справа №754/1409/25
провадження № 22-ц/824/1440/2026
головуючий у суді І інстанції Гринчак О.І.
26 січня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
розглянув у порядку письмового провадження апеляційні скарги Деснянської окружної прокуратури міста Києва та Головного управління Національної поліції у м. Києві на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 травня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Державної казначейської служби України, треті особи: Деснянське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, Деснянська окружна прокуратура міста Києва про відшкодування моральної шкоди,
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Державної казначейської служби України, треті особи: Деснянське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві та Деснянська окружна прокуратура міста Києва, в якій просить суд стягнути з відповідача - Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 50 000 гривень, як компенсацію за нанесену моральну шкоду солідарно шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з рахунків вказаних органів поліції.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач звернувся із заявами до Деснянського УП ГУНП у м. Києві з проханням внести відомості до ЄРДР щодо вчинення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 кримінальних правопорушень, правова кваліфікація - ч. 4 ст. 190 КК України. Проте посадовими особами Деснянського УП ГУНП у м. Києві вказані відомості до ЄРДР внесені не були, а тому таку бездіяльність позивач оскаржив в судовому порядку.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року скаргу ОСОБА_1 було задоволено. На виконання вказаної ухвали суду СВ Деснянського УП ГУНП у м. Києві було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 1201810030001010 за ч. 1 ст. 190 КК України. З моменту постановлення вищевказаної ухвали жодних процесуальних та слідчих дій в кримінальному провадженні № 1201810030001010 за ч. 1 ст. 190 КК України здійснено не було.
Позивач зауважував, що посадовими особами СВ Деснянського УП ГУНП у м. Києві досі не виконано всі необхідні слідчі дії для всебічного, повного, неупередженого досудового розслідування кримінального провадження та якнайшвидшого прийняття законного та неупередженого процесуального рішення за результатами розслідування кримінального провадження.
Також позивач вказував на факт тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб Деснянського УП ГУНП у м. Києві щодо проведення досудового розслідування за заявою ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення та надмірної тривалості досудового розслідування у кримінальному провадженні № 1201810030001010 ч. 1 ст. 190 КК України, а тому цими діями йому заподіяно моральної шкоди.
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ НП України у м. Києві із заявою, в якій просив перевірити викладені факти, надати правову оцінку і вжити заходів реагування, про що повідомити заявника у встановлений законом строк та порядок. Листом з ГУ НП України у м. Києві від 28 листопада 2024 року позивача повідомлено, що за вказаними фактами у слідчому управлінні проведено перевірку, за результатами якої відомості, зазначені у зверненнях, знайшли своє підтвердження та до винних осіб вжито заходів дисциплінарного реагування, передбачених статтею 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України.
Захисту прав позивача, як заявника у кримінальному провадженні № 1201810030001010, не відбулося, адже орган досудового розслідування фактично «імітує» розслідування поза межами розумного строку, незважаючи на неодноразові вказівки слідчого судді до вчинення дій, жодних ефективних дій з метою забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності, органом досудового розслідування не вчинено.
Позивач, оцінюючи розмір компенсації завданої моральної шкоди, враховував характер та тривалість завданої школи, глибину його душевних страждань та стан здоров'я, переживань у зв'язку з ушкодженням здоров'я, час, витрачений на захист своїх прав, а також вимоги розумності справедливості, а тому, як компенсацію за заподіяну моральну шкоду у позовній заяві заявляв у розмірі 50 000 грн.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 травня 2025 року задоволені частково позовні вимоги у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Державної казначейської служби України, треті особи: Деснянське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, Деснянська окружна прокуратура міста Києва про відшкодування моральної шкоди.
Стягнено з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5,00 грн (п'ять гривень 00 коп.) на відшкодування моральної шкоди.
Не погоджуючись із вказаним рішенням Деснянська окружна прокуратура міста Києва звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що зазначене рішення суду ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме: ст. ст. 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, порушенням норм процесуального права, а саме: ст. ст. 76 - 81, 89, 95, 263 - 265 Цивільного процесуального кодексу України, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, що відповідно до ст. ст. 374, 376 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для його скасування.
Вважає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність всіх складових елементів, які є підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди позивачу та часткового задоволення позовних вимог.
Вказує, що наявність рішень прийнятих за результатом розгляду скарг позивача в рамках ст. 303 КПК України не замінюють обов'язку позивача довести факт настання моральної шкоди, незаконність дій та наявність причинно-наслідкового зв'язку та обсягу страждань які зазнала особа внаслідок таких дій. Крім того, вказані рішення прийняті в порядку КПК України за результатом розгляду скарг потерпілого не є рішеннями про встановлення делікту, а є результатом реалізації учасником кримінального провадження повноважень передбачених КПК України.
