19 січня 2026 року
м. Київ
справа № 127/13441/21
провадження № 61-6242св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою адвоката Шеремет Галини Анатоліївни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2023 року, ухвалене у складі судді Бойка В. М., та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 березня 2024 року, ухвалену колегією у складі суддів Медвецького С. К., Копаничук С. Г., Оніщука В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
В обґрунтування позову вказував, що 1 червня 2015 року він уклав з відповідачем договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв у нього в борг 22 000 доларів США строком на один рік.
Факт отримання коштів підтверджується письмовою розпискою.
У подальшому термін дії договору був продовжений до 1 червня 2018 року.
Відповідач у погоджений строк позику не повернув та свої зобов'язання за укладеним договором не виконав.
9 серпня 2019 року позивач направив ОСОБА_2 лист (вимогу) про повернення коштів, на яку відповідач не відреагував.
Вказував, що на момент пред'явлення позову ОСОБА_2 зобов'язання за договором позики не виконав, тому має повернути йому суму боргу, проценти за користування позикою, штраф за порушення строків повернення позики та три проценти річних від простроченої суми.
За таких обставин просив стягнути з відповідача 22 000 доларів США боргу за договором позики, 2 640 доларів США процентів за користування позикою,
440 доларів США - штрафу за порушення строку повернення позики, 1 969,15 доларів США - три проценти річних від простроченої суми та 7 493,26 грн у відшкодування судового збору.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2023 року позов задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 22 000 доларів США, проценти за користування позикою
у розмірі 2 640 доларів США, штраф за недотримання строків повернення позики
у розмірі 440 доларів США та три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 1 969,15 доларів США.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що:
- розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми;
- договором позики від 1 червня 2015 року сторони погодили надання коштів в іноземній валюті - доларах США;
- у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів в іноземній валюті, яка отримана у позику;
- відповідач не надав доказів на підтвердження належного виконання договірних зобов'язань;
- позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 березня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Шеремет Г. А. в інтересах ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У квітні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шеремет Г. А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 березня 2024 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року
у справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21), про те, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга
статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Позиція інших учасників справи
У квітні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про безпідставність доводів касаційної скарги та правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення коштів за договором позики в іноземній валюті. Просив врахувати висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 23 жовтня 2019 року
у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19), в якому зазначено, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно - в національній валюті України.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 26 грудня 2024 року відкрив касаційне провадження
у справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року
у справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21) (пункт 1 частини другої
статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 1 червня 2015 року сторони уклали договір позики № б/н, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у борг грошові кошти в сумі 22 000 доларів США, що еквівалентно 510 000 грн за офіційним курсом НБУ на момент підписання договору, строком на один рік (до 1 червня 2016 року) зі сплатою чотирьох процентів від суми позики за користування позикою у доларах США.
Факт передачі та отримання коштів зафіксовано у розписці від 1 червня 2015 року, складеній у простій письмовій формі.
Додатком від 1 червня 2016 року до договору б/н від 1 червня 2015 року сторони за взаємною згодою погодили продовження строку дії договору до 1 червня 2018 року.
9 серпня 2019 року позивач засобами поштового зв'язку направив на адресу ОСОБА_2 лист (вимогу) про повернення позики, який залишено без виконання.
З висновку експерта від 15 березня 2023 року № СЕ-19/102-23/4865-ПЧ суди встановили, що підписи у графі «Позичальник» в договорі позики від 1 червня
2015 року, укладеному ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та в графі, де зазначено прізвище « ОСОБА_2 » в додатку від 1 червня 2016 року до цього договору позики, виконані однією особою.
Заборгованість ОСОБА_2 за договором позики становить: 22 000 доларів
США - сума позики, 2 640 доларів США - проценти за користування
позикою; 440 доларів США - штраф за недотримання строків повернення позики, 1 969,15 доларів США - три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд під час ухвалення постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У частині третій статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права та додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;
(2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;
(4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;
(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання
йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду України від 18 січня
2017 року у справі № 6-2789цс16).
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє дійти висновку, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики.
Розписка позичальника за своєю суттю є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
У частині третій 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи
на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України.
Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов'язку (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2018 року
у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити три проценти річних відповідно до статті 625 цього Кодексу, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що позивачем і відповідачем укладено письмовий договір позики від 1 червня 2025 року, згідно з яким відповідач отримав від позивача грошові кошти у розмірі 22 000 доларів США, що підтверджено розпискою, та з урахуванням
додатку № 1 до договору позики позичальник зобов'язався повернути кошти
до 1 червня 2018 року, сплатити чотири проценти від суми позики за її користування (пункт 2.1 договору) і у випадку порушення зобов'язання - штраф
у розмірі двох процентів від неповернутої суми (пункт 4.1), однак у визначений строк грошові кошти не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню неповернена сума боргу, проценти за користування позикою, штраф, а також три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду викладених у постанові від 16 листопада 2022 року
у справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21), оскільки у вказаній постанові Верховний Суд, здійснюючи тлумачення частини другої статті 524 ЦК України вказав, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
У справі № 301/2052/18 Верховний Суд керувався тим, що:
- відповідно до умов укладеного сторонами договору позики суму позики визначено в еквіваленті за обмінним курсом; 1,00 євро дорівнює 10,20 грн на день передачі грошей;
- згідно з пунктом 2 договору позики суму позики відповідач зобов'язувався повернути позивачу готівкою частинами за встановленим графіком, платежами не менше 5 477 грн, що еквівалентно 537,00 євро, до 1 числа кожного наступного місяця, починаючи з 1 березня 2013 року, строком до 1 березня 2017 року, в порядку та на умовах, передбачених цим договором. Таким чином, розмір періодичних платежів, які повинні були сплачуватися позичальником, також визначено за обмінним курсом 1 євро дорівнює 10,20 грн на день передачі грошей;
- Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та зазначив, що цей суд, врахувавши умови договору та положення статті 533 ЦК України, дійшов правильного висновку, що предметом договору позики є 306 000 грн, що еквівалентно 30 000 євро, за встановленим сторонами обмінним курсом 1 євро дорівнює 10,20 грн і саме таку суму грошових коштів позивач отримав протягом 2013-2016 років від відповідача.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що:
- позикодавець передав позичальнику грошові кошти в сумі 22 000 доларів США, що
дорівнює еквіваленту 510 000 грн за офіційним курсом НБУ на момент підписання договору (пункт 1.1 договору позики);
- в пункті 3.2 договору сторони погодили, що позика може бути повернена одноразово або частинами не менше ніж 2 000 доларів США кожна;
- встановивши, що сторони уклали позику в іноземній валюті, умови договору не передбачають виконання зобов'язання в іншій валюті, отримана сума не повернена, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми основного боргу в іноземній валюті у розмірі 22 000 доларів США, яка визначена договором позики від 1 червня 2015 року.
Враховуючи викладене правовідносини, що виникли між сторонами у справі № 301/2052/18, не є подібними правовідносинам сторін у справі, яка переглядається, тому доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21), є безпідставними.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня
2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас з огляду на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням позичальником зобов'язання
є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно - в національній валюті України.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи суд касаційної інстанції не встановив.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу адвоката Шеремет Галини Анатоліївни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 , залишити без задоволення
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська