Постанова від 19.01.2026 по справі 916/4116/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4116/23

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Принцевської Н.М.;

суддів: Аленіна О.Ю., Поліщук Л.В.;

(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)

секретар судового засідання (за дорученням головуючої судді): Романенко Д.С.;

за участю представників сторін:

від прокуратури - Савицький Д.С.;

від Одеської обласної ради - Пірняк В.О.;

від Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради - Тарановський Р.В.;

від Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича - не з'явився;

від Управління обласної ради з майнових відносин - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської обласної ради

на рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 (повний текст складено та підписано 28.10.2025)

по справі №916/4116/23

за позовом: Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради

до відповідачів:

- Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради;

- Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Управління обласної ради з майнових відносин,

про визнання договору недійсним та зобов'язання звільнити земельну ділянку,

(суддя першої інстанції Литвинова В.В., дата та місце ухвалення рішення: 22.10.2025, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, пр-т Шевченка,29),

У вересні 2023 року Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Одеської обласної ради (далі - Позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради (далі - Відповідач-1) та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича (далі - Відповідач-2) про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та звільнення земельної ділянки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Прокурор, посилаючись на наявність у нього законних підстав для представництва інтересів держави в особі Одеської обласної ради, зазначав, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користуванні Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття, площею 90 кв.м. та 56,58 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, відсутні, що свідчить про невідповідність зазначених у договорі та додатковій угоді відомостей стосовно об'єкта оренди та за допомогою яких можна було б ідентифікувати тверде покриття на земельній ділянці за кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка перебуває у власності Одеської обласної ради, у зв'язку із чим вважав, що вказаний вище спірний договір є удаваним та вчинений сторонами з метою приховання договору оренди земельної ділянки. На переконання Прокурора, тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою.

Прокурор вважав, що право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі, шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган.

Прокурор звертав увагу на те, що предметом договору є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності Одеської обласної ради, Фізичній особі-підприємцю Лисому О.О. для використання її у його підприємницькій діяльності (з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи), а тому, на думку Прокурора, сторонами фактично вчинено удаваний правочин, який підлягає визнанню недійсним зі звільненням отриманої земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 у справі №916/4116/23 (суддя Пінтеліна Т.Г.) залишене без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.11.2024 (голосуюча суддя Діброва Г.І., судді Савицький Я.Ф., Ярош А.І.) у задоволенні позову Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси, в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та зобов'язання Фізичну особу-підприємця Лисого Олексія Олексійовича звільнити земельну ділянку відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Прокурора, місцевий господарський суд дійшов висновку про невідповідність позовних вимог фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, їх недоведеністю та безпідставністю.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.03.2025 скасовано вищезазначені судові рішення та направлено справу на новий розгляд.

Скасовуючи означені судові рішення Верховний Суд зазначив про передчасність висновків судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та водночас відхилив доводи Скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 235 Цивільного кодексу України в подібних правовідносинах (в контексті укладення договору оренди майданчику з твердим покриттям, предметом якого фактично є передача частини земельної ділянки, що є укладенням удаваного правочину та до таких правовідносин мають застосовуватися норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки).

Верховний суд зазначив, що у порушення вимог статей 86, 269, 282 Господарського процесуального кодексу України суди попередніх інстанцій належним чином не спростували доводи Скаржника про те, що орендоване Вдповідачем-2 тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації, а є елементом (частиною) об'єкта благоустрою в розумінні статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", позаяк судами не виявлено в матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження наявності на території КНП "Одеський РКПЦ" як об'єкта нерухомого майна у виді твердого покриття загальною площею 90 кв.м станом на момент укладення договору оренди від 01.02.2018 та відповідної державної реєстрації вказаного майна за Відповідачем-1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, так і окремого індивідуально визначеного майна, яке за результатами його введення в експлуатацію чи інвентаризації станом на 01.02.2018 перебувало би на балансі Відповідача-1.

За результатами нового розгляду справи Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 22.10.2025, яким в задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради відмовлено в повному обсязі.

Суд дійшов висновку, що матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження Прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України) і що в даному випадку предметом договору оренди є об'єкт благоустрою.

Суд, дослідивши обставини справи, умови укладеного договору та норми чинного законодавства, дійшов висновку, що в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, а також про відсутність підстав вважати укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.

До того ж суд зазначив, що позовна вимога про зобов'язання Відповідача-2 звільнити земельну ділянку загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул. Нежданової, 32 є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним і задоволенню не підлягає.

Не погоджуючись з таким рішення, Заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 у справі №916/4116/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі та вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Прокурор вважає, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав вважати укладений між КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради та ФОП Лисим О.О. 01.02.2018 договір оренди майна удаваним правочином, оскільки об'єктом цього договору є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м, яке на підставі Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-00005 та наказу №339/23-0 від 28.03.2023 «Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з якими в експлуатацію на 180 місяців введено майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м, зроблено при невірному застосуванні норм матеріального права, зокрема, ст. 181, 182, 184, 188, 202, 203, 215, 235, 759, 760, 792 Цивільного кодексу України, ст. 283 Господарського кодексу України (в редакції станом на 01.02.2018), ст. 134 Земельного кодексу України, ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 13, 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 1, 4, 15, 16 Закону України «Про оренду землі», з порушенням норм ст. 2, 13, 76, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду 14.01.2025 у справі №916/4568/23, від 16.01.2025 у справі № 916/4115/23 (висновки щодо застосування норм статей 13, 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»), від 28.06.2022 у справі №576/564/21 (висновки щодо застосування положення ст. 235 Цивільного кодексу України), від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 29.03.2023 у справі №922/1320/21 (правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна земельної ділянки), від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18 (право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган), невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга подається на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України.

Як зазначає Прокурор, згідно фактичних обставин даної справи, орендарю передано в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 90 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, який на момент укладення договору не обліковувався на балансі КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, а отже не міг передаватись в оренду, як індивідуально визначене майно з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи. Доказів перебування на балансі КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття площею 90 кв.м як індивідуально визначеного майна станом на 01.02.2018, Відповідачами не надано.

На переконання Прокурора, суд першої інстанції не надав оцінки статусу відповідного об'єкта в контексті того, чи є він тимчасовою спорудою чи ні, проте дослідження відповідних обставин є важливим для правильного вирішення спору, оскільки відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.05.2018 у справі №918/633/16 «…за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку комунальної форми власності, а тому розміщення відповідачем ТС за відсутності документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою комунальної власності, право розпорядження якою належить до компетенції Ради, не можна визнати законним», що вказує на розміщення тимчасової споруди саме на земельній ділянці.

Скаржник вважає необґрунтованим висновок суду про наявність індивідуальних ознак в об'єкта оренди - майданчика з твердим покриттям площею 90 кв.м з посиланням на Наказ КНП "Одеський РКПЦ" від 28.03.2023 №339/23-0 "Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності" та Акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів від 28.03.2023, згідно з якими вказаний майданчик введено в експлуатацію та перебуває на балансі Підприємства оскільки зазначені Наказ та Акт не існували на момент укладення договору оренди від 01.02.2018, що також свідчить про відсутність у вказаного об'єкта оренди ознак індивідуально визначеного майна на момент укладення оспорюваного договору.

Як зазначає Прокурор, виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного договору, предметом якого фактично є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради Відповідачу для використання її у своїй підприємницькій діяльності (розміщення торгівельного об'єкту), яка на законних підставах Відповідачу в оренду не передавалась, а тому сторонами фактично вчинено удаваний правочин всупереч нормам законодавства щодо порядку укладення таких договорів.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.11.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 по справі №916/4116/23; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/4116/23.

21.11.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/4116/23.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 призначено розгляд апеляційної скарги Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 по справі № 916/4116/23 на 19.01.2026 року о 12-30 год.

28.11.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому Відповідач-1 не погоджується з її доводами, просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Як зазначає Відповідач-1, матеріали справи свідчать, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. Так як використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати, що підтверджується випискою банку за період з 01.01.2023 по 28.11.2023 та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. за період січень-жовтень 2023.

Відповідач-1 зазначає, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна». Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.

Як стверджує у своєму відзиві Відповідач-1, майно, передане в оренду оскаржуваним договором, за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (чинного на момент укладення договору, коли вирішується питання щодо його недійсності), та норм Закону України “Про оренду державного та комунального майна».

З огляду на наведене, Відповідач-1 просить залишити апеляційну скаргу Прокурора без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

02.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеської обласної ради, надійшли пояснення, у яких, враховуючи непоодинокі випадки неоднозначного тлумачення законодавства стосовно надання в оренду окремого індивідуально визначеного майна твердого покриття (асфальтований майданчик), Одеська обласна рада зазначає, що звернулася з листом до Фонду державного майна України з проханням надати роз'яснення, чи може бути самостійним об'єктом орендних відносин окреме індивідуально визначене майно у вигляді твердого асфальтного або іншого покриття та яким критеріям воно повинно відповідати.

Одеська обласна рада, посилаючись на лист - відповідь Фонду державного майна України від 06.06.2024 №1/03-14/24/992, звертає увагу суду на те, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками може бути предметом договору найму (оренди). У зв'язку із чим просить суд апеляційної інстанції врахувати зазначені обставини при винесенні рішенні у справі.

16.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича надійшли письмові пояснення, у яких Відповідач-2 не погоджується з доводами, викладеними в апеляційній скарзі та просить відмовити у її задоволенні.

19.01.2026 у судове засідання з'явився Прокурор, представник Позивача та Відповідача-1. Представник Відповідача-2 та Третьої особи у судове засідання не з'явились. Про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином.

Колегія суддів також зауважує, що відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Крім того, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалась, враховуючи подану представником Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області заяву про розгляд справи без участі представника, беручи до уваги, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представників учасників справи, за наявними у справі матеріалами.

Одеська обласна рада, Фізична особа-підприємець Лисий Олексій Олексійович та

Управління обласної ради з майнових відносин своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзив на апеляційну скаргу не надали, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши апеляційну скаргу та відзив на неї, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.02.2018 між Комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисий О.О. (надалі - Орендар, ФОП Лисий О.О.) укладено договір оренди майна (надалі - Договір).

Відповідно до п.1 рішення Одеської обласної ради від 19.06.2019 № 978-УІІ припинено комунальну установу “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342), шляхом її перетворення у комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради.

Крім того, згідно з п.1 рішення Одеської обласної ради від 03.06.2022 №431- VIII, змінено назву Комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради на Комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради (надалі - Орендодавець, КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради).

Відповідно до п. 1.1 Договору Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 90м2, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно із незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 444 183 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.

У подальшому, 27.08.2018 між Комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисий О.О. укладено Додаткову угоду до Договору оренди майна від 01.02.2018 згідно якої, внесено наступні зміни:

«п. 1.1 Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям, загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 279 222,30 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів крім товарів підакцизної групи.

п. 3.1 Орендна плата перераховується Орендодавцю щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, та визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за базовий місяць оренди - липень 2018 року 4477,33 грн. Орендна плата за перший місяць оренди - вересень 2018 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за серпень - вересень 2018 року, після їх повідомлення Держкомстатом. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць».

Матеріалами справи підтверджується, що 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Нежданової, 32, що підтверджується Інформацією №346088682 від 11.09.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.

Крім того, згідно з інформацією про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису 3522056) 11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою, площею 5,3096 га за правокористувачем - Обласною комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342) (нині - Комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради»), що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013 (т.1 а.с.32,33).

Крім того, в матеріалах справи наявні наступні документи:

- рішення Одеської міської ради від 21.12.2012 №2598-VI, яким надано КУ “Одеський обласний онкологічний диспансер» в постійне користування земельну ділянку (кадастровий номер 5110137600:71:007:0005), площею 5,3069 га, за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 для експлуатації та обслуговування будівель та споруд обласного онкологічного диспансеру (т.1 а.с.162, 163);

- звіт про незалежну оцінку ринкової вартості твердого покриття загальною площею 90 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП "Одеський РКПЦ" від 06.11.2017;

- наказ КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» від 28.03.2023 №339/23-0 "Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності", згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться майданчик з твердим покриттям загальною площею 90 кв.м (т.1 а.с. 152, 153);

- Акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів (т.1 а.с.156, 157);

- реєстр платежів отриманої орендної плати (т.1 а.с.158);

- витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 07.11.2023 НВ-9931327812023 за кадастровим номером 5110137600:71:007:0005; додаток до витягу, який відображає кадастровий план земельної ділянки (т.1 а.с.95-106);

- виписка платежів отриманої орендної плати та відшкодування витрат ФОП Лисий О.О. за договором оренди за період з 01.01.2023 по 28.11.2023;

- копія комісійного акта приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів від 28.03.2023 № 0000-00005, в якому основним засобом зазначено майданчик з твердим покриттям загальною площею 90 кв.м, а висновком комісії визначено: "Поставити на баланс";

В матеріалах справи наявний наданий Відповідачем-2 лист Фонду державного майна України від 24.12.2020 “Щодо надання роз'яснень з питань оренди», в якому надано роз'яснення щодо віднесення асфальтового (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об'єкту оренди та вказано, зокрема, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою).

У листі від 31.05.2023 №53-4713ВИХ-23 Прокурор просив Одеську обласну раду розглянути питання про вжиття заходів реагування з метою усунення порушень земельного законодавства щодо укладеного договору оренди майна від 01.02.208 та поновлення прав Одеської обласної ради, у тому числі, шляхом звернення до суду з позовною заявою.

Листом від 12.07.2023 №2485/0/03-14/23/1801 Одеська обласна рада повідомила Прокурора з приводу договору оренди від 01.02.2018, зокрема, що Управління обласної ради з майнових відносин відповідно до вимог діючого законодавства уклало саме договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, а тому твердження щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.

Листом від 15.09.2023 №53-7707ВИХ-23 Прокурор повідомив Одеську обласну раду в порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру», що окружною прокуратурою готується позовна заява в інтересах держави в особі Одеської обласної ради.

Оскільки Прокурор вважав, що договір оренди нерухомого майна від 01.02.2018 є удаваним та вчинений сторонами для приховування іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, останній звернувся в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до господарського суду з відповідним позовом.

Інших доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

За змістом ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Позиція ЄСПЛ засвідчує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинно чинитися правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Закон України "Про прокуратуру" визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Відповідно до частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Колегія суддів звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі №924/1237/17).

З урахуванням вищевикладеного, у розумінні положень ст. 73, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб'єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі №916/4116/23, визнав належним суб'єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.

Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Отже, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов'язків щодо відповідної земельної ділянки, яку, як вважає прокурор будо передано в оренду відповідачами.

Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача - Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».

Як вказує Прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає порушенні законності набуття Відповідачем-2 права користування на земельну ділянку комунальної власності.

Так, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» скеровано лист від 31.05.2023 за №53-4713вих-23 до Одеської обласної ради, в якому Обласну раду, як власника земельної ділянки поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.

Зазначений Лист окружної прокуратури, розглянуто Одеською обласною радою та 12.07.2023 надано відповідь, з якої вбачається, що Обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні договору.

Тобто, Прокурором заздалегідь проінформовано Позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувальні Прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.

Однак Одеська обласна рада не вбачає необхідності у здійсненні заходів, звернення з позовною заявою до суду не вживала, бо не вважає, що наявні підстави для цього.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У цьому контексті судова колегія звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з Відповідачем у справі свідчить про не здійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів.

З огляду на зазначене та враховуючи дотримання Прокурором визначеної національним законодавством процедури представництва інтересів держави в суді, судова колегія вважає, що наданими Прокурором доказами підтверджено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави у спірних правовідносинах в особі Одеської обласної ради.

Щодо розгляду заявлених позовних вимог Прокурора по суті, колегія суддів зазначає таке.

Як зазначалось раніше, за результатами нового розгляду справи Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 22.10.2025, яким у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради відмовлено в повному обсязі.

Оцінюючи правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального законодавства, в контексті встановлених обставин, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 26.06.2019 у справі №910/12454/17, від 08.09.2021 у справі №915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).

Судова колегія враховує, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21 від 22.08.2024 у справі № 910/10968/23, від 27.08.2024 у справі № 910/31605/15).

Так, станом на теперішній час, правова позиція Верховного Суду щодо тлумачення норм права, зокрема, і ст.3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» змінилася, і у постанові спільної палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 викладений висновок про те, що зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», визначення у частині першій статті 19 зазначеного Закону, «орендованого приміщення, яке необхідне для власних потреб» має стосуватися не лише і виключно «приміщення», про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об'єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремих частин) відноситься інше окреме індивідуально визначене майно, як це визначено у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та, відповідно, які визначені об'єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття «приміщення» у вказаному Законі, визначаючи у статті 3 цього Закону перелік об'єктів оренди.

Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи інше майно, до складових частин якого належатиме як майданчик та подібне майно, так і вбудовані приміщення (приміщення, що є частиною внутрішнього об'єму будівлі) чи інше окремо індивідуально визначене майно (допоміжні приміщення), це може виключати звуження (нівелювання) права балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України “Про оренду державного та комунального майна».

Отже, поняття “приміщення» слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, “приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об'єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 цього Закону - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах. Тому при вирішенні питання, чи є асфальтобетонне покриття об'єктом оренди, Верховний Суд відступив від свого попереднього висновку про те, що асфальтобетонне замощення не є об'єктом оренди (приміщенням) в силу положень закону.

Як встановлено судом вище, 01.02.2018 між Клінічним центром (орендодавець, Відповідач-1) та ФОП Лисий О.О. (орендар, Відповідач-2) було укладено Договір оренди майна, у п. 1.1. якого зазначено, що орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 90 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 444183,00 грн, з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів крім товарів підакцизної групи.

Пунктом 1.1 Договору передбачено, що Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 90 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно із незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 444 183 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно положень ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).

Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).

Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини поширюється дія Закону України “Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладання спірного договору), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Частиною 1 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є:

- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);

- інше окреме індивідуально визначене майно.

Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").

На відміну від земельної ділянки, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу, зі своєю метою використання, та є окремим індивідуально визначеним майном.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об'єктів, які можуть бути об'єктами оренди.

Судова колегія зауважує, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», не відноситься тверде покриття.

В підтвердження вказаних висновків у матеріалах справи наявна копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» (форма №03-1) №0000-000057, де основним засобом зазначено “Майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м.». Даний Акт підписаний відповідною комісією, висновком якої вказано: “Поставити на баланс» (т.1 а.с. 156,157).

До того ж, у матеріалах справи наявна копія Наказу №339/23-0 від 28.03.2023 “Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться Майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м. (т. 1 а.с. 152, 153).

З матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний Договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. І так як використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати, що підтверджується випискою банку за період з 01.01.2023 по 28.11.2023 (т.1 а.с.164) та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. за період січень-жовтень 2023 (т. 1 а.с. 158).

Колегія суддів звертає увагу, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», тлумачення якої було здійснено Верховним судом у вищевказаній постанові спільних палат.

Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.

Апеляційний господарський суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до приписів ст. 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на час укладення договору оренди від 01.02.2018) у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії.

З урахуванням наведеного, судова колегія вважає за доцільне навести думку профільного органу з цього питання, викладену у листі Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, який наявний у матеріалах даної справи та у вільному доступі в мережі інтернет, зокрема, за посиланням: https://orenda.gov.ua/roziasnennia-zakonodavstva/shchodo-mozhlyvosti-orendy-okremykh-obiektiv-derzhavnoi-vlasnosti/ (т. 1 а.с. 154, 155). У даному листі Фонд, з посиланням на норми статтей 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимог статті 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що “Споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 “Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.

Водночас, Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди.

Інженерні споруди -це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.

Таким чином, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою)».

Тобто, майно, передане в оренду оскаржуваним договором, за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (чинного на момент укладення договору, коли вирішується питання щодо його недійсності), та норм Закону України “Про оренду державного та комунального майна».

З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).

Дослідивши предмет спірного Договору оренди майна від 01.02.2018, об'єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 90,0 кв.м, проаналізувавши його умови та положення, суд апеляційної інстанції погоджується з вірними висновками суду першої інстанції, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 за №931/5152 (із змінами та доповненнями). Крім того, спірний договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору).

Водночас, Типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.

Орендоване майно перебуває на балансі КНП “Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно (копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-000057).

Крім того, судова колегія звертає увагу, що майданчик з твердим покриттям був переданий в оренду Відповідачу-2 у повній відповідності з ч.4 ст.9 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», а також відповідно до рішень обласної ради “Про оренду державного та комунального майна» від 28.10.2011 №288-1 та “Про затвердження Порядку проведення конкурсу на право оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області» від 26.04.2012 №4901-У1.

Відповідачем-1 було розміщено відповідне оголошення в газеті “Одеські вісті» від 29.11.2017 про намір передати в оренду вищевказане майно (що підтверджує позивач у своєму листі №2485/003-14/23/1801 від 12.07.2023). Таким чином, умови оренди було визначено у максимально конкурентний спосіб, що передбачає можливість будь-яких зацікавлених осіб подати заявку на оренду та прийняти участь у конкурсі на право оренди вказаного майна. Втім, через надходження лише однієї заявки з наміром оренди майна, відповідний договір оренди було укладено саме з Відповідачем-2.

При цьому, Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 №5-р(II)/2020), просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України “Про оренду державного та комунального майна».

З урахуванням наведеного, судова колегія дійшла висновку, що матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження Прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України) і що в даному випадку предметом договору оренди є об'єкт благоустрою.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №915/590/18, за загальними правилами суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він вчинений з метою приховати інший правочин. При цьому, обов'язок доведення, що сторони такої мети не мали, не може бути покладена на відповідачів у справі.

Судова колегія, дослідивши обставини справи, умови укладеного Договору та норми чинного законодавства, дійшов висновку, що в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, а також про відсутність підстав вважати укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.

З огляду на вищевикладене, судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, що в даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним Договору оренди майна від 01.02.2018, укладеного між Комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисим О.О., у зв'язку з чим колегія суддів погоджується з вірними висновками суду першої інстанції та не вбачає підстав для його скасування.

Крім того, оскільки позовна вимога про зобов'язання Відповідача-2 звільнити земельну ділянку загальною площею 56,58 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним, суд апеляційної інстанції виснує про вірний висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі №924/233/18).

Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції “негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. Своєю чергою, суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Підсумовуючи усе вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що Прокурором не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підстави для визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна від 01.02.2018, укладеного між та Фізичною особою-підприємцем Лисим Олексієм Олексійовичем.

Отже, з огляду на усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича про визнання недійсним договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку не підлягають задоволенню судом, у зв'язку з їх невідповідністю фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, недоведеністю та безпідставністю, що було і враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.

Тому колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи Апелянта не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 по справі №916/4116/23 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на Скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 по справі №916/4116/23 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 22.10.2025 по справі №916/4116/23 залишити без змін.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені статтями 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено на підписано 26.01.2026 року.

Головуюча суддя: Н.М. Принцевська

Судді: О.Ю. Аленін

Л.В. Поліщук