Зазначає, що в ході судового розгляду справи судом не встановлено, у чому полягала завдана позивачу моральна шкода, а позивачем не надано суду жодного доказу у підтвердження такої шкоди. Так, в оскаржуваному рішенні моральні втрати позивача суд обґрунтовує загальними фразами, які зводяться до цитування судової практики при цьому не зазначивши які конкретні душевні страждання чи обмеження в житті завдані позивачеві. Відсутність індивідуально визначених обставин, які б свідчили про особливий характер переживань чи негативних наслідків в рамках даної справи не дає підстав для висновку про наявність моральної шкоди в розумінні цивільного законодавства.
Також не погоджуючись із вказаним рішення суду, Головне управління національної поліції у місті Києві звернулись до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні не надано оцінки факту відсутності доказів завдання шкоди позивачу, висновки суду першої інстанції про те, що тривалість досудового розслідування та неодноразові звернення до органу прокуратури та суду, в особі слідчого судді завдали позивачу моральної шкоди, не підтверджуються доказами з матеріалів справи, відповідні посилання у рішенні відсутні.
Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем заявлені позовні вимоги до неналежного відповідача.
Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом установлено, що вироком Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2018 року у справі № 753/19554/17 ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, та призначено йому покарання у виді п'яти років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_4 від відбування покарання у виді позбавлення волі, з випробуванням, встановивши іспитовий строк у 3 (три) роки (а.с. 18-25).
Вироком Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року у справі № 753/19554/17 апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва Коржа A.C. задоволено. Вирок Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2018 року скасовано та ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_4 призначено за ч. 4 ст. 190 КК України покарання у виді шести років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна (а.с. 26-30).
Постановою Верховного Суду від 13 серпня 2019 року у справі № 753/19554/17 вирок Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2018 року та вирок Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року стосовно ОСОБА_4 залишено без змін (а.с. 32-39).
ОСОБА_1 у заяві про кримінальне правопорушення, поданій 06.10.2017 до Деснянського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, вказував, що кримінальне провадження № 12013110030009398 відносно ОСОБА_4 , підозрюваного (зараз вже обвинуваченого) у скоєнні кримінального правопорушення - злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України було порушено 27 квітня 2013 року. В рамках досудового розслідування як свідка було допитано рідного брата ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , який безпосередньо перебував при вчиненні ОСОБА_4 шахрайських дій, а саме при укладанні договорів позики від 30 травня та 20 жовтня 2008 року на підставі сфальшованої довіреності. ОСОБА_5 було достеменно відомо, що ОСОБА_4 гроші від ОСОБА_1 отримував, що підтверджується судовими рішеннями, які набрали законної сили, а також тим, що ОСОБА_4 та його захисник Мальований О.О. визнали обвинувальний акт. Але з метою забезпечити ОСОБА_4 уникнення від кримінальної відповідальності, позивач стверджує, що на допитах ОСОБА_5 навмисно надавав неправдиві показання. Тому, на думку позивача, ОСОБА_5 є співучасником ОСОБА_4 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України. З огляду на вказане позивач просив розпочати за цією заявою досудове розслідування (а.с. 109, 110).
За результатами виконання ухвали слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва, постановленої в рамках справи № 1-кс/754/2441/17, 30.01.2018 слідчим відділом Деснянського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018100030001010 за ч. 1 ст.190 КК України (а.с. 16, 17, 40).
Листами Київської міської прокуратури № 3 від 31.01.2018, 03.12.2019, 06.12.2019 ОСОБА_1 повідомлено про те, що досудове розслідування у провадженні № 12018100030001010 триває (а.с. 41, 42, 43).
У листах Київської міської прокуратури № 3 від 07.10.2020 позивача повідомлено, що постановою слідчого ОСОБА_6 кримінальне провадження № 12018100030001010 було безпідставно закрито. Процесуальним керівником постанову слідчого скасовано та матеріали скеровані до Деснянського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві для подальшого досудового розслідування. Також скеровано листа до Деснянського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві з вимогою провести перевірку порушень слідчим вимог кримінального процесуального законодавства України при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018100030001010 від 30.01.2018. Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні триває (а.с. 44).
Листом від 26.03.2021 Деснянська окружна прокуратура міста Києва повідомила ОСОБА_1 , що 25.03.2021 постановою керівника окружної прокуратури задоволено його скаргу на недотримання розумних строків та надано прокурору у кримінальному провадженні обов'язкові для виконання вказівки щодо строків вчинення певних процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.
У листі Деснянської окружної прокуратури міста Києва від 23.10.2021 йдеться про те, що першим заступником керівника окружної прокуратури скаргу ОСОБА_1 задоволено та в порядку ст. 308 КПК України надано прокурору обов'язкові для виконання вказівки щодо строків прийняття процесуальних рішень (а.с. 46).
Листом від 28.11.2024 ГУ НП у м. Києві повідомлено позивачу, що за вказаними фактами у слідчому управлінні проведено перевірку, за результатами якої відомості, зазначені у зверненнях, знайшли своє підтвердження та до винних осіб вжито заходів дисциплінарного реагування, передбачених статтею 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України (а.с. 50).
У матеріалах справи міститься протокол допиту свідка у кримінальному провадженні № 12018100030001010 від 28.03.2018 - ОСОБА_5 та протоколи допиту свідка у кримінальному провадженні № 12018100030001010 від 29.03.2018, 02.12.2024 - ОСОБА_2 (а.с. 120-129, 143-147).
Постановою слідчого СВ Деснянського УП ГУНП у м. Києві Стеценка І.В. від 06.12.2024 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018100030001010 від 30.01.2018 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, закрито.
Водночас, позивач у судовому засіданні повідомив (і дана обставина підтверджується відомостями в ЄДРСР), що ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 11.04.2025 у справі № 754/5185/25 скаргу ОСОБА_1 на постанову слідчого СВ Деснянського УП ГУНП у м. Києві Стеценка І.В. від 06 грудня 2024 року про закриття кримінального провадження №12018100030001010 від 30.01.2018 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, задоволено. Постанову слідчого СВ Деснянського УП ГУНП у м. Києві Стеценка І.В. від 06 грудня 2024 року про закриття кримінального провадження №12018100030001010 від 30.01.2018 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України скасовано.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Статтею 11 ЦК України регламентовано підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, серед яких, зокрема, є завдання моральної шкоди іншій особі.
У статті 56 Конституції України проголошено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року
у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зроблено правовий висновок про те, що застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов'язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, зокрема, складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece), заява № 19773/92).
Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування, неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність тощо.
Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19, від 1 грудня 2021 року у справі № 308/14232/18, від 1 грудня 2021 року у справі № 180/2044/19, від 1 вересня 2021 року у справі № 545/2344/20, від 10 березня 2021 року у справі № 646/8234/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19.
Колегія суддів наголошує, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності, а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
Аналіз положень статей 23, 1174 ЦК України свідчить про те, що моральна шкода, завдана фізичній особі незаконною бездіяльністю посадової особи при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою і при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності, виваженості і справедливості.
При цьому, як зазначено у рішенні ЄСПЛ від 12 липня 2007 року в справі «Stankov v. Bulgaria» (заява № 68490/01) оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом.
Звертаючись до суду із позовом про відшкодування моральної шкоди у цій справі, ОСОБА_1 зазначав правовою підставою для відшкодування такої шкоди бездіяльність органів досудового розслідування, очевидно надмірну тривалість (понад 7 років) та неефективність досудового розслідування кримінального провадження, яке на момент розгляду справи досі триває.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки досудове розслідування кримінального провадження № 12018100030001010 від 30 січня 2018 року за ч. 2 ст. 190 ККУ, в якому позивач є потерпілим, становить сім років, що свідчить про надмірну його тривалість, і не закінчено ні закриттям кримінального провадження, ні направленням до суду обвинувального акта, враховуючи що позивач неодноразово звертався як до органів прокуратури, так і суду, тому суд вважав доведеним факт спричинення позивачу моральної шкоди та наявності причинного зв'язку між такою шкодою та бездіяльністю органу досудового розслідування внаслідок надмірної тривалості досудового розслідування та наявністю протиправних дій органу досудового розслідування.
Визначаючи розмір моральної шкоди, відшкодування якої підлягає на користь ОСОБА_1 , суд першої інстанції врахував загальні засади розумності, справедливості, пропорційності та позицію позивача, який у судовому засіданні 20 травня 2025 року, просив стягнути моральну шкоду у розмірі 5,00 грн.
Доводи апеляційної скарги Головного управління Національної поліції у місті Києві про те, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем заявлені позовні вимоги до неналежного відповідача, є безпідставними з огляду на наступне.
У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі
№ 200/8310/18 (провадження № 61-14033св20) зазначено, що відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Такими органами у цій справі є Головне управління Національної поліції у м. Києві та Державна казначейська служба України. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.
При цьому, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44), від 25 березня 2020 року № 641/8857/17).
Доводи апеляційної скарги керівника Деснянської окружної прокуратура міста Києва про те, що скасування судом процесуальних рішень слідчого про закриття кримінального провадження не є підставою для висновку про порушення прав позивача та не свідчить про протиправність дій або бездіяльність органу досудового розслідування є безпідставними, оскільки у цій справі підставою відшкодування шкоди є не факт скасування процесуальних рішень, а саме систематичне прийняття відповідних рішень без проведення відповідно до вимог КПК України належних слідчих дій, що свідчить про протиправну бездіяльність посадових осіб відповідача, надмірну тривалість досудового розслідування.
З урахуванням встановлених на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, у контексті цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову, а доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким з дотриманням норм процесуального та матеріального права перевірено доводи сторін та надано їм належну оцінку.
Таким чином, апеляційні скарги Деснянської окружної прокуратури міста Києва та Головного управління Національної поліції у м. Києві підлягають залишенню без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 травня 2025 року підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги Деснянської окружної прокуратури міста Києва та Головного управління Національної поліції у м. Києві залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених в статті 389 ЦПК України.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба