Справа № 420/451/26
26 січня 2026 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Завальнюк І.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд :
визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за піднайом житлового приміщення у відповідності до Постанови КМУ від 26 червня 2013 р. № 450 з лютого 2018 року по лютий 2024 року в сумі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року;
зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за піднайом житлового приміщення у відповідності до Постанови КМУ від 26 червня 2013 р. № 450 з лютого 2018 року по лютий 2024 року в сумі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року з урахуванням виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, передбачених постановою КМУ №44 від 15 січня 2004 року «Про затвердження Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу».
Ухвалою судді від 12.01.2026 в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на звернення до суду відмовлено; позовну заяву залишено без руху через невідповідність позовних вимог КАС України із наданням десятиденного строку на усунення недоліків.
Так, згідно матеріалів адміністративного позову, ОСОБА_1 в період з 16.03.2017 року по 03.02.2024 року проходила військову службу за контрактом у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ).
Відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 03.02.2024 року була виключена зі списків особового складу військової частини, а з даним позовом позивачка звернулася до суду 03.01.2026 (позов здано на пошту).
Таким чином, позивачка звернулася до суду через 1 рік 10 місяців та 30 днів після свого звільнення з приводу невиплати їй грошової компенсації за піднайом житлового приміщення.
До адміністративного позову додано клопотання про поновлення строку на звернення до суду, в обґрунтування якого зазначено, що норма статті 233 КЗпП є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Суд дійшов висновку, що позивачка пропустила встановлений законом строк звернення до адміністративного суду без поважних причин. Спір щодо невиплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення є спором, пов'язаним із проходженням публічної (військової) служби, а отже до нього підлягає застосуванню спеціальний місячний строк звернення до суду, визначений частиною п'ятою статті 122 КАС України, а не норми статті 233 КЗпП України.
Звернення до суду відбулося майже через два роки після звільнення з військової служби, при цьому позивачкою не наведено та не підтверджено жодних об'єктивних обставин непереборного характеру, які б унеможливлювали або істотно перешкоджали своєчасному зверненню до суду. Посилання на норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України не спростовують застосування спеціального процесуального строку, встановленого КАС України для цієї категорії спорів.
Суд окремо звертає увагу на те, що відповідно до Порядку № 450 грошова компенсація за піднайом житлового приміщення має щомісячний характер та виплачується виключно за умови подання військовослужбовцем відповідного рапорту з повним пакетом документів, починаючи з дня реєстрації такого рапорту та на підставі наказу командира військової частини. Отже, право на отримання кожної щомісячної виплати виникає не автоматично, а лише за наявності встановлених законом умов та активних дій з боку військовослужбовця.
Водночас позивачка просить суд стягнути грошову компенсацію за період з лютого 2018 року по лютий 2024 року, тобто за майже шість років проходження служби, при тому що звернення до суду відбулося після спливу майже двох років з моменту звільнення з військової служби. За таких обставин позивачці було або повинно було бути відомо про факт невиплати компенсації у кожному конкретному місяці її проходження служби, а відтак про можливе порушення свого права задовго до звернення до суду.
З огляду на щомісячну періодичність виплати та спеціальний місячний строк звернення до суду, встановлений частиною п'ятою статті 122 КАС України для спорів щодо проходження публічної служби, позивачка мала реальну та достатню можливість своєчасно оскаржити бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати грошової компенсації як під час проходження служби, так і безпосередньо після звільнення. Натомість звернення з вимогами про стягнення компенсації за багаторічний період після істотного спливу встановленого законом строку свідчить про тривале неприйняття заходів для захисту свого права та підтверджує відсутність поважних причин пропуску строку звернення до суду.
У зв'язку з цим суд визнав причини пропуску строку звернення до суду неповажними та констатував відсутність підстав для його поновлення.
Таким чином, позивачці відповідно до ст. 123 КАС України необхідно звернутися до суду з обґрунтованою заявою про поновлення строку на звернення до адміністративного суду із даними позовними вимогами, навівши реальні та конкретні причини, які об'єктивно перешкоджали своєчасно звернутися до суду.
