про відмову у відкритті касаційного провадження
22 січня 2026 року
м. Київ
справа №160/12536/25
адміністративне провадження № К/990/295/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Кравчука В.М. та Шарапи В.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року
у справі №160/12536/25
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України,
третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з вищевказаним позовом, у якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 21 березня 2025 року №22/д, про повернення документів ОСОБА_1 як дружині загиблого ІНФОРМАЦІЯ_2 у період дії воєнного стану солдата ОСОБА_2 на доопрацювання для вжиття заходів щодо приведення зазначених у них даних у відповідність до висновку ВЛК, а також з метою надання додаткових матеріалів (документів), які підтверджують, що смерть (загибель) військовослужбовця настала внаслідок травми під час безпосередньої участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів;
- зобов'язати відповідача призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року №168 (далі - постанова КМУ №168) та Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у розмірі 15000000 грн як члену сім'ї (дружині) загиблого (померлого) під час захисту Батьківщини військовослужбовця ОСОБА_2 .
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Міністерства оборони України, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 21 березня 2025 року №22/д, про повернення документів ОСОБА_1 на доопрацювання.
Зобов'язано Міністерство оборони України здійснити призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 2 постанови КМУ №168 та Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у розмірі 15000000 грн як члену сім'ї (дружині) загиблого (померлого) під час захисту Батьківщини військовослужбовця ОСОБА_2 .
Ухвалено стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства оборони України витрати на правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн на користь ОСОБА_1 .
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року скасовано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Міністерства оборони України, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 21 березня 2025 року №22/д, про повернення документів ОСОБА_1 на доопрацювання.
Зобов'язано Міністерство оборони України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 вересня 2024 року про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця ОСОБА_2 під час дії воєнного стану у розмірі, передбаченому пунктом 2 постанови КМУ №168, та прийняти рішення з урахуванням висновків суду, зроблених у цій справі.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Ухвалено стягнути з Міністерства оборони України за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 11000,00 грн.
Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат - Коробейнікова Єлизавета Юріївна, 02 січня 2026 року звернулася з касаційною скаргою та заявою про поновлення строку на касаційне оскарження до Верховного Суду.
На обґрунтування поважності підстав пропуску строку скаржник зазначає, що копія постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року надійшла в електронний кабінет представника позивача через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» 03 грудня 2025 року о 18:47, що підтверджується карткою руху документа.
Таким чином скаржник вважає наведені підстави пропуску строку поважними, оскільки касаційну скаргу подано в межах тридцятиденного строку з моменту отримання копії оскаржуваної постанови.
Надаючи оцінку наведеним позивачем доводам щодо поважності підстав пропуску строку Судом з'ясовано наступне.
Керуючись частиною п'ятою статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року №3262, згідно з якою судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Єдиного державного реєстру судових рішень з'ясовано, що постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року була ухвалена в порядку письмового провадження та набрала законної сили з моменту її прийняття.
Враховуючи викладене, останнім днем для звернення до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою в межах встановленого законом строку був день 01 січня 2026 року, в той час, як касаційну скаргу до Верховного Суду заявником подано 02 січня 2026 року, що свідчить про пропуск встановленого законом процесуального строку на касаційне оскарження.
Відповідно до картки руху документа, електронна копія постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року надійшла в електронний кабінет адвоката Коробейнікової Є.Ю. 03 грудня 2025 року о 18:47, що, враховуючи фактичний час доставки, вважається врученим 04 грудня 2025 року.
Таким чином, пропуск процесуального строку стався у зв'язку з несвоєчасним врученням копії постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року, а касаційну скаргу подано скаржником в межах тридцятиденного строку з моменту отримання копії оскаржуваної постанови.
Враховуючи викладене, а також положення вимог частини другої статті 329 КАС України, згідно з якими учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення, Суд вважає, що підстави пропуску скаржником строку на касаційне оскарження є поважними, у зв'язку з чим такий строк підлягає поновленню.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Положеннями пункту 6 частини першої статті 333 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо, зокрема, Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено наступну підставу для касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі №160/12536/25, яка передбачена частиною четвертою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1694/21, від 05 червня 2024 року у справі №910/14524/22, від 29 жовтня 2025 року у справі №911/1718/24, та у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19, від 27 липня 2022 року у справі №686/28627/18, від 21 лютого 2024 року у справі №947/8478/21, від 17 липня 2024 року у справі №600/548/23-а, від 22 серпня 2024 року у справі №380/9868/23, від 23 січня 2025 року у справі №240/32993/23; касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; справа має виняткове значення для позивача.
Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 17 липня 2024 року у справі №600/548/23-а, від 22 серпня 2024 року у справі №380/9868/23, з огляду на таке.
У справі №160/12536/25, рішення у якій пропонується переглянути в касаційному порядку, комісія Міністерства оборони України не приймала рішення про відмову у виплаті, а лише повернула документи на доопрацювання через суттєві розбіжності між висновком військово-лікарської комісії та наказом військової частини. Апеляційний суд у цій справі встановив, що зобов'язання Міністерства оборони України здійснити виплату є передчасним, оскільки суб'єкт владних повноважень ще не вирішував питання по суті, тобто наявність чи відсутність права на отримання одноразової грошової допомоги.
Водночас у справах №600/548/23-а та №380/9868/23 комісія Міністерства оборони України вже прийняла остаточні рішення про відмову або призначення допомоги у меншому розмірі (на підставі постанови КМУ №975, а не №168). У таких випадках суд має право перевіряти законність відмови та зобов'язувати до конкретних дій, тоді як у справі №160/12536/25 розгляд заяви про призначення одноразової грошової допомоги комісією Міністерства оборони України ще не завершено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що правові позиції Верховного Суду, на які посилається скаржник, ухвалені за інших фактичних обставин, з урахуванням іншого доказового підґрунтя, а тому не можуть бути застосовані до спірних правовідносин у цій справі.
Суд наголошує, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, їхніх повноважень, об'єкта, предмета правового регулювання відносин, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Колегія суддів вважає безпідставним посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 16 листопада 2022 року у справі №922/1694/21, від 05 червня 2024 року у справі №910/14524/22, від 29 жовтня 2025 року у справі №911/1718/24, а також висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27 липня 2022 року у справі №686/28627/18, від 21 лютого 2024 року у справі №947/8478/21, оскільки такі висновки сформовані за нормами господарського та цивільного процесуального законодавства, а отже не можуть бути прикладом іншого правозастосування під час розгляду адміністративної справи №160/12536/25.
Також колегія суддів вважає, що висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладеним у постановах від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19, від 23 січня 2025 року у справі №240/32993/23.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи те, що і наведені скаржником висновки Верховного Суду сформовані за відмінних із даною справою фактичних обставин, у різні періоди часу, з урахуванням різного законодавчого регулювання та його застосування, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині щодо зобов'язання Міністерства оборони України призначити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, суд апеляційної інстанції виходив з передчасності такої вимоги, оскільки відповідачем було направлено документи ОСОБА_1 на доопрацювання, тобто не вирішувалося питання щодо наявності чи відсутності у позивача права на отримання такої допомоги, а тому належним способом захисту порушеного права є зобов'язання Міністерства оборони України повторно розглянути заяву від 12 вересня 2024 року про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця ОСОБА_2 під час дії воєнного стану в розмірі передбаченому пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року №168.
Вирішуючи питання обґрунтованості цього висновку, колегія суддів вважає за необхідне навести висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 липня 2025 року у справі №280/2822/23, сформований у аналогічних правовідносинах, тобто щодо наявності підстав для зобов'язання Міністерства оборони України призначити та виплатити одноразову грошової допомогу, у якому серед іншого зазначено:
«Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року №2073-IX дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Частиною третьою статті 6 цього ж Закону визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: 1) дискреційне повноваження передбачено законом; 2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; 3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; 4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи (далі - КМРЄ) № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень (concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), прийнятими 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року №1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява №49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Водночас у рішенні ЄСПЛ від 02 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
З огляду на це дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб'єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.
Характерними ознаками адміністративного розсуду є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб'єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб'єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.
Аналогічні висновки щодо тлумачення дискреційних повноважень суб'єкта управлінської діяльності викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 01 травня 2023 року у справі №540/913/21, від 16 травня 2023 року у справі №380/3195/22, від 23 червня 2023 року у справі №160/6214/21.
Ураховуючи, що позивачка має право на отримання одноразової грошової допомоги на дитину загиблого військовослужбовця ОСОБА_3 , однак цю допомогу вже було розподілено між іншими особами і виплачено, а питання щодо наявності права на цю допомогу у інших осіб і перерозподілу цих сум є предметом розгляду в інших судових провадженнях, колегія суддів вважає, що питання зобов'язання відповідачів прийняти рішення про призначення і виплату ОСОБА_3 , дитині загиблого військовослужбовця одноразової грошової допомоги є передчасним.
Належним способом захисту права позивачки є зобов'язання відповідачів повторно розглянути заяву ОСОБА_4 як законного представника ОСОБА_3 , доньки загиблого, про призначення ОСОБА_3 , дитині загиблого старшого солдата військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 , який загинув ІНФОРМАЦІЯ_3 внаслідок виконання обов'язків військової служби (захист Батьківщини під час воєнних дій) одноразової грошової допомоги (виходячи з наявності у ОСОБА_3 права на отримання цієї одноразової грошової допомоги).».
Ураховуючи вищенаведену правову позицію, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість висновку суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову в частині, оскільки наявність у Міністерства оборони України дискреції прийняти за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 від 12 вересня 2024 року про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі, передбаченому пунктом 2 постанови КМУ №168, одне з декількох варіантів управлінських рішень, виключає можливість у суду зобов'язати відповідача призначити таку допомогу, а отже належним способом захисту права позивачки є саме зобов'язання відповідача повторно розглянути таку заяву.
Крім того, колегія суддів зазначає, що Верховним Судом сформовано усталену практику з питань стягнення витрат на правничу допомогу, викладену у постановах від 14 листопада 2019 року у справі №826/15063/18 та від 22 жовтня 2021 року у справі №160/7922/20, в яких зазначено, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, від 29 липня 2021 року у справі №160/5098/19, від 08 грудня 2021 року у справі №140/2465/19 зазначено, що витрати, понесені на професійну правничу допомогу, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.
У свою чергу постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, сформованої під час розгляду саме адміністративних справ.
Крім того, з оскаржуваної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції, змінюючи розподіл судових витрат, виходив з необхідності дотримання принципу співмірності та розумності таких витрат; керувався необхідністю врахування конкретних обставин у справі, її складністю; враховував зміст і обсяг наданих послуг, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, а також розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом.
Таким чином, колегія суддів вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства оборони України судових витрат на оплату правничої допомоги адвоката в розмірі 11000 грн є обґрунтованим.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що позивач ставить перед судом касаційної інстанції питання щодо переоцінки доказів, які досліджувалися судами першої і апеляційної інстанції під час вирішення питання розподілу судових витрат.
Колегія суддів зазначає, що визначення судами наявності/відсутності та розміру витрат на правничу допомогу передбачає в першу чергу дослідження доказів відповідно до вимог процесуального законодавства.
Так, частиною другою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про те, що справа має для нього виняткове значення, оскільки оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить.
Згідно зі сформованою у постанові від 04 жовтня 2019 року у справі №904/9713/17 практикою Верховного Суду, використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
З огляду на вищевказане, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б вказували на те, що розгляд такої справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Суд також звертає увагу, що оскаржувана постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року передбачає зобов'язання Міністерства оборони України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 вересня 2024 року про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця ОСОБА_2 під час дії воєнного стану у розмірі, передбаченому пунктом 2 постанови КМУ №168, з урахуванням висновків суду, без вказівки на результат розгляду таких матеріалів та прийнятого за результатами цього розгляду рішення.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України, Суд
1. Визнати поважними наведені ОСОБА_1 підстави пропуску строку та поновити строк на касаційне оскарження рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі №160/12536/25.
2. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі №160/12536/25 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
3. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді В.М. Кравчук
В.М. Шарапа