Справа № 752/19140/25
Провадження №: 2/752/1439/26
Іменем України
26.01.2026 м. Київ
Голосіївський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Кирильчук І.А.
при секретарі судового засідання - Сінчук І.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін у залі судового засідання в приміщенні Голосіївського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання не чинити перешкоди у встановленні паркану,
У серпні 2025 року через систему «Електронний суд» представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Бойко Сергій Олександрович звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з цивільним позовом, у якому просить усунути перешкоди у праві користування та розпорядження належної позивачу земельної ділянки площею 0,02 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:79:175:0043, та зобов'язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити перешкоди у встановленні паркану на земельній ділянці площею 0,02 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:79:175:0043 між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)); стягнути з відповідачів моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн та судові витрати по справі.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою 03 червня 1997 року зареєстрованого в реєстрі під № 6-1692.
Крім того, на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 грудня 2008 року позивачу належить інша 1/2 частина вказаного будинку та 1/2 частина земельної ділянки. Ще 1/2 частина земельної ділянки належить позивачу на підставі державного акту на право власності на землю, виданого 25 січня 2001 року та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 79-2-01062.
За свідоцтвом про право власності від 05 березня 2014 року індексний номер 18599986 позивач набула право власності на частину земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,02 га. кадастровий номер 8000000000:79:175:0043з цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва.
Житловий будинок знаходиться на земельній ділянці загальною площею 0,0908 за кадастровим номером 79175019.
Позивач вказує, що суміжним власником земельної ділянки з належною їй земельною ділянкою відповідно до літер з «Б» до «В» та від «В» до «Г» згідно з планом зовнішніх меж є відповідач ОСОБА_2 .
На вказаній частині спільної межі відповідач встановила паркан з порушенням визначених зовнішніх меж, чим фактично відрізала від належної позивачу земельної ділянки її частину вздовж літер «Б» та «В». Паркан відповідач встановила впритул до належної позивачу надвірної споруди, а саме сарай літ. «Б», до якої вона не має доступу для її обслуговування, як це передбачено межею, яка встановлена державними актами, хоча між парканом та будівлею передбачений прохід.
У зв'язку з цим, у 2015 році позивач звернулась до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у встановленні та знесення частини паркану.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Суд ухвалив: усунути перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести паркан встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , зобов'язати відповідача не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Суд ухвалив: усунути перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), власником якої є ОСОБА_1 , в межах, встановлених у Висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 19 грудня 2017 року №45/15-16-17 та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Однак, оскільки рішення суду не було виконано, позивач неодноразово зверталась до виконавчої служби з вимогою виконати рішення суду. Лише у 2024 році було виконане рішення суду та знесено паркан встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), власником якої є ОСОБА_1 , в межах, встановлених у Висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 19 грудня 2017 року №45/15-16-17.
Вказує, що після виконання рішення суду щодо знесення паркану чоловік позивача - ОСОБА_4 24 жовтня 2024 року розпочав роботи по встановленню паркану, однак чоловік власниці земельної ділянки АДРЕСА_2 - ОСОБА_3 знову почав чинити перешкоди в цьому, а саме не давав встановлювати паркан.
З цього приводу позивач неодноразово зверталась із повідомленнями на номер 102 стосовно протиправних дій ОСОБА_3 , однак у ході перевірок не встановлено ознак кримінального правопорушення, вбачаються цивільно-правові відносини, прийнято рішення про припинення подальшого розгляду звернень.
Враховуючи викладене, позивач вимушена звернутись до суду за захистом свого порушеного права.
Окрім того, позивач зазначає, що їй відповідачами завдана моральна шкода, яку оцінила у розмірі 50 000,00 грн.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18 серпня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику сторін), учасникам процесу роз'яснено право подати заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань відповідно до положень чинного ЦПК України.
15 вересня 2025 року від відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечують.
Відзив мотивують тим, що у позовній заяві відсутні чіткі відомості про те, які саме дії відповідачів порушили право позивача та які докази підтверджують факт створення перешкод, а вимоги позивача ґрунтуються на припущеннях, тому в задоволенні позовних вимог суд має відмовити.
22 вересня 2025 року за через систему «Електронний суд» представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Бойко Сергій Олександрович направив відповідь на відзив, у якій не погоджується із запереченнями відповідачів та зазначає, що між сторонами існує тривалий конфлікт щодо суміжних земельних ділянок, причиною цього є протиправні дії відповідачів. Цивільна справа №752/11926/15-ц розглядалася судами більше 7 років. І лише у 2024 року було виконано рішення суду та знесено паркан, встановлений між належними сторонам земельними ділянками.
Стосовно тверджень відповідачів, що матеріали справи з Голосіївського УП ГУ НП у м. Києві вказують на відсутній склад кримінального чи адміністративного правопорушення, а тому не може слугувати засобом доказування в цих правовідносинах, то даним твердженням відповідачів намагаються ввести суд в оману. Зазначає, що за результатами розгляду звернень позивача, працівниками поліції повідомлялось, що спірні питання з приводу земельної ділянки має вирішуватись в суді в порядку цивільно-правових відносин.
Окрім того, позивач вважає, що розмір моральної шкоди, спричиненої їй протиправними діями відповідачів в розмірі 50 000,00 грн є справедливим та співмірним тим моральним стражданням, які вона пережила в результаті агресивних дій відповідачів.
Інших заяв та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, керуючись частиною другою статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані позивачем докази, суд дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 05 березня 2014 року належить земельна ділянка площею 0,02 га з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Суміжним власником земельної ділянки з належною позивачу земельною ділянкою відповідно до літер з «Б» до «В» та від «В» до «Г» згідно з планом зовнішніх меж є відповідач ОСОБА_2 .
У 2015 році позивач звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у встановленні та знесення частини паркану, розташованого відповідачем на частині спільної межі.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Суд ухвалив: усунути перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести паркан встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , зобов'язати відповідача не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Суд ухвалив: усунути перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), власником якої є ОСОБА_1 , в межах, встановлених у Висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 19 грудня 2017 року №45/15-16-17 та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказує, що її чоловік - ОСОБА_4 24 жовтня 2024 року вирішив розпочати роботи по встановленню паркану, щоб огородити земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,02 га кадастровий номер 8000000000:79:175:0043, однак чоловік власниці земельної ділянки по АДРЕСА_2 ОСОБА_2 - ОСОБА_3 чинить перешкоди у встановленні паркану.
З цього приводу ОСОБА_1 та її чоловік - ОСОБА_4 неодноразово зверталась до Голосіївського УП ГУНП в м. Києві з заявами щодо конфлікту з ОСОБА_3 з приводу встановлення паркану, про що свідчать матеіали заяв за вх №52876 від 24 жовтня 2024 року, №.Б-35878 від 09 листопада 2024 року, №55037 від 20 листопада 2024 року та №61437 від 24 грудня 2024 року.
При вирішенні спору, суд виходить з наступного.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, зокрема у статті 82 цього Кодексу.
Суд також звертає увагу, що відповідно до вимог частини другої статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а також, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом і передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша - друга статті 321 ЦК України).
У ЗК України закріплено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України (частина перша статті 153 ЗК України).
Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до частини другої статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування.
Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів, додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку (частина п'ята статті 158 ЗК України).
Так, згідно зі статтею 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.
Статтею 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.
Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України передбачено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
За змістом статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Разом із цим, частиною другою статті 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
За змістом статті 152 ЗУ України, забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом: відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).
Забезпечуючи усім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Рівність умов захисту прав власності на землю випливає з норм статей 21,55 Конституції України та статті 152 ЗК України.
Стаття 321 ЦК України проголошує непорушність права власності, яка передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Наведені вище документи свідчать про те, що у ОСОБА_1 належним чином оформлено право власності на земельну ділянку та дані про цю ділянку внесені до Державного земельного кадастру.
Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
За загальними правилами добросусідства, закріпленими законом у статтях 103-109 ЗК України, додержання правил добросусідства є обов'язком для власників та землекористувачів земельних ділянок, які мають обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдасться щонайменше незручностей.
Згідно з пунктом 9 частини першої, частини другої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» огорожі є різновидом малих архітектурних форм та є елементом благоустрою. Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об'єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил.
Відповідно до пунктів 1-3 частини другої статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» громадяни у сфері благоустрою населених пунктів зобов'язані утримувати в належному стані об'єкти благоустрою (їх частини), що перебувають у їх власності або користуванні, а також визначену правилами благоустрою території населеного пункту прилеглу до цих об'єктів територію; дотримуватися правил благоустрою території населених пунктів; не порушувати права і законні інтереси інших суб'єктів благоустрою населених пунктів.
Затвердження правил благоустрою територій населених пунктів відповідно до статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» належить до повноважень сільських, селищних і міських рад та їх виконавчих органів у сфері благоустрою населених пунктів. Розроблення таких правил та їх затвердження здійснюється відповідно до норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про благоустрій населених пунктів».
Статтею 106 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.
Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно з вимогами статей 12,81 ЦПК України обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв'язку із їх недоведеністю.
В зв'язку з вищевикладеним позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилалася під час звернення до суду із даним позовом.
А саме, того, що між належною їй земельною ділянкою та земельною ділянкою, якою користується ОСОБА_2 та ОСОБА_3 встановлені тверді межі та по одній з меж нею встановлюється паркан, а відповідачі здійснюють дії, що призводять до порушення винесених в натурі меж.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо ( пункт 1 частини першої статті 103 ЦПК України).
В супереч вимог статей 12,81 ЦПК України акту винесення меж земельної ділянки в натурі позивач не надала, клопотання про призначення у справі судової технічної експертизи не заявила.
Надана до суду технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою АДРЕСА_1 від 2013 року, виготовлена КП «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі» на замовлення позивача ОСОБА_1 не є належним доказом на підтвердження встановлених твердих межових знаків, а є підставою для встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками.
Крім цього, позивачем не надано суду доказів звернення до органу місцевого самоврядування щодо вирішення земельного спору у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, додержання громадянами правил добросусідства та рішення органу місцевого самоврядування щодо вирішення даного спору.
Надані позивачкою на підтвердження своїх вимог докази звернення її та чоловіка ОСОБА_4 до Голосіївського УП ГУНП в м. Києві з заявами щодо конфлікту з ОСОБА_3 з приводу встановлення паркану, не є беззаперечним доказом того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні земельною ділянкою відповідно до встановлених у землевпорядній документації меж, а також щодо вчинення останнім протиправних дій, а саме перешкоджання у встановленні паркану.
Таким чином, проаналізувавши докази, долучені до позову, суд вважає, що позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України.
Отже, даючи оцінку дослідженим доказам та встановленим у судовому засіданні обставинам справи, суд прийшов до переконання, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами, що відповідачами порушено її право власності на земельну ділянку, чиняться їй перешкоди.
Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача моральної шкоди, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Статтею 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно з пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Враховуючи вищевикладене, та, зокрема те, що в даній цивільній справі позовна вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, то суд, вважає позовну вимогу про стягнення шкоди необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення.
Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 749/106/17 (провадження № 6-1489цс17) та постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 643/11742/16-ц (провадження № 61-26879св18).
Як передбачено частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.
Відповідно до статті 12 конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З метою безумовного дотримання цього конституційного принципу статті 12, 13 ЦПК України також гарантують те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Міжнародні стандарти у сфері судочинства приділяють значну увагу питанням дотримання принципу змагальності судового процесу.
Так, у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю. Зв'язок принципів змагальності та рівності акцентовано також у деяких рішеннях Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Салов проти України» (заява №65518/01, п. 87) Суд зробив висновок, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу («Руїс-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateosv. Spain), заява №12952/87, п. 63).
У справі «Лазаренко та інші проти України» (№70329/12, п. 37) Суд нагадує, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, невід'ємними частинами права на суд необхідно розглядати, зокрема, такі вимоги, як змагальність процесу (Екбатані проти Швеції (Ekbataniv. Sweden), заява №10563/83, п. 24-33) та право на ефективну участь (T. проти Сполученого Королівства (T. v. theUnitedKingdom), заява №24724/94, п. 83-89).
Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття «право на справедливий суд», що гарантоване Конвенцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» (заява №4241/03, п. 50), в аспекті змагальності, наголошується на тому, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору оцінку фактів, яку їм було надано в межах національного провадження, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд; стаття 6 Конвенції, в той же час, не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або способів їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами. Аналогічна позиція також міститься у рішенні в справі «Олюджіч проти Хорватії» (OlujicvCroatia), №22330/05, п. 77).
Так, позивачем та її представником, належними та допустимими доказами не підтверджено наявність порушеного права та не спростовані доводи відповідачів, щодо відсутності їхніх противправних дій, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.
Інші доводи позивача, які наведені у позові в межах наданих позивачем та відповідачами доказів, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Порядок розподілу судових витрат між сторонами визначений статтею 141 ЦПК України, у відповідності до частин першої, другої якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до статті 141 ЦПК України в зв'язку з відмовою в позові, понесені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статями 1, 2, 4, 12, 76, 78, 81, 95, 141, 263, 354, 355 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання не чинити перешкоди у встановленні паркану, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП, адреса: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП, адреса: АДРЕСА_4 .
Повне рішення суду виготовлено 26 січня 2026 року.
Суддя І.А. Кирильчук