20.01.2026 до суду від позивачки надійшла заява на виконання ухвали суду, в якій остання не погоджується з ухвалою судді від 12.01.2026, зазначаючи на помилковість висновків суду.
Зокрема, позивачка вказує суду, що грошова компенсація за піднайом житла, виплата якої здійснюється за місцем проходження служби, тобто військової частини, з якою працівники перебувають (перебували) у трудових правовідносинах, має обов'язковий характер і особа має право на її отримання відповідно до державних гарантій та трудового договору. Таким чином, за указаних правового регулювання і міркувань вважаю, що спір стосовно невиплати грошової компенсації за піднайом житла у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням «законодавство про оплату праці» та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Зазначає, що аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.05.2022 у справі №480/5934/21.
Положення статті 233 Кодексу законів про працю України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначає, що аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №620/1201/23.
Позивач вважає, що спір стосовно невиплати грошової компенсації за піднайом житла у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням «законодавство про оплату праці» з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2023 року, у справі №380/15245/22, у постанові від 12.05.2022 у справі №480/5934/21, постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №620/1201/23 та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.
Розглянувши заяву позивачки, суд дійшов наступних висновків.
В першу чергу суд роз'яснює позивачці, що стаття 233 Кодексу законів про працю України встановлює диференційований підхід до визначення строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів, залежно від предмета спору та правової природи порушеного права.
Частина перша статті 233 КЗпП України закріплює загальний процесуальний строк звернення працівника до суду з вимогами, що випливають з трудових правовідносин, який становить три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначена норма підлягає застосуванню до всіх трудових спорів, окрім тих, для яких законом установлено спеціальні строки звернення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення обмеженого строку звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, у зв'язку з чим обмеження тримісячним строком у цій категорії спорів не підлягає застосуванню.
Натомість частина друга статті 233 КЗпП України містить спеціальне правове регулювання, яке поширюється виключно на окремі, чітко визначені види трудових спорів, а саме: спори про звільнення працівника та спори про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні. Для таких спорів законодавець установив скорочені та спеціальні строки звернення до суду, зокрема місячний строк у справах про звільнення та тримісячний строк у справах про остаточний розрахунок при звільненні, перебіг яких пов'язується з конкретними юридичними фактами (вручення наказу про звільнення або отримання письмового повідомлення про проведений розрахунок).
В даному випадку, ОСОБА_1 відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 03.02.2024 року була виключена зі списків особового складу військової частини, тому частина 1 статті 233 КЗпП України за будь-яких умови не поширюється на спірні правовідносини.
Натомість частина 2 статті 233 КЗпП України стосується спорів, що виникають у зв'язку зі звільненням працівника, зокрема спорів щодо належних при звільненні виплат. Саме ця норма, а не частина перша, за своєю логікою покликана регулювати правові наслідки припинення трудових (службових) відносин, що взагалі ігнорується стороною позивача, яка покликається лише на частину першу статті 233 КЗпП України, як у своїй первинній заяві про поновлення строку, так і у повторній.
Водночас суд зазначає, що частина друга статті 233 КЗпП України також не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спір не є трудовим у розумінні КЗпП України, а виник у сфері проходження публічної (військової) служби та підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства з урахуванням спеціального процесуального строку, визначеного частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Посилання позивачки на постанову Верховного Суду від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 є безпідставними, оскільки у зазначеній справі предметом спору була компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, яка безпосередньо пов'язана з реалізацією трудових прав працівника та за своєю природою належить до виплат, що випливають із трудових правовідносин, на відміну від грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, яка має спеціальний публічно-службовий характер та регулюється окремим нормативним актом.
Також безпідставними є посилання на постанову Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 480/5934/21, оскільки спір у цій справі стосувався компенсації вартості неотриманого речового майна, яка за своєю правовою природою є елементом матеріального забезпечення військовослужбовця, що виникає безпосередньо з факту проходження служби та не потребує щомісячного волевиявлення особи. Натомість грошова компенсація за піднайом житлового приміщення не є заміною обов'язкового виду забезпечення, а має компенсаційний характер відшкодування додаткових витрат, пов'язаних із реалізацією права на проживання поза межами житлового фонду, наданого державою. Її правова природа обумовлена фактичними житловими умовами конкретної особи, залежить від наявності чи відсутності службового житла, місця проходження служби, складу сім'ї та інших індивідуальних обставин, а відтак не є універсальною складовою матеріального забезпечення кожного військовослужбовця. За таких умов правові висновки Верховного Суду щодо віднесення спорів про компенсацію вартості речового майна до трудових або суміжних з ними правовідносин не можуть бути поширені на спори, пов'язані з компенсацією за піднайом житлового приміщення, оскільки остання має іншу економічну та правову природу, не є обов'язковим елементом забезпечення військовослужбовця та регулюється самостійним спеціальним нормативним актом, що виключає застосування аналогії з правовідносинами щодо речового забезпечення.
За таких обставин висновки Верховного Суду щодо належності спорів про компенсацію речового майна або відпусток до трудових спорів не підлягають застосуванню до правовідносин, пов'язаних з нарахуванням та виплатою грошової компенсації за піднайом житлового приміщення військовослужбовцю, а доводи позивачки судом відхиляються, як безпідставні та недоречні.
В даному ж випадку, суд в ухвалі від 12.01.2026 вказав, що звернення до суду відбулося майже через два роки після звільнення з військової служби, при цьому позивачкою не наведено та не підтверджено жодних об'єктивних обставин непереборного характеру, які б унеможливлювали або істотно перешкоджали своєчасному зверненню до суду. Посилання на норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України не спростовують застосування спеціального процесуального строку, встановленого КАС України для цієї категорії спорів.
Суд окремо звернув увагу на те, що відповідно до Порядку № 450 грошова компенсація за піднайом житлового приміщення має щомісячний характер та виплачується виключно за умови подання військовослужбовцем відповідного рапорту з повним пакетом документів, починаючи з дня реєстрації такого рапорту та на підставі наказу командира військової частини. Отже, право на отримання кожної щомісячної виплати виникає не автоматично, а лише за наявності встановлених законом умов та активних дій з боку військовослужбовця.
Постановою Кабінету Міністрів України № 450 від 26.06.2013 затверджений Порядок виплати грошової компенсації військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки та Державної спеціальної служби транспорту за піднайом (найом) ними жилих приміщень (як зазначено вище Порядок № 450), який визначає розмір та механізм виплати грошової компенсації за піднайом (найом) житлових приміщень (далі - грошова компенсація) військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, розвідувальних органів, Державної прикордонної служби, Держспецзв'язку, Держспецтрансслужби, Управління державної охорони, у тому числі особам офіцерського (у тому числі особам, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, курсантам вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які мають сім'ї, та зазначеним у цьому пункті особам, які відряджені до МОН, ДКА.
Особам, зазначеним у пункті 1 цього Порядку (далі - військовослужбовці), грошова компенсація виплачується щомісяця (у поточному місяці за попередній) у розмірі, який не перевищує: у м. Києві - двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; у мм. Сімферополі, Севастополі та обласних центрах - півтора розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; в інших населених пунктах - одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року. При цьому військовослужбовцям за наявності в них трьох і більше членів сім'ї зазначені розміри грошової компенсації збільшуються в 1,5 рази (пункт 2 Порядку № 450).
Пунктом 4 Порядку № 450 передбачено, що грошова компенсація виплачується починаючи з дня реєстрації поданого в установленому порядку рапорту військовослужбовця, зокрема особам офіцерського (у тому числі особам, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, - за місцем проходження військової служби згідно з наказом командира (начальника) військової частини.
Для отримання грошової компенсації військовослужбовці разом з рапортом подають такі документи: копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України військовослужбовця та членів його сім'ї;
копії документів, що засвідчують реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті) військовослужбовця та членів його сім'ї;
інформацію (витяг, інформаційну довідку) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та бюро технічної інвентаризації про нерухоме майно, яке належить військовослужбовцю та членам його сім'ї;
копії довідок про реєстрацію місця проживання (перебування), видані органом реєстрації, на військовослужбовця та кожного члена його сім'ї, який проживає разом з ним (військовослужбовці військових частин, які дислокувалися в населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, і які переміщені з місць попередньої дислокації, подають довідку про склад сім'ї, видану командиром (начальником) цієї військової частини (підрозділу);
копії свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану (про шлюб, розірвання шлюбу, про народження тощо),
інших документів, що підтверджують родинні стосунки; належним чином завірену копію довідки про забезпечення житлом з попереднього місця проходження військової служби, видану квартирно-експлуатаційним органом (службою) Міноборони, Національної гвардії, відповідним підрозділом СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецзв'язку, Держспецтрансслужби, МОН, ДКА, Управління державної охорони (крім осіб, які прибули з тимчасово окупованої території України та населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження) (пункт 5 Порядку № 450).
У постанові від 03 грудня 2020 року у справі № 820/3839/17 Верховний Суд дійшов таких висновків: «З аналізу положень Порядку № 450 вбачається, що право на отримання грошової компенсації за піднайом (найом) житла виникає у військовослужбовця за наявності таких умов: 1) незабезпечення житловим приміщенням за місцем проходження служби; 2) не отримання за рахунок держави грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення; 3) перебування на квартирному обліку; 4) якщо військова частина не орендує для них та членів їх сімей житло; 5) за умови подання відповідно рапорту військовослужбовця із документами перелік яких визначений пунктом 5 Порядку № 450» (пункт 54).
Суд зазначив, що оскільки даний позов стосується спору щодо невиплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, то цей спір з приводу проходження публічної служби, на який поширюються вимоги ч. 5 ст. 122 КАС України, а не ст. 233 КзПП України.
Водночас позивачка просить суд стягнути грошову компенсацію за період з лютого 2018 року по лютий 2024 року, тобто за майже шість років проходження служби, при тому що звернення до суду відбулося після спливу майже двох років з моменту звільнення з військової служби. За таких обставин позивачці було або повинно було бути відомо про факт невиплати компенсації у кожному конкретному місяці її проходження служби, а відтак про можливе порушення свого права задовго до звернення до суду.
Суд роз'яснює, що обмеження строку на звернення до адміністративного суду не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
З наведеного вбачається, що з огляду на норми статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України, позивач пропустив місячний строк на звернення до суду з даним позовом, який розпочав відлік з наступного дня після звільнення.
Фактично позивачка просить нівелювати взагалі інститут строку на звернення до суду з позовом, надавши перевагу в такий спосіб стороні позивача.
Таким чином, доводи позивачки щодо поважності причин пропуску нею строку на звернення до суду на увагу не заслуговують, оскільки є надуманими та жодним чином не підтверджують існування дійсних перешкод для своєчасного звернення до суду з такими вимогами.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заява №45783/05; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року в справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain» («Перез де Рада Каванілес проти Іспанії»), заява №28090/95). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна Держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року «Osman v. the United Kingdom» («Осман проти Сполученого Королівства»), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року «Kreuz v. Poland» («Круз проти Польщі»), заява №28249/95).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Так, суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
До того ж, суд вважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Частиною 1 статті 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно з ч. 2 ст. 123 КАС України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
При викладених вище обставинах, суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, адже сутність зазначеного інституту полягає в тому, що особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права була не в змозі зробити це внаслідок незалежних від неї обставин, зокрема, якщо цьому перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
На підставі викладеного та керуючись ст. 123 КАС України,
В задоволенні клопотання про поновлення ОСОБА_1 строку на звернення до суду відмовити.
Позовну заяву ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності зобов'язання вчинити певні дії - повернути позивачу.
Роз'яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена шляхом подачі протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя І.В. Завальнюк