20 січня 2026 року Київ № 320/39078/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Скрипки І.М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України про визнання протиправним та скасування наказу в частині,
ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду із позовом до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (Міністерство, відповідач).
Просить суд визнати протиправним та скасувати абзац перший наказу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 22.04.2024 № 252-К про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила про протиправність оскаржуваного наказу, оскільки 14.04.2023 вона надіслала заяву про надання відпустки з 14.04.2023 з подальшим звільненням із займаної посади за власним бажанням в останній день відпустки. Вказує на відсутність її волевиявлення на припинення державної служби у момент видання наказу №252 (23.04.2024), оскільки таке мало відбутися на підставі раніше поданої заяви від 14.04.2023. Наголосила, що повторне подання заяви здійснено під примусом, обумовленим умисними протиправними діями відповідача. Просить звернути увагу, що у разі задоволення її позову у справі №320/22546/23, зокрема, вимоги про зобов'язання Міністерства звільнити її із займаної посади відповідно до її заяви від 14.04.2023, враховуючи спірний наказ, який є предметом спору у цій справі, це призведе до існування двох наказів про звільнення.
Ухвалою суду від 30.08.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Зобов'язано відповідача протягом десяти днів з дня вручення (ознайомлення) цієї ухвали подати до суду копії усіх документів, на підставі яких було прийнято оскаржуваний наказ; копії матеріалів особової справи позивача; пояснення щодо спірних правовідносин.
Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому вказав, що на обґрунтування підстав для звернення до суду позивачем наведено відсутність волевиявлення на припинення трудового договору за власним бажанням у момент видачі наказу про звільнення та написання заяви про звільнення за власним бажанням під примусом, що не відповідає дійсності та не підтверджено жодним доказом. Наголосили, що водночас, окремі твердження позивача, викладені у позові, не стосуються безпосередньо звільнення оскаржуваним у цій справі наказом та не мають оцінюватись судом при розгляді позовних вимог про визнання протиправним та скасування абзацу першого наказу Мінінфраструктури від 22.04.2024 № 252-К про звільнення позивача за власним бажанням. Відповідач вважає, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту свого права, оскільки ОСОБА_1 оскаржує наказ № 252-К, тоді як з обґрунтування позовних вимог вбачається, що остання вважає, що її права, свободи, інтереси порушено діями (бездіяльністю) Міністерства, вчиненими до видання цього наказу.
Ухвалою від 08.01.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України про розгляд адміністративної справи № 320/39078/24 за правилами загального позовного провадження.
Також ухвалою суду від 08.01.2026 відмовлено у задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у цій справі.
Крім того, ухвалою від 20.01.2026 заяву ОСОБА_1 про зміну предмета позову - залишено без розгляду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як зазначає позивач, 14.04.2023 на адресу електронної пошти Міністерства нею направлено підписану кваліфікованим цифровим підписом заяву про звільнення зі служби, додавши до неї заяву про надання з 14.04.2023 невикористаної відпустки з подальшим звільненням на підставі статті 3 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (Закон № 504/96-ВР) та статей 57, 58 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (Закон № 889-VIII).
Листом Міністерства від 17.04.2023 № 4712/10/10-23 позивача повідомлено, що заяву зареєстровано в Міністерстві після закінчення робочого часу, у зв'язку з чим розгляд заяви було здійснено 17.04.2023, отже надати відпустку з 14.04.2023 з подальшим звільненням із займаної посади, неможливо.
У подальшому, позивачем отримано наказ відповідача №252-к від 22.04.2024 про звільнення зі служби за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 86 Закону № 889-VIII та частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).
Наказано Управлінню бухгалтерського обліку та звітності здійснити розрахунки та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 05 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 26.05.2014 по 25.05.2015, за 20 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 28.04.2023 по 31.12.2023, за 10 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 01.01.2024 по 23.04.2024, за 03 календарні дні невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби 11 років та за 15 календарних днів невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби 21 рік на які працівник набув право з 12.01.2024. Відраховано з ОСОБА_1 за невідпрацьовані 04 календарні дні наперед виданої основної щорічної відпустки за період роботи з 28.04.2022 по 27.04.2023.
Вважаючи вказаний наказ протиправним, позивач звернулась до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить із такого.
Стосовно заявленого клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, суд зазначає таке.
Дійсно, за правилами частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Так, оскаржуваний наказ датовано 22.04.2024.
Позовна заява підписана датою « 26 травня 2024 року».
Така заява здана для відправки оператору поштового зв'язку Республіки Польща 27.05.2024, при цьому 25 та 26 травня 2024 року були вихідними днями.
Суд констатує, що залишення позову без розгляду у цій справі через пропуск строку звернення до суду у цій ситуації було б надмірним формалізмом, тому приходить до висновку про відмову у задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.
Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
За визначенням у частині першій статті 1 Закону №889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Як закріплено у пункті 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
Частинами першою-третьою статті 86 Закону № 889-VIII передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення (частина перша). Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом (частина друга). Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю (частина третя).
За визначенням у частині першій статті 21 Кодексу законів про працю України (КЗпП України) трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Згідно із пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
За нормами статті 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у зв'язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та існування загрози для життя і здоров'я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури).
Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Встановлено, що позивач звільнена з державної служби за власним бажанням відповідно частини третьої статті 86 Закону № 889-VIII та частини першої статті 38 КЗпП України.
У той же час, ОСОБА_2 не погоджується з підставою звільнення її 23.04.2024, оскільки вважає, що на день звільнення було відсутнє волевиявлення останньої на звільнення за власним бажанням. На переконання позивача, таке звільнення мало відбутися на підставі раніше поданої нею заяви від 14.04.2023.
Так, під час судового розгляду з'ясовано, а позивачем не спростовано, що з 24.02.2022 нею не здійснювалась трудова діяльність в Міністерстві.
Відсутність ОСОБА_2 на службі (роботі) з 2022 року підтверджено, зокрема, доповідною запискою Департаменту правової роботи від 28.07.2022 №2446/15/18-22 та службовою запискою Управління документального забезпечення від 19.04.2023 № 5206/21-23, а також листом ДП «Укрсервіс Мінтрансу» від 17.04.2023 №34/280-1/04.
Згідно тверджень позивача, з 06.03.2022 через обставини, пов'язані із російською військовою агресією проти України, вона разом зі своєю малолітньою дитиною виїхала до Республіки Польща, про що поінформувала Міністерство.
За заявою від 06.12.2022 позивачу надано відпустку, передбачену Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» як такій, що у грудні 2022 року повідомила роботодавця про перебування за кордоном.
У подальшому, на підставі заяв ОСОБА_2 , Міністерством надавались їй відпустки відповідно до графіку відпусток на І півріччя 2022 року, а потім за надісланими до Міністерства заявами (згідно наказу від 20.02.2023 № 267-К з 20 лютого по 14 березня 2023 року, згідно наказу від 13.03.2023 № 21 з 15 березня по 13 квітня 2023 року).
Наказом Мінінфраструктури від 31.03.2023 № 412-к «Про переведення» ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора Департаменту - начальника відділу правової роботи та взаємодії з правоохоронними органами Департаменту правової роботи у зв'язку із введенням в дію 01.02.2023 структури апарату та штатного розпису Міністерства на 2023 рік відповідно до наказу Міністерства від 24.01.2023 № 49 «Про введення в дію структури апарату та штатного розпису Міністерства».
Проте, з 14.04.2023 позивач була відсутня на службі (роботі) з невідомих причин.
Водночас, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 12.04.2022 № 440 «Деякі питання організації роботи державних службовців» робота державних службовців та працівників державного органу за межами України допускається лише у разі службового відрядження, оформленого в установленому порядку. У разі перебування державного службовця або працівника державного органу в робочий час в Україні поза межами робочого місця без рішення керівника державної служби, зазначеного в пункті 1 цієї постанови, або за кордоном, крім перебування у службовому відрядженні, оформленому в установленому порядку, до них не може бути застосовано дисциплінарне стягнення відповідно до закону.
Суд зауважує, що не будучи звільненою, позивач станом на 14.04.2023 перебувала у статусі державного службовця, мала прибути на роботу (службу), чого не зробила. Тобто, не приступивши до роботи у перший робочий день на новій посаді (14.04.2023), позивач подала на електронну пошту відповідача заяву про відпустку, зазначивши цю ж дату як дату початку надання відпустки з подальшим звільненням з посади. Водночас, вказану заяву відповідачем було отримано і опрацьовано в порядку черговості, зареєстровано у день отримання та розглянуто суб'єктом, до компетенції якого належить відповідний розгляд на наступний робочий день після отримання.
Листом Мінінфраструктури від 17.04.2023 № 4712/10/10-23 позивача поінформовано про розгляд її заяв від 14.04.2023 та надання вмотивованої відмови у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, а також запропоновано визначити іншу дату надання відпустки та звільнення, оскільки заява про надання відпустки подається за два тижні до надання такої відпустки, з урахуванням часу для опрацювання такої заяви та здійснення відповідних виплат, адже відповідно до норм законодавства такі виплати здійснюються не пізніше дня надання такої відпустки. Крім вказаного, позивача поінформовано про неможливість надання грошової допомоги при оформленні додаткової щорічної відпустки, з тих підстав, що в неї залишилось три дні додаткової відпустки.
Як слідує з матеріалів справи, після 14.04.2023 ОСОБА_1 подавалась заява від 20.07.2023 про перерахування заробітної плати на банківську картку, а також заява від 26.10.2023 про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, зокрема, відповідно до останньої позивач порушила перед Міністерством питання отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, передбачену частиною другою статті 54 Закону України «Про державну службу», ураховуючи те, що трудові відносини між ОСОБА_1 та Міністерством не є припиненими.
Наказом Міністерства від 23.11.2023 № 1046-К «Про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань» (копія додається) надано ОСОБА_1 , заступнику директора Департаменту - начальнику відділу правової роботи та взаємодії з правоохоронними органами Департаменту правової роботи, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, що, як обґрунтовано зауважено відповідачем, спростовує твердження позивача про те, що з 14.04.2023 трудові відносини між нею та Міністерством припинились відповідно до заяви від 14.04.2023, оскільки саме позивач після такого, на її думку, припинення трудових відносин у односторонньому порядку звернулась до роботодавця з метою отримання коштів як державний службовець та їх отримала.
22.04.2024 ОСОБА_1 подано заяву про звільнення зі служби за власним бажанням з чітко визначеною датою - невідкладно у день надходження цієї заяви, але не пізніше 23.04.2024 відповідно до частини третьої статті 38 КзпП України або ж у разі невизнання Міністерством порушень трудового законодавства - за власним бажанням невідкладно у день надходження цієї заяви до Міністерства, але не пізніше 23.04.2024, відповідно до частини третьої статті 86 Закону № 889-VIII, частини першої статті 38 КзпП України.
22.04.2024 наказом Міністерства № 252-К «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 , заступника директора Департаменту - начальника відділу правової роботи та взаємодії з правоохоронними органами Департаменту правової роботи, із займаної посади 23.04.2024 за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 86 Закону № 889-VIII та частини першої статті 38 КЗпП України.
При цьому, не знайшли свого підтвердження доводи позивача, що така заява подана нею під примусом.
Натомість, як встановлено у процесі судового розгляду, після отримання відмов у звільненні з підстав частини третьої статті 38 КЗпП України до 22.04.2024 позивачем заяви про звільнення не подавались, проте подавались інші документи кадрового характеру, зокрема, заява від 20.07.2023 про перерахування заробітної плати на банківську картку, а також заява від 26.10.2023 про надання матеріальної допомоги.
22.04.2024 в Міністерстві за № 32301/0/7-24 зареєстровано заяву ОСОБА_1 про звільнення зі служби, підписану кваліфікованим та удосконаленим електронним підписом позивача, надіслано з електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_1
Отже, волевиявлення позивача у поданні цієї заяви є безсумнівним, адже таку заяву підписано власним КЕП ОСОБА_1 та надіслано з власної електронної пошти позивача.
Разом із тим, як свідчить зміст наявної у справі заяви, у ній наведено альтернативу роботодавцю для визначення підстав для звільнення позивача зі служби: частина третя статті 38 КзпП України або, у разі невизнання порушень, викладених у цій заяві, частина третя статті 86 Закону № 889-VIII, частина перша статті 38 КЗпП України.
За вказаних обставин суд констатує, що відповідачем надано докази на підтвердження дотримання ним законодавчо встановленої процедури звільнення позивача з посади за власним бажанням. У свою чергу, позивачем не надано доказів на підтвердження протилежного.
За наведеного, суд доходить висновку, що абзац перший наказу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 22.04.2024 № 252-К є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.
На підставі викладеного, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку із чим, відповідно, відмовляє у задоволенні позову.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, підстави для стягнення на користь позивача понесених судових витрат - відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Скрипка І.М.