20 січня 2026 року
м. Київ
справа №460/25428/23
адміністративне провадження №К/990/54391/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Таргоній Андрій Вікторович, на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Рівненській області, про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Рівненській області (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним і скасування пункту 1 наказу № 1138 від 10.10.2023 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» та звільнення зі служби в поліції згідно з пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»,
- визнати протиправним та скасування наказу № 250 о/с від 18.10.2023 «По особовому складу» про звільнення зі служби в поліції,
- поновити на посаді старшого дільничного офіцера поліції сектору превенції відділення поліції № 4 Рівненського районного управління поліції ГУ НП в Рівненській області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 13.02.2025, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2025, у задоволенні позовної заяви відмовлено.
Не погоджуючись із такими рішеннями судів попередніх інстанцій ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 20.08.2025 касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13.02.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2025 у справі № 460/25428/23 повернуто.
Повторну касаційну скаргу ОСОБА_1 на вказані судові рішення ухвалою Верховного Суду від 29.09.2025 залишено без рух, а ухвалою від 10.11.2025 повернуто особі, яка її подала.
24.12.2025 до Верховного Суду втретє надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Таргоній А.В., на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13.02.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2025 у справі № 460/25428/23.
У зв'язку з перебуванням у відпустці суддів: Соколова В.М. у період з 30.12.2025 по 02.01.2026 (наказ від 10.12.2025 № 4892/0/6-25), Білак М.В. у період з 22.12.2025 по 07.01.2026 (наказ від 07.11.2025 № 5376/0/5-25) та Єресько Л.О. у період з 29.12.2025 по 16.01.2026 (наказ від 05.12.2025 № 4825/0/6-25), питання щодо відкриття касаційного провадження вирішується колегією суддів по виходу суддів з відпустки.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без руху.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
У касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, та зазначає, що судами попередніх інстанцій застосовано статті 14, 15 та 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, частину першу статті 19 Закону України «Про Національну поліцію», пункт 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», без урахування висновків Верховного Суду викладених у постановах від 30.09.2020 у справі № 200/142/20-а та у від 11.04.2024 у справі № 160/5820/23.
Суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен чітко вказати норму права, яку на його думку, застосовано судами попередніх інстанцій всупереч висновкам Верховного Суду.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Тож, суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи і аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи.
Обґрунтовуючи втретє подану касаційну скаргу, скаржник повторно посилається на ті самі підстави, а саме на застосування судами попередніх інстанцій статей 14, 15, 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, частини першої статті 19 та пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30.09.2020 у справі № 200/142/20-а та від 11.04.2024 у справі № 160/5820/23.
Варто зауважити, що Верховний Суд в ухвалі від 29.09.2025 дійшов висновку, що обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у вищевказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами обставин справи за результатами розгляду справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постановах не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для перегляду судових рішень у цій справі, позивач стверджує, що суди попередніх інстанцій застосували зазначені норми права без урахування висновків Верховного Суду викладених у справах № 200/142/20-а та № 160/5820/23 та наводить доводи про те, що у цій справі суди першої та апеляційної інстанції безпідставно вказали, що сам факи повідомлення про підозру поліцейському, його можливе притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення та висвітлення цієї події у засобах масової інформації, призводить до підриву авторитету та довіри громадян до поліції та не вказали, які саме протиправні дії вчинив позивач, що стали підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Скаржник переконує, що жодного доказу вчинення ним дисциплінарного проступку службовим розслідуванням не встановлено, у висновку службового розслідування та у наказі про притягнення до дисциплінарної відповідальності немає підстав на конкретну протиправну дію чи бездіяльність позивача, яка може свідчити про вчинення ним дисциплінарного проступку.
У справі № 460/25428/23 суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що за результатами службового розслідування комісія встановила, що у діянні ОСОБА_1 вбачається порушення службової дисципліни, що утворює склад дисциплінарного проступку, який виразився у порушенні Присяги, Посадової інструкції, Закону України «Про Національну поліцію» та Дисциплінарного статуту Національної поліції України, що призвело до виникнення надзвичайної події, яка підриває авторитет Національної поліції, ім'я та статус останнього, як поліцейського, дискредитації звання поліцейського, у зв'язку з чим запропоновано звільнити його зі служби в поліції.
Водночас суди вказали, що відсутність вироку суду про визнання позивача винним у інкримінованому кримінальному правопорушенні не є підставою для скасування спірних наказів, оскільки позивача звільнено не за вчинення злочину, а за порушення службової дисципліни. Зокрема в наказі про звільнення вказаний пункт 6 частини першої статті 77 Закону № 580-УІІІ, а не пункт 10 цієї норми, відповідно до якої поліцейський може бути звільнений у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення, зокрема, кримінального правопорушення. Також наголосили, що дисциплінарна та кримінальна відповідальність поліцейського є окремими видами юридичної відповідальності, порядок та підстави притягнення поліцейських до конкретного виду юридичної відповідальності здійснюється за окремими процедурами, урегульованими різними нормативно-правовими актами.
У підсумку суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що ГУ НП в Рівненській області, приймаючи оскаржувані п.1 наказу № 1138 від 10.10.2023 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» та наказ № 250 о/с від 18.10.2023 «По особовому складу» про звільнення зі служби в поліції, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені чинним законодавством.
Натомість у постанові Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 200/142/20-а цей суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не з'ясували, які фактичні обставини були встановлені дисциплінарною комісією та які матеріали були зібрані та досліджені нею під час дисциплінарного провадження, та чи встановлено у підсумку, які конкретно протиправні або неетичні дії вчинив позивач. Не дослідили та не надали оцінку тому, чи становили описані у висновку службового розслідування дії позивача склад дисциплінарного проступку, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію ті ж самі дії поліцейського отримали в рамках кримінального провадження.
У постанові Верховного Суду від 11.04.2024 у справі №160/5820/23 зазначено, що вирішення питання про правомірність притягнення працівника органів внутрішніх справ до дисциплінарної відповідальності, передбачає необхідність з'ясовувати саме склад дисциплінарного проступку в його діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію, ці ж самі дії особи, отримали в рамках кримінального провадження та які наслідки, у підсумку, настали для такої особи. Дисциплінарна відповідальність є окремим/самостійним видом юридичної відповідальності і вирішення питання про правомірність притягнення особи до дисциплінарної відповідальності передбачає необхідність з'ясування складу дисциплінарного проступку в її діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію ті самі дії особи-поліцейського отримали в рамках кримінального провадження та які наслідки, у підсумку, настали чи можуть настати для такої особи.
Підставою для скасування Верховним Судом рішень судів попередніх інстанцій у справі №160/5820/23 та направлення справи на новий судовий розгляд стали висновки про те, що суд першої інстанції не перевірив доводів позивача щодо порушення процедури проведення службового розслідування та необґрунтованості висновків комісії, обмежившись відображенням цих висновків у судовому рішенні, водночас апеляційний суд цих помилок не виправив та не надав відповіді на ключові аргументи скаржника, які він ставив з урахуванням висновків місцевого адміністративного суду, зокрема, щодо незабезпечення права позивача на захист та надання пояснень щодо тих питань, які перевірялися під час службового розслідування, відповідності закону виходу комісії за межі предмета службового розслідування та необґрунтованості висновків цього службового розслідування з урахуванням мети його призначення.
При цьому варто зауважити, що різниця у фактичних обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об'єктивно впливає на умови застосування правових норм. Тому, сам факт наявності судових рішень, якими визнано не правомірність притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію", не свідчить про застосування судами у цій справі норм права без урахування висновків Верховного Суду.
Суд наголошує, що висновки, викладені у наведених вище постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
З огляду на наведене, обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у вищевказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами обставин справи за результатами розгляду справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постановах від 30.09.2020 у справі № 200/142/20-а та від 11.04.2024 у справі № 160/5820/23 не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанції у цій справі та наведеним скаржником судовими рішеннями суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин та досліджених ними доказів.
Однак, виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Інші доводи скаржника в касаційній скарзі стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Між тим суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Крім того, згідно з частинами першою-третьою статті 329 КАС України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
З матеріалів касаційної скарги слідує, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена 10.06.2025, а касаційну скаргу подано через підсистему «Електронний Суд» 24.12.2025, тобто з пропуском передбаченого статтею 329 КАС України тридцятиденного строку на касаційне оскарження.
При цьому, на веб сторінці призначеної для пошуку та перегляду документів Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що оскаржувана постанова була надіслана судом: 02.07.2025, зареєстровано: 03.07.2025, забезпечено надання загального доступу: 04.07.2025.
Скаржник у прохальній частині касаційної скарги просить поновлення строку на касаційне оскарження, водночас не вказує жодних обґрунтувань щодо наявності поважних причин щодо пропуска строку та не надає відповідних доказів на підтвердження таких обстави.
Варто зауважити, що частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Тобто особа, яка зацікавлена у поданні касаційної скарги, мусить вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, цілком використовувати наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Отже, учасники процесу мають діяти вчасно та в належний спосіб, вони не мають допускати затримки та невиправданого зволікання під час виконання своїх процесуальних обов'язків.
Також згідно з частиною першою статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслений характер процесуальної поведінки учасників справи, відповідно до якого особа, яка зацікавлена у поданні касаційної скарги, мусить діяти сумлінно, тобто виявляти добросовісне ставлення до наявних у неї прав і здійснювати їхню реалізацію в такий спосіб, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без невиправданих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, передусім щодо дотримання строку на касаційне оскарження. Для цього учасник справи повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати цілком наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Суд звертає увагу, що та обставина, що повернення касаційної скарги не позбавляє повторного звернення до суду не означає наявність у особи безумовного права оскаржувати судові рішення у будь-який момент після повернення вперше поданої касаційної скарги без урахування процесуальних строків, встановлених для цього, а у Суду - обов'язку поновлювати такий строк, у разі його пропуску, тим більш за відсутності поважних причин.
Невиконання скаржником вимог процесуального закону щодо належного оформлення касаційної скарги, та як наслідок, повернення заявнику касаційної скарги не належать до об'єктивних обставин особливого і непереборного характеру, які можуть зумовити перегляд остаточного і обов'язкового судового рішення після закінчення строку його касаційного оскарження, а відтак не свідчить про наявність поважних підстав для поновлення цього строку.
Згідно із частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження із обґрунтуванням поважності причин пропуску строку на касаційне оскарження.
На підставі викладеного, керуючись статтями 169, 329, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Таргоній Андрій Вікторович, на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Рівненській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без руху.
Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:
1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи;
2) клопотання із зазначенням підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями та доказами причин пропуску такого строку.
Роз'яснити, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено.
Роз'яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині невиконання вимог статті 330 КАС України касаційна скарга буде повернута.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Л.О. Єресько
М.В. Білак
В.М. Соколов ,
Судді Верховного Суду