22 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/4138/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Власова Ю.Л., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - фізичної особи-підприємця Махніцького Андрія Васильовича - не з'явилися,
відповідача - Національного природного парку "Голосіївський" - адвоката Рибіцької Ю.Б. (ордер АА №1641107 від 25.11.2025),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Махніцького Андрія Васильовича (далі - Підприємець)
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2025 (головуючий суддя Яценко О.В., судді: Гончаров С.А., Хрипун О.О.)
у справі № 910/4138/25
за позовом Підприємця
до Національного природного парку "Голосіївський" (далі - Національний парк)
про визнання недійсним одностороннього правочину та зобов'язати укласти додаткову угоду.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Підприємець звернувся до суду з позовом до Національного парку, у якому просить (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, прийнятої судом першої інстанції):
- визнати недійсним односторонній правочин відповідача щодо розірвання договору № 12-20/63-РД про організацію рекреаційної діяльності від 05.08.2020 (далі - Договір), укладеного між позивачем та відповідачем, який оформлений листом відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 за підписом заступника директора з науково-дослідної роботи - начальника відділу Прядко О.І.;
- зобов'язати відповідача укласти додаткову угоду до Договору на строк 60 місяців.
Позовні вимоги в частині визнання одностороннього правочину недійсним обґрунтовані тим, що:
- у пункті 7.6 Договору сторони обумовили, що сторона, яка бажає в односторонньому порядку достроково припинити цей Договір, повинна надіслати іншій стороні письмове повідомлення про це, в якому має бути зазначено дату та причину припинення. Водночас, як лист відповідача від 12.01.2021 № 16/2-08-3, так і рішення Науково-технічної ради Національного природного парку "Голосіївський" від 10.12.2021 № 2 посилання на яке містить зазначений лист, не містять будь-яких посилань на факти порушення позивачем зобов'язань за Договором та причин його припинення;
- Договір за свою правовою природою є договором про спільну діяльність. Згідно з положеннями частини другої статті 1142 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) причина розірвання має бути поважною та наведеною ініціюючою стороною, проте відповідач в листі від 12.01.2021 №16/2-08-3 не навів жодної поважаної причини розірвання;
- у листі від 12.01.2021 № 16/2-08-3 відповідач посилається на рішення Науково-технічної ради відповідача від 10.12.2021 № 2, проте статутними документами визначено, що остання не є уповноваженим органом відповідача для вирішення питання про дострокове розірвання догорів із суб'єктами господарської діяльності, а відтак рішення № 2 від 10.12.2021 не може бути підставою для розірвання Договору;
- у актах про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд України, які були складені працівниками відповідача та які були надані позивачу лише 02.04.2024 не зазначено, яка шкода та в якому розмірі від діяльності позивача була нанесена навколишньому середовищу (у актах зафіксовано начебто розміщення позивачем на території 88, 89 кварталів Святошинського лісництва, КП "Святошинське ЛПГ" обладнання мотузкового парку, альтанки, мангалу, лінії електропередачі, контейнеру для зберігання інвентарю, будинку охорони, туалету, однак в актах не зазначено, чи є ці тимчасові споруди власністю позивача та чи знаходяться вони у його користуванні, а не в іншого суб'єкта господарювання). При цьому положенням про Національний природний парк "Голосіївський" не заборонено розміщення в зоні регульованої рекреації тимчасових споруд, альтанок, контейнерів, тимчасового будинку охорони та туалету, яке здійснювалося позивачем згідно Додатку № 1 до Договору, який погоджено з директором відповідача. Станом на час здійснення перевірок представниками відповідача на території здійснення позивачем рекреаційної діяльності вигрібна яма була відсутня;
- адміністрація Національного природного парку "Голосіївський" при односторонньому достроковому розірванні Договору ні в своєму рішенні Науково-технічної ради, ні в актах перевірок, ні в своїх листах не обґрунтувала, яким чином встановлення альтанок, контейнерів, будинку охорони, туалету, мангалів та інших тимчасових споруд призвело чи може призвести до завдання шкоди об'єкту природно-заповідного фонду;
- зазначене свідчить про те, що господарська діяльність позивачем здійснювалась відповідно до вимог чинного законодавства, вимог положення про Національний природний парк "Голосіївський", затвердженого наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України від 28.08.2020 № 64, а відтак умови Договору та природоохоронне законодавство України ним не порушено, а тому у відповідача не було підстав для його дострокового розірвання.
У частині вимоги про зобов'язання відповідача укласти додаткову угоду до Договору в частині продовження строку його дії на 60 місяців, позивач зазначає, що у разі задоволення позовної вимоги про визнання недійсним одностороннього правочину він буде позбавлений можливості організовувати рекреаційну діяльність оскільки строк дії спірного Договору сплив.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.06.2025 (суддя Пукас А.Ю.):
- позов задоволено;
- визнано недійсним односторонній правочин відповідача щодо розірвання Договору, укладеного між відповідачем та позивачем, який оформлений листом відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 за підписом заступника директора з науково-дослідної роботи - начальника відділу Прядко О.І.;
- визнано Договір, укладений між відповідачем та позивачем, продовженим на тих же умовах та той самий строк.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання одностороннього правочину відповідача про розірвання Договору недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем неправомірно застосовано право на відмову від Договору, яке ґрунтується на змісті пункту 7.4 Договору та яке в даному випадку не є безумовним, і мотиви якого є недоведеними. Так, за висновками місцевого господарського суду:
- рішення Науково-технічної ради відповідача № 2 від 10.12.2021, на яке здійснюється посилання у листі відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3, не містить обґрунтувань щодо підстав розірвання Договору та не містить дослідження питання щодо допущення позивачем порушення умов Договору;
- питання господарської діяльності відповідача, зокрема питання укладання та розірвання договорів, в тому числі оплатних, є прерогативою директора відповідача, а не його Науково-технічної ради. Окрім того, лист відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 підписано заступником директора з науково-дослідної роботи - начальником відділу Прядко О.І. за відсутності доказів виконання цією особою обов'язків директора відповідача;
- фіксація порушень позивачем вимог чинного природо-охоронного законодавства та умов спірного договору має належним чином оформлюватися та доводитися до відома сторони користувача (позивача) зоною регульованої рекреації, проте із наданих відповідачем доказів не вбачається можливості встановити, що складені акти про порушення надсилалися позивачу з метою доведення до відома про зміст останніх та усунення виявлених порушень, оскільки такі докази в матеріалах справи відсутні. Крім того, такі акти не містять чітко зазначеної норми чинного законодавства, з якої б вбачалося можливим встановити, що ця діяльність позивача є такою, що не відповідає природо-охоронному законодавству.
Задовольняючи позовні вимоги про зобов'язання укласти додаткову угоду до спірного договору суд першої інстанції виходив з того, що, враховуючи спірні правовідносини сторін, мету заявленого позивачем позову та здійснені судом вище висновки, належним та таким, що забезпечить ефективний захист та відновлення прав позивача є викладення вимоги позивача в частині продовження строку дії договору наступним чином: "Визнати договір № 12-20/63-РД про організацію рекреаційної діяльності від 05.08.2020 продовженим на тих же умовах на той самий строк", що забезпечить дотримання принципу правової визначеності та є ефективних способом захисту права та інтересу позивача в частині виконання спірного договору.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2025 зазначене рішення Господарського суду міста Києва від 23.06.2025 скасовано та прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.
Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції та зазначив, що матеріалами справи доведено факт порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства, яке зафіксовано складеними відповідачем актами про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України, що свідчить про дотримання відповідачем при вчиненні одностороннього правочину щодо припинення Договору першої, з визначених Договором вимог (позивач хоча б один раз порушив природоохоронне законодавство і це зафіксовано актом відповідача).
Щодо дотримання другої з умов, а саме направлення відповідачем позивачу письмового повідомлення із зазначенням причин розірвання Договору, яке (повідомлення) надсилається поштою рекомендованим листом на поштову адресу або кур'єрською службою або передається особисто уповноваженій особі іншої стороні під підпис, то апеляційний суд встановив, що наданими відповідачем документами, зокрема актом від 12.01.2022 підтверджено, що відповідач запропонував позивачу отримати копію рішення Науково-технічної ради відповідача від 10.12.2021 № 2 та лист відповідача від 11.10.2021 № 087/2021 про одностороннє розірвання Договору, проте, після того як відповідач ознайомив позивача зі змістом цих документів, останній відмовився від їх отримання.
Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у спірних правовідносинах оскаржуваним одностороннім правочином є саме лист відповідача від 12.01.2021 № 16/2-08-3, а не рішення його Науково-технічної ради від 10.12.2021 № 2, і зазначений лист підписаний заступником директора відповідача з науково-дослідної роботи - начальником відділу Прядко О.І., який на момент його підписання виконував обов'язки директора відповідача.
Щодо позовної вимог про зобов'язання сторони відповідача укласти додаткову угоду до Договору щодо продовження строку його дії на 60 місяців, то суд апеляційної інстанції звернув увагу на її похідний характер від вимог про визнання одностороннього правочину недійсним, які, як з'ясовано апеляційним судом, задоволенню не підлягають.
Водночас, апеляційний суд зазначив, що при розгляді цієї позовної вимоги суд першої інстанції самостійно змінив заявлену позивачем позовну вимогу про "зобов'язання сторони відповідача укласти додаткову угоду до Договору щодо продовження строку його дії на 60 місяців" на позовну вимогу про "визнання Договору продовженим на тих же умовах та той самий строк", чим порушив встановлений статтею 14 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) принцип диспозитивності господарського судочинства, а також вимоги частини другої статті 237 ГПК України згідно з якою при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Підприємець звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про неправильне застосування апеляційним судом норм статті 19 Конституції України, статей 203, 207, 215, 238, 239, 241 ЦК України, статей 4, 8, 10 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", статті 44 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" та порушення статті 47 ГПК України, без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 08.09.2021 у справі № 816/228/17, від 30.01.2025 у справі № 922/618/22, від 18.03.2025 у справі № 160/21398/24, від 31.01.2023 у справі № 540/1245/20, від 14.06.2023 у справі № 910/5934/22, від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17, від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 та від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20.
Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Від Національного парку надійшов відзив на касаційну скаргу Підприємця, в якому відповідач, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної позивачем постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Від Підприємця 21.01.2026 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване тим, що Підприємець є військовослужбовцем і позбавлений можливості прибути в судове засідання у визначений час та день, тоді як, представник скаржника - адвокат Татаржинський М.В. через хворобу (ГРВІ) також позбавлений такої можливості.
У судовому засіданні представник відповідача заперечила проти заявленого позивачем клопотання.
За наслідками розгляду клопотання Суд відмовив у його задоволенні, оскільки зазначені Підприємцем мотиви для відкладення розгляду справи (неможливість явки самого Махніцького Андрія Васильовича у зв'язку із проходженням військової служби; хвороба представника позивача) не підтверджені відповідними доказами. Окрім того, явка представників сторін Верховним Судом обов'язковою не визнавалася.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника відповідача справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.08.2020 Національний парк (сторона-1) і Підприємець (сторона-2) уклали Договір, за умовами якого:
- сторона-1 забезпечує створення умов для рекреаційної діяльності з додержанням природоохоронного законодавства та режиму охорони заповідних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів, а сторона-2 відповідно до умов цього Договору та в межах чинного законодавства України організовує рекреаційну діяльність, а саме: створює рекреаційні продукти та надає платні рекреаційні послуги рекреантам на території, що входить до складу Національного природного парку "Голосіївський", відповідно до висновку та в рамках планів щодо розвитку рекреації сторони-1 (пункт 1.1);
- сторона-2 організовує рекреаційну діяльність у межах наступних територій: квартал 89, зона регульованої рекреації (пункт 1.2; додатковою угодою № 1 від 05.02.2021 сторонами внесено зміни в пункт 1.2 Договору, яким розширено територію для рекреаційної діяльності в межах КП "Святошинське ЛПГ": квартал 88, 101, 89 виділ 1 Святошинського лісництва, зона регульованої рекреації);
- вид дозволеної стороні-2 рекреаційної діяльності на території, вказаній в пункті 1.2 Договору: організація короткострокового відпочинку та обслуговування відвідувачів (в оздоровчих та інших рекреаційних цілях). Сторона-2 має право створювати рекреаційні продукти та/або надавати послуги, згідно з Додатком 1, для відвідувачів. Земельна ділянка, на якій організовується рекреаційна діяльність залишається в складі Національного природного парку "Голосіївський" та у користуванні землекористувача (пункти 1.3-1.5);
- сторони домовилися, що сторона-2 на територіях, визначених стороною-1, та на вказаних в пункті 1.2 цього Договору розміщує тимчасові споруди рекреаційного призначення, які будуть використовуватися відповідно до пунктів 1.4, 1.5 Договору. (пункт 3.1);
- під тимчасовими спорудами рекреаційного призначення (рекреаційними об'єктами), що дозволені для розміщення в цьому Договорі, сторони розуміють тимчасові некапітальні інженерні конструкції, полегшені, без фундаменту, які при необхідності, можуть бути демонтовані та перенесені на інше місце без знецінення та зміни призначення. Опис, характеристика, склад та кількість об'єктів, що розміщуються: згідно Додатку № 1 (пункти 3.2-3.3);
- право власності на рекреаційні об'єкти, які розміщені відповідно до пунктів 3.1, 3.2, 3.3 цього Договору належать стороні-2. Рекреаційні об'єкти обліковуються на балансі сторони-2, яка несе ризик щодо їх випадкового знищення, втрати або випадкового пошкодження (пункт 3.4);
- Договір укладений строком на 60 місяців і діє з моменту підписання з автоматичним пролонгуванням. Строк дії Договору може бути продовжений Сторонами за взаємною згодою та на погоджений строк (пункт 6.1, 6.2);
- одностороннє дострокове припинення Договору допускається у випадку, передбаченому пунктом 7.4 Договору. Сторони погоджуються, що цей Договір буде негайно, за вимогою сторони-1, достроково припинений, якщо сторона-1: хоча б один раз порушила природоохоронне законодавство і це зафіксовано актом сторони-1; порушила хоча б один із наступних пунктів Договору: 1.2, 1.4, 1.5, 2.2.4, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2, 4.6, 4.7, 4.9, 5.4, 11.1, 11.2, 11.3, 11.5, 12.7 (пункт 7.2; підпункти 7.4.1, 7.4.3 пункту 7.4);
- сторона, яка бажає в односторонньому достроково припинити Договір повинна надіслати іншій стороні письмове повідомлення про це, в якому має бути зазначено дати та причини припинення. Це повідомлення надсилається поштою рекомендованим листом на поштову адресу, або кур'єрською службою або передається особисто уповноваженій особі іншої стороні під підпис. Датою отримання стороною повідомлення вважається дата, що наступає через 2 дні після відправлення відповідного повідомлення (пункт 7.6);
- сторони домовилися, що сторона-2: власними силами та за власний рахунок здійснює прибирання території, визначеної в пункті 1.2 Договору та її підтримання в належному стані; власними силами та за власний кошт встановить туалети у кількості 3-х штук на території, визначеної в пункті 1.2 Договору та буде здійснювати їх обслуговування. Відповідальність за дотримання санітарних, протипожежних правил та вимог техніки безпеки покладається на сторону-2 (пункти 11.1, 11.2, 11.4).
Підприємець зазначає, що з моменту підписання Договору він почав використовувати територію Національного природного парку "Голосіївський" згідно умов Договору та сплачував орендну плату.
Національний парк 12.01.2022 листом № 16/2-08-3 повідомив Підприємця, що на засіданні Науково-технічної ради відповідача, яке відбулося 10.12.2021, відповідно до порядку денного розглянуто питання "Щодо розірвання договору про організацію рекреаційної діяльності з суб'єктом господарювання, який порушує умови договору". Зазначене питання стосувалося Договору, укладеного з Підприємцем та відповідно до підсумків голосування ухвалено рішення про розірвання Договору. У своєму листі відповідач робить висновок, що станом на 12.01.2022 Договір втратив чинність.
Зазначений лист від 12.01.2022 № 16/2-08-3 підписаний від імені Національного природного заступником директора з науково-дослідної роботи - начальником відділу - Прядко О.І.
Рішення № 2 Науково-технічної ради відповідача від 10.12.2021 містить в матеріалах справи. Підставою голосування щодо розірвання Договору стали факти порушення Підприємцем законодавства про природно-заповідний фонд.
Підприємець 01.08.2023 звернувся до Національного парку із запитом, у відповідь на який листом від 02.04.2024 № 186/2-01 останній повідомив, що 12.01.2022 ним в односторонньому порядку розірвано Договір.
До вказаного листа від 02.04.2024 № 186/2-01 додано акти порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд України, зокрема:
- акт порушення від 23.09.2021;
- акт № 4-СБВ/2021 про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України від 20.11.2021;
- акт № 7-СБВ/2021 про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України від 04.12.2021;
- акт від 12.01.2022.
З акта порушення від 23.09.2021 вбачається, що останній складено заступником начальника Святошинського-Біличанського ПНДВ та інспектором охорони природно-заповідного фонду І категорії. Цим актом зафіксовано, що під час обстеження кварталів 88, 89 Святошинського лісництва, а саме ділянки в межах якої Підприємець здійснює рекреаційну діяльність, виявлено наступні порушення: "У місці розташування мотузкового парку виявлено будинок охорони з твердопаливним котлом, поряд розміщено самовільно встановлений металевий контейнер для зберігання інвентарю та туалет з вигрібною ямою. Зафіксовано всихання окремих дерев сосни звичайної віком близько 60 р, на які прикріплено конструкції мотузкового парку. Так само виявлено лінію електропередач у робочому стані, опори самовільно встановлено на капітальних фундаментах у межах природно-заповідного фонду. Територію зони відпочинку істотно засмічена побутовими відходами".
Актом № 4-СБВ/2021 про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України від 20.11.2021 (складено заступником начальника Святошинського-Біличанського ПНДВ та інспектором охорони природно-заповідного фонду І категорії) вбачається, що при перевірці 88, 89 кварталів Святошинського лісництва, КП "Святошинське ЛПГ". Актом зафіксовано особи порушника: Підприємець, ТОВ "Скай-Парк"; о 13:00 виявлено обладнання для роботи мотузкового парку, альтанки, мангали, самовільно встановлену лінію електропередач у робочому стані, контейнер для зберігання інвентарю, будинок охорони з твердопаливним котлом, туалет із вигрібною ямою.
З акта № 7-СБВ/2021 про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України від 04.12.2021 вбачається, що останній складено заступником начальника Святошинського-Біличанського ПНДВ та інспектором охорони природно-заповідного фонду І категорії при перевірці 88, 89 кварталів Святошинського лісництва, КП "Святошинське ЛПГ". Актом зафіксовано особи порушника: Підприємець та виявлено факт продовження роботи мотузкового парку ТОВ "Скай-парк", випадки здачі в платну оренду альтанок та мангалів. У межах кварталів виявлено наступні факти порушення режиму охорони Національного природного парку "Голосіївський", а саме: будинок охорони з твердопаливним котлом, великий контейнер, лінію електропередач, туалет з вигрібною ямою.
Окрім того, відповідачем наданий припис від 23.04.2021 за підписом начальника відділу служби державної охорони відповідача Фесенка І.І., згідно з яким Підприємцю приписано наступне: "Демонтувати самовільно облаштований туалет з вигрібними ямами, металевий контейнер, тимчасове приміщення служби охорони, яке обладнане твердопаливним котлом, лінію електропередачі та паркан на території Національного природного парку "Голосіївський", які виявлені та зафіксовані в акті № 3/2/202 від 05.02.2021 та привести вказану територію в належний стан відповідно до законодавства про природно-заповідний фонд України".
У приписі від 23.04.2021 є посилання на виявлені та зафіксовані в акті № 3/2/202 від 05.02.2021 порушення, з якого вбачається, що останній складено Державною екологічною інспекцією України щодо Національного парку за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо дотримання суб'єктом господарювання вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, зокрема, в частині спірних правовідносин зафіксовано, що:
- у кв. 89 Святошинського лісництва КП "Святошинське лісопаркове господарство", що входить до складу Національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача, встановлено факт розміщення мотузкового парку "Святошинське озеро", на території якого встановлено дерев'яні альтанки 2,5*3 м. у кількості 4 шт. Підприємцем відповідно до Додатку (схеми) до Договору з Національним парком;
- на території, де розташовуються зазначені альтанки, розміщується самовільно встановлений металевий контейнер площею 32,5 м.кв.; тимчасове приміщення охорони площею 15 м.кв., яке обладнане твердопаливним котлом; самовільно облаштовано лінію електропередачі загальною протяжністю 800 м., а також самовільно встановлено туалет з вигрібною ямою площею 8 м.кв., облаштований з порушенням вимог наказу Міністерства охорони здоров'я України від 17.03.2011 № 145, що відповідно до статті 21 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони.
Зазначений припис від 23.04.2021 направлено відповідачем позивачеві, що підтверджується листом відповідача від 11.05.2021 № 384/2-08, наданими відповідачем копіями накладної № 0304102110209 від 24.04.2021 та описом вкладення.
Суд першої інстанції визнав, що матеріали справи не містять доказів направлення зазначеного листа від 11.05.2021 № 384/2-08, проте це спростовується наданими відповідачем копіями накладної № 0304102110209 від 24.04.2021 та опису вкладення, які судом першої інстанції не були не були прийняті до розгляду.
Приймаючи оскаржувану постанову, якою скасовано рішення суду першої інстанції про задоволення позову, та прийнято нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з такого.
Сторонами у Договорі погоджено можливість припинення його відповідачем в односторонньому порядку у випадках, передбачених пунктом 7.4 Договору і таке право відповідачем реалізується шляхом направлення позивачу письмового повідомлення із зазначенням причин припинення, яке (повідомлення) надсилається поштою рекомендованим листом на поштову адресу, або кур'єрською службою або передається особисто уповноваженій особі іншої стороні під підпис.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що за погодженими сторонами у Договорі умовами, які є обов'язковими для сторін, для наявності у відповідача права на одностороннє припинення Договору має бути встановлено те, що позивач хоча б один раз порушив природоохоронне законодавство і це зафіксовано актом відповідача, проте не вказано що про наявність таких порушень відповідач має повідомити позивача, а відсутність такого повідомлення позбавляє відповідача право на одностороннє припинення Договору.
З огляду на наведене, відсутність доказів направлення відповідачу всіх складених актів про порушення не є підставою для визнання недійсним оформленого листом від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 одностороннього правочини відповідача щодо розірвання Договору.
Водночас, за висновками апеляційного суду, цими документами підтверджується порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства.
Так, наявними у матеріалах справи документами підтверджено розміщення на території, де розташовуються Підприємець, дерев'яних альтанок 2,5*3 м. у кількості 4 шт., а також вигрібної ями туалету, що свідчить про порушення позивачем положень пункту 2.23 Державних санітарних норм та правил утримання територій населених місць, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.03.2011 № 145, який забороняє розміщення громадських вбиралень, каналізованих на вигріб, у місцях масового скупчення і відвідування громадян (парки, сквери, тощо).
При цьому таке розташування вказаної вигрібної ями туалету, так само як і металевого контейнера площею 32,5 м.кв., лінії електропередачі загальною протяжністю 800 м., як встановлено апеляційним судом, не відповідає погодженому сторонами у Додатку до Договору переліку об'єктів, які позивач має право встановити за Договором.
Апеляційний суд також зазначив, що факт порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства підтверджується актом № 3/2/202 від 05.02.2021, складним Державною екологічною інспекцією України. При цьому те, що такий акт складено саме щодо відповідача не спростовує встановлених в ньому фактів порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства.
Отже, за висновком апеляційного суду, матеріалами справи доведено факт порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства, що зафіксовано складеними відповідачем актами про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України № 4-СБВ/2021 від 20.11.2021 та № 7-СБВ/2021 від 04.12.2021, що свідчить про дотримання відповідачем при вчиненні одностороннього правочину щодо припинення Договору першої, з визначених ним вимог (позивач хоча б один раз порушив природоохоронне законодавство і це зафіксовано у акті відповідача).
Щодо дотримання другої з визначених Договором умов для його одностороннього розірвання, а саме направлення відповідачем позивачу письмового повідомлення із зазначенням причин припинення, яке (повідомлення) надсилається поштою рекомендованим листом на поштову адресу, або кур'єрською службою або передається особисто уповноваженій особі іншої стороні під підпис, то апеляційний суд зазначив, що наданими відповідачем документами, зокрема, актом від 12.01.2022 підтверджено, що відповідач запропонував позивачу отримати копію рішення № 2 Науково-технічної ради відповідача від 10.12.2021 та листа відповідача від 11.10.2021 № 087/2021 про одностороннє розірвання Договору, проте після того, як відповідач ознайомив позивача зі змістом вказаних документів, останній відмовився від їх отримання.
Апеляційний суд з'ясував, що зазначене підтверджується і наданим відповідачем відеозаписом проти справжності якого позивач не заперечив.
Отже, за висновком апеляційного суду, матеріалами справи доведено дотримання відповідачем при вчиненні одностороннього правочину щодо припинення Договору вимоги щодо направлення відповідачем позивачу письмового повідомлення із зазначенням причин припинення, яке (повідомлення) надсилається поштою рекомендованим листом на поштову адресу, або кур'єрською службою або передається особисто уповноваженій особі іншої стороні під підпис).
Водночас апеляційний суд не погодився із висновком суду першої інстанції про те, що питання господарської діяльності відповідача, зокрема питання укладання та розірвання договорів, в тому числі оплатних, є прерогативою директора відповідача, а не його Науково-технічної ради, а лист відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 підписано заступником директора з науково-дослідної роботи - начальником відділу Прядко О.І. за відсутності доказів виконання цією особою обов'язків директора відповідача.
Апеляційний суд зазначив, що рішення щодо одностороннього розірвання Договору оформлено відповідачем саме листом від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 з чим погоджується і позивач, який у цьому позові просить визнати недійсним односторонній правочин оформлений саме таким листом. У свою чергу наданим відповідачем наказом від 15.12.2021 "Про надання відпусток Андрію Хрутьбі" підтверджено, що в.о. директора відповідача Андрій Хрутьба у період з 04.01.2022 по 18.01.2022 перебував у відпустці, на період якої виконання обов'язків останнього було покладено на заступника директора з науково-дослідної роботи - начальника відділу Прядко О.І. Зазначене свідчить про те, що лист відповідача від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 підписаний особою, яка у період його підписання виконувала обов'язки керівника відповідача.
За узагальнюючим висновком апеляційного суду в цій частині позовних вимог, позивач не довів наявність правових підстав для визнання недійсним одностороннього правочину відповідача щодо розірвання Договору, оформленого листом від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 за підписом заступника директора з науково-дослідної роботи - начальника відділу Прядко О.І.
Щодо позовної вимог про зобов'язання сторони відповідача укласти додаткову угоду до Договору щодо продовження строку його дії на 60 місяців, то апеляційний суд виходив з того, що задоволення цієї позовної вимоги можливо лише за умови задоволення позовної вимоги про визнання недійсним, оформленого листом від 12.01.2022 за вх. № 16/2-08-3 за підписом заступника директора з науково-дослідної роботи - начальника відділу Прядко О.І., одностороннього правочину відповідача щодо розірвання Договору, а тому, за відсутності підстав для такого, ця позовна вимога також не підлягає задоволенню.
Водночас, апеляційний суд зазначив, що при розгляді цієї позовної вимоги суд першої інстанції самостійно змінив заявлену позивачем позовну вимогу про "зобов'язання сторони відповідача укласти додаткову угоду до Договору щодо продовження строку його дії на 60 місяців" на позовну вимогу про "визнання Договору продовженим на тих же умовах та той самий строк", чим порушив встановлений статтею 14 ГПК України принцип диспозитивності господарського судочинства, а також вимоги частини другої статті 237 ГПК України згідно з якою при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
У цьому контексті суд апеляційної інстанції визнав помилковим посилання суду першої інстанції на принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), оскільки цей принцип проявляється у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, проте не надає суду права самостійно визначати позовні вимоги.
Натомість Підприємець не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції та, зазначаючи про неправильне застосування апеляційним судом норм статті 19 Конституції України, статей 203, 207, 215, 238, 239, 241 ЦК України, статей 4, 8, 10 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", статті 44 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" та порушення статті 47 ГПК України, посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах:
- від 08.09.2021 у справі № 816/228/17 (про те, що лише дотримання процедурних вимог до наказу про проведення перевірки та повідомлення платника може бути належною підставою для проведення перевірки; відповідно, недотримання такої процедури робить перевірку незаконною, а її результати - неправомірними);
- від 30.01.2025 у справі № 922/618/22 (про те, що акт перевірки уповноваженого органу не може бути єдиним і достатнім доказом порушення, він має оцінюватися у сукупності із іншими доказами, за відсутності належного документального підтвердження обставин порушення та розміру шкоди неможливо покладати на особу відповідальність);
- від 18.03.2025 у справі № 160/21398/24 (про те, що результати перевірки не мають правових наслідків у разі недотримання вимог до процедури перевірки та оформлення акта);
- від 31.01.2023 у справі № 540/1245/20 (про те, що лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо їх проведення. У свою чергу, порушення контролюючим органом будь-яких вимог щодо призначення та проведення перевірки призводить до відсутності правових наслідків такої. Таким чином, у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню);
- від 14.06.2023 у справі № 910/5934/22 та від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18 (про те, що представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представником не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє);
- від 24.05.2023 у справі № 756/420/17 (про те, що у разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору);
- від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21 (про те, що не вважається зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог);
- від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (про те, що спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду);
- від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (про те, що судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту).
Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить з такого.
Так, у справі № 816/228/17 товариство звернулося з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки позивача та визнання недійсним акта про результати документальної позапланової невиїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства.
Позов обґрунтовано тим, що при направленні наказу про проведення перевірки відповідач повинен був зазначити адресу позивача, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте на порушення вимог Податкового кодексу України повідомлення та наказ про проведення перевірки направлені за іншою адресою. Вчинене контролюючим органом процедурне порушення вплинуло на можливість платника податків бути присутнім під час проведення перевірки та надавати пояснення і документи з питань, щодо яких проводилась перевірка.
У справі № 922/618/22 прокурор в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Харківській області звернувся з позовом до державного підприємства про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Позов мотивовано посиланням на положення статей 19, 69, 78 Лісового кодексу України, абзацу п'ятого пункту 2 Порядку спеціального використання лісових ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.200 № 761, статей 16, 19, 21 Кодексу України про надра, статті 17 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", статей 5, 6 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", статті 50 Закону України "Про охорону земель", а також обставини здійснення відповідачем: незаконної вирубки дерев; забору води з підземного джерела без спеціального дозволу на користування надрами (підземними водами) та передачі води населенню без дозволу; засмічення території об'єкту природно-заповідного фонду.
У справі № 160/21398/24 Товариство звернулося з позовом до Головного управління Державної податкової Служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення про виключення позивача з реєстру платників єдиного податку.
Позов обґрунтовано тим, що висновки контролюючого органу, та прийняте на їх основі спірне рішення не ґрунтуються на жодних нормах законодавства та є такими, що порушують права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки останній не здійснює діяльності за видами, перелік яких наведено у пункті 8 підпункті 291.5.1 пункті 291.5 статті 291 Податкового кодексу України. Позивач звернув увагу на те, що відповідач не дотримався вимог діючого законодавства щодо проведення перевірок, та фактично не проводив, ані камеральної, ані документальної, ані фактичної перевірки в розумінні положень Податкового кодексу України. Позивач зазначав про те, що із акту перевірки вбачається, що "порушення" встановлено головним інспектором Криворізького відділу податків і зборів з юридичних осіб управління оподаткування юридичних осіб Головного управління ДПС у Дніпропетровській області під час виконання функцій контролю сплати податків, тобто не під час проведення перевірки, що свідчить про порушення процедури прийняття спірного рішення, що є самостійною підставою для його скасування. Також позивач наголошує на тому, що він є постачальником електронних комунальних послуг/мереж, що полягає у забезпечені доступу до мережі Інтернет, що свідчить про те, що позивач не здійснює господарської діяльності за вказаними у статті 291 Податкового кодексу України видами діяльності, а тому спірне рішення є протиправним.
У справі № 540/1245/20 фізична особа-підприємець звернулася з позовом до Головного управління Держпраці у Херсонській області про визнання протиправною та скасування постанови відповідача про накладення штрафу.
Позов мотивовано тим, що під час проведення інспекційного відвідування магазину, в якому здійснює господарську діяльність, зокрема, позивач, державними інспекторами встановлений факт допуску позивачем до роботи працівника без оформлення з нею трудових відносин. Позивач не погоджується із такими висновками відповідача, оскільки цей працівник є працівником іншої фізичної особи-підприємця, яка, у свою чергу, використовуючи працю такого працівника, надає позивачу послуги на виконання умов договору комерційного представництва від 01.01.2020. Для виконання умов даного договору інша фізична особа-підприємець уклала трудовий договір із працівником, який і здійснював продаж товару в магазині. Також позивач відмічає, що проведення інспекційного відвідування призначено позапланово на підставі заяви фізичної особи, яка не працювала у позивача, а тому її трудові права позивач не порушував. Стверджує про відсутність законодавчо встановлених підстав для проведення інспекційного відвідування, оскільки відповідач на виконання вимог статті 6 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" не отримав погодження центрального органу виконавчої влади - Мінсоцполітики України про проведення позапланого заходу контролю відносно позивача.
У справі № 910/5934/22 приватне підприємство звернулося з позовом до товариства про визнання недійсним договору про надання послуг з розміщення обладнання.
Позов обґрунтовано тим, що на укладення спірного договору від імені та в інтересах позивача останнє не уповноважувало особу-представника, у тому числі на підставі довіреності від 05.07.2019, яка не видавалась на укладення такого договору. Спірний договір укладено представником у своїх особистих інтересах, всупереч волі та бажанням довірителя, на заздалегідь невигідних умовах для позивача і схвалення такого правочину не відбулося.
У справі № 756/420/17 фізична особа звернулася з позовом до банку про розірвання договору банківського вкладу та стягнення грошових коштів.
Позов мотивовано тим, що відповідач припинив нарахування процентів та заблокував рахунки позивача. Позивач неодноразово зверталася до банку з проханням розблокувати рахунки, розірвати договори та повернути суму банківських вкладів з нарахованими процентами, проте банк відмовляв у зв'язку з припиненням діяльності на території тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, неможливістю здійснення банківського регулювання та нагляду на зазначених територіях, посилаючись на частину шосту статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо відповідальності Російської Федерації за матеріальну та моральну шкоду, заподіяну внаслідок окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. На вимогу позивача відповідач вклади не повернув, у зв'язку із чим вони підлягають стягненню в судовому порядку із урахуванням процентів за користування вкладом за весь час користування цими коштами.
У справі № 904/2839/21 товариство звернулося з позовом до іншого товариства та банку про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню.
Позов мотивовано тим, що при зверненні до гаранта бенефіціар не довів факту порушення принципалом зобов'язання за договором постачання електричної енергії, а також приховав наявність правових підстав для дострокового розірвання договору за ініціативою принципала в зв'язку з тривалими порушеннями споживачем умов цього договору.
У справі № 910/3009/18 банк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку звернувся з позовом до Національного банку України про: визнання протиправними дій Правління НБУ щодо прийняття постанови про звернення стягнення на цінні папери, передані позивачем у заставу відповідача; скасування цієї постанови та повернення на рахунок позивача у цінних паперах непогашені цінні папери - державні облігації.
Позов мотивовано тим, що відповідач не мав права на безспірне списання та безспірне відчуження майна, що перебувало в заставі (цінні папери), бо відповідно до частини четвертої статті 73 Закону України "Про Національний банк України" вказане право відповідача не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних. Відповідач усупереч нормам статей 24, 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не повідомив позивача про намір звернути стягнення, не надіслав повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Позивач вважає, що пункт 4 оскаржуваної постанови Правління НБУ суперечить нормам статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", якою встановлено черговість задоволення вимог кредиторів. Відповідно до спірних кредитних договорів та договорів застави відповідач мав право залишити у своїй власності цінні папери виключно за умови, що цінні папери не були продані третім особам, а відтак відповідач мав прийняти постанову щодо звернення стягнення на заставні цінні папери шляхом їх продажу відповідно до вимог чинного законодавства, договірних умов та за рахунок отриманих від продажу коштів задовольнити свої вимоги, або звертати стягнення в судовому порядку.
У справі № 209/3085/20 фізична особа звернулася з позовом до іншої фізичної особи про поділ спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ.
Позов обґрунтовано тим, що сторони спору певний час перебували у зареєстрованому шлюбі. Позивачка ініціювала його розірвання та звернулася з позовом до відповідача про поділ набутого ними під час шлюбу автомобіля. Оскільки об'єктом поділу є неподільна річ, просила, зокрема, визнати право власності на автомобіль за відповідачем, за яким він зареєстрований, а їй сплатити грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на цю річ.
Проаналізувавши наведені Підприємцем у касаційній скарзі постанови та висновки Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, суд касаційної інстанції зазначає, що правовідносини у наведених справах № 816/228/17, № 922/618/22, № 160/21398/24, № 540/1245/20, № 910/5934/22, № 756/420/17, № 904/2839/21, № 910/3009/18 № 209/3085/20 та у справі, яка розглядається № 910/4138/25, за критеріями подібності правовідносин, визначеними Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, не є подібними.
Зміст наведених скаржником постанов Верховного Суду у цих справах не свідчить, що оскаржувана постанова суду апеляційної прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених скаржником справах і у справі, яка переглядається № 910/4138/25, є різними; у кожній із справ суди виходили із заявлених предмета та підстав позову, обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Суд звертає увагу на те, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми права, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
На відміну від цієї справи, яка розглядається № 910/4138/25, у жодній з наведених скаржником справ судами не розглядалися вимоги визнання недійсним одностороннього правочину щодо розірвання договору та зобов'язання укласти додаткову угоду про продовження договору на тих самих умовах і на той самий строк, а позовні вимоги у них не обґрунтовувалися обставинами, на які посилається позивач у цій справі на підтвердження своїх вимог.
Висновки ж апеляційного суду у цій справі, яка розглядається № 910/4138/25, про недоведеність позовних вимог обґрунтовані з посиланням на результати дослідження та оцінки судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів та встановлених обставин справи. Судом апеляційної інстанції мотивовано підстави незгоди з доводами позивача та висновками суду першої інстанції з урахуванням з'ясування обставин доведеності матеріалами справи:
- порушення позивачем вимог природоохоронного законодавства, яке зафіксовано складеними відповідачем актами про порушення природоохоронного законодавства та законодавства про природо-заповідний фонд України;
- дотримання відповідачем погодженого сторонами Договору порядку повідомлення позивача про причин його одностороннього розірвання;
- вчинення оскарженого одностороннього правочину уповноваженою особою та за наявності на це підстав.
При цьому, зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що апеляційний суд надав оцінку поданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду господарського спору в цій частині, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки, встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Доводи ж скаржника, у тому числі із посиланням на наведену практику Верховного Суду, пов'язанні не із неврахуванням апеляційним судом судової практики щодо обставин: проведення перевірок дотримання норм законодавства при провадженні суб'єктами господарювання господарської діяльності; представництва особи її представниками; способу захисту порушеного права/інтересу особи, тощо, а із незгодою скаржника щодо оцінки таких доказів апеляційним судом у цій справі та намагання спонукати Верховний Суд здійснити їх переоцінку, що, утім, не входить до повноважень суду касаційної інстанції, зважаючи на відповідні положення статті 300 ГПК України.
З огляду на наведене, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі Підприємця доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що висновки щодо застосування норми права, які викладені Верховним Судом у справах, на які посилається Підприємець у касаційній скарзі (окрім справи № 360/1742/18), стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/4138/25.
Що ж стосується посилань скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18, то колегією суддів відхиляються посилання скаржника на цю судову практику внаслідок відступлення Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 25.03.2024 у справі № 458/229/18 від висновків, викладених Верховним Судом у цій постанові в частині тверджень щодо застосування норм Глав 17 та 66 ЦК України.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, Верховний Суд, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Підприємця на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2025 у справі № 910/4138/25.
Керуючись статтею 234 та пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця Махніцького Андрія Васильовича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2025 у справі № 910/4138/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова