14 січня 2026 року
м. Київ
справа № 553/88/25
провадження № 61-8171св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Ступак О. В. (суддя-доповідачка), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Держава Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 26 березня 2025 року у складі судді Москаленко В. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2025 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В.
Зміст позовної заяви та її обґрунтування
1. У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної та майнової шкоди.
2. В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що Державою Україна порушено його законні права та інтереси, які полягають у тривалій бездіяльності Міністерства юстиції України під час виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року у справі № 760/17232/20 про стягнення з російської федерації на його користь моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн, а також щодо неініціювання питання внесення змін до чинного законодавства з метою виконання зазначеного рішення.
3. Зазначає, що внаслідок бездіяльності Держави Україна щодо неврегулювання питання подальшого примусового виконання виконавчих документів боржником за якими є держава-агресор - російська федерація, йому завдано майнової шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн та моральної - у розмірі 100 000 000,00 грн. Моральна шкода полягає у психологічному напруженні, душевних стражданнях, відсутності правового захисту, розчаруванні та незручностях, пов'язаних з необхідністю направлення звернень до державних органів, які виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, а саме: невиконання судового рішення та порушення його прав на мирне володіння своїм майном.
4. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив: стягнути з державного бюджету на його користь на відшкодування майнової шкоди 1 000 000,00 грн та 100 000 000,00 грн на відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
5. Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 26 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що позивачу завдано моральної і майнової шкоди внаслідок незаконних (неправомірних) дій Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Державної казначейської служби України.
7. У матеріалах справи відсутні докази того, що органи державної виконавчої служби безпідставно не виконували рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року у справі № 760/17232/20, шляхом звернення стягнення на майно російської федерації, що знаходиться на території України. Не надано суду належних та допустимих доказів і на підтвердження заявленого позивачем розміру моральної шкоди. Позовна заява не містить даних про наявні у позивача моральні страждання, які б підтверджували факт погіршення здоров'я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали саме внаслідок дій/бездіяльності Держави України.
8. Постановою Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2025 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
9. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності у матеріалах справи доказів того, що органи державної виконавчої служби безпідставно не виконували судове рішення шляхом звернення стягнення на майно російської федерації, що знаходиться на території України, а також визнав необґрунтованим розмір моральної та майнової шкоди, заявлений до стягнення, факт їх спричинення та причинно-наслідкового зв'язку між ними.
10. Апеляційний суд врахував, що у Верховній Раді України 30 січня 2024 року за № 10444 зареєстровано проєкт Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» щодо виконання рішень судів про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України».
Стислий виклад доводів і вимог касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу
11. 27 червня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернувся із касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
12. Підставами касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вважає, що суди при постановленні рішень не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 420/239/20, від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15, від 14 лютого 2018 року у справі № 521/10640/15-ц [пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)].
13. Вважає свої права та законні інтереси порушеними Державою Україна, а саме: права, гарантовані пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності), рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 14 січня 2020 року у справі «Andreyev v. Russia» (заява № 28852/06); від 28 січня 2020 року у справі «Yunusova v. Russia» (заява № 5489/10); від 04 лютого 2020 року у справі «Shibayeva v. Russia» (закон № 13813/06); від 10 березня 2020 року у справі «Indayeva and Sultanov v. Russia» (заяви № 58821/08 та 18360/13); від 16 січня 2020 року у справі «Sinadinovska v. North Macedonia» (заява № 27881/06); від 11 лютого 2020 року у справі «Shmatova and others v. Russia» (заява № 36539/08); від 20 лютого 2020 року «Livancic and others v. Bosnia and Herzegovina» (заява № 15313/15); від 20 лютого 2020 року у справі «Vucenovic and Malkoc v. Bosnia and Herzegovina» (заяви № 17760/16 та 57495/17); 20 лютого 2020 року у справі «Pramenkovic and others v. Bosnia and Herzegovina» (заяви № 44114/16 та № 47031/16); від 05 березня 2020 року у справі «Kladnicanin v. Serbia» (заява № 137/10); від 02 липня 2020 року у справі «Dmytrenko and Bezdorozhniy v. Ukraine» (заяви № 59552/11 та № 7096/12), а також від 08 жовтня 2020 року у справі «Gogic v. Croatia» (заява № 1605/14), рішення ЄСПЛ у справі «Burmych and others v. Ukraine» (заява № 46852/13), рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» (№ 40450/04» (заява № 40450/04).
14. Наголошує, що рішення ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі № 46852/13 «Burmych and others v. Ukraine» є продовженням пілотного рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine». У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що в рамках процедури пілотного рішення одним із найважливіших завдань є спонукання держави-відповідача до запровадження засобу юридичного захисту для всіх потерпілих від системного порушення, а відповідальність за надання відшкодування обов'язково покладатиметься на національні органи влади.
15. Крім того, кошти від реалізації арештованого майна відповідно до вимог Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об'єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (далі - Закон № 2116-IХ) використовуються для покриття інших збитків (завданих агресією російською федерацією). Використання коштів для сплати заборгованості за виконавчими документами, боржником за яким є російська федерація, не передбачено. Звернути стягнення на кошти, що зараховані до фонду, а також майно, передане в управління згідно із Законом України «Про санкції», не вбачається за можливе, що є повною бездіяльністю зі сторони Держави Україна.
16. У поданому відзиві на касаційну скаргу Міністерство юстиції України посилається на те, що чинне законодавство України, зокрема закони України «Про виконавче провадження», «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», не врегульовують правовідносини щодо порядку виконання рішень суду, боржником за яким є іноземна держава, в тому числі, яка визнана державою-агресором та/або державою-окупантом; спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов'язані з примусовим виконанням судового рішення у справі № 760/17232/20, у якому державна виконавча служба виступає суб'єктом примусового стягнення коштів за виконавчим документом, а не боржником у грошовому зобов'язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що позивачу завдано моральної і майнової шкоди внаслідок незаконних (неправомірних) дій Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Державної казначейської служби України.
17. Також зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, що органи державної виконавчої служби безпідставно не виконували рішення шляхом звернення стягнення на майно російської федерації, що знаходиться на території України. Не надано позивачем суду належних та допустимих доказів і на підтвердження заявленого ним розміру моральної шкоди.
18. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідачка), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., від 10 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
19. У зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Білоконь О. В., 14 листопада 2025 року протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями, справу передано судді Ступак О. В.
20. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
21. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 лютого 2023 року у справі № 760/17232/20 стягнуто з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
22. 03 січня 2024 року Солом'янський районний суд міста Києва видав виконавчий лист № 760/17232/20.
23. На виконанні у Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває виконавче провадження з виконання зазначеного виконавчого листа, яке приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1 до складу якого входять виконавчі провадження, за якими боржником є держава - російська федерація.
24. У рамках виконання зведеного виконавчого провадження, Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України проводились заходи, щодо виявлення майна боржника на підконтрольній території України, на яке можливо звернути стягнення для примусового виконання виконавчих документів.
25. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2024 року у справі № 440/12471/24 визнано протиправними дії Міністерства юстиції України щодо розгляду звернення ОСОБА_1 від 16 вересня 2024 року за № ЖИ-17802282 у термін більше одного місяця від дня його надходження. Визнано протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України щодо ненаправлення ОСОБА_1 листа Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2024 року № 144399/Ж-28299/20.1, складеного за результатами розгляду звернення ОСОБА_1 від 16 вересня 2024 року за № ЖИ-17802282. Зобов'язано Міністерство юстиції України направити ОСОБА_1 листа Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2024 року № 144399/Ж-28299/20.1, складеного за результатами розгляду звернення ОСОБА_1 від 16 вересня 2024 року за № ЖИ-17802282. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Межі та підстави касаційного перегляду
26. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
27. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Право, застосоване судом, та оцінка доводів касаційної скарги
Щодо наявності підстав для відшкодування майнової шкоди
28. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
29. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
30. Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
31. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
32. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи, як: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
33. Згідно зі статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
34. Зазначена норма регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов'язань, а юридичною підставою позадоговірної відповідальності, в свою чергу, є склад цивільного правопорушення, елементами якого є: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою, вина. Відсутність хоча б одного із вказаних елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
35. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).
36. Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
37. Наведеними правовими нормами передбачено, що для покладення відповідальності за дії посадових осіб та органів державної влади чи місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов'язковою. Проте цими приписами встановлена обов'язковість інших трьох елементів складу цивільного правопорушення, встановлення яких є необхідним для покладення відповідальності за завдану шкоду на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
38. Усталеним у доктрині цивільного права та національній судовій практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади (тут і далі - йдеться також й про органи місцевого самоврядування, про що не зазначається з огляду на обставини цієї справи) у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України (див. близькі за змістом висновки у пункті 8.49.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21).
39. У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 вказано, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
40. Отже, для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов'язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, шкода та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Вина посадових осіб органів державної влади не є обов'язковою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди.
41. Тобто Верховний Суд вже неодноразово формулював висновки про те, за яких умов настає відповідальність держави. І практика у цій категорії справ є усталеною.
42. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив відшкодувати завдану йому майнову шкоду, розмір якої обґрунтовував сумою стягнення з російської федерації, визначеною у судовому рішенні у справі № 760/17232/20 у сумі 1 000 000,00 грн, яке ще не виконано на цей час.
43. Суди відмовили у задоволенні цих позовних вимог із посиланням на недоведеність позову, зокрема недоведення позивачем протиправності бездіяльності державного виконавця. Верховний Суд погоджується з наведеним висновком і також зазначає.
Щодо невиконання судового рішення
44. Згідно зі статтями 1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
45. Верховний Суд в черговий раз наголошує, що на державного виконавця поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.
46. Повноваження виконавця на вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону № 1404-VIII через визначення переліку прав і обов'язків виконавця.
47. За змістом частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження.
48. Окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню, визначені Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція)
49. Відповідно до розділу ІІІ Інструкції у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження. Про об'єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову.
50. При виконанні зведеного виконавчого провадження необхідно враховувати черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутих коштів та черговість розподілу стягнутих з боржника грошових сум.
51. Отже, інститут зведеного виконавчого провадження переслідує, по-перше, процесуальну економію, зокрема звернення стягнення на майно боржника відбувається в обсязі, необхідному для виконання всіх виконавчих документів, а по-друге, дотримання принципу черговості та пропорційності розподілу стягнутих з боржника сум.
52. Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами.
53. За встановленими у справі обставинами, виконавче провадження, відкрите на підставі виданого позивачу виконавчого листа, перебуває на виконанні у ВПВР Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1, до складу якого входять виконавчі провадження, за якими боржником є держава - російська федерація (офіційна інформація, розміщена на сайті Міністерства юстиції України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
54. Під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1 Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України проводились заходи щодо виявлення майна боржника на підконтрольній території України, на яке можливо звернути стягнення для примусового виконання виконавчих документів. Зокрема, при примусовому виконанні виконавчих документів, що входять до складу зведеного виконавчого провадження, державним виконавцем звернуто стягнення на майно боржника - акції прості, бездокументарні, іменні у кількості 5080310373 штук від загальної кількості 99,7726 %, міжнародний ідентифікаційний номер UA4000136329, цінні папери ПАТ «Промінвестбанк», код ЄДРПОУ 00039002, які в подальшому примусово вилучені відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об'єктів права власності російської федерації та її резидентів». Також на території України перебувають консульські та дипломатичні установи, які належать боржнику. Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року та Віденської конвенції від 18 квітня 1961року встановлено недоторканість консульських установ та приміщень представництв. Іншого майна на підконтрольній території України, яке належить боржнику - російській федерації, державним виконавцем не виявлено, проте державним виконавцем вживаються заходи щодо розшуку майна боржника, на яке можливо звернути стягнення.
55. Отже, у цій справі не встановлено, яких дій, передбачених законом, не вчинив державний виконавець для виконання судового рішення у справі № 760/17232/20.
56. Факт того, що виконання рішення у справі № 760/17232/20, яким стягнуто з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, ще триває, ніким не оспорюється.
57. Верховний Суд вже формулював позицію про те, що не виплачені особі кошти на виконання судового рішення не є майновою шкодою (див. постанову Верхового Суду від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц).
58. Отже, факт невиконання судового рішення, яким на користь позивача присуджено певну суму стягнення, не доводить факту заподіяння позивачу майнової шкоди.
59. Крім того, сам факт невиконання судового рішення не є безумовним підтвердженням допущення виконавчою службою протиправної бездіяльності.
60. Оскільки позивачем у цій справі не доведено, а судами не встановлено підстав, передбачених стаття 1173, 1174 ЦК України (див. пункт 36 цієї постанови) для покладення відповідальності на Державу Україна, тому рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, в частині відмови у задоволенні прозову про відшкодування майнової шкоди є законним та обґрунтованим.
Щодо підстав відповідальності Держави за невиконання своїх обов'язків
61. У справі, яка переглядається, позивач обґрунтовує заподіяння йому шкоди як фактом невиконання рішення, так і нерозробленням державою механізму виконання рішень судів про стягнення коштів з країни-агресора.
62. Водночас ОСОБА_1 вважає, що оскільки отримання відшкодування шкоди, присудженої за рішенням суду за рахунок майна держави-агресора, що знаходиться на території України, можливе лише за умов наявності окремого закону, у якому мав би бути визначений порядок виконання такого рішення, то Держава Україна не виконала свого позитивного обов'язку, що, на його думку, становить втручання у його право на мирне володіння майном.
63. Оцінюючи ці доводи заявника, Верховний Суд виходить з такого.
64. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
65. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
66. Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
67. Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
68. Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
69. Велика Палата Верховного Суду у пункті 40 постанови від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 зазначила, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов'язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов'язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.
70. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов'язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
71. Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Щодо захисту права на мирне володіння своїм майном та легітимні очікування
72. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
73. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
74. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
75. Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
76. Питання правових підстав відповідальності Держави Україна перед своїми громадянами, які вважають, що мають «легітимне очікування», а Держава не розробила на рівні закону відповідного механізму, вже поставало у практиці Верховного Суду.
77. Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 сформульовано такі висновки: «З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (Закон № 638-IV) реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв'язку із загибеллю матері позивача у період проведення АТО (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11))».
78. Таким чином, застосовуючи висновки, що сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в означеній справі, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у цій справі зазначає, що відсутність спеціального закону, в якому б встановлювалася процедура виконання рішення у справах за участю держави-агресора, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за шкоду, завдану позивачеві внаслідок невиконання судового рішення.
79. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції захищає «майно», яке може бути як «існуючим майном», так і активами, включаючи права вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні «законне очікування» на ефективне здійснення права власності. Воно, однак, не гарантує право на придбання майна або право на компенсацію.
80. У будь-якому випадку особа має право на надання судового захисту у разі порушення не абстрактного, а конкретного суб'єктивного цивільного права, оскільки саме з цим пов'язується виникнення в особи права на позов не у процесуальному, а у матеріальному сенсі.
81. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність відповідного закону щодо отримання відшкодування шкоди, присудженої за рішенням суду за рахунок майна держави-агресора, не створює законних очікувань на отримання від Держави Україна відшкодування шкоди за неможливості виконання такого судового рішення на території України в ординарній процедурі, визначеній Законом України «Про виконавче провадження».
82. ОСОБА_1 не може стверджувати, що з огляду на стан українського законодавства він мав законні очікування на отримання такої компенсації з Держави Україна (див. висновки у справі Zolotyuk v. Ukraine (ухв.), no. 3958/13, 16 грудня 2014 року.
83. Верховний Суд підкреслює, що обов'язок держави захищати право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не є абсолютним і не може виходити за межі того, що є розумним за цмх обставин (див., mutatis mutandis, рішення у справі Hadzhiyska v. Bulgaria, № 20701/09, від 15 травня 2012 року).
84. Процедура виконання рішення про відшкодування шкоди, присудженої за рішенням суду за рахунок майна держави-агресора, що знаходиться на території України, досі не встановлена ні Цивільним кодексом України, ні будь-яким іншим національним законодавством. Втім, як вже зазначалося Верховним Судом, за відсутності спеціального закону, який встановлює механізм виконання такого рішення, інші аналогічні положення Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди не створюють для заявника законних очікувань у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Щодо позитивних зобов'язань Держави з виконання судового рішення
85. Позитивні зобов'язання Держави широко використовуються в контексті виконавчого провадження як проти Держави, так і проти приватних боржників. Це означає, зокрема, що Держави несуть позитивне зобов'язання організувати систему виконання судових рішень, яка є ефективною як за законом, так і на практиці, і забезпечити дотримання процедур, закріплених у законодавстві для виконання остаточних судових рішень, без надмірних затримок («Фуклев проти України» (Fuklev v. Ukraine), 2005, § 91).
86. Якщо заявник скаржиться на неможливість виконати рішення суду на свою користь, обсяг зобов'язань Держави відповідно до статті 1 Першого протоколу змінюється залежно від того, чи боржник - держава чи приватна особа («Анохін проти Росії» (Anokhin v. Russia) (ухв.) 2007; «Лісейцева і Маслов проти Росії» (Liseytseva and Maslov v. Russia), 2014, § 183).
87. Коли боржником виступає Держава, практика Суду зазвичай наполягає на тому, щоб Держава виконувала відповідне судове рішення як у повному обсязі, так і вчасно («Анохін проти Росії» (Anokhin v. Russia) (ухв.), 2007; «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), 2002, §§ 33-42). Тягар щодо забезпечення виконання судового рішення проти Держави лежить насамперед на державних органах, починаючи з дати, коли рішення стає обов'язковим і підлягає виконанню («Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (No. 2)), 2009, § 69).
88. Нездатність забезпечити виконання остаточного судового рішення проти Держави у справі про грошові претензії зазвичай становить порушення як статті 6, так і статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду чи трибуналу з будь-яким позовом щодо його цивільних прав та обов'язків; таким чином він втілює «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право порушувати провадження в судах у цивільних справах. Однак це право було б ілюзорним, якби внутрішня правова система Договірної Держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недійсним на шкоду одній зі сторін. Було б неможливо уявити, щоб пункт 1 статті 6 детально описував процесуальні гарантії, надані учасникам судового процесу, - справедливе, публічне та швидке провадження - без захисту виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно доступу до суду та проведення провадження, ймовірно, призведе до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, який Договірні Держави зобов'язалися поважати, ратифікувавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції («Хорнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), 1997, § 40; «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), 2002, § 34).
89. ЄСПЛ не покликаний розглядати питання про те, чи здатен внутрішній правопорядок Держави гарантувати виконання рішень, винесених судами. Дійсно, кожна Держава повинна забезпечити себе правовими інструментами, які є адекватними і достатніми для забезпечення виконання позитивних зобов'язань, покладених на Державу (див. рішення у справі «Руяну проти Румунії» (Ruianu v. Romania), № 34647/97, § 66, від 17 червня 2003 року).
90. Наведені приклади послідовно підтверджують, що основний обов'язок, який покладено на Державу, - це гарантувати виконання рішень, винесених судами. Згадування «Держави» як боржника, тобто суб'єкта, проти якого ухвалено рішення, скрізь мається на увазі ту Державу, за національним порядком якої і має бути забезпечено виконання судового рішення.
91. Проте жоден з наведених прикладів не розглядав ситуацію, за якою Держава повинна забезпечити на своїй території виконання рішення проти іншої держави.
92. Апелюючи до позитивних зобов'язань Держави та вимагаючи «відшкодування моральної шкоди за невиконання судового рішення», позивач фактично намагається у такий спосіб перекласти відповідальність за шкоду, заподіяну агресією, з країни-агресора на Україну, яка зазнала агресії, хоча для цього немає ані фактичних, ані правових підстав.
93. Цей висновок Верховного Суду ґрунтується на такому.
94. Загальновідомим є факт, що 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022, затвердженим Законом «Про затвердження Указу Президента України від 24 квітня 2022 року № 2102-ІХ «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан з 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався, на сьогодні не припинений/не скасований.
95. Тобто з 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
96. 02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
97. 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що рф має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
98. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
99. 27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію № 2433 «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи». Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
100. Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов'язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326.
101. Факт збройної агресії РФ проти України був предметом оцінки і ЄСПЛ.
102. Так у пункті 1619 рішення «Україна та Нідерланди проти росії» від 09 липня 2025 року ЄСПЛ встановив неодноразові порушення статей 2, 3, 4 § 2, 5, 8, 9, 10, 11 та 14, а також статей 1 та 2 Першого протоколу. Суд також наголосив на руйнуванні верховенства права на територіях, що знаходяться під фактичним контролем рф, та атмосфері страху та залякування як на територіях, що знаходяться під їхнім контролем, так і на територіях, що постраждали від їхніх військових атак.
103. У пункті 1650 рішення «Україна та Нідерланди проти росії» від 09 липня 2025 року ЄСПЛ, встановивши порушення державою-відповідачем прав людини та основоположних свобод, гарантованих Конвенцією (нехтування фундаментальних цінностей: миру, людського життя, людської гідності та індивідуальних прав, гарантованих Конвенцією (п. 177)), зазначив, що з огляду на безпрецедентний характер цієї справи та враховуючи характер багатьох виявлених порушень, Суд вважає, що питання застосування статті 41 Конвенції ще не готове до вирішення. Більше того, Суд вважає, що будь-яке майбутнє рішення повинно належним чином враховувати створення Реєстру збитків та поточні обговорення щодо майбутнього механізму компенсації.
104. У рішенні ЄСПЛ від 16 жовтня 2025 року у справі «Басюк та інші проти України» (заява № 55156/19) Суд констатував, що національні суди зіткнулися з новою ситуацією, яка не була безпосередньо передбачена законодавством, і мали надати своє тлумачення того, як чинні правові положення застосовуються до правовідносин, на які завдав суттєвого впливу спалах збройного конфлікту. Суд визнав, що це було важливо зробити, щоб не залишати без відповіді питання в такій важливій сфері правовідносин, як трудові спори. За обставин збройного конфлікту та його різких наслідків для економіки країни, органам влади необхідно надати широку свободу розсуду щодо адаптації до нових реалій, зокрема щодо наслідків, які впливають на трудові відносини.
Щодо міжнародного Реєстру збитків для України
105. З метою реалізації положень Резолюції CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи від 12 травня 2023 року «Про встановлення Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України» Кабінет Міністрів України затвердив Порядок подання заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, що завдані агресією російської федерації проти України, до Реєстру збитків, завданих агресією російської федерації проти України, засобами Єдиного державного вебпорталу електронних послуг.
106. Згідно з положеннями Резолюції CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи від 12 травня 2023 року «Про встановлення Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України» Реєстр збитків слугує для документального обліку доказів та інформації, що стосуються заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих 24 лютого 2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно-визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, всім зацікавленим фізичним і юридичним особам, а також Державі Україна, включаючи її регіональні та місцеві органи влади, державні чи підконтрольні установи, міжнародно-протиправними діями російської федерації в Україні або проти України.
107. Реєстр збитків, завданих агресією рф проти України, відкрив 02 квітня 2024 року процес подання претензій щодо відшкодування збитків, втрат або шкоди, завданої внаслідок російської агресії проти України.
108. Метою запровадження і функціонування цього Реєстру є забезпечення фіксації у документальній формі доказів та інформації про претензії щодо шкоди, збитків або тілесних ушкоджень, завданих усім зацікавленим фізичним та юридичним особам, а також Державі Україна (включаючи її регіональні та місцеві органи влади, державні або контрольовані суб'єкти господарювання), що мали місце 24 лютого 2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, що поширюються на її територіальні води, протиправними діями держави-агресора в Україні або проти України.
109. Отже, відсутність національних механізмів виконання на території України судових рішень, постановлених національними судами проти країни агресора, не перешкоджає особам, постраждалим від збройної агресії російської федерації, звернутися до міжнародного Реєстру збитків для України.
110. Як зазначалось вище (див. пункт 103 цієї постанови), ЄСПЛ вважає, що будь-яке майбутнє рішення, пов'язане із компенсацією за шкоду, заподіяну внаслідок війни, повинно враховувати створення Реєстру збитків та поточні обговорення щодо майбутнього механізму компенсації.
111. Цей висновок ЄСПЛ є релевантним і в контексті правових питань, які виникли у цій справі, оскільки мова йде про механізм відшкодування шкоди, завданої зовнішньою агресією іншої держави, а отже такий механізм не може не враховувати особливості відносин за участю міжнародного елементу.
Щодо підстав для відшкодування моральної шкоди
112. За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом.
113. Згідно з частинами першою, другою, третьою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
114. Отже, передумовою для відшкодування моральної шкоди є встановлення факту порушення прав особи. У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач не довів факт заподіяння як майнової, так і моральної шкоди.
Висновки за результатами касаційного перегляду справи
115. Підставами касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 420/239/20, від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15, від 14 лютого 2018 року у справі № 521/10640/15-ц.
116. У справі № 420/239/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду сформулював висновки про те, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнала психологічних страждань та розчарувань, а отже, і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005). Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не спричинили вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
117. У постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 521/10640/15-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, вказав на те, що шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
118. В оцінці доводів заявника про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у справі, яка переглядається, суди не врахували цих висновків, оскільки зміст судових рішень та результат розгляду цієї справи вказує на те, що рішення є законними та обґрунтованими.
119. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15 сформульовано висновок про те, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС (стаття 267 до 15 грудня 2017 року, стаття 382 після 15 грудня 2017 року), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
120. Разом з тим висновки у справі № 806/2143/15 є нерелевантними до правовідносин, що виникли у справі, що переглядається.
121. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
122. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
123. З урахуванням доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Щодо розподілу судових витрат
124. Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
125. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 26 березня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович