23 січня 2026 рокум. Ужгород№ 260/5298/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луцович М.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, -
Адвокат Попов Павло Олексійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_2 , в якому просить:
1) визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення з ОСОБА_1 своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби, а саме: не виплати під час проходження служби підйомної допомоги у зв'язку з переїздом на нове місце військової служби в інший населений пункт;
2) стягнути з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 квітня 2025 року по 26 травня 2025 року в сумі 34398,22 грн без урахування податків та інших обов'язкових платежів.
3) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за час затримки виплати з 25 квітня 2025 року по 26 травня 2025 року.
4) зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за час затримки виплати з 25 квітня 2025 року по 26 травня 2025 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 12.12.2024 року по 25.04.2025 року позивач проходила військову службу в військовій частині НОМЕР_2 . 20 грудня 2024 року позивач звернулася до відповідача із рапортом щодо виплати підйомної допомоги, відповідно до вимог статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункту 1 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги, у зв'язку з переїздом на нове місце служби до місця дислокації військової частини НОМЕР_2 . Однак, за весь час проходження служби у військовій частині НОМЕР_2 , відповідач не здійснив позивачу виплати вказаної підйомної допомоги. В подальшому згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 25.04.2025 року №83, позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 у зв'язку зі звільненням з військової служби, знято з усіх видів забезпечення, з 25.04.2025 року, та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також на підставі цього наказу командира військової частини НОМЕР_2 з позивачем проведено остаточний розрахунок при звільненні з військової служби. Проте станом на день виключення позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 відповідач так і не здійснив позивачу виплату підйомної допомоги у зв'язку з переїздом на нове місце служби. Після неодноразових звернень до відповідача 26 травня 2025 року на картковий рахунок позивача було зараховано підйомну допомогу в сумі 32242,81 грн. Відтак вважає, що починаючи з дати звільнення з військової служби по 26 травня 2025 року, мала місце затримка виплати всіх належних позивачу сум при звільненні. Просить стягнути із відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку за вказаний період в розмірі 34398,22 грн. Крім того, при виплаті вказаної підйомної допомоги відповідачем протиправно не виплачено передбачену законодавством компенсацію втрат частини доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати підйомної допомоги з 25 квітня 2025 року по 26 травня 2025 року.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року відкрито провадження по даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позову відмовити. Так, вважає, що чинним законодавством не передбачено застосування ст.117 КЗпП до правовідносин між особою, яка проходила військову службу та суб'єктами, що входять до структури Збройних Сил України (зокрема військовими частинами). Можливість отримання відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП стосуються громадян, які звільнилися з підприємств, установ, організацій (не проходили військову службу). Крім того, тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити компенсацію, передбачену нормами Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов'язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію. Позивач доказів подання відповідного звернення у Військову частину НОМЕР_2 не надала.
Представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до якої вказує, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не установлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, в тому числі при звільненні з військової служби, в такому випадку підлягають застосуванню норми статей 116, 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають з приводу звільнення громадян з військової служби. Зазначає, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону №2050-ІІІ та пунктом 2 Порядком №159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі підйомної допомоги. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться без додаткового звернення громадянина, та виключно у місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості по заробітній платі (грошовому забезпеченню).
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
З'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що у період з 12.12.2024 року по 25.04.2025 року позивач проходила службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 25.04.2025 року №83 позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 і знято з усіх видів забезпечення з 25.04.2025 року, та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
26 травня 2025 року відповідачем виплачено позивачу підйомну допомогу у сумі 32242,81 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку ОСОБА_1 та листом військової частини НОМЕР_2 №691/ВихЗВГ/498 від 29.07.2025.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів у зв'язку з несвоєчасною виплатою підйомної допомоги, позивач звернулася з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з таких підстав.
Згідно ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону № 2011-XII встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою, третьою статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов Військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.
Відповідно до ст.3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно з ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
В силу вимог ст.117 КЗпП України (в редакції з 19.07.2022 року) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Як вбачається з матеріалів справи, позивача 25 квітня 2025 року було виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв'язку із звільненням з військової служби.
При цьому, у день виключення відповідач не провів з позивачем повного розрахунку при звільненні.
Зокрема, лише 26 травня 2025 року відповідач провів виплату позивачу підйомної допомоги у сумі 32242,81 грн.
При цьому, відповідачем не виплачено працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, як це передбачено ст. 117 КЗпП, натомість, остаточний розрахунок з позивачем по виплаті його грошового забезпечення за період служби з 12.12.2024 року по 25.04.2025 року був проведений не 25 квітня 2025 року (день виключення зі списків особового складу частини), а лише 26.05.2025, що відповідно свідчить про протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Щодо розміру середнього грошового забезпечення за час затримки, суд зазначає, що відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період із 25.04.2025 по 26.05.2025 року в розмірі 34398,22 грн.
З 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, яким викладена в новій редакції стаття 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Суд вказує, що позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 26.04.2025 (з дня, наступного за датою звільнення), та до дати виплати позивачу підйомної допомоги (підйомна допомога виплачена 26.05.2025), що становить 30 днів (з 26.04.2025 по 25.05.2025 включно).
Середній заробіток визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до п.5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Керуючись абз.1-3 п.2 Порядку №100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Встановлено, що п.5 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п.8 вказаного Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою від 29.07.2025 №9587/Ф25, виданою військовою частиною НОМЕР_2 , розмір грошового забезпечення позивача за лютий 2025 року становив 32733,82 грн та за березень 2025 року становив 32733,82 грн.
Кількість календарних днів за цей період складає 59 днів.
Таким чином середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1109,62 грн (65467,64 грн: 59 календарних днів).
Відтак, середній заробіток за час затримки з 26.04.2025 по 25.05.2025 (включно) складає 33288,60 грн (30 днів х 1109,62 грн).
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності з 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону України №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом України №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом України №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина 1 статті 117 КЗпП України в редакції Закону України №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата повторила, що Закон України № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом України № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, суд зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною 1 цієї правової норми встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини 1 статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року у справі № 420/2649/24.
За обставин цієї справи суд уважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
У цій справі недоплачена сума грошового забезпечення позивача становить 32242,81 грн.
Обрахована судом відповідно до Порядку №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення, становить 33288,60 грн (30 днів х 1109,62 грн).
Відповідно до наданого відповідачем розрахунку грошового забезпечення при звільненні ОСОБА_1 при звільненні позивачу нараховано та виплачено 750695,61 грн.
З урахуванням невиплачених своєчасно сум у розмірі 32242,81 грн, до виплати на момент виключення зі списків особового складу позивачу належало 782938,42 грн.
Отже, сума виплаченого із затримкою грошового забезпечення складає 4,12% від загальної суми, яка підлягала виплаті в день звільнення ((32242,81 грн / 782938,42 грн) х 100%).
Виходячи з принципу пропорційності, суд уважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на її користь середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 1371,49 грн, тобто 4,12% від суми середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення 33288,60 грн.
Аналогічний підхід застосований у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. А згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не доведена правомірність дій щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню частково.
Щодо позовної вимоги про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої підйомної допомоги, суд вказує наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру:
пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством);
соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
У відповідності до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ Уряд прийняв постанову від 21 лютого 2001 року №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Пунктами 2, 3 вказаного Порядку передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Тобто законодавець пов'язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.
Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24 січня 2023 року по справі №200/10176/19-а, від 31 липня 2024 року по справі № 480/1704/19, від 21 серпня 2024 року у справі № 200/63/23.
Слід також зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Такі кошти спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 29.03.2023р. у справі №120/9475/21-а, від 15.10.2020р. у справі №240/11882/19, від 13.01.2020р. у справі №803/203/17 та від 22.06.2018р. у справі №810/1092/17, які також враховуються судом при вирішенні даної справи відповідно до частини 5 статті 242 КАС України.
У той же час, спірним у даній справі є питання виплати позивачу компенсації втрат доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати їй підйомної допомоги.
Суд наголошує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії тощо; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата тощо); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
Право на підйомну допомогу позивач набула на підставі Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 05.02.2018 № 45 (далі - Порядок № 45).
Пунктом 2 Порядку № 45 встановлено, що право на отримання підйомної допомоги і добових для військовослужбовців виникає:
- на дату прийняття військовослужбовцем посади та справ - для військовослужбовців, які переїхали на нове місце служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посаду;
- на дату зарахування на навчання - для військовослужбовців, які зараховані на навчання до військових навчальних закладів;
- на дату прибуття до місця дислокації, оголошений наказом командира військової частини, - для військовослужбовців, які переїхали на нове місце служби у складі військової частини (підрозділу) в інший населений пункт.
Згідно з п. 3 Порядку № 45, розмір підйомної допомоги обчислюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, установлених військовослужбовцю за новим місцем військової служби на дату, коли військовослужбовець приступив до виконання обов'язків за посадою (зарахування на навчання), або на дату прибуття до нового місця дислокації військової частини, на членів сім'ї - на дату реєстрації рапорту військовослужбовця про виплату підйомної допомоги на членів сім'ї військовослужбовця, які переїхали з ним до нового місця військової служби.
Виплата військовослужбовцям підйомної допомоги та добових здійснюється за новим місцем військової служби (місцем відповідно до навчання) відповідно до наказу командира (начальника) військової частини (військового навчального закладу) із зазначенням нарахованої суми виплат.
У наказі зазначаються дата та номер наказу про призначення військовослужбовця на військову посаду (зарахування на навчання), дата, коли він приступив до виконання обов'язків за посадою, дата вибуття з попереднього місця військової служби та прибуття на нове місце військової служби (на нове місце дислокації військової частини).
Отже, із аналізу наведених вище норм чинного законодавства слідує, що військовослужбовці, які переїхали на нове місце служби з одного населеного пункту в інший на нове місце дислокації військової частини, мають право на виплату їм підйомної допомоги.
Приписами п. 8 Порядку № 45 визначено, що підйомна допомога військовослужбовцям, у тому числі на членів сім'ї, виплачується не більш як за два переїзди військовослужбовця протягом календарного року, пов'язані з призначенням на посади чи передислокацією військової частини (підрозділу).
Так, у зв'язку із особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, в якості гарантій соціального і правового захисту військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (ст.12 Закону №2011-XII).
До таких гарантій належить продовольче, речове та інше забезпечення військовослужбовців, визначене ст.9-1 вищевказаного Закону, в тому числі і підйомна допомога.
Абзацом першим пункту 3 статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що при переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі та військовій службі за призовом осіб офіцерського складу, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв'язку з передислокацією військової частини їм виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби.
Аналогічні приписи містить і п.1 Порядку №45.
З викладеного вбачається, що підйомна допомога виплачується одноразово та не носить щомісячний характер.
Питання ж складу грошового забезпечення військовослужбовців вже було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №522/2738/17.
Приймаючи постанову від 06.02.2019 у вказаній вище справі, Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням положень частин 2, 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ виснувала, що до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
При цьому, до грошового забезпечення військовослужбовців, як обрахункової величини, не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема, щорічні, щоквартальні та разові додаткові види грошового забезпечення, окрім щомісячних, або ж тих, що виплачуються раз на місяць.
За приписами статей 9, 9-1 зазначеного Закону підйомна допомога не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців.
Аналогічна правова позиція вже була викладена Верховним Судом у постанові від 28.11.2019 у справі №802/1470/16-а, від 05 березня 2020 року у справі № 802/689/16-а.
Тобто, підйомна допомога не входить до складу грошового забезпечення та фактично носить одноразовий характер та виплачується лише за певних умов (переїзд).
З викладеного вбачається, що підйомна допомога не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця, а отже не є тією складовою грошового забезпечення, на яке може нараховуватись компенсація втрати частини доходів за порушення строків його виплати.
Вказане, у свою чергу, свідчить про відсутність підстав для компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк підйомної допомоги, оскільки така допомога не є грошовим доходом.
Крім того, суд наголошує, що оскільки підйомна допомога є одноразовою виплатою, вона взагалі не підпадає під дохід, за який може нараховуватись компенсація у відповідності до статті 2 Закону № 2050-III, оскільки має разовий характер.
За наведених обставин, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Питання про розподіл судових витрат за приписами статті 139 КАС України суд не вирішує, оскільки позивач згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору та не надавала суду доказів понесення інших видів судових витрат.
Керуючись статтями 9, 14, 139, 242-246, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.04.2025 по 25.05.2025 (включно).
Стягнути з військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 1371,49 грн (одна тисяча триста сімдесят одна гривня сорок дев'ять копійок).
В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяМ.М. Луцович