23 січня 2026 р. Справа № 440/4336/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2025, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/4336/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України)
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 , апелянт) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_3 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_3 ), в якій просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 12.11.2024, винесене інспектором прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) майстер-сержант ОСОБА_2 ;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати дозвіл на перетинання державного кордону громадянину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, яка має одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжує одного із таких батьків для виїзду за межі України.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2025 по справі № 440/4336/25 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, невідповідності висновків, викладених у рішенні обставинам справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач наполягав на протиправності оскаржуваного рішення відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України від 12.11.2024, з огляду на його невмотивованість, відсутність опису фактичних підстав його прийняття, не зазначення документів, які мав надати подати позивач і не надав на паспортний контроль для реалізації права на виїзд за кордон, що, на переконання апелянта, свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення.
Стверджує, що при спробі перетину державного кордону України позивачем було надано всі необхідні документи, передбачені законодавством України, які підтверджують його право на перетин державного кордону у статусі особи, що супроводжує свою матір, яка є особою з інвалідністю I групи, передбачене п. 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України затвердженими постановою КМУ №57 від 27.01.1995 року, в тому числі документи, які підтверджують факт спільного проживання позивача зі своєю матір'ю - довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, посвідчення про приписку до призовної дільниці, де зазначено, що ОСОБА_1 взято на облік в ІНФОРМАЦІЯ_4 10.01.2018.
Зазначив, що попередній (орієнтовний) розрахунок витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції становить 8000,00 грн, докази понесення яких апелянт надасть протягом 5 днів з моменту ухвалення судового рішення по суті, в порядку, передбаченому ч. 7 ст. 139 КАС України.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заперечуючи проти доводів апелянта, відповідач вказує, що надані позивачем на паспортний контроль документи не надають йому права на перетин державного кордону України згідно пункту 2-1 ПКМУ № 57 від 27.01.1995 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону України громадянами України». Зазначив, що акт встановлення факту здійснення догляду одним із своїх батьків складається на підставі звернення особи з інвалідністю 1 чи 2 групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у м. Києві та м. Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю 1 чи 2 групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю 1 чи 2 групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду, який надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням. Відповідач зауважує, що ОСОБА_1 під час проходження паспортного контролю на вихід з України в міжнародному пункті пропуску для пішохідного сполучення «Малі Селменці» 12 листопада 2024 року було роз'яснено вимоги нормативно-правових документів, а також, що посадові особи ДПСУ здійснюють прикордонний контроль та пропуск в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів та майна.
Крім того, відповідач просив врахувати, що рішення про відмову у перетинанні державного кордону має одноразовий характер, тобто при повторній спробі перетину державного кордону України у разі наявності документів, які дають право на перетин Державного кордону України, позивача буде оформлено на перетин державного кордону в загальному порядку без скасування попередніх рішень про відмову в перетинанні державного кордону.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 23.01.2026 задоволено клопотання представника позивача. Поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк на звернення до суду з позовом по справі № 440/4336/25.
Відповідно до положень ч.1 ст. 308 , п.3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 12.11.2024 позивач разом зі своєю матір'ю ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю I групи, як її супроводжуючий для виїзду за межі України, намагався перетнути державний кордон у міжнародному пункті пропуску для пішохідного сполучення “Малі Селменці».
При перевірці документів інспектором прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) майстер-сержантом ОСОБА_2 позивачу було відмовлено у виїзді з України про що складено відповідне рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 12.11.2024. В графі “причини» вказано “відсутні підстави для перетину ДКУ». Також зазначено: на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закону «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадянину України ОСОБА_4 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону згідно статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «Правила перетинання державного кордону громадянами України» затвердженими постановою КМУ №57 від 27.01.1995, так як вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності рішення прийнятого уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України про відмову позивачу в перетині державного кордону України від 12.11.2024, оскільки надані ОСОБА_1 на паспортний контроль документи не надають йому права на перетин державного кордону України згідно пункту 2-1 ПКМУ № 57 від 27.01.1995 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону України громадянами України».
Суд зазначив, що рішення про відмову у перетинанні державного кордону має одноразовий характер, тобто при повторній спробі перетину державного кордону України у разі наявності документів, які дають право на перетин Державного кордону України, позивача буде оформлено на перетин державного кордону в загальному порядку без скасування попередніх рішень про відмову в перетинанні державного кордону.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів виходить з такого.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тобто судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною 2 статті 2 КАС України критеріями, і якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначення випадків тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» № 3857-XII від 21.01.1994.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Однак, наведені підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України функціонують за відсутності особливих правових режимів.
Так, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, строк дії якого в подальшому продовжувався та діє до сьогоднішнього дня.
Згідно з п. 2 Указу № 64/2022 постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу № 64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Таким чином, вказаний правовий режим в силу Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII.
Відповідно до ст. Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану як встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан; забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби тощо.
Отже, в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення визначено Законом України «Про правовий режим воєнного стану». Такі обмеження прав у свою чергу характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану.
Зазначене цілком узгоджується з приписами ст. 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25.05.2022 на 90 діб згідно з Указом Президента № 342/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначається Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII.
У відповідності до вимог ст. 12 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (а редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), для проходження базової військової служби направляються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі (жіночої статі - добровільно), яким до дня відправлення на базову військову службу виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку. Зазначені громадяни України можуть один раз обрати рік проходження базової військової служби до досягнення ними 24-річного віку.
Згідно з пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі - Закон № 1710) прикордонний контроль державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 6 Закону № 1710 пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.
Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (частина 4 статті 6 Закону № 1710).
Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Відповідно до абз. 3, 4 п. 2-1 Правил № 57 (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право:
особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
Отже, положеннями п. 2-1 Правил № 57 передбачено, у тому числі, що перетин державного кордону може здійснюватися особою з інвалідністю I чи II групи - у супроводі одного або обох батьків, на утриманні яких перебуває така особа з інвалідністю, дружини /чоловіка, повнолітніх сина/ доньки, їх дружини/ чоловіка (за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки та інвалідність).
У свою чергу, згідно пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.
Пунктом 2 Правил перетинання державного кордону визначено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У разі коли громадянин, який постійно проживає в Україні, втратив зазначені документи (далі - паспортні документи) за межами України або якщо строк дії таких документів закінчився під час перебування громадянина за межами України, або встановлено, що вони є недійсними з інших причин, документом, що дає право на в'їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається дипломатичним представництвом або консульською установою України за кордоном.
У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
З аналізу наведених норм слідує, що особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, мають право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Однак, згідно з пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону таке право не поширюється на осіб, визначених в абзацах 2 - 8 частини 3 статті 23 Закону України №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Разом з цим, як зазначено вище, відповідно до пункту 2-1 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право, зокрема: особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначених в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, може здійснюватися самостійно без осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на підставі довідки про перебування таких осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 22 цих Правил, на консульському обліку, документів (їх нотаріально засвідчених копій), що дають право на виїзд, які передбачені відповідно в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 22 цих Правил, та документів, зазначених у пункті 2 цих Правил.
Громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Таким чином, з аналізу наведених норм слідує, що особи, які мають одного зі своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи мають право на перетин кордону у супроводі і одного із таких батьків за наявності: паспорта громадянина України для виїзду за кордон, документів, що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання або акт встановлення факту здійснення догляду за одним зі своїх батьків, або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд.
Так, колегією суддів встановлено, що 12 листопада 2024 року близько 11 год. 20 хв. в пункт пропуску для пішохідного сполучення «Малі Селменці», на вихід в пішому порядку з України прибув громадянин України ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який здійснював супровід громадянки України ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (своєї матері).
З наданих відповідачем до матеріалів справи документів (зокрема, на виконання ухвали Другого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025) колегією суддів встановлено, що під час проходження прикордонного контролю на паспортний контроль ОСОБА_1 надав наступні документи:
паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_4 , виданий 13.12.2019 року на ім'я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ;
свідоцтво про народження серії НОМЕР_5 , видане 23.08.2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Дзержинського міського управління юстиції Донецької області;
пенсійне посвідчення серії НОМЕР_6 (вид пенсії: по інвалідності, І група, підгрупа Б, загальне захворювання), видане 27.06.2024 року на ім'я ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ;
довідку про реєстрацію місця проживання особи ОСОБА_1 за №1488 від 09.08.2021 року;
посвідчення про приписку до призовної діяльності виданий 02.02.2018 року м. Торецьк, Донецької області, військовий комісар ІНФОРМАЦІЯ_7 (старого зразку).
Колегія суддів зазначає, що згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» відмова громадянину України у перетинанні державного кордону при виїзді з України допускається лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи із зазначенням причин відмови.
Наведене кореспондується з критеріями правомірності рішень суб'єкта владних повноважень, визначеними частиною другою статті 2 КАС України, зокрема вимогами щодо обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності.
Разом з тим, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 12.11.2024, у графі «причини» відповідачем зазначено загальну формулу: «відсутні підстави для перетину ДКУ», а також наведено загальні посилання на нормативні акти і вказано, що позивач «не зміг надати… необхідні документи, які дають право на виїзд з України».
При цьому у вказаному рішенні не конкретизовано, яких саме документів (із числа передбачених пунктом 2-1 Правил №57 та/або інших підтверджуючих документів) не було надано позивачем під час проходження паспортного контролю, не наведено опису фактичних обставин, які стали підставою для такого висновку, а також не зазначено, які саме вимоги до оформлення/змісту поданих документів, на думку відповідача, не були дотримані.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення за своїм змістом не відповідає вимогам до індивідуального акта, оскільки не містить достатнього та зрозумілого мотивування, яке б дозволяло особі встановити фактичні та правові підстави обмеження її права на виїзд за межі України, а також ефективно реалізувати право на оскарження такого рішення. Формальне посилання на «ненадання необхідних документів» без їх конкретизації позбавляє рішення ознак обґрунтованості та не відповідає стандартам належного адміністративного акту, що суперечить вимогам частини першої статті 14 Закону №1710-VI та частини другої статті 2 КАС України.
Крім того, колегія суддів враховує, що матеріалами справи підтверджується подання позивачем під час прикордонного контролю документів, які посвідчують особу, родинні зв'язки та інвалідність матері, а також документів щодо місця проживання (реєстрації), однак відповідач, приймаючи рішення про відмову, не відобразив у ньому оцінки поданих документів та не зазначив, чому саме наданий пакет документів є недостатнім для підтвердження підстав, передбачених пунктом 2-1 Правил №57.
Колегія суддів вважає неприйнятними доводи відповідача про те, що позивач не мав права на перетин державного кордону у зв'язку з ненаданням акта встановлення факту здійснення догляду та невиконанням вимог пункту 2-1 Правил №57, оскільки такі твердження фактично наведені відповідачем вперше у відзиві на апеляційну скаргу і не були відображені в самому оскаржуваному рішенні від 12.11.2024.
З огляду на викладене, враховуючи відсутність у спірному рішенні належного обгрунтування та конкретизації фактичних підстав відмови у перетинанні державного кордону України, колегія суддів дійшла висновку, що рішення від 12.11.2024, прийняте уповноваженою службовою особою НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_3 ), є протиправним та підлягає скасуванню, що зумовлює задоволення позовних вимог в цій частині.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетинання державного кордону України колегія суддів зазначає, що відповідно до положень Закону України «Про прикордонний контроль» та Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995, повноваження щодо здійснення прикордонного контролю, перевірки документів та прийняття рішення про надання дозволу на перетин державного кордону належать виключно уповноваженим службовим особам Державної прикордонної служби України та реалізуються безпосередньо під час проходження особою прикордонного контролю. Надання дозволу на перетин державного кордону є результатом оцінки фактичних обставин та документів, поданих на момент звернення, і не може бути замінене судовим рішенням наперед.
Також, варто зазначити, що рішення про відмову у перетинанні державного кордону має одноразовий характер, а відтак не позбавляє позивача права повторно звернутися для перетину державного кордону у разі надання належних і достатніх документів, передбачених пунктом 2-1 Правил №57.
У зв'язку з чим, зобов'язання відповідача судом надати дозвіл на перетин державного кордону фактично означало б втручання суду у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень та підміну функцій прикордонного контролю, що суперечить засадам розподілу повноважень та положенням частини другої статті 2 КАС України.
З огляду на викладене, а також беручи до уваги, що суд не наділений повноваженнями попередньо встановлювати наявність або відсутність підстав для пропуску особи через державний кордон поза межами процедури прикордонного контролю, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетинання державного кордону України не підлягають задоволенню.
Підсумовуючи вище викладене, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом визнання протиправними та скасування рішення про відмову громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в перетинанні державного кордону України від 12.11.2024.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, унаслідок чого неповно з'ясував обставини, що мали значення для правильного вирішення справи. Зокрема, судом першої інстанції не досліджено обставини щодо правомірності прийняття відповідачем рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 12.11.2024, не надано оцінки змісту та мотивуванню такого рішення, а також не встановлено, яких саме документів, на думку відповідача, не було надано позивачем під час проходження прикордонного контролю. У зв'язку з цим суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність оскаржуваного рішення та безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог у відповідній частині.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення.
Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч. 2 ст. 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З огляду на викладене, враховуючи, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. 242, 243, 250, 272, 287, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2025 року по справі № 440/4336/25 скасувати.
Ухвалити постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в перетинанні державного кордону України від 12.11.2024 року.
В іншій частині відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк