядок №158), таке рішення має прийматися у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації, а не у формі наказу Департаменту.
Крім того, стверджував, що оскаржуваний наказ прийнятий на підставі неповного переліку документів, необхідного для прийняття рішення про занесення об'єктів культурної спадщини до переліку, зокрема, за відсутності фото найбільш цінних (характерних) елементів об'єкта, які зберіглися станом на момент прийняття наказу, а також без додання копії документа, що підтверджує науковий ступінь особи, що підписала історичну довідку, всупереч вимогам щодо обов'язкових складових змісту рішення про занесення об'єктів культурної спадщини до переліку, зокрема, без зазначення відомостей про власника об'єкта. До того ж, відповідачем порушено процедуру повідомлення БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму», як власника об'єкта, про виданий наказ та недотримано балансу між несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року позов задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту від 13 вересня 2023 року №50 «Про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва», а саме нежитлових будівель загальною площею 4946 кв. м., розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, буд. 8 (Пивоварного заводу родини Шульц), та додатку до цього наказу.
4. Ухвалюючи таке рішення, вказаний суд виходив з того, що у відповідача відсутні повноваження на прийняття оскаржуваного наказу, оскільки рішення про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку приймається у формі розпорядження уповноваженим органом, яким є районна державна адміністрація, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, а не у формі наказу Департаменту, делегування ж таких повноважень не узгоджується з нормам законодавства. Крім того, суд вказав, що історична довідка підписана головним фахівцем відділу обліку об'єктів культурної спадщини КНМЦ по охороні пам'яток к.і.н (Музеєзнавство, пам'яткознавство) О.Мокроусовою, однак не містить додатком до неї копій документів, що підтверджують науковий ступінь особи, яка її підписала.
5. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 23 липня 2024 року скасував рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року та ухвалив у справі нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму».
6. Своє рішення апеляційний суд обґрунтував тим, що Департамент, як структурний підрозділ, створений з метою реалізації функцій Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері охорони культурної спадщини та наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про занесення об'єктів культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини. Делегування повноважень виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Департаменту здійснюється на підставі, зокрема, Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Відтак, директор Департаменту, видаючи оскаржуваний наказ, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України, та реалізував делеговані йому повноваження з метою виявлення та дослідження об'єктів м. Києва та подальшим занесенням їх до реєстру нерухомих пам'яток України.
Щодо наявності у особи, яка підписала історичну довідку, документів на підтвердження її наукового ступеня, то, як зазначив апеляційний суд, до апеляційної скарги долучено засвідчену копію історичної довідки та диплому НОМЕР_1 кандидата наук (прирівнюється до диплома доктора філософії) ОСОБА_1 , яка захистила дисертацію за спеціальністю (Музеєзнавство, пам'яткознавство) та здобула науковий ступінь кандидата історичних наук. Як наслідок, відповідачем підтверджено підписання вказаного документа уповноваженою на те особою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та їх обґрунтування
7. Не погодившись із постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року, БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, залишивши в силі рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року.
8. Як на підставу для касаційного оскарження судових рішень, вказує на пункти 1, 3 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й те, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у цій справі, неправильно застосував положення законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, залишив поза увагою висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 травня 2023 року у справі №640/16786/19, від 13 вересня 2023 року у справі №360/5504/19. Стверджує про відсутність висновку Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 6, абзацу 3 частини другої стаття 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пункту 4 розділу ІІ Порядку №158 та пункту 5.50 Положення про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 02 березня 2023 року №6022/6063 (далі - Положення №6022/6063), з врахуванням Закону України «Про правотворчу діяльність», а також про порушення апеляційним судом процесуальних норм.
По суті доводи касаційної скарги зводяться до помилковості висновків суду апеляційної інстанції про законодавче делегування Департаменту повноваження по самостійному прийняттю рішення у формі наказу про включення об'єкта до Переліку об'єктів культурної спадщини, адже здійснення структурним підрозділом місцевої державної адміністрації керівництва у відповідній галузі управління, а також забезпечення реалізації державної політики у такій галузі на відповідній території не означає наявність у Департаменту повноважень на прийняття розпорядчих документів, які в силу нормативно-правового акта вищої юридичної сили (Порядку №158) віднесено до компетенції голови держадміністрації. Крім того, скаржник вважає, що апеляційний суд безпідставно дослідив новий доказ в контексті наявності у особи, яка підписала історичну довідку, документів, що підтверджують її науковий ступінь, а не в аспекті прийняття оскаржуваного наказу на підставі повного пакету документів, визначених законодавством.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
9. 21 серпня 2024 року в автоматизованій системі документообігу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зареєстровано вказану касаційну скаргу.
10. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за означеною касаційною скаргою.
11. Відповідач, отримавши ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі, правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.
12. Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2025 року призначено справу до касаційного розгляду в судовому засіданні.
13. Представник позивача у судовому засіданні заявлені вимоги касаційної скарги підтримала та просила Суд їх задовольнити. Представник відповідача проти доводів та вимог касаційної скарги заперечив, вважаючи їх необґрунтованими та безпідставними, й, надавши відповідні пояснення, просив відмовити у їх задоволенні.
Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
14. БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» (ідентифікаційний код 42090065, місцезнаходження: 01014, м. Київ, вул. Болсуновська, 2, оф. 233) зареєстрована як юридична особа 25 квітня 2018 року.
15. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 28 листопада 2023 року №356138241 позивачу на праві власності належать нежитлові будівлі загальною площею 4946 кв. м. за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8. Складовими частинами означеного об'єкта нерухомого майна є: адміністративна споруда з прохідною, Б; адмінуправління, А; адмінуправління, В; автовагова, Л; актовий зал, Р; артезіанська свердловина, Н; ГРП, Ц; електроцех, З; котельне відділення, Ф; лабораторія, Я; сауна (пральня, баня), И; свердловина, М; склад ГСМ, автозаправка, Щ; складське, Ч; складське, Т; тарний цех, Ж; трансформаторна підстанція, Ш; цех розливу, Е.
16. Підставою для виникнення права власності слугував договір дарування від 01 серпня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Тюріною В.Б. та зареєстрований в реєстрі за №949. За умовами означеного договору ТОВ «Комплекс Жовтневий 40» (дарувальник) безоплатно передав у власність позивачу (обдарований) нерухоме майно: нежитлові будівлі загальною площею 14930,40 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8, а також рухоме майно згідно Додатку №1 до цього договору.
17. Наказом Департаменту від 13 вересня 2023 року №50 занесено до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва об'єкт - Пивоварний завод родини Шульц, який знаходиться за адресою: Голосіївський район, просп. Голосіївський, 8. Інформація щодо власника або уповноваженого органу відсутня. Вид - архітектура, містобудування, історія. Дата утворення - ХІХ століття, збережений частково.
18. У розділі «Цінність об'єкта з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду» Додатку до наказу зазначено, що історична забудова зберіглася досить повно, має архітектурну цінність. Функціональне призначення основних будівель вдалося атрибутувати за архівними документами. План ділянки має складну конфігурацію з ламаними межами. Забудова розріджена, різноповерхова, цегляна. На сьогодні з історичної забудови заводу збереглися наступні будівлі (назва подається за первісним призначенням): конторська будівля (№3 на сучасному схематичному плані); житловий будинок по лінії пров. Р. Лужевського (№4 на сучасному схематичному плані: частково знесений, залишилась фасадна стіна, частина бічної стіни та підвали): житлова будівля з боку тупикового провулку, що веде до брами колишнього заводу «Київгума» (№1 на сучасному схематичному плані); головний виробничий бродильно-лагерний комплекс (№7 на сучасному схематичному плані; частково пошкоджений); зблоковані між собою розташовані на північній межі садиби корпус солодовні і солодосушарні та корпус варочного відділення (цеху) (№№ 8 і 9 на сучасному схематичному плані). Зазначені будівлі значною мірою зберегли автентичну матеріально-технічну структуру та історичні нашарування, загальну об'ємно-просторову композицію, деталі архітектурного оздоблення. Забудова комплексу становить цінність як рідкісний приклад промислової архітектури Києва, яка формувалась протягом кількох десятиліть, містить стилістичні ознаки, характерні для такої архітектури (так званий «цегляний стиль»). Разом з колишнім казенним винним складом №2 (завод «Київгума») та Деміївською паровою фабрикою шоколаду і цукерок В. Єфімова (фабрика «Рошен») вплинули на формування характерної забудови історичної місцевості Деміївка. Має історичну цінність як такий, що пов'язаний з розвитком харчової промисловості Києва та України в цілому; з історією національних меншин Києва, зокрема, підприємців німецького походження - родиною Шульців.
