21 січня 2026 року
м. Київ
справа № 274/7779/24
провадження № 61-13176св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Лідовця Р. А., Осіяна О. М., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Гуменюк Олександр Володимирович,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гуменюка Олександра Володимировича, на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 13 травня 2025 року у складі судді Большакової Т. Б.
та постанову Житомирського апеляційного суду від 09 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Борисюка Р. М., Коломієць О. С., Шевчук А. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , про визнання права власності на майно у порядку спадкування за законом.
Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько -
ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина, яка складається
із житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та земельної ділянки, площею 0,0900 га, кадастровий номер 1810400000:01:021:0227,
які розташовані по АДРЕСА_1 .
З метою оформлення своїх спадкових прав він у встановлений законом шестимісячний строк звертався до приватного нотаріуса Бердичівського районного нотаріального округу Житомирської області Богатирчука А. М. (далі - приватний нотаріус). Приватним нотаріусом заведено спадкову справу № 154/2023.
Згідно з витягом про осіб, місце проживання яких зареєстроване або було зареєстроване у період із 03 червня 1995 року по 08 серпня 2023 року за адресою: АДРЕСА_2 , від 08 серпня 2023 року № 2909 (далі - витяг від 08 серпня 2023 року № 2909) до числа осіб, які входять до кола спадкоємців першої черги і місце проживання яких було зареєстровано за однією адресою з ОСОБА_3 , належить дружина померлого - ОСОБА_2 .
У зв'язку з цим постановою приватного нотаріуса від 04 вересня 2024 року йому відмовлено в оформленні права власності на 1/2 частину вищевказаних житлового будинку та земельної ділянки.
Проте, ОСОБА_2 із 2013 року фактично не проживає у житловому будинку
за адресою:
АДРЕСА_2 , так як виїхала на постійне місце проживання
до російської федерації.
Факт формальної реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за вищевказаною адресою унеможливлює оформлення за ним права власності на належне його батьку майно.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на вищевказані житловий будинок та земельну ділянку у порядку спадкування за законом після смерті батька - ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 13 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що місце проживання
ОСОБА_2 - дружини ОСОБА_3 , який помер у місті Чехові московської області російської федерації, зареєстровано за тією самою адресою, що й місце проживання останнього, а саме:
АДРЕСА_2 . Їй належить 1/2 частина майна померлого, так як частиною третьою статті 1268 ЦК України встановлено презумпцію факту прийняття спадщини спадкоємцем, який на час відкриття спадщини постійно проживав разом із спадкодавцем. ОСОБА_2 вважається такою, що прийняла спадщину, оскільки позивачем не доведено протилежного.
При цьому за життя спадкодавець не вжив заходів для зняття з реєстрації місця проживання своєї дружини. У матеріалах справи відсутні докази про те,
що ОСОБА_2 подавала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини.
Районний суд надав оцінку наявним у справі доказам, показанням свідків і вважав, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання права власності на вказане у позовній заяві майно виключено за позивачем.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України
«Про нотаріат».
Постановою Житомирського апеляційного суду від 09 жовтня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гуменюка О. В., залишено
без задоволення.
Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 13 травня 2025 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що районний суд зробив вірні висновки про відсутність правових підстав для визнання права власності
на вказане у позовній заяві майно виключено за ОСОБА_1 .
Місце проживання ОСОБА_2 на момент смерті її чоловіка - ОСОБА_3 , який помер на території російської федерації, було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 , де був зареєстрований її померлий чоловік.
Спадкова справа була заведена у серпні 2023, тобто після повномасштабного вторгнення російської федерації й розриву дипломатичних відносин між Україною та російською федерацією. Проте відсутня законодавча заборона на видачу
в Україні свідоцтва про право на спадщину громадянам російської федерації,
так як обмеження щодо заборони вчинення нотаріальних дій за зверненням особи, пов'язаної з державою-агресором, не поширюються на нотаріальні дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину (постанова Кабінету Міністрів України
від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану»).
Судом не встановлено, що відповідач подала нотаріусу заяву про відмову
від прийняття спадщини, хоча не була позбавлена можливості зробити це через треті країни.
Позивачем не спростовано презумпцію факту прийняття спадщини спадкоємцем, який на час відкриття спадщини постійно проживав разом із спадкодавцем
(частина 3 статті 1268 ЦК України), а тому ОСОБА_2 вважається такою,
що прийняла спадщину.
Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У жовтні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гуменюк О. В., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на вищевказані судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати
та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У листопаді 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Гуменюк О. В., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, неправильно застосували норми матеріального права,
не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.
Місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за тією самою адресою,
що й у спадкодавця - АДРЕСА_2 . Проте фактичне місце проживання ОСОБА_2 є іншим, аніж зареєстроване. З 2013 року вона постійно проживає на території російської федерації. Вказане підтверджується показаннями свідків та актом від 16 вересня
2024 року № 321, складеним представниками міського комунального виробничого житлового ремонтно-комунального підприємства № 7 (далі - МК ВЖРЕП № 7), затвердженим директором вказаного підприємства.
Постійне місце проживання може відрізнятися від зареєстрованого місця проживання, а в спірних правовідносинах вирішальне правове значення має факт постійного спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем,
а не реєстрація місця проживання.
Якщо особа (спадкоємець) не проживала постійно із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджено належними доказами, то сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем не може свідчити, відповідно
до частини третьої статті 1268 ЦК України, про своєчасність прийняття спадщини, оскільки не є беззаперечним доказом постійного проживання особи на момент смерті із спадкодавцем за адресою реєстрації.
Судами попередніх інстанцій встановлено факт того, що відповідач не проживала разом із спадкодавцем за зареєстрованим місцем проживання, вона проживає
в російській федерації та не зверталася до нотаріуса із заявами
про прийняття/відмову від прийняття спадщини.
Позивач має право на визнання за ним права власності на спірне майно у порядку спадкування за законом після смерті батька.
Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду, яку, на думку заявника касаційної скарги, не враховано судами попередніх інстанцій.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 (позивач) є сином ОСОБА_3 (а. с. 9).
Місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 28).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер у місті Чехові московської області російської федерації, що підтверджується копією свідоцтва про смерть
від 24 лютого 2023 року серії НОМЕР_1 (а. с. 10).
ОСОБА_3 за життя належав житловий будинок та земельна ділянка,
площею 0,0900 га, кадастровий номер 1810400000:01:021:0227, що розташовані
за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 26 травня 2006, посвідченого державним нотаріусом Бердичівської державної нотаріальної контори Житомирської області
Оленюком С. Я., зареєстрованого в реєстрі за номером 4-945 (а. с. 14).
01 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса за місцем відкриття спадщини із заявою про прийняття спадщини, що підтверджується копією матеріалів спадкової справи № 154/2023 (а. с. 48-62).
Згідно з копії повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 19 січня 2024 року № 00043204830 дружиною ОСОБА_3 є ОСОБА_2 (відповідач) (а. с. 45-46).
04 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказані будинок
та земельну ділянку.
04 вересня 2024 року приватний нотаріус видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності за законом на 1/2 житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаній постанові зазначено, що спадкоємцем іншої 1/2 частки майна є дружина померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_2 (а. с. 57).
Постановою від 04 вересня 2024 року приватним нотаріусом відмовлено
ОСОБА_1 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на 1/2 частину житлового будинкуз відповідною часткою господарських будівель та споруд,
а також на 1/2 частину земельної ділянки, так як іншим спадкоємцем, яка прийняла спадщину після ОСОБА_3 , - є його дружина - ОСОБА_2 , тому видати свідоцтво про право на спадщину одному спадкоємцю є неможливим (а. с. 11).
Згідно з актом обстеження фактичного проживання ОСОБА_2 від 16 вересня 2024 року, складеним працівниками МКВЖРЕП, за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 зареєстрована
з 17 березня 2005 року по теперішній час, але фактично не проживає за адресою реєстрації з 2013 року по теперішній час.
У судовому засіданні допитаний свідок ОСОБА_4 повідомив про те, що він
мав дружні стосунки з померлим ОСОБА_3 , який разом із ОСОБА_2 проживали на півночі росії з 1970 року по 2000 рік, тобто до своєї пенсії. Він більше 10 останніх років доглядав за будинком ОСОБА_3 . Один раз на 3 роки
ОСОБА_3 з дружиною приїжджав та проживав у будинку. Після початку війни,
з 2013-2014 року, він не бачив ОСОБА_3 з дружиною. Йому відомо,
що ОСОБА_3 з дружиною проживали у побудованому будинку під москвою
у російській федерації до смерті ОСОБА_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1
частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Гуменюка О. В., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414
цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають в повній мірі.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся
до суду з позовом до ОСОБА_2 , про визнання права власності на майно
у порядку спадкування за законом після смерті батька.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити,
які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови
в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі
№ 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Спадкування в Україні регулюється основним регулятором приватних відносин, яким є ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється
за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені
у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці
за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини
є останнє місце проживання спадкодавця.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець
за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268
ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року
у справі № 569/15147/17, провадження № 61-39308св18; від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц, провадження № 61-5777св20; від 02 квітня 2021 року
у справі № 191/1808/19, провадження № 61-6290св20; від 28 квітня 2021 року
у справі № 204/2707/19, провадження № 61-15380св20; від 19 травня 2021 року
у справі № 937/10434/19, провадження № 61-3620св21; від 19 квітня 2023 року
у справі № 2-516/2007, провадження № 61-11834св22.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції,
з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того,
що ОСОБА_2 була зареєстрована за одніє адресою із ОСОБА_3
(на території України), а тому їй належить 1/2 частина майна померлого в силу вимог частини третьої статті 1268 ЦК України.
Разом із цим, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 фактично проживає на території російської федерації, де проживав й помер ОСОБА_3 .
Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким,
що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270
цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Подібні положення закріплено пунктами 3.21, 3.22 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.
Спірне майно розташоване на території України, проте ОСОБА_3
та ОСОБА_2 , тобто спадкодавець і відповідач, не проживали за адресою свого зареєстрованого місця проживання на території України, а з 2013 року проживали,
як встановлено судами, на території російської федерації.
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи
в залежність від місця її реєстрації.
Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи,
де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).
У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19 (провадження № 61-1688св21) вказано, що у розумінні статей 1218, 1221 ЦК України, частини третьої статті 1268 ЦК України та статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та обставина,
що спадкодавець ОСОБА_5 та спадкоємці ОСОБА_1 і малолітній ОСОБА_2
не проживали у квартирі, яка входить до складу спадкового майна та в якій вони були зареєстровані, а проживали разом за іншою адресою, не впливає у цій справі на факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, оскільки відповідно
до наведених вище норм закону спадкоємець, який постійно проживав разом
із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявив
про відмову від неї, а місце розташування спадкового майна не обов'язково
має співпадати із його місцем проживання. Водночас, Верховний Суд зауважує,
що якщо особа (спадкоємець) не проживала постійно зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджено належними доказами, то сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем не може свідчити, відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, про своєчасність прийняття спадщини, оскільки не є беззаперечним доказом постійного проживання особи
на момент смерті із спадкодавцем за адресою реєстрації (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 19 травня 2021 року у справі
№ 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св210), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17-ц (провадження № 61-27212св19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц (провадження № 61-38452св18).
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 130/263/20 (провадження № 61-3877св22).
Крім того, у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження
№ 61-432сво22) закріплено, що у випадку, коли спадкодавець на час смерті проживав за межами України і до складу спадщини входять права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України, прийняття спадщини відбувається
у спосіб звернення спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні. Якщо спадкоємець не подав у визначений законом строк нотаріусу за місцем знаходження нерухомого майна в Україні заяву про прийняття спадщини, він не може вважатись таким, що прийняв спадщину. Прийняття спадщини
за межами України не свідчить про прийняття спадщини, яка знаходиться в Україні. Такий факт не має юридичного значення для спадкування права на нерухоме майно, розташованого на території України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з частинами третьою, п'ятою
статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом
із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу,
він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно
із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що у випадку, коли особа постійно не проживає із спадкодавцем, єдиним виявом бажання прийняти спадщину
є подання нотаріусу заяви про її прийняття.
Таким чином, законом встановлено лише два способи прийняття спадщини: подання відповідної заяви нотаріусу (стаття 1269 ЦК України) або постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (частина третя статті 1268 ЦК України). Причому постійне проживання зі спадкодавцем має бути належним чином підтверджене.
Положення частин третьої, четвертої статті 1268 ЦК України містять правову презумпцію прийняття спадщини, зміст якої становить припущення про те, що певні спадкоємці вважаються такими, що прийняли спадщину без спеціального волевиявлення про це.
Презумпція прийняття спадщини може бути застосована лише щодо спадкоємців, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.
Існування зазначеної презумпції можливе за умови, що такі спадкоємці
не відмовилися від прийняття спадщини в установленому законодавством порядку.
Установлення законом презумпції прийняття спадщини, зумовлене одним лише фактом спільного й постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем,
є своєрідним «способом» прийняття спадщини. У такому випадку спадкоємець набуває право на спадщину автоматично, не висловлюючи при цьому волі
на прийняття спадщини, що не узгоджується з правовою природою акта прийняття спадщини, який є правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття цивільних прав та обов'язків.
Як і будь-яка презумпція, презумпція прийняття спадщини може бути спростована. Зокрема, інша сторона може заперечувати факт-основу презумпції, а саме факт спільного проживання спадкоємця зі спадкодавцем.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 вересня
2023 року у справі № 130/263/20 (провадження № 61-3877св22).
У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається
як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених
цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги
чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи,
які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять
до предмета доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивач не довів, що є його процесуальним обов'язком, те, що відповідачка не проживала разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, зазначивши при цьому, що вона, як і спадкодавець, проживала у російській федерації. Не доведення позовних вимог є підставою для відмови в позові.
ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на житловий будинок
і земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті батька - ОСОБА_3 . Позивач посилався на відмову приватного нотаріуса про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом на вказане майно (на 1/2 частину спірного майна).
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, врахувавши положення частини третьої статті 1268 ЦК України, виходили з того,
що місце проживання ОСОБА_2 - дружини ОСОБА_3 , який помер
у місті Чехові московської області російської федерації, зареєстровано за тією самою адресою, що й місце проживання останнього, а саме: АДРЕСА_2 , а тому відповідачу належить 1/2 частина майна померлого.
Суди попередніх інстанцій зробили вірний висновок про те, що відповідач
є спадкоємцем ОСОБА_3 у силу положень частини третьої статті 1268
ЦК України.
Разом із цим, судами не враховано, що спадкодавець і відповідач за вищевказаною адресою на території України були лише зареєстровані, а проживали вони,
як вбачається з матеріалів справи та встановлених судами обставин, в іншому місці, зокрема на території російської федерації, де й помер спадкодавець і продовжує проживати відповідач.
Крім того, у позові ОСОБА_1 зазначає про те, що постановою приватного нотаріуса від 04 вересня 2024 року йому відмовлено в оформленні права власності на 1/2 частину спірного нерухомого майна.
У цій постанові приватний нотаріус, разом із іншим, указав, що ОСОБА_2
має право на 1/2 частину спірного майна.
До позову ОСОБА_1 додав копію свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видано приватним нотаріусом 04 вересня 2025 року, зареєстровано
за номером 7077, в якому зазначено, що воно видано ОСОБА_1 на 1/2 частину спірного спадкового майна (а. с. 15). Відповідна інформація міститься в Спадковому реєстрі (а. с. 16, 19) та підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав від 04 вересня 2024 року (індексний номер витягу 393477132, індексний номер 393478112) (а. с. 17, 20).
Тобто ОСОБА_1 є власником 1/2 частини спірних земельної ділянки
та житлового будинку.
Разом із цим, у позові ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності
на відповідні земельну ділянку та житловий будинок, хоча він уже є власником
1/2 частини вказаного майна.
Суди попередніх інстанцій на вищевказане не звернули увагу, а зазначене
є підставою для відмови у задоволенні позову у відповідній частині.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив вірні висновки про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , однак помилився у мотивах такої відмови.
Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, вони узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
(частина четверта статті 263 ЦПК України), судова практика Верховного Суду
з указаного питання є сталою та сформованою.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною першою, четвертою статті 412 ЦПК України визначено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених
статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Суди попередніх інстанцій допустили помилки, зокрема, в деяких мотивах ухвалення судових рішень, проте по суті вірно вирішили спір. Тому рішення районного суду
та постанову суду апеляційної інстанції слід змінити.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки зміна судових рішень не призвела до збільшення або зменшення обсягу вирішення позовних вимог, розподіл судових витрат Верховим Судом
не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 412, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гуменюка Олександра Володимировича, задовольнити частково.
Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 13 травня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 09 жовтня 2025 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
У решті рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області
від 13 травня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду
від 09 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
О. М. Осіян
Ю. В. Черняк