ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
15 січня 2026 року Справа № 902/439/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Коломис В.В. , суддя Крейбух О.Г.
секретар судового засідання Кравчук О.В.
за участю представників:
органу прокуратури: Котяй І.В.
відповідача 1: Олексюк Т.С.
відповідача 2: Сопрун В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги фізичної особи-підприємця Абушової Ольги Володимирівни та Вінницької міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 18.09.2025, ухвалене суддею Тварковським А.А. у м. Вінниця (повний текст рішення складено 29.09.2025) у справі № 902/439/25
за позовом заступника керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави
до фізичної особи-підприємця Абушової Ольги Володимирівни
про зобов'язання повернути нежитлові будівлі та земельну ділянку
Заступник керівника Вінницької окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом в інтересах держави до Вінницької міської ради та ФОП Абушової О.В. про зобов'язання повернути нежитлові будівлі та земельну ділянку.
Аргументуючи позовні вимоги прокурор вказав про те, що укладені між відповідачами договори купівлі-продажу будівлі поліклініки по вул. Короленка, 3 у м. Вінниця від 15.06.2017 та земельної ділянки з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, площею 0,0392 га, від 12.06.2019, є нікчемними правочинами в силу прямої вказівки в законі, відтак, останній звернувся до суду з позовом про застосування наслідків нікчемності правочинів, шляхом зобов'язання ФОП Абушової О.В. повернути нежитлові будівлі та земельну ділянку.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 18.09.2025 у даній справі позов прокурора задоволено повністю; зобов'язано ФОП Абушову О.В. повернути територіальній громаді міста Вінниці в особі Вінницької міської ради нежитлові будівлі загальною площею 202, 5 кв. м., розташовані за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3 та земельну ділянку з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, загальною площею 0,0392 га, розташовану за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3; стягнуто з Департаменту комунального майна Вінницької міської ради на користь ФОП Абушової О.В. 1436691, 60 грн, сплачених за договором купівлі-продажу будівлі з відстрочкою платежу від 15.06.2017; стягнуто з Вінницької міської ради на користь ФОП Абушової О.В. 294004 грн, сплачених за договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 12.06.2019; стягнуто з Вінницької міської ради на користь Вінницької обласної прокуратури 3028 грн - витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ФОП Абушової О.В. на користь Вінницької обласної прокуратури 3028 грн - витрат зі сплати судового збору; витрати ФОП Абушової О.В. на професійну правничу допомогу в сумі 45000 грн залишено за останньою.
Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду першої інстанції, ФОП Абушова О.В. звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила останнє скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, а також стягнути з Вінницької обласної прокуратури витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 60000 грн та суму судового збору.
Відповідачка вказує про відсутність аргументованих та достатніх підстав для задоволення позовної заяви прокурора, адже останнім, на думку скаржниці, не доведено належними та допустимими доказами протиправність дій відповідачів щодо приватизації та купівлі-продажу спірних об'єктів нерухомості, а ФОП Абушова О.В. у свою чергу є добросовісним набувачем. Окрім того, скаржниця вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності та обрано неефективний спосіб захисту, що є самостійними підставами для відмови у задоволенню позову.
Окрім того, також не погодившись зі рішенням місцевого господарського суду, Вінницька міська рада звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просила останнє скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідач 1 вважає рішення суду першої інстанції незаконним та не обґрунтованим, а відтак таким, що підлягає скасуванню, при цьому позовні вимоги прокурора, на думку міської ради, не підлягали задоволенню, оскільки прокурором було пред'явлено негаторний позов, тобто позов про витребування майна із чужого незаконного володіння. При цьому, суд першої інстанції, самостійно визначив належний спосіб захисту прав позивача та застосував наслідки недійсності правочину - двосторонню реституцію, що є неприпустимим і суперечить принципам диспозитивності та змагальності господарського судочинства. Також міська рада вважає, що прокурором не визначено позивача у справі та помилково вказано про відсутність органу, який міг би захистити права територіальної громади.
Ухвалами Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.11.2025 та від 13.11.2025 відкрито апеляційні провадження за апеляційними скаргами Вінницької міської ради та ФОП Абушової О.В. на рішення Господарського суду Вінницької області від 18.09.2025 у справі № 902/439/25; об'єднано апеляційні скарги в одне апеляційне провадження для спільного розгляду та призначено їх до розгляду в судовому засіданні.
Від прокуратури на адресу суду надійшли відзиви на апеляційні скарги відповідачів, згідно яких прокурор просив суд відмовити у задоволенні скарг та залишити оскаржуване рішення без змін.
В судовому засіданні представники відповідачів підтримали вимоги своїх апеляційних скарг з підстав, наведених у останніх, просили скасувати оскаржуване рішення.
Прокурор в судовому засіданні заперечила вимоги апеляційних скарг та просила залишити їх без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Згідно ст. ст. 269, 270 ГПК України, апеляційна інстанція переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Дослідивши матеріали справи, аргументи апеляційних скарг, відзивів на них, а також заслухавши прокурора та представників сторін в судовому засіданні, колегія суддів дійшла наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що 24.04.2015 рішенням Вінницької міської ради № 2145 надано згоду на безоплатне прийняття з державної у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці цілісного майнового комплексу Державного закладу "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці" (ДЗ "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці") з умовою, що зазначене майно використовуватиметься за цільовим призначенням і не відчужуватиметься в приватну власність.
Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 1985 від 10.09.2015 затверджено акт приймання-передачі з державної у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці цілісного майнового комплексу державного закладу "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці", відповідно до якого до складу об'єкта передачі ввійшла будівля поліклініки за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3 разом із земельною ділянкою площею 0, 0392 га з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077 (цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров'я).
Відповідно до п. 1.2 вищезазначеного акту приймання-передачі, будівля поліклініки на момент передачі з державної у комунальну власність перебувала в оренді ФОП Абушової О.В. згідно договору № 889-НМ від 26.02.2010, укладеного між РВ ФДМ України по Вінницькій області та ФОП Абушовою О.В.
Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2391 від 22.10.2015, департаменту комунальних ресурсів міської ради доручено провести роботу по внесенню змін до договору оренди нерухомого майна № 889-НМ від 26.02.2010, виклавши його в новій редакції з 10.09.2015 та зазначивши об'єкт оренди: нежитлова окремо розташована одноповерхова будівля поліклініки (літ. А) з прибудовами загальною площею 202, 5 кв.м. (№ 1- № 21); характер використання об'єкта оренди: здійснення торгівлі промисловими товарами 30, 3 кв.м. (№ № 20-21 за даними БТІ); розміщення складських приміщень - 172, 2 кв. м. (№ № 1-19 за даними БТІ); термін оренди: до 31.12.2015.
Судами встановлено, що на підставі заяви ФОП Абушової О.В. від 15.02.2017 щодо врахування невід'ємних поліпшень орендованого приміщення по вул. Короленка, 3 та наданих документів з приводу здійснення капітального ремонту, рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 579 від 09.03.2017 затверджено угоду № 1/17 щодо врахування здійснених невід'ємних поліпшень в рахунок подальшої приватизації.
Рішенням Вінницької міської ради № 687 від 24.03.2017 вищевказаний об'єкт комунальної власності площею 202,5 кв. м. включено до переліку об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації в 2017 році способом викупу (група А).
Згодом, 15.06.2017 між Вінницькою міською радою в особі Департаменту комунального майна Вінницької міської ради та ФОП Абушовою О.В. укладено договір купівлі-продажу з відстрочкою платежу шляхом викупу будівлі під номером 3 по вул. Короленка в місті Вінниця, Вінницького р-н, Вінницької обл., посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Процепко А.О. № 759. Ціна договору - 1436691, 60 грн.
25.05.2018 Вінницькою міською радою прийнято рішення № 1210, яким передано відповідачці в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, площею 0,0392 га та надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення з "для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров'я та соціальної допомоги" на "для будівництва та обслуговування будівель торгівлі" за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3.
Рішенням 40 сесії Вінницької міської ради 7 скликання № 1745 від 26.04.2019, на підставі звіту про експертну грошову оцінку, затверджено вартість земельної ділянки площею 0,0392 га, розташованої за адресою: м. Вінниці, вул. Короленка, 3, та затверджено спосіб продажу ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки, а саме: на неконкурентних засадах відповідно до договору купівлі-продажу.
На виконання вказаного рішення, між відповідачами 12.06.2019 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, площею 0,0392 га, розташованої за адресою: м. Вінниці, вул. Короленка, 3. Вартість продажу земельної ділянки становить 294004 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Дунаєвською С.М. за № 583.
Прокурор, зазначивши про те, що відчуження об'єктів комунальної власності у приватну власність відповідачки є незаконним та таким, що грубо порушує інтереси держави та територіальної громади, звернувся із відповідним позовом до господарського суду.
Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", передача у державну або комунальну власність об'єктів права інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законом або рішеннями відповідних місцевих рад.
В силу ст. 7 цього Закону, у комунальну власність передаються безоплатно за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов'язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність такі об'єкти: навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі ті, будівництво яких не завершено. Передача цілісних майнових комплексів підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією.
Відповідно до ст. 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" правочин, наслідком якого стало відчуження у приватну власність або нецільове використання об'єктів, зазначених в абз. 5-12 ч. 1 ст. 7 цього Закону, є нікчемним.
З матеріалів справи вбачається, що рішення Вінницької міської ради № 2145 від 24.04.2015, яким надано згоду на безоплатне прийняття з державної у комунальну власність територіальної громади м. Вінниці цілісного майнового комплексу Державного закладу "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці" (ДЗ "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці"), містить пряму умову щодо використання відповідного майна за цільовим призначенням із забороною відчужувати таке майно в приватну власність.
Така заборона відповідає ст. 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", відповідно до якої у комунальну власність передаються безоплатно за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов'язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність, зокрема, об'єкти охорони здоров'я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек).
Разом з тим, місцевим господарським судом обґрунтовано не взято до уваги аргументи відповідачки 2 щодо того, що ані Закон України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", ані Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" не містять заборон щодо приватизації окремих будівель, які перебувають на балансі закладів охорони здоров'я, а також те, що Закони України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" в редакції, чинній на дату правочину, дозволяли приватизацію об'єктів охорони здоров'я.
Суд відмічає, що Закон України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" визначає основні засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну. Дія інших законів, зокрема, у сфері приватизації не змінює сфери дії Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" як основоположного при передачі об'єктів з державної власності у комунальну.
Положення ст. 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" є однозначними і зрозумілими, не мають дискреційного підходу до визначення варіантів поведінки, а її недотримання є самостійною і достатньою підставою для визнання договору, наслідком якого стало відчуження у приватну власність або нецільове використання майна, нікчемним.
При цьому, чи відбулася передача у приватну власність усього майна чи частини у складі цілісного майнового комплексу, значення не має.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Відтак, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.
З огляду на вказані обставини, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про нікчемність укладених договорів купівлі-продажу будівлі з відстрочкою платежу від 15.06.2017 та купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 12.06.2019 в силу положень ст. 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Згідно ч. 5 ст. 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
З матеріалів позовної заяви вбачається, що прокурором заявлено позовні вимоги у вигляді застосування наслідків нікчемних правочинів, шляхом зобов'язання Абушової О.В. повернути територіальній громаді міста Вінниці в особі Вінницької міської ради відповідні нежитлові будівлі та земельну ділянку, які незаконно були передані у приватну власність.
Судова колегія зазначає, що згідно ст. 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувач у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач.
Водночас, користуючись принципом "суд знає закони", при вирішенні спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач як правову підставу позову.
З огляду на той факт, що прокурором заявлено позовні вимоги у вигляді односторонньої реституції, колегія суддів вважає законним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість таких вимог шляхом зобов'язання відповідачки повернути територіальній громаді міста Вінниці в особі Вінницької міської ради нежитлові будівлі загальною площею 202,5 кв. м. та земельну ділянку з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, загальною площею 0,0392 га, які розташовані за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3.
Разом з тим, місцевий господарський суд дійшов підставного висновку про необхідність застосування двосторонньої реституцію з метою повернення сторін у спірних правовідносинах в попередній стан (який існував до укладення нікчемних правочинів).
Відповідно, відповідачці підлягали поверненню сплачені кошти за договорами, на підставі яких набуто нежитлові будівлі та земельну ділянку, а саме: 1436691, 60 грн, сплачених за договором купівлі-продажу будівлі з відстрочкою платежу від 15.06.2017 (реєстраційний номер 759) та 294004 грн, сплачених за договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 12.06.2019 (реєстраційний номер 583).
Разом з тим, щодо доводів відповідачки 2 про застосування наслідків спливу позовної давності, судова колегія відмічає, що нормою ст. 267 ЦК України обумовлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
При цьому, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.
В силу приписів статтей 256, 257, 261 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Водночас, вказану норму належить застосовувати для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред'явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину). Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, яка пред'явлена стороною (її правонаступниками), належить застосовувати ч. 3 ст. 261 ЦК України, відповідно до якої перебіг позовної давності пов'язується саме з початком виконання нікчемного правочину (першої дії), незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Початок перебігу позовної давності стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину.
Відтак, місцевим господарським судом вірно констатовано, що у даному випадку, оскільки позов заявлено прокурором (не стороною нікчемних правочинів), перебіг позовної давності починається від дня, коли останній довідався або міг довідатися про порушення права держави та територіальної громади.
Враховуючи той факт, що таку дату достеменно встановити неможливо, судом першої інстанції вірно враховано, що навіть з дати першого нікчемного правочину (15.06.2017) строк позовної давності не сплинув.
Згідно п. 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно, карантин Кабінет Міністрів України установив на підставі постанови № 211 від 11.03.2020 з 12.03.2020, який відмінено постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 з 24 год. 00 хв. 30.06.2023.
Згідно п. 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення", ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 2102-ІХ від 24.02.2022, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Отже, до завершення карантину, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан, який на підставі Указів Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" продовжено і станом на час розгляду справи судом першої інстанції продовжував тривати.
Відтак, строк позовної давності, визначений ст. 257 ЦК України, в силу приписів п. 12 Прикінцевих положень ЦК України продовжено на строк дії карантину (з 12.03.2020 по 01.07.2023), а в силу приписів п. 19 Прикінцевих положень ЦК України перебіг позовної давності зупинено на строк дії воєнного стану (з 24.02.2022 до закінчення воєнного стану).
З огляду на те, що від дати укладення першого нікчемного договору (15.06.2017) до дати початку карантину (12.03.2020) трирічний строк позовної давності не сплинув та такий строк на період воєнного стану зупинено, строк, визначений ст. 257 ЦК України, за заявленими вимогами не закінчився.
Щодо доводів скаржників про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав є неефективним, оскільки не забезпечує відновлення використання спірних об'єктів нерухомості у сфері охорони здоров'я, колегія суддів зазначає, що незаконне відчуження об'єкта комунальної власності у приватну власність грубо порушує інтереси держави та територіальної громади, оскільки унеможливлює реалізацію громадою повноважень щодо ефективної та економічно вигідної передачі комунального майна та землі під ним у користування. Зокрема, це майно могло б бути передане в користування іншим особам в передбаченому законом порядку, що в свою чергу розширило б коло осіб, які мали намір брати участь в аукціоні, призвело до отримання міською радою орендної плати та підвищило б ефективність використання майна комунальної власності.
Відповідачка 2 у своїй апеляційній скарзі зазначає про те, що вона є добросовісним набувачем спірного майна, а судом першої інстанції неправильно застосовано норми ст. ст. 390, 391 ЦК України та порушено норми процесуального права, адже не виконано вимоги ст. ст. 164, 174 ГПК України.
З даного приводу суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" доповнено ст. 390 ЦК України частиною п'ятою такого змісту: суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.
У розділі ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону зазначено, що його положення мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна.
За змістом наведених норм вбачається, що механізм компенсації вартості майна, яке незаконно вибуло з володіння держави чи територіальної громади, застосовується виключно у разі, якщо відповідачем за позовом прокурора є добросовісний набувач.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При цьому, не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону. Недобросовісність у контексті набуття права власності на майно, зокрема на землю, загалом означає, що набувач знав або повинен був знати про незаконний характер правочину або про відсутність належної правової підстави для передачі права власності. Це включає ситуації, коли набувач ігнорував очевидні ознаки незаконності або не проявив розумної обачності для перевірки законності набуття. Стаття 398 ЦК України визначає підстави виникнення права власності, серед яких договір, закон або рішення суду.
У даному випадку законодавство України встановлює заборону щодо передання у приватну власність (приватизацію) комунальних закладів охорони здоров'я.
В силу п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації належать об'єкти соціально-культурного призначення, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані, крім тих, що не підлягають приватизації. Така заборона щодо відчуження спірного об'єкту нерухомого майна у приватну власність прямо передбачена Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Як вже зазначено вище, статтею 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" обумовлено, що правочин, наслідком якого стало відчуження у приватну власність, зокрема й комунального закладу охорони здоров'я, є нікчемним. Відповідно, недобросовісність має місце, коли особа знала або повинна була знати про незаконність набуття права власності. Порушення імперативних норм права виключає добросовісність. Заборона приватизації комунальних закладів охорони здоров'я, встановлена законом, є саме такою імперативною нормою. Принцип належної обачності також є важливим, оскільки є важливим чи вжила особа розумних заходів для з'ясування законності набуття майна.
У практиці Верховного Суду вже сформовані такі критерії недобросовісності та обставини, які виключають добросовісність, а саме: порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням правом, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; 3) заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Суд відмічає, що ФОП Абушовій О.В. було об'єктивно відомо, що нерухоме майно, яке остання набуває у власність, є приміщенням комунального закладу охорони здоров'я, у зв'язку з чим, згідно із вищенаведеним законодавством, його приватизація була неможливою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 акцентувала, що добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Якщо йдеться про укладення договору, то і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема поводитися добросовісно, розумно, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Пропозиція однією стороною нерозумних умов договору, тобто таких, які за відомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін.
Відтак, відповідачка, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що набуття приватної власності на спірні об'єкти нерухомості є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним вказаних об'єктів нерухомості не приводять до заволодіння останнім такими об'єктами.
З огляду на викладене, апеляційний господарський суд констатує, що вищевказані порушення необхідно розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.
Вінницька міська рада у своїй апеляційній скарзі зазначає, що остання є представницьким органом територіальної громади жителів міста Вінниці, а тому твердження прокурора про відсутність органу, який би міг здійснити представництво та захист інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах, є безпідставними. Також міська рада послалась на те, що остання фактично є позивачем, оскільки прокурором фактично пред'явлено позов в її інтересах, як представницького органу територіальної громади.
З даного приводу апеляційний господарський суд зазначає, що приписами ст. 53 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; - орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави. Прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Згідно ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування, відповідно до ч. 1 ст. 140 Конституції України, є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 16, ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Зважаючи на той факт, що Вінницька міська рада у даному випадку сама ж і допустила порушення вимог законодавства у спірних правовідносинах, відповідно, остання повинна виступати відповідачем у справі, що процесуально позбавляє її можливості бути позивачем.
Також у своїй апеляційній скарзі Вінницька міська рада вказує про те, що остання, дотримуючись своїх прав, що передбачені Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного та комунального майна", передала у власність шляхом продажу спірного нерухомого майна. Крім того, на момент прийняття рішення Вінницькою міською радою від 24.03.2017 року № 687, спірне нежитлове приміщення не використовувалася як заклад охорони здоров'я.
Судова колегія зазначає, що такі доводи міської ради жодним чином не спростовують факт порушення відповідачами вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", приватизаційного законодавства та Основ законодавства України про охорону здоров'я при укладенні ними договорів купівлі-продажу від 15.06.2017 купівлі-продажу земельної ділянки від 12.06.2019.
У складі цілісного майнового комплексу закладу охорони здоров'я передано будівлі поліклініки по вул. Короленка, 3 у м. Вінниці та відповідну земельну ділянку, що підтверджується затвердженим актом приймання-передачі.
Відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність, регулюються Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Передача у державну або комунальну власність об'єктів права інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законом або рішеннями відповідних місцевих рад (ст. 1 Закону).
Згідно ст. 7 Закону "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" у редакції від 13.08.2014, яка була чинною на момент прийняття спірного нерухомого майна, у комунальну власність передаються безоплатно за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов'язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність такі об'єкти: навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі ті, будівництво яких не завершено.
Передача цілісних майнових комплексів підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією (ч. 3 ст. 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності").
Вказаний об'єкт нерухомості, згідно рішення Вінницької міської ради № 2145 від 24.04.2015 в редакції зі змінами, внесеними рішенням № 2170 від 29.05.2015, прийнято до комунальної власності Вінницької територіальної громади з умовою, що зазначене майно використовуватиметься за цільовим призначенням і не відчужуватиметься в приватну власність.
За таких обставин, є достатні підстави стверджувати, що відчуження органом місцевого самоврядування будівлі поліклініки та земельної ділянки під нею на користь приватного суб'єкта господарювання суперечить вимогам законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.
Згідно ст. 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", правочин, наслідком якого стало відчуження у приватну власність або нецільове використання об'єктів, зазначених в абзацах п'ятому - дванадцятому ч. 1 ст. 7 цього Закону, є нікчемним.
Наведені норми були незмінними станом на момент переходу нерухомого майна у власність ФОП Абушової О.В., в редакції Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 04.06.2017.
У рішенні Вінницької міської ради № 2170 від 29.05.2015 передбачено обмеження на передачу у приватну власність майна цілісного майнового комплексу Державного закладу "Вузлова клінічна лікарня станції Вінниця Південно-Західної залізниці".
Таке обмеження не містить виключень стосовно частини майна або інших умов щодо використання отриманого у комунальну власність майна, які могли передбачатися у рішенні місцевої ради згідно вимог ст. 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".
Відтак, очевидним є висновок, що укладені між Вінницькою міською радою та ФОП Абушовою О.В. договори купівлі-продажу будівлі поліклініки від 15.06.2017 та земельної ділянки з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, площею 0,0392 га від 12.06.2019, є нікчемними правочинами в силу прямої вказівки в законі.
В силу ст. ст. 73, 74, 76 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, з урахуванням дискреційних повноважень, обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позову прокурора, а викладені в апеляційних скаргах доводи відповідачів суд вважає такими, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та усім вищенаведеним.
Водночас, щодо стягнення місцевим господарським судом з Департаменту комунального майна Вінницької міської ради на користь Абушової О.В. 1436691, 60 грн, колегія суддів зазначає, що згідно ст. ст. 41, 45 ГПК України, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
У даній господарській справі позивачем є заступник керівника Вінницької окружної прокуратури, у свою чергу відповідачами - Вінницька міська рада та ФОП Абушова О.В.
Відповідно, Департамент комунального майна Вінницької міської ради не є стороною у справі, а виступає виконавчим органом Вінницької міської ради. Відтак, стягнення з Департаменту комунального майна Вінницької міської ради на користь Абушової О.В. 1436691, 60 грн є помилковим, оскільки у спірному договорі останній діяв від імені ради.
Отже, в даному випадку судова колегія дійшла висновку про необхдінсть зміни резолютивної частини рішення суду першої інстанції щодо стягнення на користь відповідача Абушової О.В. коштів, сплачених за договором купівлі-продажу будівлі в сумі 1436691,60 грн.
Поряд з цим, колегією суддів встановлено, що місцевим господарським судом, оскаржуваним рішенням, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, ухвалено стягнути з кожного із відповідачів на користь прокуратури по 3028 грн витрат на сплату судового збору.
Апеляційний господарський суд не погоджується зі здійсненим Господарським судом Вінницької області розподілом судового збору, з огляду на наступне.
За умовами ч. 2 ст. 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно приписів ст. 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; немайнового характеру - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2025 становить 3028 грн (ст. 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2025 рік").
Велика Палата Верховного Суду у п. 52, 54-57 постанови від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19 зазначила, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.
Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов'язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.
Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.
Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17, провадження № 12-76гс18).
Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.
У випадках коли предметом позову є зобов'язання повернути нерухоме майно внаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу такого майна, позовна вимога про зобов'язання його повернення у даному випадку має майновий характер, оскільки вирішення спору з урахування інших позовних вимог вплине на склад майна сторін спору та змінить власника майна (постанова КГС ВС від 25.05.2021 у справі № 918/569/20).
Відповідно до п. 31 постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009, у справах про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги. У справах про визнання правочину недійсним із застосуванням наслідків недійсності судовий збір сплачується за загальною сумою всіх вимог.
Відповідно до абз. 2 п. 2.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 за умови, що позовну вимогу заявлено про визнання правочину недійсним без застосування наслідків такої недійсності, судовий збір сплачується як з немайнового спору. За позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину судовий збір сплачується залежно від вартості майна (суми коштів), стосовно якого (якої) заявлено вимогу. У випадку об'єднання відповідних вимог судовий збір підлягає сплаті з вимог як немайнового, так і майнового характеру.
У даному випадку прокурором було заявлено позовні вимоги про зобов'язання ФОП Абушової О.В. повернути територіальній громаді міста Вінниці в особі Вінницької міської ради нежитлові будівлі загальною площею 202,5 кв.м., розташовані за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3 та зобов'яння ФОП Абушової О.В. повернути територіальній громаді міста Вінниці в особі Вінницької міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077 загальною площею 0,0392 га, розташовану за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3.
Відтак, судова колегія констатує, що прокурором було заявлено дві майнові вимоги, які оплачуються судовим збором в наступних розмірах:- щодо нежитлових будівель (реєстраційний номер 106564105101), загальною площею 202,5 кв.м., розташованих за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3, вартість яких визначено у договорі купівлі-продажу в сумі 1436691, 60 грн, ставка судового збору складає 21550, 37 грн (1436691, 60 х 1,5% = 21550, 37); - щодо земельної ділянки з кадастровим номером 0510137000:03:003:0077, загальною площею 0,0392 га, розташовану за адресою: м. Вінниця, вул. Короленка, 3, вартість якої визначено у договорі купівлі-продажу в сумі 294004 грн, ставка судового збору складає 4410, 06 грн (294004 х 1,5% = 4410, 06).
Наведене свідчить про те, що при поданні позовної заяви до суду першої інстанції, прокурору належало сплатити судовий збір в загальній сумі 25960, 43 грн (21550, 37+ 4410, 06 = 25960, 43). Натомість, останнім фактично було сплачено 6056 грн, відповідно, розмір недоплати становить 19904, 43 грн, який слід стягнути з Вінницької обласної прокуратури в дохід Державного бюджету України.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав - покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи той факт, що колегія суддів дійшла висновку про законність рішення суду першої інстанції про задоволення позову, відповідно, з кожного із відповідачів на користь прокуратури підлягають стягненню по 12980, 22 грн витрат на сплату судового за подання позовної заяви.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення.
За умовами ч. 4 ст. 277 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на вказані приписи законодавства, колегія суддів дійшла висновку про часткову зміну рішення Господарського суду Вінницької області від 18.09.2025 у справі № 902/439/25 в мотивувальній та резолютивній частинах. Апеляційні скарги відповідачів з навелених вище підстав задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця Абушової Ольги Володимирівни та Вінницької міської ради залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 18 вересня 2025 року у справі № 902/439/25 змінити в мотивувальній та резолютивній частинах, а саме: в частині сплати та розподілу сум судового збору в редакції даної постанови та викладення п. п. 4, 6, 7 резолютивної частини в наступній редакції:
"4. Стягнути з Вінницької міської ради (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ 25512617) на користь фізичної особи-підприємця Абушової Ольги Володимирівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 1436691, 60 грн, сплачених за Договором купівлі-продажу будівлі з відстрочкою платежу від 15.06.2017 (реєстраційний номер 759).
6. Стягнути з Вінницької міської ради (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ 25512617) на користь Вінницької обласної прокуратури (вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050; код ЄДРПОУ 02909909) 12980, 22 грн - витрат на сплату судового збору.
7. Стягнути з фізичної особи-підприємця Абушової Ольги Володимирівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Вінницької обласної прокуратури (вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050; код ЄДРПОУ 02909909) 12980, 22 грн - витрат на сплату судового збору.".
В інших частинах рішення залишити без змін.
3. Стягнути з Вінницької обласної прокуратури (вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050; код ЄДРПОУ 02909909) в дохід Державного бюджету України 19904, 43 грн доплати судового збору за подання позовної заяви.
4. Господарському суду Вінницької області на виконання даної постанови видати наказ.
5. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
6. Справу № 902/439/25 повернути Господарському суду Вінницької області.
Повний текст постанови складено "22" січня 2026 року.
Головуючий суддя Тимошенко О.М.
Суддя Коломис В.В.
Суддя Крейбух О.Г.