Дата документу 14.01.2026 Справа № 334/4889/24
Єдиний унікальний № 334/4889/24 Головуючий у 1-й інстанції: Фетісов М.В.
Провадження № 22-ц/807/19/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
№ 22-ц/807/19/26-2
14 січня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Гончар М.С.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційними скаргами ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць Ірини Василівни, Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради в особі представника - адвоката Сідельникової Олени Леонідівни, на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць Ірини Василівни, на додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради про скасування наказу в частині не нарахування компенсації невикористаних щорічних відпусток, стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення,
У червні 2024 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць І.В, звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради про скасування наказу в частині не нарахування компенсації невикористаних щорічних відпусток, стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації не використаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 16.12.2019 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу на 1,0 ставки посади сестри медичної поліклініки (ендоскопічного кабінету) КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР, згідно наказу № 90-к від 13 грудня 2019 року.
24.02.2022 року на підставі Указу Президента України №64/2022 на всій території України запроваджено воєнний стан.
З 26.02.2022 року по теперішній час територія Токмацької міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області є тимчасово окупованою територією.
За місцем роботи позивачки існують обставини виробничої ситуації, яка небезпечна для життя та здоров'я. На робочому місці позивачки та в приміщенні лікарні зникло електро- та тепло- постачання, припинилися поставки ліків та обладнання для функціонування лікарні, зникло керівництво лікарні, знаходилися озброєні особи, які вимагали надання їм медичної допомоги, в той час як до обов'язків позивачки входила допомога тільки цивільним пацієнтам. Щоб дістатися до робочого місця позивачка проходила перевірку на блокпостах озброєних людей, які перевіряли кишені, сумки та телефон. В місті постійно лунали вибухи, постріли. Керівництво лікарні не дало вказівок та інструкцій як діяти та працювати далі, тому позивачка вирішила евакуюватися з міста Токмак. Поштовий зв'язок не працював, тому повідомлення були в усній формі.
Вини позивачки в тому, що її умови праці стали небезпечними для її життя і здоров'я не має. Обов'язок створити безпечні умови праці лежить на роботодавці та державі та саме через його невиконання позивачка вимушена була тимчасово зупинити виконання своєї роботи в КП «Токмацька БЛІЛ».
З 01.04.2022 по 04.05.2022 позивачка перебувала у щорічній відпустці за період з 2021 по 2022 роки.
29.05.2024 року позивачкою подано заяву відповідачу про звільнення за власним бажанням з 29.05.2024 року, також вона просила здійснити виплату компенсації за невикористану відпустку за періоди 2022-2023, 2023-2024 та матеріальну допомогу на оздоровлення.
Того ж дня відповідачем винесено наказ № 57-к про звільнення позивачки за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України. Також наказано бухгалтерії виплатити компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 13 календарних днів за період роботи з 01.01.2022 по 04.05.2022 (компенсація за періоди роботи з 04.05.2022-2023 та 2023-2024 не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові). З наказом ознайомлено позивача 03.06.2024 року.
03.06.2024 року позивачці надано розрахунок компенсації за невикористану відпустку за 13 календарних днів за наказом № 57-К/тр від 29.05.2024 року.
ОСОБА_1 не погоджується з наказом та розрахунком при звільненні, вважає, що фактично відповідачем не здійснено розрахунку при звільнені.
Оскаржуваний наказ в частині «компенсації за періоди роботи з 04.05.2022-2023 та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023» не відповідає дійсності, так як в період 04.05.2022 по 29.05.2024 позивачка перебувала у вимушеному простої з підстав виникнення виробничої ситуації, яка небезпечна для життя і її здоров'я, та людей, які її оточували, і навколишнього природного середовища, не з її вини.
Відповідач був обізнаний про причини та обставини відсутності позивачки на робочому місці, адже при звільненні та наданні особистої заяви керівництву лікарні пояснення такої відсутності не відбиралися, що свідчить про обізнаність роботодавця, про причини відсутності працівника на робочому місті.
Всупереч того, що 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 року з працівником призупинена дія трудового договору, позивачка зазначає, що жодного наказу чи повідомлення вона не отримувала, з його змістом не обізнана, про його існування дізналась з оскаржуваного наказу.
Зазначає, що її посада передбачає реєстрацію її даних в електронній системі охорони здоров'я e-Health, в тому числі, і її особисту електронну пошту, жодного повідомлення чи листа від відповідача на електронну пошту позивачки не надходило.
Вказує, що при звільненні відповідач зобов'язаний виплатити їй 547 319,63 гривень середнього заробітку за час вимушеного простою не з вини працівника. Також вона має право на компенсацію невикористаної щорічної відпустки за 39 календарних днів за період роботи з 2022 - 2023 роки в сумі 8 127,40 гривень та за 14 календарних днів за період роботи 2023 - 2024 роки в сумі 2 917,53 гривень, має право і на отримання матеріальної допомоги при оздоровленні за період з 2022 - 2023 роки та за 2023 - 2024 роки, яка виплачується в розмірі одного посадового окладу за два роки - 2022 рік та 2023 рік в сумі 11 511,50 гривень.
Зауважує, що необхідність евакуюватися з м. Токмак була зумовлена ще й тим, що ОСОБА_1 була депутатом Токмацької міської ради VII скликання, інакше зазнала б кримінального переслідування.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд: скасувати наказ Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині «компенсація за періоди роботи з 04.05.2022-2023 роки та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові» та стягнути з Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради на її користь середній заробіток за час простою в сумі 547 319,63 гривень, компенсацію невикористаної щорічної відпустки за період роботи з 2022-2023 роки в сумі 8 127,40 гривень та за період роботи з 2023-2024 роки в сумі 2 917,53 гривень, матеріальну допомогу при оздоровленні за період з 2022-2023 роки та за 2023-2024 роки в сумі 11 511,50 гривень.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 04 травня 2022 року до 18 липня 2022 року у сумі 41 926 гривень 14 копійок та грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки в сумі 5 422 гривні 01 копійка, а всього - 47 348 гривень 15 копійок, з подальшим утриманням податків та обов'язкових платежів.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Стягнуто з Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 660 гривень.
Стягнуто з Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради в дохід держави судовий збір у сумі 378 гривень 78 копійок.
Рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць допущено до негайного виконання.
У січні 2025 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць І.В, звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій зазначала, що 18.12.2024 на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху ОСОБА_1 в особі адвоката Коломоєць І.В. був сплачений судовий збір у сумі 968,96 гривень.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд ухвалити додаткове рішення у справі, в якому вирішити питання про стягнення судового збору.
Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року заяву ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць І.В, задоволено.
Судовий збір у сумі 968 гривень 96 копійок, сплачений представником ОСОБА_1 - адвокатом Коломоєць І.В., покладено на ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та з додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць І.В, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить: скасувати рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі; скасувати додаткове рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 30 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 968,96 грн.; визнати неналежним доказом наказ Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору»; визнати неналежним доказом додаток до відзиву за пунктом 13 «призупинення ТД docx» формату Microsoft Word, який містить «Додаток до наказу КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР від 05.12.2023р. №12-адм/вс»; стягнути з Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 6 000,00 грн.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що 18 грудня 2024 року стороною позивача було заявлено відвід судді Фетісову з підстав залишення позову без руху після закінчення з'ясування обставин та дослідження доказів, та відмову в оголошенні 5 хвилинної перерви для сплати судового збору, через затягування розгляду справи, порушення строків розгляду, позбавлення права сторін задавати питання учасникам.
19 грудня та 23 грудня 2024 року ухвалами суддів Ленінського районного суду м. Запоріжжя - Фетісова та Філіпової, відмовлено в задоволенні заяви про відвід.
Скаржник вважає, що підстави для відводу судді Фетісова є обґрунтованими, ухвала судді Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.12.2024р. Філіпової про відмову в задоволенні заяви про відвід - є необґрунтованою, мотивами відмови є незгода позивача з процесуальними діями судді, відсутність жодних інших обставин, які б могли викликати сумнів у неупередженості судді, вказано, що доказів, які могли б свідчити про необ'єктивність та неупередженість судді не надано, відсутні будь-які інші обставини, які викликають сумнів у його неупередженості та об'єктивності. Однак, ухвала не містить обґрунтування причин порушення суддею Фетісовим права сторони позивача ставити питання учасникам, відсутність в ухвалі про відкриття провадження обов'язку сплатити судовий збір до винесення рішення суду, залишення без руху через несплату судового збору - позовну вимогу про стягнення заробітної плати (за яку не сплачується судовий збір), порушення строків розгляду справи, які передбачені ст. 210 ЦПК України, порушення права на доступу до правосуддя.
Також вважає, що суд помилково дійшов висновку, що вимога про скасування наказу в частині - є невірним способом захисту.
В оскаржуваному наказі на звільнення зазначено, що позивачка була «відсутня на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022р. по 05.12.2023р.». Позивачка не оскаржує звільнення, так як воно відбулось за її бажанням. Однак і не погоджується з твердженням відповідача про відсутність її на робочому місці без поважних причин, що по суті є прогулом, та звільняє відповідача від обов'язку сплачувати кошти за час відсутності. Звертає увагу, що при звільненні відповідач не відбирав від позивачки жодних пояснень щодо причин відсутності на робочому місці з 04.05.2022р. по 05.12.2023р., так як керівництву лікарні добре було відомо про евакуацію позивача з м. Токмак. Окрім того, у позивачки наявна офіційна електронна пошта ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована за позивачкою в Хелсі. На неї відповідач також не направляв ніяких вимог для надання пояснень з питань відсутності на робочому місці. Іншого способу захистити право позивачки на зазначення в наказі про поважність причин відсутності на робочому місці - законодавством не передбачено.
Крім того, вважає, що суд не дотримався висновків, викладених в рішення Конституційного суду України, стосовно того, чи охоплює поняття "належна працівнику заробітна плата" усі виплати, на які працівник має право, зокрема й за час простою, що мав місце не з вини працівника, та чи обмежується строком позовної давності звернення до суду з позовом про стягнення такої заробітної плати залежно від її нарахування роботодавцем. Отже суд вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, зі змінами, необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці" від 5 жовтня 2013 року № 8-рп/2013).
Щодо фактичного простою позивачки не з її вини зазначає, що в рішенні вказано «Виїзд позивачки з тимчасово окупованої території був спрямований насамперед на захист свого життя і здоров'я в умовах воєнної загрози з боку збройних сил та військових формувань РФ, що свідчить про те, що вона з незалежних від неї причин не могла виконувати свої трудові обов'язки, тобто фактично перебувала у простої не з її вини». Тобто, суд визнав факт простою позивачки не з її вини, через виробничу ситуацію, небезпечну для її життя та здоров'я, та людей, які її оточували, і навколишнього природного середовища, не з її вини. Однак, вимоги абз. 3 ст. 113 КЗпП України, згідно якого «За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров'я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток» - суд не застосував.
Щодо призупинення трудових відносин з 06.12.2023р. суд вказав, що з позивачкою були призупинені трудові відносини з 06.12.2023р., а тому дійшов висновку про відмову в позовних вимогах про стягнення середнього заробітку за період з 06.12.2023р. по 29.05.2024р. Проте, жодного наказу про призупинення позивачка не отримувала, з ним не ознайомлена, окрім того, призупинення трудових відносин в односторонньому порядку - Законом не передбачено.
Зауважує, що суд визнав, що відсутність позивачки на роботі з 04.05.2022р. по 29.05.2024р. було об'єктивним та необхідним, з незалежних від неї причин, суд встановив, що позивачка перебувала у простої не з її вини. Однак в задоволенні вимоги про скасування наказу в частині неприбуття позивачки на роботу без поважних причин - відмовлено.
Вказує, що суд визнав, що відповідач порушив права позивачки на оплату праці, та агресія РФ не звільняє відповідача від обов'язку виплатити заробітну плату, проте, фактично позбавив позивачку права в тримісячний строк звернутися суду з позовом про вирішення трудового спору, зазначивши, що тримісячний строк, який повинен починатися з дати звільнення (29.05.2024), на думку суду, закінчився ще до дати звільнення (06.03.2024).
Зауважує, що до правовідносин сторін, слід застосовувати законодавство, яке діяло під час виникнення правовідносин, тобто початок простою позивачки - 04.05.2022р. Суд встановив початком простою 04.05.2022р. - день закінчення відпустки позивачки, а тому днем початку правовідносин в частині простою, є 04.05.2022р. Суд помилково дійшов висновку, що 18.07.2022р. умови трудового договору чи правовідносини сторін якось змінились. Порушення прав позивачки на оплату праці - є триваючим, з 04.05.2022 р. по дату звільнення 29.05.2024 р., а тому ніякі строки на триваюче правопорушення не розповсюджуються. Суд не надав оцінку тій обставині, що невиплата позивачці всіх сум, що належали їй від відповідача, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку - 29.05.2024р. Позивач звернулась до суду 14.06.2024р., у строки, встановлені ст. 233 КЗпП України, в редакції, яка діяла на час звільнення та час звернення до суду, саме в тримісячний строк, після одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні.
Звертає увагу, що ст. 233 КЗпП України, внормовує строк звернення до суду - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Тобто, тримісячний строк застосовується до працівника після звільнення та після отримання ним письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми. На виконання зазначених вимог позивачка після отримання оскаржуваного наказу - 06 червня 2024 року, звернулась до суду з позовом 14 червня 2024 року, тобто через десять днів, що відповідає тримісячному строку для звернення до суду після звільнення.
Вказує, що суд вийшов за межі позовних вимог, та за власної ініціативи нарахував середній заробіток за час простою з 04.05.2022р. по 18.07.2022р. на підставі розрахункового листа, що суперечить Порядку обчислення середньої заробітної плати, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100.
Також зазначає, що долучений до позову наказ «Про призупинення дії трудового договору» від 05.12.2023р., не містить жодного погодження військової адміністрації, що свідчить про його нікчемність, про його виготовлення для суду та для ухилення від відповідальності. Не озброєним оком вбачається, що сам наказ та додаток виготовлені в різний час за допомогою різних технічних засобів, що також свідчить про нікчемність та виготовлення «заднім числом» для суду.
Зазначений наказ про призупинення трудового договору від 05.12.2023р. є односторонньою відмовою від обов'язків роботодавця по оплаті праці, що прямо заборонено законом. Наказ відповідача від 05.12.2023р. № 12адм/вс «Про призупинення дії трудового договору», на який суд посилається як на підставу зупинення трудових правовідносин з позивачкою, в пункті 1 зазначає про призупинення трудових відносин з працівниками лікарні, згідно додатку що додається. Однак відповідачем не наданий зазначений додаток. До відзиву додано на 17 аркушах - лист формату Microsoft Word docx - без підпису, без печатки, без затвердження, без погодження, без жодного реквізиту підприємства чи посадової особи, простий набраний текст на 17 аркушах, на початку якого зазначено як «Додаток до наказу КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР. Вважає зазначений додаток є неналежним доказом додатку до наказу від 05.12.2023р. №12-адм/вс». Оскаржуване рішення не містить обґрунтування підстав «призупинення трудових відносин» з позивачкою. Встановивши факт призупинення трудових відносин відповідача з позивачкою з 06.12.2023 р., вважає, що суд керувався припущеннями, які нічим не обґрунтовані, ні законом, ні доказами. Жодного наказу про призупинення правовідносин позивачка не отримувала, не повідомлялась, в той час як у неї є зареєстроване місце проживання в м. Запоріжжя, та офіційна електронна пошта, за якою вона зареєстрована в системі охорони здоров'я України eHealt як лікарь.
Крім того, позов ОСОБА_1 задоволено частково, однак суд, всупереч зазначеного, повністю відмовив у стягненні судового збору на користь позивачки. Зауважує, що суду слід було стягнути судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Не погоджуючись із рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року Комунальне підприємство «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради, в собі представника - адвоката Сідельникової О.Л. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що впровадження Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військового стану з 24.02.2022 року не може ставити працівників в більш вигідне становище порівняно з роботодавцем. Також не може примушувати роботодавця виплачувати заробітну плату за роботу, яка не виконувалась. З моменту впровадження на території України військового стану як працівники, так і роботодавці опинились в однакових умовах. Нормативно-правові акти приводились у відповідність до ситуацій, які виникали в умовах збройної агресії поступово.
Впровадження на території України військового стану, тимчасова окупація м. Токмак та інші події пов'язані з військовою агресією не можуть відноситись до небезпечних виробничих ситуацій в розумінні п. 3 ст. 113 КЗпП, та не є підставою для стягнення з роботодавця на користь працівників середнього заробітку за час простою, якщо простій на підприємстві не оголошувався. Збройна агресія рф не залежала від волі роботодавця, є загальнодержавною, а отже не може відноситись до виробничих ситуацій. Так як в результаті повномасштабного вторгнення і роботодавці і працівники опинились в однакових умовах, а тому застосування ст. 113 КЗпП до спірних правовідносин неможливе.
Щодо відсутності у роботодавця обов'язку виплачувати кошти працівникам, які не виконують роботу, зазначає, що державою вживались заходи для забезпечення надання медичної допомоги населенню, яке залишилось на тимчасово окупованих територіях, та забезпечення медичного персоналу, яке працювало на окупованих територіях, гідною оплатою праці. Разом з тим, позивач за власним бажанням покинула територію лікарні та відмовилась виконувати свої посадові обов'язки.
Заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою). Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18.
В позові зазначено, що позивач самостійно приймала рішення про залишення робочого місця, та в подальшому навіть не зверталась до роботодавця впродовж 2 років щоб стати до роботи на релокованому підприємстві. Така поведінка позивача свідчить про те, що простій якщо і був, то з її ініціативи. В силу ст. 113 КЗпП України час простою з вини працівника не оплачується.
Відповідач мав можливість забезпечити позивача роботою і здійснював таке забезпечення, в тому числі виконував свої обов'язки з оплати заробітної плати. Для чого було укладено Договір з НСЗУ за пакетом "Забезпечення збереження кадрового потенціалу для надання медичної допомоги населенню, яке перебуває на тимчасово окупованій території". Цей пакет передбачав саме фінансування оплати праці робітників, які продовжували виконувати свої посадові обов'язки на тимчасово окупованій території і надавати медичну допомогу українцям, які там залишились.
Щодо строків звернення до суду вказує, що заявлені суми середнього заробітку за час простою є регулярними платежами, тому строк їх виплати починає обліковуватись щомісячно. Якщо позивачка стверджує, що вона перебувала у простої (хоча відповідач ці обставини не визнає), то і виплата середнього заробітку за час простою вона повинна отримувати щомісячно в строки, визначені ст. 115 КЗпП для виплати заробітної плати. Відтак, на вимоги позивачки повинні розповсюджуватись положення ст. 233 КЗпП та тримісячний строк звернення до суду за кожний місяць. Проте, в позовній заяві вимоги статті 233 КЗпП проігноровані та безпідставно нараховані суми за період з 05.05.2022 по 29.05.2024, а також компенсація за невикористані відпустки 2022-2023 роки та матеріальна допомога за цей же період.
Від представника Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради - адвоката Сідельникової О.Л. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника - адвокат Коломоєць І.В., зазначає, що викладені в апеляційній скарзі доводи є необґрунтованими.
Від представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць І.В. на адресу апеляційного суду надійшла заява про застосування висновку Великої палати Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат), просить застосувати правовий висновок Конституційного Суду України, що викладений у рішенні від 11.12.2025 року.
Також, від представника КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради Запорізької обласної ради - адвоката Сідельникової О.Л. на адресу апеляційного суду надійшли заперечення на заяву про застосування висновку Великої палати Конституційного суду України, у яких вона зазначає, що Великою палатою Конституційного суду України 11.12.2025 розглянута справа за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат).
Конституційний суд визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини Рішення, частина 1 статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Зауважує, що правова позиція КСУ щодо неконституційності приписів ч. 1 ст. 233 КЗпП в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, має пряму дію у часі і може бути застосована до правовідносин, що виникли або принаймні тривали після ухвалення КСУ відповідного рішення, тобто з 12.12.2025 року.
Станом на 12.12.2025 трудові відносини між ОСОБА_1 та КП «Токмацька БЛІЛ» Токмацької міської ради припинені 29.04.2024, тому норма ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону України від 1.07.2022 року № 2352-IX, була чинною, та підлягала застосуванню судом.
Таким чином, вважає, що застосування судом правового висновку Конституційного Суду України, викладеного у рішенні від 11.12.2025 року, до правовідносин, які припинилися до дати ухвалення цього рішення, є безпідставним, недоцільним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
Частиною 1 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, згідно з інформацією, яка міститься у виписці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 26.09.2023, КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР, має код ЄДРПОУ 41477873, місцезнаходження: Запорізька область, місто Токмак, вул. Центральна, буд. 55Ж.
Відповідно до розпорядження начальника Токмацької міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області від 14.11.2023 № 239, змінено юридичну адресу КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР, затверджено статут КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР у новій редакції.
За відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, місцезнаходження КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР, код 41477873, за адресою: Запорізька область, місто Запоріжжя, вул. Медведєва сержанта, буд. 4.
Згідно зі Статутом КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР (нова редакція), затвердженого розпорядженням начальника міської військової адміністрації 14.11.2023 № 239, КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР (далі підприємство) є комунальним унітарним некомерційним підприємством Токмацької міської ради, що надає послуги первинного, вторинного рівня медичної допомоги будь-яким особам в порядку та на умовах, встановлених законодавством України та цим Статутом (п. 1.1 Статуту). Місцезнаходження підприємства: 69032, м. Запоріжжя, вул. Сержанта Медведєва, 4 (п. 2.2. Статуту). Місцезнаходження структурного підрозділу: Запорізька область, м. Токмак, вул. Центральна, 55Ж (п. 2.3. Статуту). Основною метою створення підприємства є забезпечення медичного обслуговування населення шляхом надання йому медичних послуг в порядку та обсязі, встановлених законодавством (п. 3.1 Статуту). Підприємство є юридичною особою (п. 4.1 Статуту). Підприємство створює належні умови для високопродуктивної праці, забезпечує додержання законодавства про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування; здійснює бухгалтерський облік, веде фінансову та статистичну звітність згідно з законодавством (п. 6.2.1, п. 6.2.2 Статуту). До обов'язків підприємства належить створення для працівників належних і безпечних умов праці, забезпечення додержання чинного законодавства України про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування (п. 6.3.3. Статуту). Поточне керівництво підприємством здійснює керівник підприємства Головний лікар (Директор) (п. 7.2. Статуту), який приймає рішення про прийняття на роботу, звільнення з роботи працівників підприємства, а також інші, передбачені законодавством про працю рішення в сфері трудових відносин, укладає трудові договори (строкові та безстрокові) з працівниками підприємства (п. 7.5.10 Статуту), забезпечує дотримання на підприємстві вимог законодавства про охорону праці, санітарно-гігієнічних та протипожежних норм і правил, створення належних умов праці (п. 7.5.13 Статуту), уживає заходи до своєчасної та в повному обсязі виплати заробітної плати (п. 7.5.14 Статуту).
ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , є внутрішньо переміщеною особою з 27.03.2024, фактичним місцем її проживання/перебування є адреса: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 27.03.2024 № 2327-5003194351.
16.12.2019 ОСОБА_1 прийнята на роботу на 1,0 ставку посади сестри медичної поліклініки (ендоскопічного кабінету) КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР, що підтверджується копією трудової книжки від 25.10.1983.
Відповідно до інформації з Індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України у лютому 2022 року заробітна плата ОСОБА_1 склала 18 791,92 гривня, у березні 2022 року розмір заробітної плати склав 24 993,65 гривні.
29.05.2024 на ім'я директора КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР ОСОБА_1 була написана заява, в якій вона просила звільнити її за власним бажанням з 29.05.2024 з виплатою компенсації за невикористану відпустку в періоди 2022-2023 роки, 2023-2024 та матеріальної допомоги на оздоровлення.
Наказом КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР № 12-адм/вс від 05.12.2023 «Про призупинення дії трудового договору» призупинена дія трудового договору від 06 грудня 2023 року до відновлення можливості виконувати роботу або до дня припинення чи скасування воєнного стану з працівниками КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР згідно додатку, у тому числі, з ОСОБА_1 , яка займає посаду сестри медичної поліклініки (ендоскопічного кабінету).
Наказом КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР № 57-К/тр від 29.05.2024 ОСОБА_1 , сестру медичну поліклініки (ендоскопічного кабінету) КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР, звільнено з роботи згідно статті 38 КЗпП України за власним бажанням 29.05.2024. Бухгалтерії наказано виплатити компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 13 календарних днів за період роботи з 01.01.2022 по 04.05.2022 (компенсація за періоди роботи з 04.05.2022-2023 та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові).
Згідно з вказаним наказом, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівників про необхідність стати до роботи.
Підставою для видання такого наказу було введення в Україні воєнного стану, знаходження підприємства на тимчасово окупованій території, яка неодноразово піддавалась ракетним та бомбовим ударам та у зв'язку з абсолютною неможливістю забезпечення працівника роботою (бойові дії, пошкодження приміщень внаслідок бойових дій) та виконання такої роботи працівником.
Відповідно до розрахунку компенсації за невикористану відпустку КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР за 13 календарних днів посадовий оклад згідно тарифної сітки 6 356,05 гривень. 6 356,05 гривень х 12 місяців/366 днів = 208,39508 гривень. 208,39508 гривень х 13 днів = 2 709,14 гривень.
Згідно з витягами із застосунку eHealth ОСОБА_1 зареєстрована в електронній системі eHealth.
Відповідно до посвідчення № 1431 ОСОБА_1 28.04.2021, вона проходила атестацію в атестаційній комісії при Департаменті охорони здоров'я Запорізької ОДА і наказом по Департаменту охорони здоров'я Запорізької ОДА від 29.04.2021 № 171-0 їй присвоєна кваліфікаційної категорії зі спеціальності сестринська справа, вища. Дійсне до 29.04.2026.
14.06.2024 адвокатом Коломоєць І.В. до в.о. директора КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» ТМР Тупозлієвій Євгенії надіслана досудова вимога, в якій адвокат просила скасувати наказ № 57-к в частині «компенсації за періоди роботи з 04.05.2022-2023 та 2023-2024 не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові» та негайно здійснити виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час простою в сумі 547 319,63 гривень, компенсацію невикористаної щорічної відпустки за період роботи з 2022-2023 року в сумі 8 127,40 гривень та за період роботи з 2023-2024 роки в сумі 2 917,53 гривень, матеріальну допомогу при оздоровленні за період з 2022-2023 роки та за 2023-2024 в сумі 11 511,50 гривень.
Між НСЗУ в особі Голови Гусак Наталії Борисівни та КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР в особі директора Пасєвіна Віталія Валерійовича укладено договір № 3608-Е223-Р000 зі строком дії від дати підписання до 31.12.2023. Додатком № 56 до договору визначено, що сторони погодили, що умови договору про надання послуг застосовуються до відносин, які виникли з 01.01.2023. Договором передбачено перелік медичних послуг, загальну орієнтовну ціну договору. Також проінформовано, що надавач послуг щомісяця зобов'язаний подавати до НСЗУ, зокрема, інформацію про стан розрахунків із заробітної плати за попередній місяць. При цьому фактична вартість медичних послуг за пакетом медичних послуг «Забезпечення збереження кадрового потенціалу для надання медичної допомоги населенню, яке перебуває на тимчасово окупованій території» визначається з урахуванням поданої інформації про стан розрахунків із заробітної плати, відповідно до пункту 152 Порядку реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2023 році, затвердженого постановою КМУ від 27.12.2022 № 1464. Надавач послуг жодного разу не подав до НСЗУ інформацію про стан розрахунків із заробітної плати, відтак, оплати за договором № 3608-Е223-Р000 від 15.02.2023 не здійснювались.
Відповідно до розрахункового листа за березень 2022 року оклад ОСОБА_1 складав 5 005 гривень, сума видачі за попередній період (лютий 2022 рік) склала 11 053,73 гривні. Сума заробітної плати склала 42 268,30 гривень. При цьому їй були нараховані виплати за 29 днів календарної відпустки в квітні 2022 року в сумі 16 160,16 гривень, допомога на оздоровлення в сумі 5 755,75 гривень та за 2 дні календарної відпустки в травні 2022 року в сумі 1 114,49 гривень. Також у розрахунковому листі зазначено, що за попередній період позивачці виплачена заробітна плата 11 053,73 гривні.
Згідно з листом Державної прикордонної служби України Головного центру обробки спеціальної інформації від 14.08.2024 № 19-55734/18/24-Вих ОСОБА_1 в період з 11.04.2022 до 21.03.2024 перебувала за кордоном України.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Частинами першою, четвертою та п'ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного стану або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28. 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Частиною третьою статті 15 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України "Про оплату праці").
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє по цей день.
У пункті 3 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30- 34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі N 905/857/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку обставин непереборної сили. Виплата заробітної плати працівнику - це обов'язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов'язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.
Отже, положення частини першої статті 617 ЦК України не можуть бути підставою для звільнення роботодавця від обов'язку виплатити працівнику невиплачену заробітну плату.
КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР була розташована в м. Токмак Запорізької області. Починаючи з 26.02.2022 територія Токмацької міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області по теперішній час є тимчасово окупованою територією представниками збройних формувань держави-агресора РФ, відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».
Судом першої інстанції правильно встановлено, що сторони у справі перебували у трудових відносинах з 16.12.2019 до 29.05.2024, що підтверджується копією трудової книжки позивачки та наказом відповідача № 57-К/тр від 29.05.2024.
Також судом встановлено та сторонами визнається факт не виходу ОСОБА_1 на роботу та фактичне не виконання нею трудових обов'язків на підприємстві відповідача у спірні періоди у зв'язку з її виїздом з тимчасово окупованого міста на підконтрольну територію України. При цьому, позивачка виїхала з окупованої території міста Токмак Пологівського району Запорізької області 11.04.2022, тобто фактично припинила виконувати свої трудові обов'язки на підприємстві відповідача з цієї дати.
Також суд вважає встановленим, що позивачка виїхала з окупованого міста Токмак Пологівського району Запорізької області з міркувань безпеки та є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 27.03.2024 № 2327-5003194351.
Встановивши, що позивач виїхала з міста у зв'язку із його окупацією та з метою захисту свого життя і здоров'я, а тому з незалежних від нею причин не могла виконувати свої трудові обов'язки, врахувавши, що керівництво лікарні не надало жодних роз'яснень та інструкцій щодо дій при виконанні працівникам трудових обов'язків, у т.ч. у разі загрози їх життю та здоров'ю під час активних бойових дій, ракетних, бомбових ударів та окупації міста, не призупинило дію трудового договору з позивачкою до 06.12.2023, не запровадило простій на підприємстві, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР порушило трудові права позивачки на оплату праці, яка мала бути виплачена на умовах, визначених трудовим договором відповідно до статті 10 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Також правильними є висновки суду першої інстанції, що військова агресія рф проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов'язку з оплати праці працівників.
Трудовий договір з позивачкою не був розірваний чи призупинений, а отже, працівник залишався в трудових відносинах з роботодавцем, на якого покладено обов'язок забезпечувати реалізацію трудових прав працівників, зокрема право на оплату праці. Невжиття роботодавцем належних організаційно-правових заходів з працівником, який не мав змоги виконувати свої обов'язки з незалежних від нього причин, не може бути підставою для позбавлення його права на отримання оплати праці.
Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23 (провадження № 61-11129св24).
Відповідно до статті 141 КЗпП України, в якій визначаються обов'язки роботодавця, роботодавець, зокрема, повинен правильно організовувати працю працівників. Поряд із цим, зрозуміло, що в умовах окупації агресором роботодавець не може забезпечити виконання умов трудового договору, особисту безпеку працівників, усунути загрози життя і здоров'я працівників. Роботодавець не може вимагати від працівників - українських громадян залишатись на окупованій ворогом території України і продовжувати виконання трудових обов'язків в умовах тимчасової окупації. Саме тому Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" введено механізми регулювання трудових відносин, які релевантні умовам тимчасової окупації або територій активних бойових дій. Зокрема, таким механізмом є призупинення трудового договору. В контексті цієї справи в нормативному регулюванні дії трудового договору на підприємстві, яке опинилось на окупованій території, мають застосовуватись публічно-правові засади, зокрема, що надане суб'єкту (роботодавцю) право є водночас його обов'язком. Якщо ж роботодавець рішення щодо дії трудового договору не прийняв, негативні правові наслідки його бездіяльності не можуть бути покладені на працівника, як на слабкішу сторону трудових відносин.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22, провадження № 61-6935сво24, зробив висновок, що у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України.
Відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватись не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосовуючи норми статті 235 КЗпП України.
У цій справі позивач вимушено не виконувала трудових обов'язків з незалежних від неї причин у зв'язку із збройною агресією рф, окупацією міста і лікарні, з якою не було припинено (зупинено) трудові відносини сторін, а тому, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, позивачці підлягає виплаті саме середній заробіток.
Наказом в.о. директора КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР від 05 грудня 2023 року № 12- адм/вс "Про призупинення дії трудового договору", призупинено дію трудового договору з 06 грудня 2023 року до відновлення можливості виконувати роботу або до припинення чи скасування воєнного стану з працівниками КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР, у тому числі з позивачкою. Згідно з цим наказом, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівників про необхідність стати до роботи. Підставою для видання наказу було, зокрема, введення в Україні воєнного стану, знаходження підприємства на тимчасово окупованій території, яка неодноразово піддавалась ракетним та бомбовим ударам та у зв'язку з абсолютною неможливістю забезпечення працівника роботою (бойові дії, пошкодження приміщень внаслідок бойових дій) та виконання такої роботи працівником.
Як правильно виснував суд, такі обставини фактично спростовують доводи відповідача про відсутність поважних причин для невиходу позивачки у спірний період на роботу та безпідставність виїзду з тимчасово окупованої території.
Оскільки КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР 05 грудня 2023 року було винесено наказ, яким призупинено дію трудового договору з 06 грудня 2023 року до відновлення можливості виконувати роботу або до припинення чи скасування воєнного стану з працівниками КП "Токмацька БЛІЛ" ТМР, у тому числі з ОСОБА_1 , то обов'язок відповідача щодо виплати позивачці середнього заробітку підлягає виконанню саме по день ухвалення наказу, тобто до 05 грудня 2023 року.
Тобто позивачка з незалежних від неї причин не могла виконувати свої трудові обов'язки, у період часу з квітня 2022 року по 05.12.2023 року.
Військова агресія РФ проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов'язку з оплати праці працівника, враховуючи те, що роботодавцем не було зупинено чи припинено діяльність юридичної особи, не було призупинено дію трудового договору з позивачкою (до 06.12.2023 року), не було запроваджено простій та не визначено певних особливостей виконання працівниками своїх обов'язків на час воєнного стану.
Вказані вище обставини можуть бути підставами для звільнення відповідача від відповідальності за несвоєчасну виплату заробітної плати, проте не звільняють його від обов'язку виплати заробітної плати.
Судом першої інстанції правильно встановлено та визнається сторонами, що нарахування та виплата заробітної плати позивачці, після її невиходу на роботу у зв'язку з виїздом з тимчасово окупованої території, відповідачем не здійснювалось.
КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР не надало табелі обліку використання робочого часу щодо позивачки у спірний період із зазначенням днів (періоду) неявки позивачки на роботу, як і не надало будь-яких документів щодо посадового окладу позивачки, ведення бухгалтерського обліку, у т.ч. по заробітній платі позивачки тощо, оскільки така робота не велась. Відповідачем не надано і контррозрахунку на підтвердження своїх заперечень проти позову.
З огляду на встановлені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду, що заробітна плата мала бути виплачена позивачці на умовах, визначених трудовим договором, відповідно до статті 10 Закону № 2136-ІХ. Відповідач порушив трудові права позивачки, зокрема на оплату праці, оскільки такі кошти позивачці не виплачені.
Судом першої інстанції підставно враховано, що відповідачем не спростована об'єктивна неможливість здійснювати нарахування та виплату заробітної плати позивачці за спірні періоди.
Верховний Суд у постанові від 18.08.2022 у справі № 560/7496/20 прийшов до переконання, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
За приписами частин першої, другої статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв'язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором. Призупинення дії трудового договору може здійснюватися за ініціативи однієї із сторін на строк не більше ніж період дії воєнного стану. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану роботодавець повинен за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівника про необхідність стати до роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Призупинення дії трудового договору оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця, в якому, зокрема, зазначається інформація про причини призупинення, у тому числі про неможливість обох сторін виконувати свої обов'язки та спосіб обміну інформацією, строк призупинення дії трудового договору, кількість, категорії і прізвища, ім'я, по батькові (за наявності), реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) відповідних працівників, умови відновлення дії трудового договору. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України.
У порядку, передбаченому частиною четвертою статті 13 Закону № 2136-ІХ, вищевказаний наказ відповідача позивачкою не оскаржувався до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу. Відомостей про скасування наказу відповідача № 12-адм/вс від 05.12.2023 матеріали справи не містять.
Позивач просила суд стягнути середньомісячну заробітну плату за період з 05.05.2022 року по 29.05.2024 року.
Колегія суддів погоджується з висновком суду, що за встановлених обставин, у задоволенні позову в частині стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 06.12.2023 (з моменту призупинення дії трудового договору) по 29.05.2024, необхідно відмовити, оскільки відшкодування заробітної плати за цей період здійснюється відповідно до Закону № 2136-ІХ.
Такий висновок суду відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 08 травня 2024 року у справі № 359/5261/22, згідно з яким під час призупинення трудового договору у працедавця відсутній обов'язок забезпечувати працівника роботою та заробітною платою, якщо працедавець законно призупинив дію трудового договору.
Щодо застосування ст. 233 КЗпП України при вирішенні спору про стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 05.05.2022 року по 05.12.2023 року суд першої інстанції правильно виходив з наступного.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Позивач звернулася до суду під час дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 18 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України) (постанова ВП ВС від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 (провадження № 11-90заі24)).
Згідно статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
02.04.2020 набрав чинності Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк його дії.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.
Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений із 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651.
Тлумачення наведених норм закону свідчить про те, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
З урахуванням пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними ст. 233 КЗпП КУкраїни, почався 01.07.2023.
Суд також правильно виходив із того, що середньомісячна заробітна плата є щомісячними виплатами, а отже за кожною такою виплатою має застосовуватись окремий строк звернення до суду. Отже, за грошовими вимогами, які виникли до 18.07.2022, строк звернення до суду не обмежується. За вимогами про стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 19.07.2022 по 05.12.2023 (до призупинення дії трудового договору) тримісячний строк для звернення до суду на час звернення до суду з позовом закінчився. Також закінчився тримісячний строк для звернення до суду щодо частини позовних вимог про стягнення середньомісячної заробітної плати за період після призупинення дії трудового договору (з 06.12.2023 і по 29.05.2024 року), однак вказані вимоги не підлягають задоволенню, оскільки відшкодування заробітної плати за цей період здійснюється відповідно до Закону № 2136-ІХ.
Судом вірно встановлено, що позивач звернулася до суду з позовом 14.06.2024, тобто по закінченню строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, для вимог про стягнення заробітної плати за період з 19.07.2022 по 05.12.2023. Поважність причин пропуску позивачкою зазначеного строку матеріали справи не містять. За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що у задоволенні позову в частині стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 19.07.2022 до 05.12.2023 необхідно відмовити.
Таким чином, враховуючи встановлені обставинами та вищенаведені норми матеріального права, суд правильно виснував, що задоволенню підлягають вимоги позивачки про стягнення з відповідача на її користь середньомісячної заробітної плати за період з 04.05.2022 (час виходу з щорічної відпустки) до 18.07.2022.
За приписами статей 1 та 2 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» зазначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. До структури заробітної плати належать: основна заробітна плата винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100),
Суд першої інстанції правильно провів розрахунок середньомісячної заробітної плати на підставі відомостей, які містяться у розрахунковому листі.
Так, згідно з розрахунковим листом за березень 2022 року заробітна плата ОСОБА_1 за лютий 2022 року (20 робочих днів) склала 13 371,34 гривня (11 053,73 гривні (виплачена заробітна плата у лютому 2022 року) : (100 % - 19,5 % (сплачені податки та обов'язкові платежі (військовий збір (1,5 %) + податок на доходи фізичних осіб (18 %)). Заробітна плата за березень 2022 року (22 робочі дні) склала 19 237,90 гривень (42 268,30 гривень (нарахована заробітна плата) - 16 160,16 гривень (календарна відпустка 29 днів) - 5 755,75 гривень (допомога на оздоровлення) - 1 114,49 гривень (календарна відпустка 2 дні)). Отже, суд правильно виснував, що заборгованість з середньомісячної заробітної плати з 04 травня 2022 року до 18 липня 2022 року (54 робочих днів) складає 41 926,14 гривень (776,41 гривень (середньоденна заробітна плата) * 54 робочих дні)).
Також суд дійшов вірного висновку, що залишились невикористаними позивачкою щорічні основні відпустки за періоди з 16.12.2022 до 15.12.2023 та з 16.12.2023 до 29.05.2024, щорічні додаткові відпустки за 2023 та 2024 роки. При цьому, судом взято до уваги, що з 06.12.2023 дія трудового договору з позивачкою була призупинена відповідачем, а отже грошова компенсація за всі не використані нею дні щорічної відпустки за період з 06.12.2023 до 29.05.2024 відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України. За таких обставин позивачка має право на грошову компенсацію за невикористані нею дні щорічної відпустки в кількості 31 календарний день (щорічна основна відпустка за період з 16.12.2022 до 05.12.2023 в кількості 24 календарних дні та щорічна додаткова відпустка за 2023 рік в кількості 7 календарних днів).
Грошова компенсація за всі не використані позивачкою дні щорічної відпустки складає 8 131,15 гривень (8 000 гривень * 12 місяців : 366 днів) * 31 день)). З вказаної суми необхідно вирахувати компенсацію в сумі 2 709,14 гривень, виплачену позивачці відповідачем згідно з наказом відповідача від 29 травня 2024 року № 57-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та розрахунком компенсації за невикористану відпустку ОСОБА_1 за 13 календарних днів Наказ № 57-К/тр від 29.05.2024 р. Отже, розмір грошової компенсації, належної для виплати позивачці, складає 5 422,01 гривні.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду, що оскільки щорічні основні відпустки за період з 16.12.2022 до 15.12.2023 та з 16.12.2023 до 29.05.2024 позивачці відповідачем не надавались, тому відсутні підстави для стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 - 2024 роки. За цих обставин у задоволенні позову в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення необхідно відмовити.
Таким чином, суд дійшов вірного висновку, що позов необхідно задовольнити частково, стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за період з 04.05.2022 до 18.07.2022 у сумі 41 926,14 гривень та грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки в сумі 5 422,01 гривні, а всього - 47 348,15 гривень, з подальшим утриманням податків та обов'язкових платежів.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду, що спосіб захисту у виді скасування наказу Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині «компенсація за періоди роботи з 04.05.2022-2023 роки та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові», обраний позивачкою, не є ефективним для захисту її порушеного права у спірних правовідносинах та не може призвести до відновлення порушеного права позивачки, зокрема виплаті їй належних при звільненні сум. Суд правильно врахував те, що позивачкою заявлена вимога про стягнення належних їй при звільненні сум, яка є ефективним способом захисту порушеного права позивачки. Обрання позивачкою неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові за вимогою про скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 у вказаній вище частині.
Щодо застосування правового висновку Конституційного Суду України, викладеного у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) № 1-р/2025 від 11.12.2025.
Стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації незалежно від характеру їх трудової діяльності.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року (далі - Закон № 2352-ІХ), частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку, що з моменту набрання чинності № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.
Разом з тим, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ), то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).
Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23.
Разом з тим, відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX (зокрема, пунктом 1, який передбачає продовження строків, визначених статтею 233 на строк дії карантину).
З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.
Щодо вимог про стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 19.07.2022 по 05.12.2023 (до призупинення дії трудового договору), то цей період регулюється статтею 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду.
Позовну заяву подано позивачем до суду першої інстанції 14.06.2024 року, тобто із пропуском строку звернення до суду. Поважність причин пропуску позивачкою зазначеного строку матеріали справи не містять.
При цьому, суд першої інстанції правильно не визнав поважною причиною пропуску строку звернення до суду перебування позивачки за межами України в період з 11.04.2022 до 21.03.2024, оскільки вказана обставина об'єктивно не перешкоджала та не створювала труднощі позивачці для своєчасного звернення до суду - позивачка мала можливість реалізувати своє право на подання позовної заяви до суду шляхом надсилання документів засобами поштового зв'язку, на офіційну електронну адресу суду через особистий кабінет у підсистемі «Електронний суд» або будь-якими іншими дистанційними засобами зв'язку.
Суд зауважує, що Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (справа № 1-7/2024(337/24)) визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Відтак, з 11 грудня 2025 року втратили чинність приписи частини першої статті 233 КЗпП, відповідно, відновлено дію цієї статті у редакції до внесення змін Законом № 2352-ІХ, яка передбачає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проте, на час звернення позивача до суду з цим позовом приписи статті 233 КЗпП в редакції Закону № 2352-ІХ були чинними, тому підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1998 року «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» зазначено, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.
У пункті 44 рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1998 року «Осман проти Сполученого королівства» та пункті 54 рішення від 19 червня 2001 року «Круз проти Польщі» зазначено, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Таким чином, строк звернення до суду - це строк, у межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до суду для захисту своїх прав. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків сприяє досягненню юридичної визначеності у відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Як зазначалося вище, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , серед іншого, просить визнати неналежними доказами наказ Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору» та додаток до відзиву за пунктом 13 «призупинення ТД docx» формату Microsoft Word, який містить «Додаток до наказу КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР від 05.12.2023р. №12-адм/вс».
Вирішуючи вказане клопотання, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Наказ Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору» та додатки до вказаного наказу містять інформацію щодо предмета доказування, а саме щодо призупинення дії трудового договору з позивачем, а отже є належними доказами.
Як зазначалося вище, відповідно до частин першої, другої статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв'язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором. Призупинення дії трудового договору може здійснюватися за ініціативи однієї із сторін на строк не більше ніж період дії воєнного стану. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану роботодавець повинен за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівника про необхідність стати до роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Призупинення дії трудового договору оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця, в якому, зокрема, зазначається інформація про причини призупинення, у тому числі про неможливість обох сторін виконувати свої обов'язки та спосіб обміну інформацією, строк призупинення дії трудового договору, кількість, категорії і прізвища, ім'я, по батькові (за наявності), реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) відповідних працівників, умови відновлення дії трудового договору. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України.
У порядку, передбаченому частиною четвертою статті 13 Закону № 2136-ІХ, вищевказаний наказ відповідача позивачкою не оскаржувався до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу. Відомостей про скасування наказу відповідача № 12-адм/вс від 05.12.2023 матеріали справи не містять.
Крім того, відповідно до частини другої статті 13 Закону № 2136-ІХ наказ (розпорядження) роботодавця про призупинення дії трудового договору, укладеного з працівником, крім укладеного з посадовими особами державних органів та органів місцевого самоврядування, не потребує погодження військової адміністрації, яка здійснює свої повноваження на відповідній території.
Інші обставини, на які посилається скаржник, могли бути підставами для скасування вказаного наказу, проте вказана вимога не була предметом даного позову.
Також колегія суддів зауважує, що підстав для відводу головуючого судді Фетісова М.В. не встановлено. Обґрунтованої прямої чи побічної заінтересованості судді Фетісова М.В. у результаті розгляду справи чи інших обставин, які б викликали сумнів в його неупередженості або необ'єктивності, не виявлено.
За своїм змістом інші доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць І.В., Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради в особі представника - адвоката Сідельникової О.Л., на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року, зводяться до повторень підстав позову та заперечень проти позові, відповідно, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Докази та обставини, на які посилаються заявники в апеляційних скаргах, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апеляційних скарг по суті спору та їх відображення в оскарженому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка переглядається, судом сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року - без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Щодо оскарження додаткового рішення колегія суддів виходить з наступного.
Так, згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: як розподілити між сторонами судові витрати.
Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України).
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 133 ЦПК України).
За положеннями частини 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як встановлено судом, 18.12.2024 на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від 18.12.2024 ОСОБА_1 був сплачений судовий збір у сумі 968,96 гривень за вимогу про скасування наказу відповідача в частині компенсації.
З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції правильно виснував, що у зв'язку з відмовою у задоволенні позову в частині скасування наказу Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині «компенсація за періоди роботи з 04.05.2022-2023 роки та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04.05.2022 по 05.12.2023. З 06.12.2023 на підставі наказу підприємства № 12-адм/вс від 05.12.2023 з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові», сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн. за цю вимогу покладається на позивачку.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Коломоєць Ірини Василівни, залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради, в особі представника - адвоката Сідельникової Олени Леонідівни, залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 26 січня 2026 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: М.С. Гончар
Е.А. Онищенко