Справа № 420/28911/25
26 січня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Хлімоненкової М.В.,
за участю:
секретаря судового засідання - Соловйової О.А.
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - Казнєвського В.О.
представника відповідача - Білоконь Н.О.
перекладача - Нікішова О.О.
розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
У серпні 2025 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби Україні, в якому просила суд:
1. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08.08.2025 р. № 41-25, яким ОСОБА_1 , що діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , що діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 ..
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначає, що вона є громадянкою Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_4 , національність віросповідания іслам. Позивач народилася та проживала у смт. Гафуров, Согдійська область, Таджикистан. У зв'язку із численними утисками, фізичним насиллям, штрафами за посіння хіджабу, а також через тюремний строк чоловіка за підозрою у належності до організації Хізб Ут Тахрір була змушена виїхати із країни разом із донькою у 2018 році. Разом з тим, її старшого сина ОСОБА_5 , який постійно проживає на території Республіки Таджикистана, щомісяця навідуються представники правоохоронних органів та КДБ, та цікавляться місцезнаходженням Заявниці та її родини, а також тим фактом, що Заявниця подала документи на отримання міжнародного захисту та статусу біженця в Україні.
Як зазначає Позивач, під час допитів її сина, представники правоохоронних органів та співробітники КДБ дізналися про подання Позивачем разом із чоловіком та неповнолітніми дітьми заяви про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні. Така обставина може бути використана владою Таджикистану як підтвердження «нелояльності» Позивача до держави. З огляду на те, що у Таджикистані систематично порушуються норми верховенства права, поширені випадки катувань, свавільних затримань та незаконного утримання під вартою, повернення Позивача становитиме реальну загрозу для її життя, безпеки та людської гідності.
Також, позивач вважає, що існує ризик переслідувань на підставі релігійних переконань, а саме, дотримання норм ісламу. Окрім того, чоловік Позивача є членом організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія визволення»), яка заборонена та визнана терористичною у Таджикистані. Позивача неодноразово допитували за участь її чоловіка в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Позивач вказує, що вона піддавалася публічному осуду та неможливістю участі у нормальному навчальному процесі через носіння традиційного ісламського одягу та через свої релігійні переконання, дотримання норм ісламу, що унеможливлювало нормальну соціалізацію та впевненість за свою безпеку та життя. Позивач побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути ув'язнена через слідування норм ісламу, закликами до сповідування норм ісламу та носіння хіджабу в публічних місцях. Позивач зазначає, що її батько через релігійні переконання, неодноразово затримувався співробітниками правоохоронних органів з метою подальшого ув'язнення та отримував погрози.
Позивач вважає, що її побоювання стати жертвою переслідування посилюється на тлі прийняття закону «Про впорядкування урочистостей і обрядів», який передбачає заборону релігійного одягу хіджабу та сатру. У разі повернення в країну походження, Позивач може стати жертвою переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач вважає, що ризик переслідування Позивача та її неповнолітніх дітей у разі повернення підтверджується інформацією з ІКП, у якій зафіксовано погіршення загальної ситуації з дотриманням прав людини в Республіці Таджикистан, зокрема переслідування політичної опозиції та численні випадки, коли громадяни цієї держави змушені шукати міжнародного захисту через загрозу репресій.
На думку позивача, ДМСУ не врахувало інформацію УВКБ ООН щодо наявності загроз та інформацію по країні походження, яка підтверджує наявність підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 28.08.2025 прийнято до розгляду позов, відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження. Призначено у справі підготовче засідання.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову та зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач вказує, що позивач не змогла належним чином обгрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1,13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також позивач не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини її виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надала належного обгрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Відповідач звертає увагу суду на те, що з 09.07.2018 позивач знаходилася на території України нелегально, без документів на право проживання, через що 07.02.2022 на неї було складено Протокол та Постанову за ст.203 КУпАП. Позивач вперше звернулася до ДМС з заявою про надання міжнародного захисту 07.02.2022. Рішенням ДМС від 17.10.2022 №133-22 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 17.02.2025 позивач повторно звернулася до ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач вважає, що значний проміжок часу між потраплянням на територію України та звернення до органів міграційної служби за захистом свідчить про те, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування.
Щодо підписання 20.06.2024 президентом Таджикистану Закону «Про впорядкування урочистостей та обрядів» за №2048, відповідач вказує, що за результатом аналізу його положень встановлено, що новий закон жодним чином не порушує права заявниці, у тому числі релігійні погляди. Зокрема, не забороняє, а навіть дозволяє носити традиційну й мусульмансько-таджицьку хустку, платок або інші головні аксесуари для жінок.
Також, відповідач зауважує, що факт ймовірної належності чоловіка до «Хізб ут-Тахрир» не повідомлявся заявницею раніше. Відповідно до ІКП встановлено, що діяльність «Хізб ут-Тахрір» офіційно заборонена і є об'єктом кримінального переслідування в країнах Середньої Азії, зокрема, на території Таджикистану та деяких країнах Близького Сходу. 3 2003 року діяльність організації офіційно, заборонена на території Німеччини, а на початку 2024 року Міністерство внутрішніх справ Великої Британії офіційно визнало «Хізб ут-Тахрір» терористичною організацією, що вказує на процеси невизнання методів і цілей «Хізб ут-Тахрір» демократичними країнами. Окремо, ДМС проаналізовано матеріали Департаменту захисту національної державності СБ України (лист від 27.10.2017 № 5/2/1-21078) та Ради національної безпеки і оборони України (лист від 25.09.2019 № 428) відповідно до яких встановлюється, що проголошені «Хізб ут-Тахрір» загальні цілі, до яких зокрема входить повалення існуючого демократичного конституційного ладу та заснування так званої «ісламської держави» вважаються реальними і потенційними загрозами національної безпеки України.
Окрім того, ДМС наголошує на тому, що за особовою справою ОСОБА_1 не проходили неповнолітні діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та як наслідок стосовно них оскаржуване рішення не приймалось.
Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, у якій звертає увагу суду, що існує ризик переслідування позивача у разі її повернення до Республіки Таджикистан, у зв'язку із її релігійними переконаннями. Вважає, що у випадку повернення Позивача до країни походження, вона може бути підданим свавільному затриманню та піддаватися тортурам та катуванням з боку Таджицьких правоохоронних органів.
Також зазначає, що Позивачка дійсно знаходилася на території України певний час, не зверталася за захистом до компетентних органів, оскільки для осіб що прибувають з країн, де влада певним чином спричиняє на їх життя тиск, у будь-якій іншій державі може викликати острах у зверненні до органів публічної влади за будь-яким питанням, через пережитий негативний досвід взаємодії із владою у країні громадянської належності.
Представником позивача надано до суду додаткові пояснення, у яких він зазначає, що хоча сам закон «Про регулювання традицій, свят і обрядів» у своєму тексті не називає конкретних предметів одягу, він містить норму про заборону “одягу, що не відповідає національній культурі», за порушення якої передбачені значні адміністративні штрафи для фізичних та юридичних осіб. Така формула була навмисно загальною: законодавець залишив визначення “чужого» одягу відкритим, не перелічуючи конкретних стилів чи предметів у самому нормативному тексті. Втім, на практиці й у застосуванні цей правовий режим від самого початку був націлений саме на певні форми релігійного одягу, насамперед на ісламські головні убори у стилі хіджаб та споріднені йому елементи мусульманського вбрання.
Ухвалою суду від 25.09.2025, занесеною до протоколу судового засідання задоволено клопотання представника позивача та залучено до участі у справі перекладача з мови, якою володіє на достатньому рівні позивачка (російська).
Ухвалою суду від 29.10.2024 було закрито підготовче провадження, та справу призначено до розгляду по суті.
В судовому засідання позивач підтримала заявлені позовні вимоги та надала пояснення під час яких зазначила, що причиною виїзду з Республіки Таджикістан є заборона на носіння хіджабу, за що до неї застосовували штраф. Повернутися до країни свого громадянства вона не може, оскільки прийняли закон про заборону хіджабу, а також тому, що її чоловік належить до організації Хізб ут-Тахрір та правоохоронні органи Таджикістану вважають, що позивач також належить до членів цієї організації. Окрім цього, позивач зазначила, що правоохоронним органам Таджикістану відомо про її звернення за захистом в Україні, що розцінюється у її країні як зрада, і вона переконана, що одразу після повернення вона буде у зв'язку із цим затримана.
Представник відповідача заперечила щодо задоволення позовних вимог у повному обсязі, підтримала заперечення, викладені у відзиві на позовну заяву.
Всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, викладені сторонами у заявах по суті справи, дослідивши та оцінивши наявні у справі докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянкою Республіки Таджикістан, за віросповіданням мусульманка-сунітка, перебуває у шлюбі з громадянином Республіки Таджикістан ОСОБА_6 з яким має чотирьох спільних дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (повнолітній син, проживає у Таджикистані).
10.04.2018 позивач прибула до України.
07.02.2022 року позивач вперше звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення ДМС від 17.10.2022 № 133-22 їй було відмовлено у набутті міжнародного захисту. Зазначене рішення було оскаржене в судовому порядку. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2023 у справі №420/3662/23, залишеним без змін Постановою П'ятого апеляційного адміністративно від 03.10.2024 року, у задоволенні позову було відмовлено.
17.02.2025 року ОСОБА_1 повторно звернулася за міжнародним захистом до територіального органу ДМС. В заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2025 позивач вказала, що з'явилися нові обставини в її справі, а саме: влітку 2024 року в Таджикістані на законодавчому рівні заборонений хіджаб; правоохоронні органи Таджикістану дізналися що вона та її чоловік звернулися за захистом в Україні викликають їх сина на допити та погрожують йому; чоловік раніше був засуджений, що також становить для них загрозу.
Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області №47 від 06.03.2025 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту» наказано здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту громадянці Таджикістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Головним управлінням ДМС в Одеській області був підготовлений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.06.2025, у якому зазначено, що за результатом аналізу відповідності заяви позивача п.1 ч.1 Закону №3671 за матеріалами особової справи не спостерігається фактів застосування обмежень, переслідування, утисків і дискримінації за ознакою віросповідання по відношенню до заявниці. Водночас, мусульмани-суніти є найбільш поширеною релігійною групою в Таджикистані, а Іслам зафіксований на законодавчому рівні; через ІКП не встановлено фактів, що можуть вказувати на існування загрози на адресу заявниці за ознакою віросповідання у випадку повернення до Таджикистану, особа не належить до категорій ризику або заборонених структур; родичі заявниці, які проживають у Таджикистані не зазнають побоювань, переслідування чи дискримінації; ані під час перебування в Таджикистані, ані перебуваючи за межами країни громадянської належності, особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками, визначеними у п.1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, а саме в шукача захисту відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
У висновку також зазначено, що за результатами аналізу на відповідність заяви п. 13 ч. 1 ст. Закону № 3671-VI встановлено відсутність елементів щодо ймовірного застосування стосовно неї смертної кари та тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у випадку повернення до Таджикистану. Щодо прийняття закону, яким за твердженням позивача забороняється носити хіджаб, орган ДМС за результатами аналізу усних тверджень та релевантної ІКП у висновку зазначив, що новий закон жодним чином не порушує права заявниці, у тому числі релігійні погляди. Зокрема, не забороняє, а навіть дозволяє носити традиційну й мусульмансько-таджицьку хустку, платок або інші головні аксесуари для жінок.
Щодо належності чоловіка позивача до організації «Хізб ут-Тахрір» орган ДМС у висновку вказав про низький рівень довіри до такої інформації, оскільки раніше ні чоловік позивача ні позивач їх не повідомляли. Окрім того, встановлено, шо діяльність «Хізб ут-Тахpip» офіційно заборонена і є об'єктом кримінального переслідування в країнах Середньої Азії, зокрема, на території Таджикистану та деяких країнах Близького Сходу. Заборона «Хізб ут-Тахрір» не створює ситуації переслідування послідовників вказаної організації за «політичними мотивами» за змістом Конвенції про статус біженців 1951 року.
Також щодо повідомлених позивачем нових обставин та наданих на їх підтвердження викликів МВС за 2024-2025 роки орган ДМС у висновку вказав, що об'єктивні загрози неможливості повернення до Таджикистану чи протиправні дії правоохоронних структур - не виявлені; твердження заявниці є нечіткими, непослідовними та суперечливими, містять низку розбіжностей, що знижують рівень довіри до заяви і тверджень; документальні докази є підробленими.
08 серпня 2025 року Державною міграційною службою було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №41-25, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині - ОСОБА_2 .
14.08.2025 Головним управлінням ДМС в Одеській області складено повідомлення №67 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким повідомлено ОСОБА_1 про прийняте рішення №41-25 від 08.08.2025, у зв'язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана від заявника інформація щодо причин виїзду з Батьківщині має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Вважаючи рішення ДМС України від 08.08.2025 р. № 41-25 протиправним, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч.2 ст.2 КАС України вимогам.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - Керівництво), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (Далі - Закон №3671-VI).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
У статті 5 Закону №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.1 якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 1, 7 ст. 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 11 ст. 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно ч. 2 ст. 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Пункт 42 Керівництва передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Згідно із п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти наявність обставин, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, встановити їх наявність, або ж відсутність та, у разі встановлення їх відсутності - відмовити заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Одночасно слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, можуть бути позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (далі Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з ч. 3 ст. 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Надаючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від 08.08.2025 №41-25 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Республіки Таджикістан ОСОБА_1 , та підставам для такої відмови, що викладені у висновку від 24.06.2025 суд враховує таке.
Як слідує з досліджених судом матеріалів особової справи №2025OD0003 шукача притулку громадянки Республіки Таджикістан ОСОБА_1 , в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2025 позивач вказала, вона уже зверталася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про захист, за результатами розгляду якого їй було відмовлено у надані захисту. Проте, з'явилися нові обставини в її справі, а саме: влітку 2024 року в Таджикістані на законодавчому рівні заборонений хіджаб; правоохоронні органи Таджикістану дізналися що вона та її чоловік звернулися за захистом в Україні, викликають їх сина на допити та погрожують йому; чоловік раніше був засуджений, що також становить для них загрозу.
Оцінюючи наявність підстав для надання позивачу захисту суд спершу враховує те, що позивач прибула 10.04.2018 в Україну із донькою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . З 09.07.2018 позивач знаходилась на території України нелегально, без документів на право проживання, та вперше звернулася до органів ДМС 07.02.2022, тобто більш як через 3 роки. В якості причини звернення в заяві -анкеті позивач вказала те, що її чоловік навчав ісламу та Корану, через що зазнавав переслідувань зі сторони органів внутрішніх справ та змушений був покинути країну. Також причиною свого виїзду із країни громадянської належності позивач вказала свої релігійні погляди, а саме сповідування ісламу та носіння релігійного одягу, через які зазнала переслідувань в країні походження.
Та обставина, що позивач звернулася до органу ДМС за захистом більш як через 3 роки з моменту прибуття в Україну з огляду на приписи ч.1 ст.5 ЗУ “Про біженці та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідно до позиції, висловленої Верховним Судом у постанові від 06.08.2025 у справі №420/3327/19, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань (п.37).
Відтак, суд погоджується із твердженнями відповідача про те, що звернення позивача із заявою до міграційної служби не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу пов'язане лише із бажанням легалізації власного перебування, обумовлювалось суто особистими мотивами, бажанням воз'єднатися із чоловіком, ускладненням економічної ситуації.
Суд критично оцінює твердження представника позивача про те, що значне зволікання із зверненням до міграційних органів в Україні пов'язане із острахом звернення до органів публічної влади, що викликаний негативним досвідом взаємодії із владою у країні громадянської належності, оскільки вибір позивачем України як країни-притулку повинно було бути зумовлене, перш за все, довірою до діяльності її органів публічної влади, встановленому в країні порядку та необхідністю дотримання визначених законодавством процедур.
Також судом враховано і те, що оцінку причинам виїзду позивача із країни свого громадянства та наявності, з огляду на такі причини, підстав для надання їй захисту в Україні було надано Одеським окружним адміністративним судом у рішенні від 17.10.2023 у справі №420/3662/23, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.10.2024, у якому суди дійшли висновку, що за результатами аналізу тверджень заявниці, обставин її виїзду з Таджикістану, актуальної та релевантної інформації за країною походження спостерігається можливість безперешкодного дотримання нею канонів ісламського віросповідання, елементів фактичних утисків або переслідувань за релігійною ознакою не виявлено, належність позивачки до груп ризику не відзначається.
Втім, як зазначено у п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду №1 25.06.2009 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження, так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Оцінюючи нові обставини, які виникли під час перебування позивача на території України та, на її думку, є підставами для визнання її біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.
Обгрунтовуючи заявлений позов позивач посилається, зокрема на те, що представники правоохоронних органів цікавляться її місцезнаходженням та її сім'ї, оскільки дізналися, що вона подала документи на отримання міжнародного захисту, викликають її старшого сина ОСОБА_7 на допити. На підтвердження даних обставин позивач надала копії викликів її сина.
Згідно наданих позивачем перекладів листів-запрошень від 02.08.2024, 03.12.2024, 12.02.2025, 10.04.2025 ОСОБА_7 необхідно звернутися до Міністерства внутрішніх справ Республіки Таджикістан у м. Душанбе. Втім, зі змісту таких листів-запрошень не вбачається з приводу яких фактів, обставин син позивача запрошувався до Міністерства внутрішніх справ Республіки Таджикістан.
У суду немає достатніх підстав вважати, що метою виклику сина позивача було з'ясування місця знаходження позивача та її сім'ї, а її повернення до Таджикістану, з огляду на відомі органам цієї країни факти звернення позивача за захистом в Україні, становитиме загрозу для її життя та безпеки.
Ні наведена позивачем у позові ні досліджена судом з інших джерел інформація по країні походження не підтверджує фактів переслідування, арештів, ув'язнення, жорстокого поводження чи насилля по відношенню до громадян Таджикістану лише по причині їх звернення за захистом в іншій країні. Судом враховано і те, що позивач не належала у країні походження до активістів, опозиціонерів чи критиків влади, а тому не вважає побоювання позивача щодо загрози для її життя і здоров'я у разі повернення до Таджикістану обгрунтованими.
Також позивач стверджує, що вона піддавалася осуду та не мала можливості брати участь у нормальному навчальному процесі через носіння традиційного ісламського одягу, дотримання норм ісламу, а тому існує ризик переслідувань її на підставі релігійних переконань.
Надаючи оцінку таким твердженням позивача суд враховує, що працівниками міграційної служби неодноразово під час першого та другого звернень за захистом були проведені співбесіди із позивачем.
Так, під час співбесід проведених 18.02.2022, 22.06.2022, 06.07.2022 позивач повідомила, що перебуваючи на території країни громадянської належності вона мала можливість дотримуватися канонів релігії, за ознакою віросповідання її не переслідували та не погрожували, за ознакою належності до певної соціальної групи на території країни громадянської належності не переслідували, її не розшукувати, права її не порушувалися, тортури, нелюдське або таке що принижує людську гідність поводження не застосовувалося. Також позивач зазначала, що на території Таджикистану функціонують мечеті, але позивачка їх не відвідувала, близькі родичі позивачки, які залишилися проживати на території Таджикистану сповідують ісламську релігію. Окрім цього, позивач повідомляла, що заходів релігійного примусу під час проживання в Таджикистані позивач не зазнавала, ісламське віросповідання є поширеним у країні її громадянської належності, обставина належності її до релігійної течії мусульман-сунітів не чинила вплив на її повсякденне життя.
Під час співбесід, проведених працівниками органу міграційної служби 06.03.2025, 03.04.2025, 16.04.2025 після повторного звернення за захистом 17.02.2025, позивач надала протилежні, раніше наданим, твердження, зокрема, що не мала можливості вільно сповідувати іслам, за ознакою віросповідання її переслідували, приходили працівники КДБ, сварили її, штовхали, переслідують за належність її чоловіка до Хізб ут-Тахрір, що проявляється, на її думку, в тому, що приходять до неї додому і запитують за чоловіка. Вважає, що у зв'язку із цим до неї можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке що принижує людську гідність ставлення. При цьому позивач підтвердила, що раніше вони до неї не застосовувалися, базові права не порушувалися, у неї проблем із правоохоронними органами не виникало, до відповідальності (адміністративної, кримінальної) не притягалася, мала доступ до освіти. Поряд із цим позивач стверджувала, що до неї застосовувалися штрафи: під час анкетування 24.02.2025 позивач стверджувала про накладення на неї штрафу за носіння хустки двічі у 2015 та 2016 роках, а під час співбесіди - про один такий випадок.
За позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Дослідивши матеріали особових спав позивача як шукача захисту, зокрема анкет, протоколів співбесід суд дійшов висновку, що ряд її тверджень є суперечливі. Суд зауважує, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Поряд із цим, як встановлено міграційним органом, зокрема із пояснень позивача, ОСОБА_1 сповідує іслам сунітського напряму, який одночасно сповідує переважна більшість населення Республіки Таджикистан.
Сам факт сповідування позивачем релігії, яку одночасно з нею сповідує переважна більшість населення Республіки Таджикистан, не може свідчити про наявність очевидної дискримінації чи загрози для позивача. У зв'язку із цим, ймовірність переслідування позивача за релігійними ознаками видається малоймовірною та недостатньо обгрунтованою, враховуючи і ту обставину, що родичі позивача, які проживають в Таджикістані, досі продовжують сповідувати іслам.
При цьому суд зауважує, що впровадження в Республіці Таджикистан обмежень щодо публічного здійснення окремих релігійних обрядів, за умови легального функціонування культових організацій, що сповідують релігію позивача, не є достатньою підставою для визнання позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Щодо повідомлених позивачем обставин запровадження на законодавчому рівні заборони носіння релігійного одягу - хіджабу у зв'язку із прийняттям закону «Про впорядкування урочистостей та обрядів», суд зазначає, що із дослідженої судом ІКП не вбачається встановлення прямої заборони носіння ісламського релігійного одягу. Також як зазначає представник позивача, за порушення норм закону передбачена відповідальність у формі штрафу. У такому разі, побоювання позивача стати жертвою переслідування, тортур, не людського або такого, що порушує гідність поводження чи покарання є необгрунтованим.
Також судом не встановлено застосування до громадян Таджикістану після прийняття такого закону наслідків у вигляді переслідувань чи покарань, які би з огляду на зміст п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону становили достатні та обгрунтовані підстави для визнання позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
Під час звернення за захистом у 2025 році та під час співбесід позивач також зазначила, що основною причиною неможливості повернення до Таджикістану є належність чоловіка до Хізб ут-Тахрір, та у зв'язку із цим ймовірність завдання їй істотної шкоди з боку органів державної влади. За участь у цій організації чоловік позивача був засуджений. У вказаній організації чоловік продовжує приймати участь, базові ідеологічні постулати цієї організації позивач розділяє, хоча до неї не належить. Також позивач зазначила, що вперше з нею були проведені співбесіди правоохоронними органами щодо членства її чоловіка у Хізб ут-Тахрір у 2010 році та надалі у 2014 та 2015 роках.
Суд розділяє позицію відповідач про низький рівень довіри до цієї інформації, враховуючи те, що вона раніше не повідомлялася ні позивачем ні її чоловіком.
Окрім того, суд зазначає, що у листі Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України №5/2/1-21078 від 27.10.17 «Щодо діяльності міжнародної релігійно-екстремістської організації «Хізб ут-Тахрір» зазначено, що дослідженнями програмних документів та іншої літератури, що використовується членами і прихильниками цієї організації, встановлено, що у їх текстах містяться обгрунтування необхідності та заклики до встановлення держави Халіфат в межах, що зачіпають території України (Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, АРК) шляхом вчинення цілеспрямованих (умисних) дій, у тому числі насильницького характеру, з метою повалення встановленого конституційного ладу або захоплення державної влади в існуючих країнах, в тому числі в Україні, де існують «ісламські» території, що є проявом екстемізму та сепаратитзму.
Також у листі зазначено, що організації «Хізб ут-Тахрір» визнана екстремістською та терористичною в російській федерації, державах Центральної Азії (Казахстан, Киргизька Республіка, Узбекестан), заборонена на території окремих держав Близького Сходу та Європейського Союзу (Німеччина). При цьому наголошується, що невідповідність діяльності організації «Хізб ут-Тахрір» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнана Європейським Судом з прав людини.
Також, згідно листа міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю Ради національної безпеки і оборони України №428 від 25.09.2019, організація «Хізб ут-Тахрір» («Партія визволення ісламу») заснована у 1953 році з метою побудови всесвітньої теократично ісламістської держави- Халіфату, до складу якого входитимуть території Близького Сходу, Північної Африки, Середньої Азії, Кавказу, а також Автономна Республіка Крим та південні регіони України. Основні форми діяльності: радикальна політизована ісламістська пропаганда при повній нетерпимості до інших релігій, активна вербовка прихильників, формування національної та релігійні нетерпимості стосовно слов'янського населення, розповсюдження матеріалів терористичного змісту, заклики до громадської непокори, нехтування законів держав перебування, формування релігійного фанатизму. Спосіб досягнення поставленої цією організацією мети у вигляді встановлення ісламської держави Халіфат безпосередньо загрожує безпеці України, посягає на її державний суверенітет, територіальну цілісність України, права і свободи громадян, які не є мусульманами, розпалює міжконфесійну ворожнечу між мусульманським та немусульманським населенням України, що може призвести до виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності певних релігійних громад, а також до проявів сепаратизму в південних та інших регіонах України.
Відтак, з наведеного можна дійти висновку, що заборона Хізб ут-Тахрір не створює ситуації переслідування послідовників вказаної організації за «політичними мотивами», а відтак, у разі достовірності повідомлених позивачем відомостей про належність її чоловіка до членів такої організації не є підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Загалом, суд погоджується із висновком ГУ ДМС в Одеській області, що за матеріалами особової справи не спостерігається фактів застосування обмежень, переслідування, утисків і дискримінації за ознакою віросповідання по відношенню до позивача. Мусульмани-суніти є поширеною релігійною групою в Таджикистані, через ІКП не встановлено фактів, що можуть вказувати на існування загрози на її адресу за ознакою віросповідання у випадку повернення до Таджикистану, особа не належить до категорій ризику, родичі позивачки, які проживають у Таджикистані не зазнають переслідування чи дискримінації, ані під час перебування в Таджикистані, ані перебуваючи за межами країни громадянської належності, особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками, визначеними у п.1 ч. 1 ст. Закону №3671-VI, а саме в шукача захисту відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також щодо відповідності позивача критеріям, визначеним п 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, як особи яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що в ході розгляду справи із матеріалів особової справи, пояснень позивача також встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до позивача серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загальнопоширеного насильства у разі повернення до Таджикистану. Адже, до позивача не застосовувалися дії чи заходи за кваліфікаційними ознаками п.13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, та загроза застосування таких заходів не встановлена, на території Таджикистану відсутні міжнародні чи внутрішні збройні конфлікти, регіон постійного проживання забезпечений базовими і необхідними комунікаціями, позивач має стійкі соціальні зв'язки із Таджикистаном, позивач не перебуває у міжнародному розшуку. В матеріалах справи відсутні факти або обставини, які дають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності її може бути завдано серйозної шкоди, ймовірного застосування у неї тортур або інших видів нелюдського поводження.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи викладене у сукупності, суд вважає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи, або побоювання застосування нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не є достатнім чином обгрунтованими щоб створювати підстави для визнання її біженцем чи собою, яка потребує додаткового захисту. Інформаційні матеріали, на які посилається позивач, носять «загальний» характер і жодним чином не підтверджують існування можливості того, що саме позивачу буде спричинено шкоду та (або) неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також судом враховано і те, що за особовою справою ОСОБА_1 не проходили неповнолітні діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стосовно них оскаржуване рішення не приймалось. Відтак, відсутні підстави для задоволення позову в частині зобов'язання Державної міграційної служби прийняти рішення про визнання їх біженцями, або особами які потребують додаткового захисту.
Відповідач довів правомірність прийнятого ним рішення №41-25 від 08 серпня 2025 року, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині - ОСОБА_2 .
Відтак, позов є необгрунтованим та не підлягає задоволенню.
Судові витрати не розподіляються.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянка Республіки Таджикістан.
Відповідач: Державна міграційна служба України 37508470, адреса: вул.Володимирська, 9, м.Київ, 01001.
Суддя Марина ХЛІМОНЕНКОВА