Справа № 161/17071/25 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т. М.
Провадження № 22-ц/802/96/26 Доповідач: Карпук А. К.
26 січня 2026 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Карпук А.К.
суддів - Бовчалюк З.А., Шевчук Л. Я.,
секретар Власюк О. С.
з участю: представника позивача ОСОБА_1
прокурора Романішиної Т.Л.
представника відповідача Мельник Л. Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Волинської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Волинській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду за апеляційною скаргою відповідача Головного управління Національної поліції у Волинській області про відшкодування шкоди на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 листопада 2025 року в складі судді Філюк Т. М.,-
У серпні 2025 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Волинської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Волинській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Позовна заява мотивована тим, що органами досудового розслідування за процесуального керівництва Прокуратури Волинської області здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017030090000387 від 17.10.2017, в якому ОСОБА_2 притягувався до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 199 КК України. 11 квітня 2022 року вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області ОСОБА_2 було виправдано на підставі п.1 ч.1 ст. 373 КПК України. Ухвалою Волинського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 квітня 2022 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року в частині виправдання в тому числі ОСОБА_2 було залишено без змін.
Вказує, що протягом тривалого часу, зокрема 60 місяців, ОСОБА_2 незаконно притягувався до кримінальної відповідальності та був змушений доводити свою невинуватість, та внаслідок незаконних дій та рішень органів досудового розслідування, прокуратури, йому було спричинено значну моральну шкоду. Зокрема, було безпідставно піддано незаконному переслідуванню, він утримувався під вартою терміном 11 місяців, та перебуваючи в умовах слідчого ізолятора не мав можливості вести звичний спосіб життя, утримувати себе та рідних. Крім того, він був змушений докладати додаткових зусиль для поновлення свого права на чесне ім'я, отримував постійні сильні душевні переживання, пов'язані з ризиком бути визнаним винним у вчинені кримінального правопорушення. В результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності позивачу спричинено моральну шкоду, яку він оцінює в розмірі 568 000 грн.
З посиланням на норми статтями 23, 280, 1166, 11167, 1176 ЦК України, статтями 2, 3, 4, 13 Закону України» «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» просив стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету на користь позивача 568 000 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 листопада 2025 року позов задоволено частково.
Ухвалено стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 480 000 гривень у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду. На вказане судове рішенні позивач та відповідачі подали апеляційні скарги.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач Головне Управління Національної поліції у Волинській області (надалі - ГУ НП у Волинській області) подало апеляційну скаргу, у якій покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просило його скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Вказує на те, що позивачем не надано доказів наявності завдання йому моральної шкоди, не надано доказів та підтверджень наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправним діянням відповідачів. Факт постановлення судом виправдувального вироку стосовно позивача не може вважатися безумовним доказом заподіяння моральної шкоди.
Зазначило, що з 01 січня 2024 року у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про державний бюджет України на 2024 рік» змінилося правове регулювання визначення мінімальної заробітної плати. Статтею 8 даного Закону окремо розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1600 гривень.
Враховуючи, що на час звернення позивача до суду діє відповідна зміна у законодавстві, Головне Управління Національної поліції у Волинській області заперечує щодо застосування позивачем у позовній заяві мінімального розміру заробітної плати у розмірі 8 000 гривень як розрахункової величини для визначення розміру завданої їй шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу Державна казначейська служба України погоджується з доводами викладеними у апеляційній скарзі, просить апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати.
Інші учасники справи не скористались правом подати відзив на подані апеляційні скарги.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
18 жовтня 2017 року, ОСОБА_2 було повідомлено про підозру у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017030090000387 від 17.10.2017 за ч.2 ст.199 КК України.
Ухвалою слідчого судді Камінь-Каширського районного суду від 19 жовтня 2017 року ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у тримання під вартою строком на 2 місяці, який ухвалами суддів продовжувався до 08 квітня 2018 року.
Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 липня 2022 року ОСОБА_2 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч.2 ст. 199 КК України та виправдано на підставі п.1 ч.1 ст. 373 КПК України.
Ухвалою Волинського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 липня 2022 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року в частині виправдання в тому числі ОСОБА_2 залишено без змін.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходить з такого.
Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено в статтях 56, 62 Конституції України, у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та в статтях 1167, 1176 ЦК України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
У частинах першій та другій статті 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.
Відповідно до положень пункту 5 частини першої статті 3 Закону, у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, моральна шкода.
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тобто, законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування.
Суд першої інстанції правильно зазначив про те, що на підставі положень Закону позивач ОСОБА_2 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, проте визначаючи період, за який підлягає обрахунку моральна шкода, суд допустився помилки та безпідставно вважав, що ОСОБА_2 перебував під слідством починаючи з 18.10.2017.
Апеляційним судом з матеріалів справи встановлено, що 17.10.2017 ОСОБА_2 було затримано, як особу, підозрювану у вчиненні злочину у порядку статті 208 КПК України, що підтверджується протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 17.10.2017.
Отже час перебування позивача ОСОБА_2 під слідством розпочався 17.10.2017 з часу його затримання (оскільки саме з цього дня почалось кримінальне переслідування позивача) та закінчився 26.10.2022, датою набрання виправдувальним вироком законної сили і становить 60 місяці 9 днів.
Розглядаючи справу, апеляційний суд ураховує принцип диспозитивності цивільного процесу та ту обставину, що у позовній заяві позивач, визначаючи розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню, просив здійснити розрахунок моральної шкоди за період, що становить 60 місяців, тому суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення правильно здійснював розрахунок відповідно до заявлених позовних вимог.
Виходячи з положень ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.
Судом першої інстанції вірно застосовано розрахункову величину мінімальної заробітної плати встановленої Законом України «Про Державний бюджет на 2025 рік», тобто на час вирішення справи. Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду наведеній у постановах від 25 вересня 2024 року у справі № 761/22531/23, від 08 жовтня 2024 року у справі № 333/2527/22, від 21 жовтня 2024 року у справі № 490/7139/23, від 15 листопада 2024 року у справі № 336/2137/23, від 19 грудня 2024 року у справі № 488/2561/21.
Аналіз наведених норм чинного законодавства вказує на те, що відповідними нормами встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, але він не є остаточним. Тобто розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом може бути визначений у сумі більшій, ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Апеляційний суд, виходячи з вказаних засад, враховуючи обсяг завданої шкоди, глибину та тривалість моральних страждань позивача, приходить до висновку, що оскільки позивачу були нанесені моральні переживання та психологічні страждання, пов'язані незаконним перебуванням під слідством та судом, вважає що позивач має право на відшкодування моральної шкоди і визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди є достатньою сатисфакцією перенесених позивачем моральних страждань.
Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги про те, що при обчисленні моральної шкоди необхідно виходити із положень частини 2 статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1600 гривень у зв'язку з таким.
Згідно з частинами 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах надавав тлумачення норми статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та висловлював правові позиції щодо порядку визначення розміру моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями .
Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, від якого Верховний Суд не відступав та підтримує у своїх постановах, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що «моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
У постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 705/4489/20 Верховний Суд щодо застосування норм статті 13 Закону зазначив, що тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.
Аналізуючи судову практику Верховного Суду про розгляді справ про відшкодування моральної шкоди апеляційний суд встановив, що Верховний Суд роз'яснює про необхідність застосування «мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду», «виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом», «мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування», а тому дійшов висновку, що при вирішенні указаної справи необхідно виходити із установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 7100 гривень.
Наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04.03.1996 № 6/5/3/41 затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" , згідно з пунктом першим якого це Положення визначає порядок застосування зазначеного вище Закону.
Згідно з пунктом 2 Положення, даний Закон встановлює випадки, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Отже, саме Закон України ««Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним, і саме норми цього Закону визначають порядок визначення розміру моральної шкоди.
Ні на час розгляду справи судом першої інстанції, ні на даний час не вносились зміни до статті 13 Закону, і цей Закон не містить норми, яка передбачає відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством і судом виходячи із розрахункової величини, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.
Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відшкодування моральної шкоди заподіяної позивачеві не є в розумінні статей 56, 62 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», статей 1167, 1176 ЦК України. «виплатою», а відтак, підстави для застосування положень частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік» відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Доводи викладені в апеляційні скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 листопада 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовує висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу відповідача Головного управління Національної поліції у Волинській області залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 листопада 2025 року в цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді