П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 січня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/15317/25
Перша інстанція: суддя Єфіменко К.С.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.
суддів - Бойка А.В., Єщенка О.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (далі - відповідач, Фінансове управління Генштабу ЗСУ), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.12.2016 по 08.05.2025;
- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 31.12.2016 по 08.05.2025, включно, у розмірі 69 468,22 грн.
В обґрунтування заявлених вимог зазначає, що проходив службу у Збройних Силах України та наказом від 22.12.2016 №1220 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Далі позивач пояснює, що під час звільнення з військової служби і виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не провів з ним повний розрахунок щодо виплати грошового забезпечення. Як вказує позивач, лише 08.05.2025 на виконання рішення суду відповідач здійснив виплату недоплаченого грошового забезпечення. На думку позивача, оскільки Фінансове управління Генштабу ЗСУ не виплатило йому при звільненні належне грошове забезпечення, виникають наслідки для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України, яка регулює виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 - задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.12.2016 по 08.05.2025.
Стягнуто з Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 31.12.2016 по 08.05.2025, включно у розмірі 69 468,22 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням, Фінансове управління Генштабу ЗСУ подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Мотивуючи свою позицію апелянт зазначає, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення не врахував, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми КЗпП України не розповсюджуються. Апелянт посилається також на те, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України, оскільки позивач своєчасно не скористався правом на оскарження виплачених сум, а тому до апелянта не може бути покладена відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику усіх належних сум.
Позивач своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу, не скористався.
Відповідно до частини 3 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу Збройних Силах України.
Наказом Міністра оборони України від 22.12.2016 № 1220 ОСОБА_1 звільнений з військової служби та наказом начальника Генерального штабу - головнокомандувача Збройних Сил України від 30.12.2016 № 252 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Відповідно до спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 01.02.2015 № Д-322/1/4 дск «Про проведення організаційних заходів у Збройних Силах України» ВЧ НОМЕР_1 ліквідована.
З липня по грудень 2016 року, позивач перебував на фінансовому забезпеченні у Фінансовому управлінні Генерального штабу Збройних Сил України.
При звільненні позивача з військової служби не була включена в розрахунок виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби щомісячна додаткова грошова винагорода у розмірі 60% грошового забезпечення передбачена пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2013 №161 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889».
На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.12.2024 у справі № 420/12524/24, відповідачем проведена виплата грошового забезпечення, що підтверджується випискою по картковому рахунку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 12.04.2025 та від 08.05.2025.
Тобто остаточний розрахунок з позивачем проведений лише 08.05.2025.
Позивач звернувся до Фінансового управління Генштабу ЗСУ щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Однак, листом Фінансового управління Генштабу ЗСУ від 20.03.2024 № 305/878, відмовлено в задоволенні такої заяви позивача.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільнені, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на день звільнення позивача відповідачем не проведений з останнім розрахунок у повному обсязі, а тому відповідно до положень статті 117 КЗпП позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку. Суд зазначив, що на підприємство, установу, організацію покладений обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а не виконання такого обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Суд вважав, що належним способом відновлення прав ОСОБА_1 є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період із розрахунку сум за шість місяців, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні два місяці служби, які передували дню звільнення.
Колегія суддів погоджується з такою позицією суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульоване питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів доходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Такий правовий висновок побудований на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
Аналізуючи вказані вище положення КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стягнення повинно відповідати принципу розумності, справедливості та пропорційності.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги стосовно того, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється, є безпідставними та суперечать наведеним вище нормам законодавства та сталій практиці Верховного Суду.
Повертаючись до обставин справи, колегія суддів враховує, що Наказом Міністра оборони України від 22.12.2016 № 1220 ОСОБА_1 звільнений з військової служби та наказом начальника Генерального штабу - головнокомандувача Збройних Сил України від 30.12.2016 № 252 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
При цьому, під час звільнення позивача з військової служби не була включена в розрахунок виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби щомісячна додаткова грошова винагорода у розмірі 60% грошового забезпечення передбачена пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2013 №161 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889».
На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.12.2024 у справі № 420/12524/24, відповідачем проведена виплата грошового забезпечення, що підтверджується випискою по картковому рахунку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 12.04.2025 та від 08.05.2025.
Тобто остаточний розрахунок з позивачем проведений лише 08.05.2025.
Отже, оскільки позивачу усі належні йому суми не були виплачені під час звільнення, слід констатувати, що останній набув право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Середній заробіток працівника згідно частини 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100(далі - Порядок № 100).
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, довідки Фінансового управління Генштабу ЗСУ грошове забезпечення ОСОБА_1 за листопад 2016 року складає 9089,50 грн., грошове забезпечення позивача за грудень 2016 року складає 9089,50 грн. Кількість днів служби за період листопад-грудень 2016 року становить 61 календарний день.
Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 298,02 грн. (9089,50 грн. + 9089,50 грн.) / 61 (листопад-грудень 2016 року). Отже, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат з 31.12.2016 по 18.07.2022 (3088 днів) становить 920 285,76 грн. (3088 днів х 298,02 грн. = 920 285,76 грн.).
Водночас, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Колегія суддів враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц де суд виснував, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статтею 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З огляду на обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції керуючись численними позиціями Верховного Суду, обґрунтовано застосував наведені принципи та встановив, що істотність частки компенсації за виплачене грошове забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 0,0159 (14 635,50 грн./920 285,76 грн.).
Отже сума відшкодування становить 14 632,54 грн. (298,02 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 3088 (кількість днів затримки розрахунку х 0,0159 (істотність частки).
Таким чином, враховуючи справедливий і розумний баланс між інтересами сторін, а також враховуючи те, що стягнення компенсації у розмірі 920 285,76 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у загальному розмірі 14632,54 грн., є явно неспівмірною розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що за період з 31.12.2016 по 18.07.2022 обґрунтований розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 14 632,54 грн.
Що стосується періоду, який охоплюється періодом з 19.07.2022 по 08.05.2025, то середній заробіток складає 54 835,68 грн.( 298,02 грн. х 184 дні).
Таким чином загальна сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 31.12.2016 по 08.05.2025, яка підлягає стягненню з відповідача складає 69 468,22 грн. (14 632,54 грн. + 54 835,68 грн.).
З урахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги Фінансового управління Генштабу ЗСУ про відсутність правових підстав для виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.
Резюмуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволенні позову ОСОБА_1 та вважає, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору та відповідає нормам матеріального права.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, надавши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Колегія суддів вважає, що надала відповідь на ключові доводи апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення відсутні.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуюча суддя О. А. Шевчук
суддя А. В. Бойко
суддя О. В. Єщенко