Рішення від 22.01.2026 по справі 826/3854/15

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2026 року Справа №826/3854/15

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І. І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства внутрішніх справ України,

Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві,

Управління Державної автомобільної інспекції Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві

третя особа Київська міська організація Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України

про визнання протиправним та скасування наказів про звільнення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся із позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач-1, МАВС України), Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - відповідач - 2, ГУМВС у м. Києві), Управління Державної автомобільної інспекції Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві (далі - відповідач-3, УДАІ УМВС в м. Києві), третя особа Київська міська організація Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України (далі - третя особа, Профспілка), у якому просив суд:

1. Визнати протиправними та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 року № 48 о/с «По особовому складу» та наказ Головного управління МВС України в місті Києва від 30.01.2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

2. Зобов?язати Головне управління МВС України в місті Києві винести наказ про звільнення капітана міліції ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за віком, на підставі підпункту «а» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, з 30.01.2015 року.

3. Зобов?язати Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС в місті Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, розрахованої з вислуги - 19 років 11 місяців 28 днів.

10.03.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва залишив позовну заяву без руху для усунення недоліків.

24.03.2015, позивачем усунуто недоліки на виконання ухвали від 10.03.2015.

25.03.2015, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі.

В матеріалах справи містяться заперечення ГУ МВС від 14.05.2015.

03.06.2015, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва зупинено провадження у справі № 826/3854/15 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 липня 2015 року у справі №826/3854/15, та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.

03.06.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва виніс ухвалу про звернення до Верховного Суду України стосовно вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання на предмет конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» положенням Конституції України, а саме:

- пункту 10 частини другої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Відповідно до Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа надіслана до Київського окружного адміністративного суду за належністю.

28.09.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 28.09.2023 справа розподілена судді Войтович І.І.

09.10.2023, ухвалою Київського окружного адміністративного суду прийнято до провадження дану адміністративну справу у стані зупиненого провадження, з визначенням розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

04.09.2025, ухвалою Київського окружного адміністративного суду задоволено частково заяви представника позивача Рейніш Л.В., поновлено провадження в адміністративній справі та зазначено про розгляд справи продовжити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

03.11.2025 до суду надійшли пояснення по суті справи від відповідача МВС України.

Представником позивача Рейніш Л.В. 03.10.2024 подано через підсистему «Електронний суд» уточнену позовну заяву, датовану 15.09.2024, в якій просить суд:

1. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича від 16.01.2015 року № 48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_2 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району, з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VІІ та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Начальника Головного управління МВС України в місті Києві Терещука О.Д. від 30.01.2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу», в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_2 (М-168380), старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Шевченківського району, підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VІІ та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

3. Поновити на посаді капітана міліції ОСОБА_2 (М 168380), старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Шевченківського району, підпорядкованого Головному управлінню.

4. Стягнути з ГУ МВС в місті Києві на користь ОСОБА_2 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з врахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з затримкою термінів її виплати.

5. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення капітана міліції ОСОБА_2 (М-168380), старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Шевченківського району, підпорядкованого Головному управлінню та в частині стягнення з ГУ МВС в місті Києві грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.

6. Стягнути моральну шкоду у розмірі добутку розміру 72 мінімальних заробітних плат на час прийняття рішення та коефіцієнта 1,6875 з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_2 .

05.11.2025, ухвалою суду прийнято до розгляду заяву представника позивача Рейніш Л.В. про уточнення позовних вимог у справі за №826/3854/15, датовану 15.09.2024, встановлено також сторонам строк щодо подання до суду викладених правових позицій з урахуванням уточнених позовних вимог представником позивача.

06.11.2025 відповідачем ГУ МВС у м. Києві подано до суду відзив.

06.11.2025 представником позивача подано до суду додаткові пояснення у справі.

24.11.2025, ухвалою суду витребувано від відповідача Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві належним чином завірені додаткові докази:

- довідку про розмір заробітної плати (грошове забезпечення) ОСОБА_1 за два останні місяці (повні) перед його звільненням (розрахунок заробітної плати за кожен місяць окремо) відповідно та без урахування сум передбачених п.4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р.

- довідку про середньоденну заробітну плату, з урахуванням вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р.

04.12.2025 відповідачем МВС України подано до суду відзив.

07.01.2026 представником позивача подано до суду додаткові пояснення та докази.

Інших клопотань, заяв, додаткових пояснень у справі до суду не надійшло.

Позивач позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 03 березня 1997 року був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, на якій перебував до 30 січня 2015 року.

Позивач являється членом Професійної спілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України та перебуває на профспілковому обліку в Київській міській організації профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України.

Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 16 січня 2015 року №48 о/с та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30 січня 2015 року № 59 о/с позивач був звільнений з органів внутрішніх в запас Збройних Сил України за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Зазначені оспорювані накази вважає протиправними, наявність обставин безпідставного звільнення з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року № 114.

Позивач зазначає, що його звільнено було за формальними ознаками, в силу зайняття посади у певний період. При цьому, його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або противоправному порушені прав та свобод людини не встановлено, а тому, на думку позивача, застосування індивідуальної відповідальності до нього не є можливим.

Позивач вказує, що проводилось службове розслідування у зв'язку із наявністю кримінальних проваджень за № 42014100000000228 від 11.04.2014 та №42014100000000451 від 15.05.2014 щодо нібито внесення працівниками ВДАІ Шевченківського РУ ГУМВС України в місті Києві до протоколів про адміністративні правопорушення, складених відносно громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за порушення ПДР, завідомо неправдивих відомостей. Позивач не погоджується із зазначеними у спірних наказах підставами звільнення, оскільки вина у вчинені вчинків, що нібито дискредитують звання рядового і начальницького складу не встановлена та жодними доказами не доведено. Застосування відповідачами у наказах п. 66 Положення № 114 є незаконним, підстава звільнення є упередженою.

Позивач також зазначає, що Міністерство внутрішніх справ не наділений повноваженнями на звільнення його зі служби враховуючи наказ МВС від 30.06.2011 №378, Перелік №2 Додатку до наказу.

Покликаючись на положення Колективної угоди від 28.11.2013 укладеної між ГУ МВС в місті Києві та Київською міською організацією профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України і об'єднаною профспілковою організацією ГУ МВС України в місті Києві, наполягає, що ГУ МВС України в місті Києві без рішення Профспілки про ненадання чи надання згоди на звільнення не мало право виносити спірний наказ.

Відповідно, позивач вказує на порушенні відповідачами процедури звільнення, положень ст.ст. 19 та 61 Конституції України, що свідчить про протиправність спірних наказів.

У випадку незаконного звільнення працівника з роботи вказує, що порушене право позивача повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було звільнено.

Поряд з цим, за вказаних вище обставин, позивач також звертав увагу, що оскаржуваними наказами, якими його було звільнено йому було завдано моральну шкоду, яка цілком обґрунтована та підлягає стягненню у вигляді 72 розміру мінімальних заробітних плат. Розмір компенсації зазначає як добуток коефіцієнту 1,6875 та 72 МЗП (72*МЗП*0,75*1,5*1). Позивач наводить свої розрахунки fv = 0,75 при наявності непрямого наміру відповідача, fs=0 при абсолютній невинності потерпілого, з коефіцієнтом індивідуальних розрахунків потерпілого с-1,5, що є дискрецією суду в його застосованості. Зазначає про такі негативні наслідки як тривалий час не поновлення позивача на службі, а саме упродовж 110 місяців, неможливості досягнення кар'єрного зросту, труднощі з пошуком нового місця роботи, фінансова обмеженість через відсутність постійного заробітку, «зламане життя».

Покликаючись серед іншого на постанови Верховного Суду від 04.11.2021 у справі № 826/6301/15, від 25.01.2022 у справі № 826/17708/14, на пункт 10 Порядку № 100, який втратив чинність з 12.12.2020, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин до 11.12.2020, вказує на застосуванні підвищених тарифних ставок і посадових окладів. Зазначає, що згідно Додатку 13 до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. №1294 розмір посадового окладу складав 650 грн. Враховуючи п.1, п.8 Постанови КМУ від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських національної поліції», Додаток 5 до постанови, посадовий оклад старшого інспектора у м. Києві складає 2800 грн, тобто - посадовий оклад позивача збільшився в 4,31 рази (2800/650). Відповідно у періоді з 17.01.2015 (наступний день після звільнення) до 06.11.2015 (день, що передує дню підвищення посадового окладу відповідно до Постанови КМУ від 11.11.2015 №988) розмір заробітку наводить 269 482,01 грн, з 07.11.2015 (день підвищення посадового окладу) по 11.12.2020 (останній день чинності п.10 Порядку № 100) розмір заробітку наводить 1 119 029,22 грн., з 12.12.2020 (день втрати чинності п.10 Постанови №100) по 17.11.2025) розмір заробітку склав 1 651 723,06грн. Наполягає на обґрунтованості застосування коефіцієнту 6,57 зростання мінімальної заробітної плати грудень 2014 та жовтень 2025 років, оскільки рівень мінімальної заробітної плати втраченої позивачем за час розгляду даної справи значно підвищився.

Позивач зазначає, що при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за календарні дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати №100. Згідно довідки УДАЇ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві № 53 від 05.02.2015 року середньоденна заробітна плата позивача у 2014 році для обрахунку середньоденної заробітної плати за період вимушеного прогулу складає 8510,34 грн / 61 к.д. = 139,51 грн. Враховуючи п.10 Порядку 100, позивач вважає що грошове забезпечення з 07 листопада 2015 року повинно розраховуватися з коефіцієнтом 4. Тобто, середньоденний заробіток позивача складає 558,04 грн (139,51 грн * 4). Надані до справи довідки №127, №128 у ГУ МВС України в м. Києві вважає сумнівними, оскільки мають розбіжність в розмірі заробітної плати позивача у грудні 2014 року. Вважає також, що заниження доходу позивача за листопад-грудень 2014 року за довідкою №128 є навмисним, із метою зменшення загальної суми грошового забезпечення за весь період вимушеного прогулу. Невірно застосована індексація та різняться розміри посадових окладів.

Зазначено також про застосування ст.34 Закону України «Про заробітну плату», Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», положення Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою КМУ від 21.02.2001 р. № 159, без розрахунку та зазначає про стягнення грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу з врахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з затримкою термінів її виплати.

Відповідач-1 МВС України вказує, що наказом МВС України від 16.01.2015 № 48 о/с відповідно до вимог п. 10 ч.2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно із п.п. 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ ОСОБА_1 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Шевченківського району, підпорядкованого Головному управлінню, було звільнено із органів внутрішніх справ за скоєння вчинків що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

При цьому, відповідач МВС України звертає увагу, що службове розслідування відносно ОСОБА_1 . Міністерством внутрішніх справ України не проводилось, оскільки останнього було звільнено з органів внутрішніх справ не за вчинення дисциплінарного поступку, а за вчинення вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу відповідно до п. 66 Положення про проходження служби та п. 10 ч.2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади».

МВС України також звертав увагу, що процедура звільнення позивача відбулася із дотриманням вимог чинного на момент звільнення позивача законодавства. Також зазначав, що Законом України «Про очищення влади» не передбачається встановлення будь - яких виключень або преференцій для посадових осіб, зазначених в частині першій статті 3 цього Закону, що давали б їм змогу звільнитися від застосування люстраційної процедури або її відтермінування, внаслідок чого їх звільнення повинно були відбутися у строки встановлені законодавцем незалежно від будь-яких обставин.

МВС додає, що позивачем не додано до позовної заяви жодних доказів наявності завданої йому МВС моральної шкоди відповідно до вимог ст. ст. 72-77 КАС України та серед іншого враховуючи роз'яснення у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами і доповненнями), висновки Верховного Суду у справах №464/3789/17, №520/4577/19, а тому стягнення заявленої моральної шкоди, є необґрунтованим. Застосовану представником позивача методику розрахунку моральної шкоди О.М. Ерделевського, остання була виключена з Реєстру методик проведення судових експертиз згідно з рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України. Додає, що відповідно до Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України №1774-VIII, після набрання чинності цим законом з 01.01.2017, мінімальна заробітна плата як розрахункова величина не застосовується. Методика 18.01.2019 внесена в Реєстр судових методик за №14.1.75 та схвалена Науково методологічною радою з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України, рекомендована до впровадження рішенням Вченої ради Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М.С.Бокаріуса (протокол №1 від 11.01.2019). Так, відповідно до Методики «висновок психологічного дослідження за цією Методикою має орієнтовний (ймовірний) характер». Моральна шкода виникає унаслідок впливу не протиправного діяння, а психотравмуючої ситуації для потерпілого / позивача. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази щодо завдання моральної шкоди позивачу, а позивачем не доведено в чому вона полягає, не доведено причинного зв'язку між неправомірними діями відповідачів та настанням будь-яких негативних наслідків для позивача, відсутні підстави для задоволення заявленої моральної шкоди.

Відповідач-2 ГУ МВС в місті Києві зазначає, що оскаржувані накази МВС України та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 16 січня 2015 року № 48 о/с, від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу», відповідно, в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VI «Про очищення влади» відповідають вимогам законодавства.

З системного аналізу положень пункту 10 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» № 1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально правового) акта. Тому, застосовані державою люстраційні заходи, які знайшли своє відображення в спеціальному Законі, не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Зазначає, що встановлені дії ОСОБА_1 мають ознаки дискредитації, було втрачено довіру громадян до правоохоронних органів. Враховуючи норми Закону № 1682-VII, було вказано про звільнення працівників ОВС України, які не звільнилися за власним бажанням. Тобто, даним Законом № 1682-VII було надано право вибору, в тому числі і працівникам УДАІ ГУМВС України визначитися з підставою для звільнення зі служби в ОВС: за власним бажанням або за цим Законом.

Вважає також, що оспорювані накази, прийняті в порядку встановленому Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про очищення влади», тому безпідставними є твердження позивача про обов'язковість проведення перевірки, за результатами якої складається відповідний висновок, в силу приписів Закону.

Наказ від 16 січня 2015 року № 48 о/с було направлено для реалізації ГУМВС України в місті Києві, про що було винесено наказ від 30.01.2015 №59 о/с та, що відповідно свідчить про відсутність у відповідача ознак, якими наділений суб'єкт владних повноважень. Рішення, дії посадових осіб ГУМВС України в місті Києві не впливають на ухвалене МВС України рішення та не мають правових наслідків для позивача.

Крім того, звертає увагу суду на необґрунтованість правової позиції щодо необхідності отримання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Така позиція викладена без урахування вимог статті 43 КЗпП України, яка не розповсюджує свою дію на працівників органів внутрішніх справ, про що прямо вказано у ній законодавцем та довільним трактуванням приписів колективної угоди.

Правові позиції відповідача Управління Державної автомобільної інспекції Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві та третьої особи Київської міської організації Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України, судом не отримані.

Застосовуючи положення ч. 6 ст. 162, ст. 165, ст. 261, ч. 8 ст. 262 КАС України, суд вважає можливим розглянути справу у письмовому провадженні на підставі наявних у суду правових позиції, поданих доказів.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви, пояснення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 з 03 березня 1997 року був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України на підставі Наказу № 8 о/с від 03.03.1997 року.

Зокрема, у період з 30.04.2013 року по 01.04.2014 року ОСОБА_1 обіймав посаду інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод та дізнання відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району ГУ МВС України в місті Києві, та з 01.04.2014 року по 30.01.2015 року обіймав посаду старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві.

07.07.2014 року начальник ГУ МВС України в м. Києві полковником Ю.Л.Мороз затверджено Висновок щодо службового розслідування за фактом відкриття Прокуратурою міста Києва кримінального провадження № 42014100000000451, яким припинено службове розслідування відносно працівників УДАІ ГУМВС України в місті Києві, в тому числі і ОСОБА_1 .

Наказом МВС України від 16 січня 2015 року № 48 о/с «По особовому складу», відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу капітана міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району.

На підставі наказу МВС України від 16 січня 2015 року № 48 о/с «По особовому складу», ГУ МВС в м. Києві винесено наказ від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу», яким капітана міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-УІІ та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, 30 січня 2015 року.

Позивач не погоджуючись із підставами свого звільнення звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір суд зазначає наступне.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зокрема, в силу ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказана норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Щодо позовних вимог про визнання протиправними та скасування наказів МВС України від 16 січня 2015 року №48 о/с та ГУ МВС України м. Києві від 30 січня 2015 року №59 о/с у відповідній частині про звільнення за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).

Зі змісту частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII вбачається, що протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено, зокрема, посади начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту (пункт 6 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII).

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) визначені статтею 3 Закону № 1682-VII, за пунктом 10 частини другої якої установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII.

Частиною 1 статті 5 Закону №1682-VII передбачено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

За частини 14 статті 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

У пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII зазначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч. 3 ст. 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Таким чином, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, та процедура звільнення за нормами п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, може бути застосована у відношенні до позивача за умови відповідності його таким критеріям:

- обіймав посаду працівника правоохоронного органу у період з 21.11.2013 по 22.02.2014;

- складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».

Суд зазначає, що посада позивача підпадає під визначені посади за статтею 2 Закону № 1682-VII, та обов'язковою умовою застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є факт перебування працівника на посаді у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення його у випадку, якщо він складав та/або своєю дією сприяв складенню, зокрема, протоколів про адміністративне правопорушення стосовно осіб, звільнених від адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».

Спірні правовідносини виникли у зв'язку із звільненням позивача з займаної посади старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району на підставі наказу МВС України від 16.01.2015 року № 48 о/с відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» № 1682 - VII та підпункту «а» пункту 62 та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнити з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, та наказу ГУ МВС в м. Києві від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу», із зазначенням підстав звільнення згідно наказу МВС від 16.01.2015 року № 48 о/с.

Як судом встановлено, ОСОБА_1 у період з 30.04.2013 року по 01.04.2014 року обіймав посаду інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод та дізнання відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району ГУ МВС України в місті Києві, та з 01.04.2014 року по 30.01.2015 року обіймав посаду старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві.

За даною справою вбачаються обставини складення 17.01.2014 ОСОБА_1 протоколу про адміністративне правопорушення, відповідальність за які передбачена ст. 122-2 КУпАП, відносно гр. ОСОБА_3 .

Прокуратурою міста Києва відкрито кримінальне провадження №42014100000000451 відносно працівників УДАІ ГУ МВС України в місті Києві за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.

ГУ УМВС України проведено службового розслідування за фактом відкриття прокуратурою зазначеного кримінального провадження №42014100000000451.

У висновку службового розслідування вирішено припинити вказане службове розслідування та згідно п. 6 ст. 21 Закону України «Про міліцію» щодо заходів дисциплінарного впливу визначитись після прийняття остаточного рішення у кримінальному провадженні органами прокуратури та суду.

Висновок затверджено 07.07.2014.

Відповідачами не надано суду доказів щодо наслідків розгляду судом кримінального провадження №42014100000000451.

Суд зазначає, що відповідач, на якого покладено обов'язок доказування в адміністративному процесі, не надав суду жодних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до позивача в якості підстави для звільнення пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», зокрема, матеріали справи не містять доказів на підтвердження складення позивачем чи сприяння складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до частини чотирнадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» звільнення проводиться за наслідками висновку проведеної перевірки.

При цьому, єдиним виключенням є пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», який установлює, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині першій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону. Особи за зазначеними критеріями звільняються без проведення перевірки.

Таким чином, звільнення на підставі положень Закону України «Про очищення влади» передбачає обов'язкову процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки, крім випадків, визначених пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», відповідно до якого особи, які підпадають під зазначені критерії, звільняються без проведення перевірки.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що звільнення позивача на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» є незаконним.

Також, однією з підстав звільнення ОСОБА_1 в оскаржуваних наказах зазначено пункт 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, а саме: за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, з приводу чого суд зазначає наступне.

Пункт 66 Положення №114 визначає, що особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому, звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення.

За пп. «а» пункту 62 Положення №114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.

Суд зазначає, що відповідачами не надано доказів, які б підтверджували скоєння позивачем вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Враховуючи вищезазначене, суд вказує, що проведення перевірки насамперед має за меті, визначену у статті 1 Закону України «Про очищення влади», а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду відповідно до статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Суд встановив, що підставою для застосування до позивача пункту 66 Положення стало вчинення позивачем діяння, передбаченого пунктом 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади». Проте, у зв'язку з відсутністю перевірки, проведеної відповідно до Закону України «Про очищення влади», неможливо вважати факт вчинення такого діяння встановленим в порядку, передбаченому законом.

Проте, Закон України «Про очищення влади» передбачає процедуру звільнення без проведення перевірки щодо осіб тільки за частиною першою статті 3 цього Закону.

Таким чином, суд дійшов висновку про протиправність звільнення позивача на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки відповідачем не було дотримано процедуру звільнення з органів внутрішніх справ, а саме: не було проведено перевірки.

Вказана правова позиція також викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №820/1573/15 та від 17.07.2020 у справі №809/934/15.

Суд вважає необхідним зазначити також наступне.

Згідно з положеннями статті 1, статті 3, частини другої статті 6, частин першої та другої статті 8 Конституції України Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основ Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 43 Конституції України зокрема передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Як зазначив Конституційний Суд України у абзаці третьому підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини рішення від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення), право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Як зазначено вище, відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

За загальний визначенням під поняттям «принцип» (від лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Виходячи з наведеного, вбачається, що частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

При цьому, відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Згідно із Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу №1 та Протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи №1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку.

У пунктах 62, 63 Проміжного висновку щодо Закону України «Про очищення влади» (Закон «Про люстрацію») від 16 грудня 2014 року №788/2014 (СDL-АD (2014)044) Венеціанська комісія зазначила, що відповідно до Керівних принципів, люстрація має бути спрямована тільки проти осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді нанесли шкоду іншим, і вони знали або повинні були знати про це. Крім того, особи, які були молодшими за 18 років під час відповідних дій, добровільно відмовилися від членства, зайнятості або представництва у відповідній організації до переходу до демократичного режиму, або які діяли з примусу, повинні бути звільнені від люстрації.

Та, відповідно, як зазначено в статті 1.2 Закону «Про люстрацію» «люстрація має бути заснована на принципі індивідуальної (не колективної) відповідальності».

З наведеного вбачається, що люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній посаді в органах державної влади, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Отже, люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Під час розгляду даної справи відповідачами не надано доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у даному випадку, відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади».

Зазначене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року, справа №817/3431/14, адміністративне провадження №К/9901/1400/18, де суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв'язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Як встановлено вище, в оскаржуваних наказах до позивача застосовано положення Закону України «Про очищення влади» та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ щодо звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Проте, у разі наявності підстав для звільнення, передбачених Законом України «Про очищення влади», підлягає застосуванню саме цей спеціальний Закон, але при цьому повинна бути дотримана процедура звільнення, передбачена Законом.

У разі, якщо діяння підпадає під дію пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, то відповідачу необхідно було застосовувати саме цю норму при звільненні позивача. У той же час, в залежності від підстави звільнення для особи настають різні юридичні наслідки. Законодавство не передбачає одночасне застосування до особи наслідків звільнення за різними підставами.

Отже, враховуючи недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, суд приходить до висновку, що звільнення позивача наказом МВС України від 16 січня 2015 року №48 о/с є протиправним.

Як наслідок, є протиправним і підлягає скасуванню наказ ГУ МВС України м. Києві від 30 січня 2015 року №59 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 , прийнятий за відсутності законних підстав.

У висновку суду, спірні накази МВС України від 16 січня 2015 року №48 о/с та ГУ МВС України м. Києві від 30 січня 2015 року №59 о/с у відповідній частині не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, прийняті непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягають скасуванню судом як протиправні.

Аналогічна правова позиція суду за даною справою узгоджується також з висновками Шостого апеляційного адміністративного суду викладеними постанові від 13.07.2022 у справі № 826/3852/15, у постанові від 16.06.2025 у справі №826/2572/15.

Надаючи оцінку твердженню представника позивача про необхідність погодження звільнення позивача з Профспілкою атестованих працівників органів внутрішніх справ України, суд враховує зміст статті 43 КЗпП України, яка визначає, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, працівником органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. За даною справою звільнення відбулось із працівником органів внутрішніх справ, у зв'язку із чим таке звільнення у розумінні статті 43 КЗпП України не потребує попередньої згоди первинної профспілкової організації.

Щодо посилання позивачем на наказ МВС від 30.06.2011 №378 «Про затвердження номенклатури посад щодо призначення, переміщення, звільнення осіб рядового і начальницького складу та працівників органів внутрішніх справ», (чинний до 26.04.2019, далі Наказ №378), за підпунктом 1.2 пункту 1 Наказу №378 було затверджено перелік №2 посад керівного складу МВС України, на які працівники призначаються і з яких звільняються наказами Міністра внутрішніх справ України, суд зазначає, що наказами МВС України звільняються особи, які займають відповідні керівні посади в міністерстві внутрішніх справ.

За даною справою позивач займав посаду старшого інспектора відділу ДАІ, підпорядкованого ГУ УМВС у м. Києві. Відповідно, посада позивача не є керівною.

В свою чергу, суд зазначає, що за обставинами та підставами звільнення в розглядуваній справі, застосовності Закону України «Про очищення влади», Положення №114, доводи позивача враховуються та вказані обставини не змінюють висновків суду щодо протиправності спірного наказу МВС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11). У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд звертає увагу, що визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії (розпорядження про звільнення) має наслідком його недійсність з моменту прийняття. Тобто такий акт індивідуальної дії від моменту прийняття не породжує жодних правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його скасуванням.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді.

За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.

Суд встановив, що позивач проходив службу в Управлінні Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві на посаді старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Шевченківського району, підпорядкованого Головному управлінню.

Згідно пункту 1 Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 14 квітня 1997 року №341, яке станом на час вирішення спору по суті є чинним, Державна автомобільна інспекція входить до системи органів МВС України.

Роботодавцем позивача є ГУ МВС України в Київській області, тому саме цим суб'єктом владних повноважень порушено право позивача на працю.

Крім того, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 641 утворено Національну поліцію України, яка у відповідності до статей 2, 23, 31 Закону України «Про Національну поліцію України» № 580-VIII, зокрема, виконує повноваження (завдання), що виконувались ДАІ МВС України.

Згідно з відомостями в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на січень 2026 року, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві та Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві не ліквідовані, а перебувають у стані припинення.

Суд зазначає, що встановлена законодавством можливість ліквідації державного органу (установи, організації) з одночасним створенням іншого, який буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. То ж, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було звільнено.

Зазначене узгоджується із висновками викладеними у постанові Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 року у справі №21-484а14.

Отже враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваних наказів про звільнення позивача, належним способом поновлення його порушеного права є поновлення ОСОБА_1 на посаді з якої його було звільнено, а саме старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві, з дня, наступного за днем після його звільнення, тобто з 31.01.2015 року.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача ГУ УМВС України в м. Києві на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із затримкою термінів ї виплати, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до пункту 24 Положення №114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» № 108/95-ВР за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).

Так, відповідно до п. 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 (який втратив чинність з 12.12.2020, та відтак підлягає застосуванню до спірних правовідносин до 11.12.2020) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.

Відповідно до Додатку 13 до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (в редакції чинної на момент спірних правовідносин) встановлена СХЕМА посадових окладів осіб начальницького складу органів внутрішніх справ для районних, лінійних управлінь Головного управління МВС в м. Києві, яким визначено: найменування посади - старший інспектор; розмір посадового окладу - 650 грн.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських національної поліції» (далі - Постанова №988) встановлено, що грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

За Додатком 5 постанови №988 встановлено Схему посадових окладів поліцейських стройових підрозділів поліції, де посадовий оклад старшого інспектора у м. Києві складає 2800 грн, тобто посадовий оклад позивача збільшився в 4,30 рази.

Пунктом 8 постанови №988 визначено, що вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію». Закон України «Про Національну поліцію» № 580-VIII набрав чинності 07.11.2015, тобто з цієї дати застосовується коефіцієнт підвищення, який підлягає врахуванню до 11.12.2020 (останній день чинності п.10 Порядку №100).

Суд зазначає, що відповідно до статті 8 Закону України Про державний бюджет на відповідний рік, мінімальна заробітна плата в Україні становила:

- у січні 2015 року 1218 грн., з 1 вересня 1378 грн;

- у 2016 році з 1 січня 1378 грн, з 1 травня 1450 грн, з 1 грудня 1600 грн;

- у 2017 році 3200 грн.;

- у 2018 році 3723 грн.;

- у 2019 році 4173 грн.;

- у 2020 році з 1 січня 4723 грн, з 1 вересня 5000 грн;

- у 2021 році з 1 січня 6000 грн, з 1 грудня 6500 грн;

- у 2022 році з 1 січня 6500 грн, з 1 жовтня 6700 грн;

- у 2023 році 6700грн.;

- у 2024 році з 1 січня 7100 грн, з 1 квітня 8000 грн;

- у 2025 році 8000грн.;

- у 2026 році 8647 грн.

Тобто, рівень мінімальної заробітної плати за час розгляду даної справи збільшився у 7,09 рази.

Та, за даною справою коефіцієнт підвищення застосовується з наступного дня звільненням позивача до 11.12.2020, відповідно рівень заробітної плати позивача збільшився за період з 31.01.2015 по 11.12.2020 на 4,10.

Згідно з Довідки ГУ МВС України в місті Києві № 53 від 05.02.2015 року середня заробітна плата позивача, за два останні повні календарні місяці, що передували звільненню, складала 8510,34 грн., з 3 559,39 грн (листопад 2014 року, 30 календарних днів) + 4 950,95 грн (грудень 2014 року, 31 календарний день).

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача у 2014 році для обрахунку середньоденної заробітної плати за період вимушеного прогулу складає 8510,34 грн/ 61 к.д. = 139,51 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з наступного дня після звільнення 31 січня 2015 року по 22 січня 2026 року.

З огляду на викладене сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 1 485 809,40 грн.:

з 31 січня 2015 року по 11 грудня 2020 року - 139,51 (середньоденна заробітна плата) х 2142 (календарних дні) х на 4,10 (коефіцієнт підвищення заробітної плати) = 1 225 204,72 грн.;

з 12 грудня 2020 року по 22 січня 2026 року - 139,51 (середньоденна заробітна плата) х 1868 (календарних дні) = 260 604,68 грн.

Позиція суду щодо застосованості коефіцієнту підвищення до 11.12.2020 узгоджується із правовими висновками згідно постанов Верховного Суду від 04.11.2021 у справі № 826/6301/15, від 25.01.2022 у справі № 826/17708/14.

За таких підстав на користь ОСОБА_1 відповідачем ГУ УМВС України в м. Києві належить виплатити суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 1 485 809,40 грн.

Щодо різниці в заробітку позивача у грудні 2014 року згідно довідок ГУ УМВС України в м. Києві № 53 від 05.02.2015 року, наявної у справі та наданої довідки на вимогу суду №127-ЛК від 19.12.2025, суд зазначає, що різниця грошового забезпечення за грудень 2014 року у бік зменшення судом не застосовується та не враховується за наявності наданої відповідачем також довідки №128-ЛК від 19.12.2025 зі складовими грошового забезпечення, згідно якої вбачається нарахування за спірний місяць 4950,95 грн.

Щодо заявленого позивачем виплати грошового забезпечення з врахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із затримкою термінів її виплати, суд зазначає про передчасність таких вимог оскільки відповідно до Закону України від 19.10.2000 №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати нарахованих доходів. Позивачу за рішенням суду грошове забезпечення ще не нараховувалось відповідачем та відповідно відсутні підстави для розгляду несвоєчасності/затримки виплати грошового забезпечення, встановлення втрати позивачем частини доходів.

Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 31.01.2015 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 17 731,72 грн. (139,51 (середньоденна заробітна плата) х 31 (календарний день) х на 4,10 (коефіцієнт підвищення заробітної плати)) підлягає негайному виконанню.

Щодо заявленої позивачем моральної шкоди у розмірі добутку розміру 72 мінімальних заробітних плат на час прийняття рішення та коефіцієнта 1,6875, з МВС, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

За приписами ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає:

- у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

- у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У відповідності до ч. ч. 3, 4 та 5 ст. 23 ЦК України Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб; розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення; при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування; моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

За приписами частини другої вказаної вище статті, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

- якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

- якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

- в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25.05.2001 та № 1 від 27.02.2009, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність факту такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача (відповідача), наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача (відповідача) та вини останнього (відповідача) в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Зі змісту наведених норми випливає, що основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 року у справі № 804/2252/14, від 31.01.2018 року у справі № 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018 року у справі № 800/500/16, від 01.03.2018 року у справі № 9901/377/18.

Крім того, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Аналізуючи зміст позовної заяви, обґрунтування щодо завданої моральної шкоди та досліджуючи матеріали справи, суд зазначає, що в обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів та належних розрахунків сум, що б свідчили про заподіяння позивачу моральної шкоди у розмірі, в якому останній просить стягнути з відповідача МВС, а також завданням йому шкоди у вигляді заподіяння моральних чи фізичних страждань, з огляду на що така вимога задоволенню не підлягає.

Суд зазначає, що наведені розрахунки за Методики О.М. Ерделевського є безпідставними, оскільки по перше така методика можлива у використанні експерта (судового) при встановленні причини наслідкового зв'язку, визначенні завданої моральної шкоди, по - друге, остання 29 січня 2016 року рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України була виключена з Реєстру методик проведення судових експертиз та внесена до Переліку рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури.

Відповідно, вказана Методика не може бути застосована в даній справі за обґрунтуванням та доводами позивача.

Частиною першою статті 382 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не обов'язком та, яке має застосовуватися у виключних випадках.

У даному випадку, позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б вказували на те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду.

Аналізуючи обставини справи, суд вважає, що підстави зобов'язувати відповідача ГУ МВС України в м. Києві подавати звіт про виконання судового рішення відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).

Відповідно до ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).

Згідно ч. ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Решта доводів сторін суд враховує та зазначає, що останні не впливають на висновки суду за невмотивованості та недоведеності їх застосування за предметом спору судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно положень ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи положення п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору.

Інших витрат до розподілу суду не заявлено. Позивач вказав на орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу, які очікує понести у зв'язку із розглядом справи у вигляді 40 000,00 грн., надав Договір №10 від 12.12.2022 та Додаткову угоду №1 від 12.12.2022.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 року № 48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення з органів внутрішніх справ капітана міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві за п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Визнати протиправними та скасувати наказ Головного управління МВС України в місті Києва від 30.01.2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу» про звільнення з органів внутрішніх справ за п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII та пп. «а» п. 62 та п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ капітана міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві, 30 січня 2015 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві, з 31.01.2015 року.

Стягнути з Головного управління МВС України в м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 січня 2015 року по 22 січня 2026 року у розмірі 1 485 809,40 грн. (один мільйон чотириста вісімдесят п'ять тисяч вісімсот дев'ять гривень сорок копійок).

В решті вимог - відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Шевченківського району підпорядкованого ГУ МВС України в місті Києві з 31 січня 2015 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління МВС України в м. Києві (ЄДРПОУ 08592201) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 17 731,72 грн. (сімнадцять тисяч сімсот тридцять одна гривні сімдесят дві копійки).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Войтович І. І.