вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"14" січня 2026 р. Справа№ 910/6659/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Суліма В.В.
суддів: Ткаченка Б.О.
Коротун О.М.
при секретарі судового засідання: Шевченко Н.А.
за участю представників сторін:
від позивача: Шевченко М.І. (поза межами приміщення суду);
від відповідача: Юрчук О.В. (поза межами приміщення суду),
розглянувши апеляційну скаргу Львівської міської ради
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року (повне судове рішення складено 04.11.2025 року)
у справі №910/6659/25 (судді - Котков О.В.)
за позовом Львівської міської ради
до Львівської обласної ради
про визнання незаконним та скасування рішення в частині,-
Львівська міська рада (далі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (далі - відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення Львівської облради № 602 від 27.08.2024 року "Про перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, що підлягають приватизації способом аукціону" в частині п. 40 додатку до рішення щодо приватизації поліклініки А-3 на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Львівською міськрадою не було надано Львівській облраді згоди на розпорядження (продаж на аукціоні) поліклініки А-3 на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, а тому спірне рішення є незаконним та має бути скасованим у цій частині.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року у справі №910/6659/25 в позові відмовлено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого господарського суду, Львівська міська рада звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема ст. 236 Господарського процесуального кодексу України та не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 15.02.2021 року у справі №904/4109/21, від 23.02.2021 року у справі №903/900/21, від 24.07.2024 року у справі №912/1863/23, від 05.03.2025 року у справі №912/1899/23.
Так, скаржник вказав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що Львівською міською радою не доведено належними та допустимими доказами, що вона є співвласником поліклініки на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
При цьому, скаржник наголосив, що рішенням Львівської обласної ради від 25.10.2006 року №101, підтверджується, що поліклініка на вул. Єфремова, 59 належить на праві спільної власності територіальним громадам Львівської області.
Таким чином, за твердженням скаржника, в результаті прийняття оскаржуваного рішення без згоди Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради, втратила своє право спільної власності на поліклініку на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, що задовольняла потреби в медичній допомозі онкохворих, перш за все тих, що мешкають у м. Львові.
Крім того, за твердженням представника скаржника, суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» яким передбачено, що майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради або уповноважені ними органи.
Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. Цією нормою чітко визначено повноваження районних та обласних рад управляти майном спільної власності територіальних громад і обмежено їх право відчужувати такі об'єкти.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.11.2025 року апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевич А.Г., Коротун О.М.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2025 року відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року у справі №910/6659/25.
17.11.2025 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін.
При цьому, представник відповідача, зокрема зазначив, що категорично не погоджується з викладеними у апеляційній скарзі доводами, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, такими, що повністю спростовуються встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами, належними та допустимими доказами у справі, а також правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.05.2024 року у справі №914/2949/22.
Більше того, за твердженням представника відповідача, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що саме Львівська обласна рада є належним власником спірного об'єкта, і жодних доказів набуття цього права Львівською міською радою матеріали справи не містять.
Водночас, представник відповідача зауважив, що апелянт обмежився лише посиланнями на загальні формулювання про «спільну власність територіальних громад», не надавши жодного індивідуалізованого доказу на користь існування саме у Львівської міської ради будь-якого речового права на конкретний об'єкт - будівлю поліклініки А-3 по вул. Єфремова, 59.
Крім того, за твердженням представника відповідача, оскільки право власності на спірну будівлю належить територіальним громадам області в особі Львівської обласної ради, а не територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, жодного «правового інтересу» ЛМР у контексті оскарження рішення № 602 не існує. Приватизація майна, яке їй не належить, не змінює становища ЛМР ні як суб'єкта комунальної власності міста, ні як органу влади. Цей висновок прямо відображений у мотивувальній частині рішення Господарського суду міста Києва, і апелянт у своїй скарзі не наводить жодних переконливих контраргументів.
При цьому, представник відповідача наголосив, що органи місцевого самоврядування, які не є власниками відповідного майна, не наділені правом контролю або погодження дій власника у сфері приватизації, якщо інше прямо не встановлено законом. По суті, апелянт намагається домогтися переоцінки доказів, які суд вже дослідив і визнав недостатніми для підтвердження права ЛМР або порушення такого права. Такий підхід суперечить природі апеляційного перегляду, визначеній ст. 269 Господарпського процесуального кодексу України, і не може бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення.
01.12.2025 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника скаржника до суду надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якої представник скаржника, зокрема зазначив, що підставою заявлених позовних вимог є порушення прав Львівської міської ради як співвласника поліклініки на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, що є спільною власністю територіальних громад Львівської області.
Крім того, за твердженням скаржника, у матеріалах справи міститься рішення Львівської обласної ради VIII сесії V скликання від 25.10.2006 року №101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди», в додатку до якого зазначено поліклініку на вул. Єфремова, 59 у м. Львові. Отже, зазначене рішення є правовстановлюючим документом на підтвердження права спільної власності територіальних громад Львівської області на будівлю поліклініки на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
Тому не відповідає дійсності твердження відповідача, що Львівська міська рада не підтвердила жодним рішенням, правочином чи договором своє право як співвласника спірного майна.
При цьому, представник скаржника вказав, що із системного аналізу відповідних правових норм вбачається, що суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста, від імені та в інтересах яких діють сільські, селищні, міські ради. Обласні ради не є суб'єктами права комунальної власності, а лише здійснюють управління об'єктами спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Тому апріорі майно не може належати одноосібно обласній раді, а виключно на праві спільної власності територіальних громад.
Також скаржник зауважив, що приймаючи рішення №602 від 27.08.2024 року в частині п. 40 додатку
до цього рішення щодо продажу на аукціоні поліклініки А-3 на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, Львівська обласна рада не була уповноважена Львівською міською радою на проведення приватизації цього об'єкта способом аукціону. Львівська міська рада не передавала Львівській обласній раді повноважень з розпорядження поліклінікою на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, що належить до спільної власності територіальних громад.
Розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/73/26 від 13.01.2026 року, у зв'язку перебуванням судді Майданевича А.Г. на лікарняному, відповідно до підпунктів 2.3.22., 2.3.43. пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/6659/25.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2026 року сформовано колегію суддів у складі: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Коротун О.М., Ткаченко Б.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2026 року прийнято до свого провадження апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року у справі №910/6659/25 у складі колегії суддів Північного апеляційного господарського суду: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Коротун О.М., Ткаченко Б.О.
Представник скаржника в судовому засіданні 14.01.2026 року Північного апеляційного господарського суду підтримав доводів апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Представник відповідача в судовому засіданні 14.01.2026 року Північного апеляційного господарського суду заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити - без змін.
Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 27.08.2024 року Львівською облрадою було прийнято рішення № 602 "Про перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, що підлягають приватизації способом аукціону", відповідно до якого затверджено перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, що підлягають приватизації способом аукціону, відповідно до додатку до цього рішення.
Зокрема, у вказаному додатку зазначено поліклініку інд. А-3 на вул. Єфремова, 59 у м. Львові (п. 40).
У подальшому, як правильно встановлено судом першої інстанції, наказом Львівської облради були затверджені умови продажу об'єкта приватизації (протокол № 2 від 22.04.2025 року) засідання аукціонної комісії з продажу об'єкта приватизації - будівлі поліклініки А-3 на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
09.06.2025 року наказом Львівської облради був затверджений протокол про результати електронного аукціону № SPE001-UA-20250508-79204 з продажу вищевказаної будівлі поліклініки (п. 1), яким за результатами проведеного аукціону наказано укласти з Товариством з обмеженою відповідальністю «Хабітат Рітейл» договір купівлі-продажу будівлі поліклініки загальною площею 781,8 к.м. за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 59. Ціна продажу становить 65300 001,00 грн.
04.07.2025 року між Львівською облрадою (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хабітат Рітейл» був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна шляхом викупу, відповідно до умов якого продавець зобов'язується, зокрема, відповідно до рішення Львівської облради № 602 від 27.08.2024 року, передати у власність покупця будівлю поліклініки загальною площею 781,8 к.м. за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 59, а покупець зобов'язується прийняти зазначений об'єкт продажу відповідно до умов, що визначені у цьому договорі.
Так, за твердженням позивача, рішення Львівської облради № 602 від 27.08.2024 року порушує права позивача, як співвласника будівлі поліклініки загальною площею 781,8 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 59, яке, у свою чергу, згоди на приватизацію вказаного об'єкту нерухомого майна не надавав, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до Конституції України систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України "Про місцеве самоврядування".
Відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (ст. 393 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Частиною 1 ст. 142 Конституції України встановлено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
За положеннями 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста (ст. 6 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та законами, є сільські, селищні, міські ради.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Стаття 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад. Так, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати тощо. Отже, суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста, від імені та в інтересах яких діють сільські, селищні, міські ради.
Водночас, відповідно до приписів Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами, уповноваженими управляти об'єктами комунальної власності, є як органи місцевого самоврядування, створені сільськими, селищними, міськими територіальними громадами, так і районні та обласні ради.
Районні та обласні ради - це органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Відповідно до частин 4 і 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.
Згідно ч. 2 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (статті 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Відповідно до ч. 8 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Відтак, обласні ради, як органи, що представляють спільні інтереси територіальних громад області, вправі набувати право власності на майно, зокрема, шляхом передачі його із комунальної власності у спільну власність територіальних громад. При цьому обласні ради виконують функцію власника такого майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За змістом ч. 1 ст. 317, ст. 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положеннями ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Як визначено в ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, рішенням Львівської облради № 101 від 25.10.2006 вирішено оформити право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської облради згідно з додатком, зокрема, на поліклініку А-3, загальною площею 781,8 кв.м. на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
21.12.2007 Львівською облрадою було оформлене право власності на вказану поліклініку на вул. Єфремова, 59 у м. Львові, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 21.12.2007 (підставою зазначено рішення VIII сесії V-го демократичного скликання № 101 від 25.10.2006), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 1724210 від 28.12.2007 року (а.с. 27).
При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що вищевказане свідоцтво є чинним і підтверджує законне право власності особи на майно
Отже, зі змісту наведених документів вбачається, що поліклініка на вул. Єфремова, 59 у м. Львові перебуває у власності Львівської облради (форма власності комунальна, частка 1/1).
Так, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих в розумінні статей доказів набуття Львівською міською радою права власності чи співвласності на відповідну будівлю (укладення будь-якого договору про об'єднання майна територіальних громад, рішення Львівської міської ради про прийняття цього об'єкта у комунальну власність міста, державну реєстрацію за Львівською міською радою будь-якого речового права щодо спірної будівлі тощо).
З огляду на викладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що останній є співвласником відповідного нерухомого майна.
Твердження скаржника, що рішенням Львівської обласної ради від 25.10.2006 року №101, підтверджується, що поліклініка на вул. Єфремова, 59 належить на праві спільної власності територіальним громадам Львівської області, колегія суддів не визнає переконливими доводами, оскільки даним рішення, зокрема, оформлено право спільної власності саме територіальних громад Львівської області в особі обласної ради на спірне майно, а не Львівської міської ради на чому наполягає скаржник.
При цьому, твердження скаржника, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є безпідставними та не спростовує вищевикладених висновків суду.
Таким чином, вказані вище обставини спростовують доводи скаржника про те, що Львівська облрада немала права приймати рішення «Про перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, що підлягають приватизації способом аукціону» № 602 від 27.08.2024 в частині п. 40 додатку до цього рішення щодо продажу на аукціоні поліклініки А-3, загальною площею 781,8 кв.м. на вул. Єфремова, 59 у м. Львові.
Відповідно до статей 2, 4 Господарського процесуального кодексу України судовий захист надається у разі порушення, невизнання або оспорювання конкретного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу позивача. Наявність такого права або інтересу є передумовою реалізації права на позов.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного (господарського) права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, скаржник не довів ані існування права, ані порушення такого права рішенням Львівської обласної ради. Сам факт незгоди ЛМР з розпорядчими діями іншого органу місцевого самоврядування сам по собі не є підставою для звернення до суду.
При цьому, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, що вищевказана поліклініка задовольняла потреби в медичній допомозі онкохворих, що мешкають у м. Львові, оскільки , як вбачається з відкритих джерел, остання переїхала в нове відремонтоване приміщення, що не спростовано скаржником. Відповідно рішення № 602 не впливає на публічний порядок чи загальний інтерес.
Водночас, колегія суддів приймає до уваги твердження відповідача викладене у відзиві на апеляційну скаргу, що оскільки право власності на спірну будівлю належить територіальним громадам області в особі Львівської обласної ради, а не територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, жодного «правового інтересу» позивача у контекст оскарження рішення № 602 не існує. Приватизація майна, яке їй не належить, не змінює становища позивача ні як суб'єкта комунальної власності міста, ні як органу влади.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За приписами ч. 2 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У пунктах 8.15- 8.22 постанови Верховного Суду від 29.01.2021 року у справі № 922/51/20 зазначено таке: "8.15. Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 року у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Зазначена правова позиція щодо стандарту доказування викладена в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 25.06.2020 року у справі № 924/233/18
Враховуючи вищевикладене у сукупності, на переконання колегії суддів докази, подані позивачем в обґрунтування заявлених ним позовних вимог не є більш вірогідними ніж докази, подані відповідачем на їх спростування.
Посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду викладену у постановах Верховного Суду від 15.02.2021 року у справі №904/4109/21, від 23.02.2021 року у справі №903/900/21, від 24.07.2024 року у справі №912/1863/23, від 05.03.2025 року у справі №912/1899/23 є неприйнятними з огляду на те, що таку постанову прийнято Верховним Судом з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідній справі, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших встановлених обставин, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідне судове рішення, зокрема у даній справі відсутнє право спірної власності на спірне приміщення.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року у справі № 696/1693/15-ц).
Тобто, посилання скаржника на неврахування висновківв Верховного Суду як на підставу для апеляційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом апеляційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення.
Відповідно до ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 року ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 року у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у ст. 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 року у справі «Мала проти України», від 07.10.2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 року у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 року у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 року зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Львівської міської ради фактично зводяться до мотивів викладених у позовній заяві, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.
Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями відповідача викладеними у відзиві на апеляційну скаргу.
Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні статей 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року у справі №910/6659/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 року у справі №910/6659/25 залишити без змін.
3. Судовий збір, понесений у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.
4. Матеріали справи №910/6659/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.В. Сулім
Судді Б.О. Ткаченко
О.М. Коротун
Дата підписання 20.01.2026 року.