19. Листом від 29 вересня 2023 року №066-3611 представника позивача повідомлено про внесення пивоварного заводу родини Шульц на проспекті Голосіївському, 8 наказом від 13 вересня 2023 року №50 до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва.
20. Не погоджуючись з вказаним наказом, вважаючи його протиправним та таким, що порушує його права, позивач звернувся до суду.
Позиція Верховного Суду
21. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами норм матеріального права у спірних правовідносинах й дотримання процесуальних норм, вказує на наступне.
22. Так, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
23. Згідно з імперативними вимогами статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
24. Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
25. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
26. Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
27. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
28. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17).
29. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
30. Велика Палата Верховного Суду, зокрема в постанові від 05 жовтня 2022 року у справі №922/1830/19 вказала, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.
31. До того ж, відповідно до сталої практики ЄСПЛ відступ від раніше сформованої правової позиції повинен мати реальне підґрунтя, про що йдеться, зокрема, у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom» (заява №27238/95).
32. Таким чином, необхідність відступу має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Причинами для відступу можуть бути лише вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
33. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
34. Отже, відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
35. У взаємозв'язку із наведеним та в контексті фактичних обставин, що зумовили цей публічно-правовий спір, варто зазначити, що Верховний Суд раніше вже вирішував питання щодо наявності у Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повноважень щодо прийняття наказу про занесення об'єктів культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини.
36. Зокрема, у своїй постанові від 27 липня 2022 року у справі №640/28045/20 Верховний Суд виходив з того, що правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини».
37. Відповідно до частини першої статті 3 цього Закону (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
38. За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» занесення об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки.
39. При цьому об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу). Перелік щойно виявлених об'єктів культурної спадщини ведеться органами охорони культурної спадщини та публікується такими органами на своїх офіційних веб-сайтах. Включення об'єкта до такого переліку здійснюється одночасно з набуттям ним статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини (частина друга статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
40. Наказом Міністерства культури України від 11 березня 2013 року №158 (у редакції наказу Міністерства культури України від 27 червня 2019 року №501), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 квітня 2013 року за №528/23060, затверджено Порядок №158, відповідно до пунктів 1, 4 розділу II якого взяття на облік об'єкта культурної спадщини забезпечують уповноважені органи, повноваження яких поширюється на територію розміщення такого об'єкта, шляхом занесення його до Переліку об'єктів культурної спадщини; рішення про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку приймається у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації.
41. Рішенням від 01 червня 2017 року №421/2643 «Про деякі питання діяльності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)» утворено Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
42. Рішенням Київської міської ради від 02 березня 2023 року №6022/6063 затверджено Положення про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), відповідно до пункту 5.50 якого цей Департамент приймає рішення (видає накази) про затвердження переліку об'єктів культурної спадщини, розташованих на території міста Києва, та про занесення об'єктів культурної спадщини до цього переліку в установленому порядку.
43. Відповідно до пунктів першого, другого цього Положення Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, підпорядковується Київському міському голові, входить до структури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконує функції органу місцевого самоврядування та, у визначених законодавством України випадках, виконує функції державної виконавчої влади.
44. Тобто, рішенням Київської міської ради від 02 березня 2023 року №6022/6063 Київським міським головою делеговано свої повноваження у частині охорони культурної спадщини відповідному структурному підрозділу виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Департаменту.
45. В силу вимог частини першої статті 42 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво галузями управління, несуть відповідальність за їх розвиток.
46. Згідно з пунктом 5 Типового положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2012 року №887, основним завданням структурного підрозділу є забезпечення реалізації державної політики у визначеній одній чи кількох галузях на відповідній території.
47. Зміст наведених норм дає підстави для висновку про те, що, Департамент, як структурний підрозділ, створений з метою реалізації функцій Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері охорони культурної спадщини, наділений повноваженням щодо прийняття рішення (видання наказу) про занесення об'єктів культурної спадщини до Переліку об'єктів культурної спадщини.
48. Делегування повноважень Київської міської державної адміністрації здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Положення про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), з урахуванням галузевих повноважень, визначених Типовим положенням про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації.
49. Враховуючи вищенаведену правову позицію Верховного Суду, слід констатувати, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що директор Департаменту, видаючи оскаржуваний наказ, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України, та реалізував делеговані йому повноваження з метою виявлення та дослідження об'єктів м. Києва та подальшим занесенням їх до реєстру нерухомих пам'яток України, відповідають означеному правовому підходу й доводи касаційної скарги не спростовують мотивів, покладених судом в основу оскаржуваного рішення.
50. Судом апеляційної інстанції правильно зауважено, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» чітко передбачає, що Переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями (в широкому розумінні) відповідних органів охорони культурної спадщини (а не розпорядженнями), а занесення об'єкту до цього Переліку є однією із складових дій його затвердження.
51. Наведене підтверджується і змінами, які в подальшому внесені до Порядку №158, зокрема наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 01 березня 2024 року №158, яким Порядок №158 викладено в новій редакції, згідно пункту 4.5 розділу IV якого орган охорони культурної спадщини, повноваження якого поширюються на територію розміщення нерухомого об'єкта культурної спадщини, протягом 30 календарних днів з дня прийняття Консультативною радою рішення щодо рекомендації подальшого занесення нерухомого об'єкту культурної спадщини до Реєстру, видає та оприлюднює рішення щодо внесення такого об'єкта до Переліку та набуття нерухомим об'єктом культурної спадщини статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини із занесенням відомостей про це до Переліку.
52. Слід зазначити, що на момент вирішення цієї справи у касаційному порядку, Верховний Суд від згаданого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах не відступав і колегія суддів також не вважає за потрібне ініціювати питання про відступлення від зазначеного висновку.
53. Зважаючи на те, що завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики, колегія суддів не вбачає підстав для іншого тлумачення та застосування правових норм у справі, що розглядається. БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» у касаційній скарзі на такій необхідності не наполягає, відповідних обґрунтованих мотивів з цього приводу не наводить. Тому умови для формування Верховним Судом правового висновку щодо питання застосування статті 6, абзацу 3 частини другої стаття 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пункту 4 розділу ІІ Порядку №158 та пункту 5.50 Положення №6022/6063, з врахуванням Закону України «Про правотворчу діяльність», у цьому конкретному випадку відсутні.
54. У той же час, в контексті інших аспектів, на яких базуються доводи касаційної скарги, колегія суддів звертає увагу також на таке.
55. За приписами абзаців 3 та 4 частини першої статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єктом культурної спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.
56. Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» за видами об'єкти культурної спадщини поділяються, зокрема, на: історичні - будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів; об'єкти архітектури - окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів.
57. Як установлено правилами статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», об'єкти культурної спадщини поділяються за типами, зокрема на: споруди (витвори) - це твори архітектури та інженерного мистецтва, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб (частини перша); та видами, зокрема на об'єкти архітектури - окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів (частина друга).
58. Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України.
59. Отже, положення Закону України «Про охорону культурної спадщини» дають підстави стверджувати, що взяття на облік об'єкта культурної спадщини шляхом занесення його до Переліку об'єктів культурної спадщини - це перший етап у процедурі державної реєстрації об'єктів культурної спадщини.
60. Розділ II Порядку №158 регламентує механізм взяття на облік об'єкта культурної спадщини, згідно із пунктом 1 якого взяття на облік об'єкта культурної спадщини забезпечують уповноважені органи, повноваження яких поширюється на територію розміщення такого об'єкта, шляхом занесення його до Переліку об'єктів культурної спадщини. Якщо об'єкт розміщений на території двох або більше адміністративно-територіальних одиниць, взяття на облік забезпечується спільним рішенням відповідних уповноважених органів.
61. Уповноважений орган розглядає питання про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку за власною ініціативою або за зверненням фізичних, юридичних осіб або інших громадських формувань (пункт 2 Порядку №158).
62. Згідно із пунктом 3 розділу II Порядку №158 питання про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку розглядається на підставі:
фотофіксації об'єкта: фото загального вигляду, фото об'єкта в контексті (навколишньому середовищі), фото найбільш цінних (характерних) елементів об'єкта, фото рухомих об'єктів (деталей), фото загроз (дії негативних чинників);
історичної довідки, яка містить інформацію про автентичність об'єкта, його цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду, дані історико-архівних досліджень, архітектурних, мистецтвознавчих, бібліографічних та містобудівних вишукувань, складеної у відповідності до вимог пункту 5 розділу III цього Порядку або витяг із наукового звіту дослідника археологічної спадщини.
63. Відповідно до пункту 5 розділу III Порядку №158 історичну довідку підписує особа, що має науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук або доктора наук) за спеціальністю «музеєзнавство, пам'яткознавство» або таких наук:
мистецтвознавство, культурологія, архітектура - для об'єктів монументального мистецтва;
архітектури - для об'єктів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва, а також ландшафтних;
історії - для археологічних, історичних об'єктів та об'єктів науки і техніки.
До історичної довідки додаються копії документів, що підтверджують науковий ступінь особи, що її підписала, якщо вимоги до наявності наукового ступеню встановлені цим Порядком.
64. Верховний Суд розглядав справу №460/1864/20 та у постанові від 02 травня 2023 року сформував правовий висновок, відповідно до якого питання про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку вирішується на підставі вичерпного переліку документів, а саме: фотофіксації об'єкта; історичної довідки або витягу із наукового звіту дослідника археологічної спадщини.
При цьому обов'язковою вимогою до складання історичної довідки законодавець визначає її підписання особою, що має науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук або доктора наук) за спеціальністю «Музеєзнавство, пам'яткознавство» або архітектури - для об'єктів архітектури та загальні вимоги щодо її змісту стосовно інформації, яка має міститись у ній в залежності від класифікації об'єктів культурної спадщини.
65. Колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 6 розділу II Порядку №158 в занесенні об'єкта культурної спадщини до Переліку за зверненням фізичних, юридичних осіб або інших громадських формувань може бути відмовлено у разі неподання документів, передбачених пунктом 3 цього розділу, або відсутності в історичній довідці обґрунтувань автентичності об'єкта, його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
Відмова уповноваженого органу не перешкоджає повторному поданню документів з врахуванням зауважень уповноваженого органу.
66. У справі №460/1864/20 Верховний Суд також виклав правовий висновок про те, що оцінка історичним та архітектурним цінностям об'єкта має надаватись на стадії вирішення питання занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру. Оцінюючи правомірність рішення про включення об'єкта до Переліку, суд має перевірити чи вчинені такі дії уповноваженим органом, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто виключно щодо дотримання уповноваженим органом процедури занесення об'єкту до Переліку.
67. Таким чином, при наданні оцінки рішенню уповноваженого органу про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку, перевірці підлягають: 1) повнота та відповідність документів, передбачених пунктом 3 цього розділу; 2) наявність в історичній довідці інформації про автентичність об'єкта, його цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду, даних історико-архівних досліджень, архітектурних, мистецтвознавчих, бібліографічних та містобудівних вишукувань; 3) підписання особою, що має науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук або доктора наук) за відповідною спеціальністю в залежності від класифікації об'єктів культурної спадщини.
68. Звертаючись до суду з позовом, БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму» на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, історична довідка, яка була наявна у складі документів при вирішенні питання про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку розглядається на підставі та прийняття Департаментом оскаржуваного наказу, підписана головним фахівцем відділу обліку об'єктів культурної спадщини КНМЦ по охороні пам'яток к.і.н (Музеєзнавство, пам'яткознавство) О.Мокроусовою, однак остання не містила додатком копій документів, що підтверджують науковий ступінь цієї особи. На невідповідність нежитлових будівель (Пивоварного заводу родини Шульц) загальною площею 4946 кв. м., розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, буд. 8, критеріям, притаманним об'єктам культурної спадщини у розумінні статей 1, 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», їх автентичності та цінності як об'єктів культурної спадщини, позивач не вказував.
69. У контексті наведеного та обставин, що склалися у спірній ситуації, слід звернути увагу на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 18 січня 2023 року у справі №826/10888/18, згідно яких саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його правомірності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи з міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на його прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків.
Разом з тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним. Фундаментальне порушення - це таке порушення суб'єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його правомірність.
Отже, порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб'єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.
70. Як зауважив Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2023 року у справі №826/15864/17, формальний недолік у процедурі розгляду питання про відповідність будівлі критеріям пам'ятки (розгляд без облікової картки об'єкта культурної спадщини) не є вирішальним і не може бути підставою для оцінки рішення як протиправного, оскільки це не узгоджується із конституційним обов'язком держави забезпечувати правову охорону культурної спадщини.
71. Зважаючи на необхідність правозастосування саме у означений вище спосіб, на який звертав увагу Верховний Суд, оскаржений у цій справі наказ Департаменту варто розглядати на наявність таких порушень, які могли б вплинути на його зміст і можливість ухвалити інше рішення, ніж те, яке оскаржується.
72. Судом апеляційної інстанції встановлено, що Департамент не є розробником історичної довідки, на підставі якої приймався оскаржуваний наказ, а О.Мокроусова, яка підписувала історичну довідку, не є співробітником відповідача. Остання є співробітником Комунальної установи «Київський науково-методичний центр по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій», яке власне і є розробником означеної вище історичної довідки.
73. У ході апеляційного провадження було долучено до матеріалів справи засвідчену копію історичної довідки та диплому НОМЕР_1 кандидата наук (прирівнюється до диплома доктора філософії) ОСОБА_1 , яка захистила дисертацію за спеціальністю «Музеєзнавство, памяткознавство» та здобула науковий ступінь кандидата історичних наук.
74. З огляду на це, за висновком суду апеляційної інстанції, відповідачем підтверджено підписання вказаного документа уповноваженою на те особою й, як наслідок, наявності передбачених пунктом 3 Порядку №158 документів, необхідних для занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку. Обставин допущення Департаментом суттєвої, істотної помилки при прийнятті оскаржуваного наказу, яка могла б вказувати на його незаконність, апеляційним судом установлено не було.
75. Стосовно ж доводів скаржника про порушення апеляційним судом норм процесуального права внаслідок долучення під час апеляційного провадження нових доказів, які не були подані до суду першої інстанції, варто зазначити, що відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
76. Згідно з пунктами 1-3 частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
77. За змістом статті 308 КАС України метою апеляційного перегляду є перевірка законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами.
Апеляційний суд досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
78. Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести скаржник).
79. Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
80. Верховний Суд неодноразово викладав у своїх постановах висновки щодо застосування вищезгаданих норм права, зокрема, зазначав, що принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи з метою ухвалення справедливого та об'єктивного рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.
81. Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2, частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
82. У даному ж випадку, суд апеляційної інстанції, зважавши наведені вище обставини щодо розробника історичної довідки, її надання ним на запит Департаменту після ухвалення Київським окружним адміністративним судом рішення у справі, дійшов висновку про неподання відповідачем такої довідки із копією документа, що підтверджує науковий ступінь особи, яка її підписала, у встановлені строки до суду першої інстанції з поважних причин. Надання ж оцінки вказаним документам істотно не вплинуло на висновки суду апеляційної інстанції під час вирішення спору у цій справі по суті, оскільки ключові її обставини, які стосуються оскаржуваного наказу, встановлені судом у сукупності з іншими доказами, які містять інформацію щодо предмета доказування і не свідчать про наявність таких суттєвих порушень, які могли б вплинути на його зміст і можливість ухвалення відповідачем іншого рішення.
83. Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права в частині прийняття нових доказів.
84. Отже, суд апеляційної інстанції, проаналізувавши та надавши оцінку саме історичній довідці, що входить до обов'язкового переліку документів для включення об'єкта до Переліку, дійшов обґрунтованого висновку про відповідність оспорюваного у цій справі наказу відповідача критеріям, визначеним статтею 2 КАС України.
85. Касаційна скарга ж не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів та щодо яких не наведено мотивів відхилення кожного з аргументів.
86. По суті доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, фактично зводяться до незгоди із результатом вирішення спору, проте не є такими, що з огляду на приписи частини четвертої статті 328 (підстави касаційного оскарження судових рішень) та статі 341 КАС України (межі перегляду судом касаційної інстанції) дають можливість для скасування рішення суду апеляційної інстанції.
87. Також посилання скаржника на те, що судове рішення у цій справі ухвалено без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, є безпідставними, адже відсутнє необхідне обґрунтування на підтвердження того, що суд апеляційної інстанції в оскарженому рішенні застосував одні й ті ж самі норми права всупереч змісту фактичних обставин справи та їх правовому значенню, згаданому у вираженому (відображеному) правовому висновку Верховного Суду.
88. При цьому Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
89. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 355, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу Благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» залишити без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіС.Г. Стеценко Л.В. Тацій А.І. Рибачук