Справа № 351/1646/24
Провадження № 22-ц/4808/77/26
Головуючий у 1 інстанції Сегін І. Р.
Суддя-доповідач Василишин Л. В.
15 січня 2026 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі:
головуючої (суддя-доповідач) Василишин Л. В.,
суддів: Баркова В. М., Максюти І. О.,
секретаря Шемрай Н.Б.
за участю представника апелянта адвоката Рясного В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скарг у представника ОСОБА_1 - адвоката Рясного Владислава Денисовича на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 14 жовтня 2025 року, ухвалене у складі судді Сегіна І. Р. в місті Снятині, у справіза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
В обґрунтування позову зазначала, що 13 липня 2005 року вона уклала з відповідачкою договір позики, згідно з яким передала їй грошові кошти в сумі 5000 доларів США. Договір укладено у письмовій формі у виді розписки, яка написана власноручно відповідачкою. На день подачі позову до суду відповідачка грошові кошти їй не повернула та на її численні звернення до останньої щоразу вигадує різні причини, щоб уникнути виконання взятих на себе зобов'язань щодо повернення боргу.
Враховуючи викладене, позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованість згідно з розпискою у сумі 5000 доларів США, що еквіваленто у гривнях - 207250 грн.
Короткий зміст оскаржуваного рішення суду
Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 14 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що момент виконання зобов'язання за розпискою від 13 липня 2005 року не настав, оскільки в ній не зазначено моменту повернення коштів, а отже, з урахуванням того, що позивачка не надала доказів звернення до відповідачки з вимогою про повернення наданих у борг коштів, позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги
Представник ОСОБА_1 - адвокат Рясний В. Д. на рішення суду подав апеляційну скаргу, в якій посилається на його незаконність та необґрунтованість, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення не встановив справжню правову природу письмової розписки, яка підтверджує укладення між сторонами договору позики, а наявність оригіналу такої у позивачки - факт неповернення коштів відповідачкою.
Зазначає, що досудове врегулювання спорів у більшості випадків не є обов'язковим, а тому направлення претензії є суто проявом права вимоги, а не обов'язком кредитора.
Просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
Позиція інших учасників справи
ОСОБА_2 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, що відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Заяви (клопотання) учасників справи
У судовому засіданні представник апелянтки вимоги скарги підтримав, просив її задоволити.
Сторона відповідача клопотала про розгляд справи у їх відсутність та просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Позиція Івано-Франківського апеляційного суду
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянтки, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що 13 липня 2005 року ОСОБА_2 надала власноручно підписану розписку про те, що позичила гроші у ОСОБА_1 в сумі п'ять тисяч американських доларів (а.с. 5).
16 квітня 2024 року у зв'язку з неповерненням коштів, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Як встановлено із матеріалів справи, до 16 травня 2024 року ОСОБА_2 борг не повернула і на час ухвалення рішення спір не вирішено.
Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої-другої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як зауважено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18): «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
Суд першої інстанції, вирішуючи спір на підставі наявних у справі доказів, наданих сторонами та досліджених судом, дійшов правильного висновку про наявність між сторонами боргових зобов'язань. Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до вимог частини другої статті 1049 ЦК України та змісту розписки від 13 липня 2005 року строк виконання зобов'язання відповідачкою не настав, оскільки у розписці не зазначено моменту повернення коштів, а позивачкою не доведено факт звернення до відповідачки з вимогою про їх повернення.
Оцінюючи такі висновки, апеляційний суд виходить з того, що у разі, коли строк повернення позики не встановлений, відповідно до положень статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути суму позики протягом тридцяти днів з дня пред'явлення позикодавцем відповідної вимоги.
У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту.
Наведена правова позиція щодо можливості пред'явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову у подальшому підтримана Верховним Судом у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 753/2362/17, від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15, від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 та від 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18.
Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 (провадження № 61-14057св21), зазначив, що у цій справі днем звернення з вимогою про повернення переданих у позику грошових коштів є день звернення з позовом (у цьому випадку 26 грудня 2017 року), а тому відповідні розрахунки трьох процентів річних мають здійснюватися із дати, що настала через тридцять днів після такого звернення (з 26 січня 2018 року), оскільки до моменту пред'явлення такої вимоги не настав строк повернення позики, а отже, не може мати місця й порушення зобов'язання позичальником щодо повернення позики.
Суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення залишив поза увагою той факт, що у борговій розписці від 13 липня 2005 року строк повернення позики фактично визначений моментом пред'явлення вимоги, а тому позика підлягала поверненню за правилами абзацу другого частини першої статті 1049 ЦК України - протягом тридцяти днів з дня подання позову.
Отже, в спірному випадку, об'єктивно правильним та справедливим буде вважати, що оскільки протягом 30 днів з моменту подання позову відповідачка не відреагувала на таку вимогу та не повернула кошти, право позивача підлягало захисту.
Висновок суду першої інстанції про необхідність попереднього направлення боржнику окремої вимоги як підставу для відмови у позові фактично зумовлює повторне звернення до суду та обмежує право позивачки на ефективний судовий захист.
Крім того, 08 листопада 2025 року позивачка направила відповідачці досудову вимогу про погашення боргу, яку остання отримала, однак зобов'язання не виконала, що свідчить про недобросовісну поведінку відповідачки.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що вимога ОСОБА_1 про стягнення боргу підлягала задоволенню.
Разом з тим, на думку апеляційного суду, зазначення у позовній вимозі еквіваленту суми боргу за договором позики в гривні є помилковим.
У цій частині апеляційний суд уважає за необхідне зазначити, що визначення у судовому рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, може призвести до неоднозначного розуміння змісту його обов'язку. Водночас як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Ба більше, з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
З урахуванням викладеного, оскільки поверненню підлягають грошові кошти у валюті, в якій вони були отримані за договором позики, підстави для зазначення гривневого еквіваленту боргу у цій справі відсутні.
Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення спору, апеляційну скаргу необхідно задоволити, а рішення суду першої інстанції скасувати. Позов задоволити та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість згідно з розпискою у сумі 5000 доларів США.
Розподіл судових витрат
Статтею 382 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
З огляду на висновок щодо задоволення апеляційної скарги та відповідно задоволення позову, з відповідачки на користь позивачки необхідно стягнути судові витрати зі сплати судового збору за подання позову та апеляційної скарги.
Керуючись статтями 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рясного Владислава Денисовича задоволити.
Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 14 жовтня 2025 рокускасувати та ухвалити нове рішення.
Позов задоволити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість згідно з розпискою у сумі 5000 доларів США, 2072,50 грн. сплаченого судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 2487 грн. за розгляд справи в апеляційному суді.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 23 січня 2026 року.
Суддя-доповідач: Л. В. Василишин
Судді: В. М. Барков
І. О. Максюта