61022, м. Харків, пр. Науки, 5
іменем України
26.01.2026 Справа №905/994/25 Господарський суд Донецької області у складі судді Огороднік Д.М. при секретарі Сомовій Л.С., розглянувши матеріали
За позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний
промислово-інвестиційний банк» (код ЄДРПОУ 00039002, вул. Малопідвальна, 8 , м. Київ, 01001)
до відповідача-1 Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської
міської Ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 40452947, вул. Хрещатик, буд.36, м. Київ, 01044)
до відповідача-2 Маріупольської міської ради Донецької області (код ЄДРПОУ
33852448, пр. Миру, 70, м. Маріуполь, Донецька обл., 87500, фактичне місцезнаходження: вул. Княгині Ольги 2, м. Дніпро)
про визнання права власності
За участю представників:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2 Бастрига Сергій Миколайович.
Предмет та підстави позовну
На розгляд Господарського суду Донецької області передано позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про визнання права власності Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (ПАТ «Промінвестбанк») код 00039002 на нерухоме майно: 12/100 багатоквартирного будинку (банк в цілому), який в цілому складається з багатоквартирного житлового будинку, прибудови та чотирьох гаражів розташоване за адресою: м. Маріуполь, Донецької області, вул. Азовстальська буд. 19/1. Згідно технічного паспорту, складеного 02.04.2008 Маріупольським бюро технічної інвентаризації, вказане майно складається з наступних приміщень: Літ. А1-1, А-10 загальною площею 344,10 кв. м., А1-п (підвал) загальною площею 324,2 кв. м., гараж Б-1 (групи приміщень №6,7,8,9) загальною площею 110,6 кв. м. Право власності виникло на підставі свідоцтва про право власності від 07.06.1996 року, виданого Маріупольським бюро технічної інвентаризації на підставі рішення Маріупольського міського виконавчого комітету від 06 жовтня 1993 року №405. Право власності зареєстровано Маріупольським міським бюро технічної інвентаризації, про що здійснено запис до Реєстрової книги №1 за реєстровим №321 від 07.06.1996 року.
Позов обґрунтований тим, що право власності позивача не визнається відповідачем-1, оскільки останнім прийнято рішенням №79789634 від 07.07.2025 про відмову в державній реєстрації права власності, незважаючи на те, що право власності на нерухоме майно позивача підтверджується свідоцтвом про право власності від 07.06.1996 року, технічним паспортом на громадський будинок (банк) №19, вулиця Азовстальська, місто Маріуполь, виданий Маріупольським бюро технічної інвентаризації від 02.04.2008 року №223. Також, позивач вважає, що не здійснення державної реєстрації нерухомого майна за позивачем в подальшому призведе до того, що відповідач-2 набуде право на майно як безхазяйне.
Заперечення учасників процесу
Відповідачем -1 поданий відзив на позовну заяву, в якому останнім підтверджено звернення позивача із заявою про державну реєстрацію нерухомого майна, яке було державним реєстратором розглянуто та прийнято рішення про відмову у державній реєстрації, оскільки позивачем не подано технічного опису усього багатоквартирного будинку, в якому у позивача частина приміщень знаходиться у власності, а результати запитів здійснених державним реєстратором не дали позитивного результату. При цьому, відповідач -1 посилається на те, що останній є неналежним відповідачем, оскільки позивачем не вказано у чому саме полягають порушення прав позивача з боку відповідача-1, з огляду на те, що останній є тільки надавачами адміністративних послуг, не маючи майнової зацікавленості щодо прав на об'єкт нерухомого майна.
Відповідачем-2 поданий відзив на позовну заяву, в якому останнім зазначено про те, що Маріупольська міська рада не ставить під сумнів наявність права власника позивача на нерухоме майно. Окрім цього, позов також не містить жодної вимоги до відповідача-2. За таких обставин, відповідач -2 просить суд прийняти рішення на власний розсуд.
Хід розгляду справи та процесуальні дії суду
Ухвалою суду від 24.09.2025 залишено без руху позовну заяву Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про визнання права власності.
Ухвалою суду від 01.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі №905/994/25; справу №905/994/25 постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 25.11.2025 продовжено строк підготовчого засідання.
Ухвалою суду від 17.12.2025 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду, судове засідання призначено на 19.01.2026.
В судовому засіданні 19.01.2026 судом за участі усіх учасників справи оголошено перехід на стадію ухвалення судового рішення та повідомлено сторони, що рішення буде оголошено 26.01.2026.
В судове засідання 26.01.2026 з'явився представник відповідача-2, інші сторони явку своїх представників не забезпечили про час та місце оголошення рішення були повідомлені належним чином.
Розглянувши матеріали справи, керуючись принципом верховенства права, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд
Фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин та перевірка їх доказами
Відповідно до статуту Публічного акціонерного товариства “Акціонерний промислово-інвестиційний банк» в редакції 2020 року, Банк створений рішенням установчих зборів засновників 28.04.1992 року із найменуванням “Українській акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». На підставі рішення загальних зборів акціонерів від 21.05.2009, найменування банку змінено на Публічне акціонерне товариство “Акціонерний промислово-інвестиційний банк».
Рішенням Національного банку України від 25.02.2022 відкликано банківську ліцензію та вирішено ліквідувати Публічне акціонерне товариство “Акціонерний промислово-інвестиційний банк».
На підставі рішення Виконавчої дирекції Фонду Гарантування вкладів фізичних осіб від 25.02.2022 №130 розпочато процедуру ліквідації у Публічному акціонерному товаристві “Акціонерний промислово-інвестиційний банк» строком на 3 роки.
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду Гарантування вкладів фізичних осіб від 18.11.2024 №1162 продовжено строк строк управління майном Публічного акціонерного товариства “Акціонерний промислово-інвестиційний банк» на строк дії воєнного стану та на 6 місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану та продовжені повноваження ліквідатора.
Згідно з витягом зі звіту про оцінку активів Публічного акціонерного товариства “Акціонерний промислово-інвестиційний банк», нерухоме майно - будівля, що розташована в місті Маріуполь по вулиці Азовстальській, 19/1 включена до активів банку, ринкова вартість становить 2366558,00 грн.
Банк вважає себе власником нерухомого майна, що розташоване в місті Маріуполь по вулиці Азовстальській, 19/1.
Так, Маріупольським бюро технічної інвентаризації 07.06.1996 року видано свідоцтво про право власності, яке засвідчує, що 12/100 багатоквартирного будинку банк в цілому, який розташований в місті Маріуполь по вулиці Азовстальській, 19/1 дійсно належить “Українському акціонерному комерційному промислово-інвестиційному банку» на праві колективної власності. В цілому складається з багатоквартирного жилого будинку, пристройки та чотирьох гаражів. Свідоцтво видано на підставі рішення Маріупольської міської ради від 06.10.1993 №405.
Позивачем також до матеріалів справи наданий технічний паспорт на громадський будинок (банк) №19, вулиця Азовстальська, місто Маріуполь, виданий Маріупольським бюро технічної інвентаризації від 02.04.2008 року №223 разом з планом, поэтажным планом підвалу та гаражів, а також експлікацією.
04.12.2015 між Публічним акціонерним товариством “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Маріупольською міською Радою укладений договір оренди земельних ділянок по вулиці Азовстальська 19/1 у м. Маріуполі: з кадастровим номером 1412300000:01:005:0024 площею 0,0188 га та земельної ділянки з кадастровим номером 1412300000:01:005:0023 площею 0, 1238 га, строк оренди - 10 років з правом пролонгації. Між сторонами підписаний акт приймання - передачі земельної ділянки в оренду. Речове право користування земельними ділянками на підставі договору оренди зареєстровано у Державному Реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідними доказами.
Як зазначає позивач для здійснення державної реєстрації права власності на зазначене нерухоме майно, він звернувся із відповідною заявою до державного реєстратора. В матеріалах справи міститься опис документів, що подано до ЦНАП, з якого вбачається, що подано було заяву; технічний паспорт від 02.04.2008, свідоцтво на право власності від 07.06.1996.
19.05.2025 Державним реєстратором Департаменту прийнято рішення №78978241 про зупинення розгляду заяви до: - Надання відомостей про технічну характеристику багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва; - Направлено запит для отримання відомостей про зареєстровані речові права до 1 січня 2013 року.
07.07.2025 державним реєстратором прав на нерухоме майно Микитенко Оленою Віталіївною, Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради, розглянувши заяву від 13.05.2025 за реєстраційним номером 66888718 прийнято рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою у зв'язку з ненаданням відомостей про технічні характеристикибагатоквартирногобудинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
Вказане рішення банком не оскаржено та воно є чинним.
Також, банк в подальшому звернувся ще раз із заявою про проведення реєстраційних дій.
Так, 19.09.2025 банк звернувся до іншого державного реєстратора Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради про державну реєстрацію на будівлю за адресою: по вулиці Азовстальська 19/1 у м. Маріуполі.
25.09.2025 державним реєстратором прав на нерухоме майно Набок Віталієм Миколайовичем, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради залишено без руху заяву банку у зв'язку з направленням запиту до ККП “МБТІ - Маріупольська нерухомість».
08.01.2025 розглянувши заяву за реєстраційним номером 82784521 прийнято рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою у зв'язку з ненаданням відомостей про технічні характеристики багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
Вказане рішення банком не оскаржено та воно є чинним.
За таких обставин, позивач вважає, що Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради не визнає право власності позивача на зазначене нерухоме майно, що стало підставою для захисту позивачем свої прав в суді. Судом відмічається, що зміст позовної заяви та вимоги не містить жодних вимог та обґрунтування таких вимог до відповідача -2. В процесі судового розгляду справи, представник позивача пояснила, що відповідач-2 є особою, яка в подальшому у разі не визнання за позивачем права власності, буде мати право на отримання спірного майна у власність територіальної громади як безхазяйне майно, тому така особа повинна бути відповідачем у справі.
Оцінка аргументів учасників справи та мотиви рішення суду
Відповідно до частин першої та другої статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» тут і далі, якщо не вказано інше, - у редакції, чинній на момент ухвалення рішення від 07.07.2025).
Як встановлено судом вище, Публічне акціонерне товариство “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відповідно до постанови Правління Національного банку України знаходиться в процедурі ліквідації, в процесі якої здійснюється продаж майна банку та задовольняються вимоги кредиторів.
Саме у зв'язку з такими обставинами, банком було виявлено відсутність державної реєстрації речового права на 12/100 багатоквартирного будинку, який розташований в місті Маріуполь по вулиці Азовстальській, 19/1, право колективної власності на яке посвідчене свідоцтвом про право власності від 07.06.1996, що було видано на підставі рішення Маріупольської міської ради від 06.10.1993 №405.
Таким чином банком прийнято рішення про звернення із заявою про здійснення державної реєстрації речового права на нерухоме майно, що й було зроблено, а саме 13.05.2025, до заяви додані: технічний паспорт від 02.04.2008; свідоцтво на право власності від 07.06.1996. Ці ж документи додані позивачем і до цього позову та додатково ще й договір оренди земельної ділянки від 04.12.2015.
Проте, як встановлено судом вище, 07.07.2025 державним реєстратором прав на нерухоме майно Микитенко Оленою Віталіївною Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради, розглянувши заяву від 13.05.2025 за реєстраційним номером 66888718 прийнято рішення №79789634 про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою у зв'язку з ненаданням відомостей про технічні характеристики багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
Вказане рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Микитенко Оленою Віталіївною Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради не оскаржено позивачем а ні в адміністративному порядку а ні в судового порядку.
Разом з цим таке рішення розцінено позивачем як не визнання органом державної реєстрації речових прав на нерухоме майно права власності банку на 12/100 багатоквартирного будинку, який розташований в місті Маріуполь по вулиці Азовстальській, 19/1 і тому позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на це майно. Також, особою, яка не визнає право власності позивача на вказаний об'єкт позивачем визначено ще й Маріупольську міську раду, як суб»єкта що набуває право власності на безхазяйне майно. Окрім цього, позивач подав повторну заяву про здійснення державної реєстрації речового права на вказане нерухоме майно, результатом розгляду якої було аналогічне рішення про відмову у здійсненні державної реєстрації.
Дослідивши зміст позовних вимог, підстави позову, вислухавши пояснення позивача, судом встановлено, що даний спір стосується майновий прав позивача і має приватномайновий характер та враховуючи суб'єктний склад сторін спору, спір підлягає вирішенню за правилами господарської юрисдикції. З огляду на місцезнаходження нерухомого майна та знову ж враховуючи суб'єктний склад сторін спору, спір підлягає вирішенню Господарським судом Донецької області.
Саме з точки зору приватномайнового характеру цього спору, суд здійснює його розгляд. Тому судом не досліджуються законність, обґрунтованість, правомірність тощо рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Микитенко Оленою Віталіївною Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради від 13.05.2025, а також рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Набок Віталієм Миколайовичем Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради від 08.01.2026, оскільки це не є підставою позову.
Предметом спору є визнання права власності на нерухоме майно, відповідачами є особи, які не визнають, на думку позивача, його права власності на це майно, а позивачем є власник нерухомого майна.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 Цивільного кодексу України.
У статті 392 Цивільного кодексу України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 Цивільного кодексу України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.
Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (Постанова ВП ВС від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц).
За принципом диспозитивності визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у господарському судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі.
Водночас установлення належності відповідачів є обов'язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог.
Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов'язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2).
Належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі № 304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).
Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Схожий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.
Виникнення спірних правовідносин у цій справі зумовлено неможливістю здійснити державну реєстрацію речового права позивача у відповідному реєстрі у зв'язку з відмовою вчинити таку дію уповноваженою особою - державним реєстратором, що відображене в рішенні від 07.07.2025 №79789634. При цьому позивач не посилається на втрату правовстановлюючих документів, а сам вказує у позовній заяві про те, що правовстановлюючі документи наявні у нього.
Судом встановлено, що рішення про відмову у здійсненні реєстраційних дій від 07.07.2025 №79789634 прийняте державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради за результатами розгляду заяви позивача.
Відповідно до статті 10 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав;2) нотаріус; 3) державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону.
Повноваження державного реєстратора складаються з наступного, зокрема: державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями: 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, залишення заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень без руху, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Державний реєстратор має свою печатку, крім нотаріуса, який має печатку, визначену Законом України "Про нотаріат". Зразок та опис печатки державного реєстратора встановлює Міністерство юстиції України.
Згідно з статтею 11 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.
Тобто до кола повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства та наявності підстав для проведення державної реєстрації, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно. Крім того, саме зазначені положення Закону встановлюють межі дослідження наведених юридичних фактів. Цими межами і є подані документи та права, які з них виникають.
Отже, Державні реєстратори є уповноважені державою особи, які перевіряють документи та вносять записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
З огляду на викладене, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не є особою, яка оспорює чи не визнає право власності позивача, а також який якимось чином претендує на об'єкт нерухомості позивача. Він є одним із суб'єктів, який здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації права та відповідно державний реєстратор прав на нерухоме майно Микитенко Олена Віталіївна перебувала у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав. Він не має жодного майнового інтересу до об'єкта власності позивача. Про те, що відповідач-1 є неналежним відповідачем він зазначив у своєму відзиві на позов пославшись на те, що позивач не обґрунтував у чому полягають порушення прав позивача з боку відповідача-1. Позивачем не наведено вказаних обґрунтувань і під час розгляду справи судом.
Доводи позивача про те, що відповідач-1 є особою, яка не визнає право власності не нерухомий спірний об'єкт банку не знайшли жодного матеріального чи процесуального підтвердження. Посилання позивача на судову практику та висновки Великої Палати Верховного суду у справі №909/337/19 судом відхиляються, оскільки обставини справи зовсім різні.
Суд приймає до уваги висновки Великої Палати Верховного суду у справі №916/1608/18, на які посилається позивач щодо того, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Разом з цим, судом встановлено, що відповідач не є особою, яка не визнає, заперечує або оспорює право власності позивача на спірний об'єкт нерухомості.
За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).
За таких обставин, відповідач-1 є неналежним відповідачем, тому суд відмовляє у задоволенні позову щодо нього.
Щодо відповідача -2, то суд вивчивши ретельно зміст позовної заяви не знайшов жодного абзацу, речення, згадки тощо щодо підстав позову до відповідача-2. У своєму відзиві на позовну заяву відповідач -2 вказує про те, що Маріупольська міська рада Донецької області не ставить під сумнів права власника (позивача) на нерухоме майно, не вбачається наявність факту відмови, невизнання або оспорювання, за відсутності оригіналу правовстановлюючого документу. Вказані обставини підтверджені і в процесі судового розгляду справи.
В процесі судового розгляду справи, представник позивача, як вже зазначалось судом вище, пояснила, що відповідач -2 залучений до участі у справі як представник територіальної громади, оскільки у разі не визнання за позивачем права власності на спірний об'єкт, Маріупольська територіальна громада набуде на це майно право як на безхазяйне майно на підставі ст. 335 Цивільного кодексу України.
Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обставин щодо вжиття відповідачем -2 заходів спрямованих на вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна як безхазяйного або здійснення публікації в засобах масової інформації оголошення про безхазяйне майно, яке є предметом спору.
За таких обставин, станом на теперішній час спір між позивачем та відповідачем-2 щодо права власності на спірне нерухоме майно в контексті інституту безхазяйного майна, відсутній. Інших підстав позову до відповідача-2, позивачем не заявлено та відповідно і судом не розглядались.
Разом з цим, позивач звернувся з даним позовом до суду, оскільки однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно і позивач вбачає тільки єдиний спосіб захисту своїх речових прав на спірне майно, отримання рішення суду, на підставі якого буде проведено державну реєстрацію права на нерухоме майно.
Суд зазначає, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами третьою та п'ятою статті 376 Цивільного кодексу України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Досліджуючи письмові пояснення позивача та посилання на судову практику та висновки Великої Палати Верховного суду у справі №916/1608/18, судом вбачається, що предметом судового розгляду були вимоги, зокрема і про визнання права власності на нерухоме майно (павільйон).
Верховний суд розглядаючи спір у цій частині, зазначив про те, що якщо право на об'єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об'єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об'єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами, то позивач не може захистити своє право шляхом подання віндикаційного позову (п. 80,81 Постанови).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме така ситуація склалася у справі №916/1608/18. Позивач має документи, що підтверджують його право власності на павільйон, але з цих документів важко зробити однозначний висновок щодо того, чи був павільйон об'єктом нерухомості на момент його придбання і чи є існуючий павільйон тим самим майном, який був придбаний позивачем. При цьому державний реєстратор не є судом і не вправі вирішувати таке питання самостійно, фактично вирішуючи спір між позивачем і власником земельної ділянки, на якій розміщене спірне майно.
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 84-88 звертає увагу, що правомірне розміщення на земельній ділянці одного власника об'єкта рухомого майна (зокрема, малої архітектурної форми) іншого власника, наприклад, на умовах оренди, не обмежує прав власника після того, як строк користування землею власника рухомого майна закінчиться (зокрема, після закінчення строку договору оренди). Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.
Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.
Судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до частин першої, другої статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Тому суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спірний павільйон знаходиться на земельній ділянці, яка належить до земель комунальної власності, тобто належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком. Звідси, належним відповідачем за позовом про визнання права власності на спірний павільйон є Одеська міська рада.
Таким чином, Великою Палатою у вказаних відносинах, а саме щодо визнання права власності на нерухоме майно (павільйон), яке ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об'єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об'єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами, то відповідно відповідачем у такому спорі є власник землі, на якій розміщений об'єкт нерухомості.
Обставини справи №916/1608/18 та цієї справи не є подібними, оскільки у першій предмет спору був об'єкт у вигляді павільйону, окремо розташований на земельній ділянці, що належала територіальній громаді, а в цій справи предмет спору є об'єкт у вигляді 12/100 багатоквартирного будинку.
Судом відмічається, що позивачем у цій справі не подається позов у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів, позивач наполягає на тому, що у нього є повний пакет правовстановлюючих документів достатніх для реєстрації і про те, що реєстрація права власності може бути проведена без використання відомостей Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва під час воєнного стану для речових прав, зареєстрованих до 01.01.2013, що передбачено в листі Мін'юсту від 18.07.2023 №94000.
Судом також враховано, що згідно відзиву відповідача-1, інформація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема відомостей про технічні характеристики об'єкта нерухомого майна розташованого за адресою: вул. Азовстальська, 19/1, м. Маріуполь, відсутня.
Окрім цього, судом відзначається те, що виходячи зі змісту Свідоцтва на право власності від 07.06.1996 року, спірний об'єкт нерухомості знаходиться у багатоквартирному будинку і між позивачем та відповідачем-2 у 2015 році укладений договір оренди на дві земельні ділянки: 0,1238 га для будівництва та обслуговування будівель кредитно-фінансових установ для діяльності комерційного банку (експлуатація будинку відділення банку) та 0,0188 га для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг. Право Оренди зареєстровано 27.01.2016, Строк оренди 10 років.
Дослідивши зміст договору оренди, судом встановлено, що Маріупольська міська рада, як орендодавець передала в оренду позивачу земельні ділянки № 1- кадастровий номер 1412300000:01:005:0023 та земельну ділянку №1412300000:01:005:0024, на вказаній земельній ділянці знаходиться (буде знаходитись) об'єкт нерухомого майна: багатоквартирний житловий будинок, прибудови та гаражі строком на 10 років.
Отже, Маріупольська міська рада може бути належним відповідачем у цій справі як власник землі, оскільки відповідно до ст.120 Земельного кодексу України та ст.377 Цивільного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Таким чином визнання права власності на об'єкт нерухомості надає власнику право отримати земельну ділянку під таким об'єктом у власність та користування.
В матеріалах справи відсутні докази щодо реєстрації земельної ділянки під спірним багатоквартирним будинком за ОСББ чи іншою особою, якій може бути передане земельна ділянка для обслуговування багатоквартирного будинку та прибудинкової території. З Державного Реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що земельні ділянки № 1- 1412300000:01:005:0023 №2-1412300000:01:005:0024 зареєстровані на праві власності за Маріупольською міською радою 26.01.2016.
Разом з цим, суд звертає увагу на те, що свідоцтвом на право власності від 07.06.1996 року посвідчено право колективної власності банку на 12/100 багатоквартирного будинку і тому власники інших приміщень теж можуть бути особами, інтереси яких за умови визнання за позивачем права власності не нерухомий об'єкт саме на підставі Технічного паспорту від 02.04.2008 року разом з гаражами, підвалами тощо, можуть бути порушені.
Судом відмічається те, що зі змісту Свідоцтва на право власності від 07.04.1996 не вбачається опис об'єкта права власності, зазначено тільки про те, що це багатоквартирний будинок, пристройки та чотири гаражі за адресою вул. Азовстальська, 19/1, м. Маріуполь. Свідоцтво видано на підставі рішення Маріупольської міської ради від 06.10.1993 року №405. Самого рішення позивачем до матеріалів справи не надано. Тому з наданих документів не можливо встановити які приміщення надані були позивачу у власність: перший поверх, другий поверх, підвал, гаражі, пристройки та у якому розмірі. Наданий позивачем Технічний паспорт від 02.04.2008 року не дає суду підстав для впевненості в тому, що він був складений у точній відповідності до документів, на підставі яких видано свідоцтво про право власності. З наданих позивачем документів, суд не може встановити розмір частки позивача у спірному об'єкті, так як жодних документ не містить інформацію про загальний розмір багатоквартирного будинку, який можна було б взяти за 100% і від нього визначити 12/100.
З огляду на викладене, з досліджуваних документів вбачається, що позивач не може зареєструвати своє право на об'єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на конкретний розмір об'єкту нерухомості та підтвердити його технічні характеристики, оскільки відсутня інформація щодо загальної площі багатоквартирного будинку для того, щоб від неї визначити частину, що належить позивачу та відсутній опис об'єкту у свідоцтві на праві власності. Позивач вважає, що його частина становить 796,90 кв.м. в редакції Технічного паспорту від 02.04.2008 (приміщення Літ. А1-1, А-10 загальною площею 344,10 кв. м., А1-п (підвал) загальною площею 324,2 кв. м., гараж Б-1 (групи приміщень №6,7,8,9) загальною площею 110,6 кв. м.). Проте, в Технічному паспорті також не зазначена загальна площа будинку, що заважає суду перевірити правильність розрахунків БТІ та дійти висновку про відсутність порушень прав інших власників багатоквартирного будинку.
Знаючи про такі прогалини у своїх документах, позивач не заявив жодного клопотання про витребування інформації від уповноважених органів. Не заявляючи підставою позову обставини пов'язані з тим, що відповідач-2 є власник земельної ділянки, на якому розміщений багатоквартирний будинок, позивач таким чином обмежив відповідача-2 у наданні обґрунтування його позиції щодо позову.
Отже, позивач не надав беззаперечних належних та допустимих у повній мірі доказів на підтвердження права власності на майно, що складається з приміщень зазначених у технічному паспорті, оскільки технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а зі Свідоцтва на право власності не можливо встановити, на які приміщення та у якому розмірі (кв.м.) банком набуте право власності, відомо тільки про 12/100 від багатоквартирного будинку. Визнання права власності судом таким чином може призвести до невизначеності розміру власності інших власників та до порушення прав інших власників.
Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню господарського судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти в її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117, 118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), у підпунктах 8.42-8.45 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18).
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 14 Господарського процесуального кодексу України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 13 ГПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31).
Судом встановлено, що позивач подаючи позов до визначених ним відповідачів з підстав заявлених у позовній заяві, бажав отримати судове рішення про встановлення права власності, при умові того, що відповідачі його не заперечують, не оспорюють та за умови невизначеності в правоустановлючих документах. Разом з цим, позивач не вказав підстави позову як відсутність усього пакету документів, їх втрату, що призвело до розгляду спору саме з тих підстав, які були визначені позивачем. По суті позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа, оскільки свідоцтво на право власності немає відомостей про опис та технічну характеристику майна та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення, що не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами третьою та п'ятою статті 376 Цивільного кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду недноразово звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи [див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (підпункт 31.4)].
З огляду на вищевикладене, позовні вимоги щодо відповідача -2 також не підлягають задоволенню з підстав заявлених позивачем у позову та у зв'язку з встановленими вище обставинами.
Відповідно до ст. 129 Конституції України та ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно з ст.ст. 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Судові витрати
Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 129, 236- 238,240 Господарського процесуального кодексу України, суд
В И Р I Ш И В:
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядки та строки передбачені ст. 240, 241 Господарського процесуального кодексу України.
Апеляційна скарга може бути подано учасниками справи у порядку та строки передбаченими ст.256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини повного тексту рішення. Повний текст рішення складений та підписаний 26.01.2026.
Суддя Д.М. Огороднік