Справа № 22- 23937 /10 Головуючий у 1-й інстанції -
ОСОБА_1.
Доповідач - Слюсар Т.А.
06 жовтня 2010р. колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого-судді Слюсар Т.А.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Корчевного Г.В.
при секретарі: Крутенчук І.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2010р. в справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Альфа - Банк» про визнання кредитного договору удаваним та про застосування наслідків удаваного правочину.
Колегія суддів,-
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28.07.2010р. у задоволенні позову ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Альфа - Банк» про визнання кредитного договору удаваним та про застосування наслідків удаваного правочину - відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального права.
Колегія суддів, заслухавши представника ОСОБА_3, який підтримав апеляційну скаргу, представника банку, який просиу відмовити у задоволенні апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.
Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, 11 квітня 2007 року між ЗАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 490037010 про надання відповідачу кредиту у сумі 43594,06 доларів США для купівлі автомобіля ТОУОТА КАУ-4 із строком повернення кредитних коштів до 01 квітня 2012 року та сплатою щомісячних платежів з повернення кредиту та відсотків за його користування. (а.с.7-12).
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, районний суд з достатньою повнотою з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку й ухвалив рішення, яке ґрунтується на законі.
Твердження апеляційної скарги на відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операції з використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, а тому відповідач не мав права надавати кредит у доларах США, а також даний договір є удаваним, остільки кредитні кошти фактично видавалися у гривнях - ретельно перевірялися судом першої інстанції, вони отримали належну оцінку у рішенні й обґрунтовано визнані безпідставними.
Згідно з ч.2 ст.198 ЦК України виконання зобов'язань, виражених у національній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Пунктом 1 ч.2 ст.92 Конституції України статус національної валюти та статус іноземних валют на території України встановлюється виключно законами України.
Положеннями ч.1 ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.
Отже, чинні законодавчі акти передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, проте не містять заборони встановлення грошових зобов'язань у іноземній валюті.
Визнаючи обов'язковою наявність індивідуальної ліцензії відповідно до п. в ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», п.1.10 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, затвердженого постановою Правління національного банку України від 14.10.2004р.№ 483, суд першої інстанції залишив поза увагою лист Національного Банку України від 07.12.2009р. № 13 -210/7871 - 22612 «Щодо вимог підпункту в ч.4 ст.5 Декрету», відповідно до якого Національний Банк повідомив, що на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, а тому операція з надання банками кредитів у іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Відповідач має банківську ліцензію №62 від 01.12.2001 року, видану НБУ на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та п.5-11 частини другої ст.47 України "Про банки і банківську діяльність".
За оспорюваним договором одна сторона - банк передала, інша - прийняла в борг кошти, на умовах, викладених в договорі, тобто сторонами вчинено дію, що призводить до виникнення взаємних прав та обов'язків, що з урахуванням положень ст. 235 ЦК України, п. 25 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року, ЦК України та
Відповідно до ст. 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснення таких банківських операцій, як розміщення залучених від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Коштами, відповідно до даного закону, є гроші в національній або іноземній валютах чи їх еквівалент.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" №15-93 від 19.02.1993 року передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Як убачається з письмового дозволу № 62-3 від 03.12.2001 року та додатку до нього відповідач вправі, в тому числі, залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: - надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; - використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.
Виходячи з наведеного укладання кредитного договору й його виконання в іноземній валюті за кредитним договором не суперечить чинному законодавству.
Посилання позивача на те, що кредитний договір є удаваним правочином, так як його було вчинено з метою приховання іншого правочину, який сторони вчинили в дійсності, а саме: було здійснено надання кредиту в національній валюті України - гривні не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні.
за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Воля сторін в удаваному правочині спрямована на настання інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені правочином.
Позивачем заявлено позов про визнання кредитного договору № 490050992 удаваним правочином та, як наслідок, визнання вищезазначеного договору укладеним в національній валюті, однак ст.235 ЦК України передбачає, як наслідок, удаваності правочину, виключно застосування до відносин сторін норм, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття. Зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, правочини можуть бути односторонніми або багатосторонніми (договори).(ч. 1 ст.203 ЦК України.)
В свою чергу, зміст договору складають умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, (ст.628 ЦК України.)
Таким чином суд зауважує, що в обґрунтування позовних вимог стороною відповідача суду не представлено, а судом не здобуто доказу, тієї обставини, що укладанням кредитного договору № 490050992 від 01.11.2007 року, сторони приховували укладання іншого виду договору.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313 -315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2010р. залишити без змін.
Ухвала набирає чинності негайно, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: