Ухвала
20 січня 2026 року
м. Київ
справа № 629/3587/16-ц
провадження № 61-15652ск25
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Журавльовим Максимом Сергійовичем , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 23 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Лозівського міського нотаріального округу Харківській області Руденко Тетяни Василівни про визнання недійсним виправлення та стягнення суми боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Руденко Тетяна Василівна, про встановлення фактів, стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди,
У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Лозівського міського нотаріального округу Харківській області Руденко Т. В. про визнання недійсним виправлення та стягнення суми боргу за договором позики, у якому позивачка, з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним виправлення, вчинені приватним нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Руденко Т.В. у договорі позики від 25 листопада 2015 року та стягнути з відповідача на її користь суму боргу у розмірі 1 094 000,00 гривень, а також штраф в розмірі ста відсотків суми позики, тобто в сумі 1 094 000,00 гривень.
У жовтні 2016 року до суду надійшов зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Руденко Т. В., про встановлення фактів, стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди, в якому ОСОБА_3 , з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі боргу за тілом позики 1 094 000 гривень, штраф в розмірі 1 094 000 гривень та компенсацію моральної шкоди у розмірі 20 000 гривень.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 23 травня 2025 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 25 листопада 2015 року у вигляді боргу за тілом позики в розмірі 1 094 000,00 гривень, а також штрафу в розмірі 1 094 000,00 гривень, а всього - 2 188 000,00 гривень, в якості відшкодування моральної шкоди 5 000,00 гривень. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій, четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими ст.213 ЦК України (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року по справі №753/11000/14-ц, від 05 грудня 2022 року по справі №753/8945/19);
суд першої інстанції виснував, що в ході розгляду справи знайшов підтвердження факт укладення між ОСОБА_1 до ОСОБА_3 договору позики від 25 листопада 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Руденко Т. В. за реєстровим №1838, за умовами якого позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти в сумі 1 094 000 гривень, що еквівалентно 42 000 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути таку ж суму грошових коштів, еквіваленту 1 094 000 гривень, готівкою в строк до 01 вересня 2016 року. Умовами договору передбачено також стягнення неустойки у виді штрафу в розмірі 100% від суми позики у випадку неповернення позичальником суми позики позикодавцю у зазначений строк;
суд першої інстанції також вказав, що в той же час, зміст означеного договору позики при порівнянні його преамбули, в якій наводяться анкетні дані сторін договору та їх статуси (позикодавець/позичальник), та п. 2 договору, в якому наводиться підтвердження отримання згоди другого з подружжя кожної із сторін на укладення такого договору, безсумнівно свідчать про наявність неузгодженості між такими частинами договору, що, в свою чергу, вказує на допущення нотаріусом технічної помилки/описки при складенні тексту такого договору, яка полягає у невірному зазначенні (навпаки) процесуальних статусів сторін договору прямо (у преамбулі) або опосередковано (у п.2 через зазначення статусів (дружина/чоловік) других з подружжя сторін договору). За таких обставин кожна із сторін договору вважає себе позикодавцем, а іншу позичальником та звернулась до суду із первісним, а потім і зустрічним позовом зі вимогами про стягнення позикової заборгованості з іншої сторони на свою користь. Для вирішення таких позовних вимог необхідним є встановлення в якій саме частині договору позики допущено технічну помилку/описку та в чому вона полягає. Для цього, в свою чергу, необхідним є тлумачення судом змісту договору позики для вирішення питання, хто і сторін є позикодавцем, а хто позичальником;
при здійсненні тлумачення умов договору позики перший та другий рівні тлумачення (згідно наведеної вище правової позиції Верховного Суду) дозволяють суду встановити лише наявність неузгодженості між змістом тексту договору позики - між змістом його преамбули та п.2, а також зміст такої неузгодженості, що наведено вище. Відтак, необхідним є застосування третього рівня тлумачення з огляду на наявну в матеріалах цивільної справи доказову базу та встановлені на її підставі фактичні обставини спірних правовідносин сторін, що наведені судом вище за текстом рішення. Так, як встановлено в ході розгляду справи укладенню договору позики та його посвідченню приватним нотаріусом передували обов'язкові для цього звернення сторін до приватного нотаріуса та отримання згоди другого з подружжя кожної зі сторін договору на його укладення. Такі дії знайшли своє детальне та належне відображення і повне фіксування у відповідності до закону в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Руденко Т. В. Такий реєстр містить три послідовні записи за № 1836, № 1837, №1838, датовані датою укладення договору позики, зміст яких повністю узгоджується та підтверджує зміст саме абзаців 2 та 3 пункту 2 договору позики, а не преамбули договору, а саме підтверджує, що чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_4 надав згоду саме на отримання його дружиною ОСОБА_1 у позику грошових коштів в розмірі 1094000 гривень від ОСОБА_3 , а дружина ОСОБА_3 надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_3 на передачу у позику ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 1 094 000 гривень, які є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Більш того, всі три записи, третій яких є записом про укладення та посвідчення договору позики від 25 листопада 2015 року, містять прямі вказівки, що ОСОБА_1 є позичальником, а ОСОБА_3 є позикодавцем. Окрім того, достовірність та зміст перших двох записів, якими підтверджується посвідчення приватним нотаріусом письмових згод другого з подружжя кожної зі сторін договору на його укладення, повністю підтверджується і копіями самих письмових згод у вигляді заяв, текст яких також дозволяє суду зробити лише один єдиний та безсумнівній висновок, що саме ОСОБА_1 є позичальником, а ОСОБА_3 є позикодавцем за договором позики від 25 листопада 2015 року;
відтак, суд першої інстанції зробив висновок про те, що саме у преамбулі договору позики від 25 листопада 2015 року було допущено приватним нотаріусом технічну помилку/описку, яка полягає в тому, що статус ОСОБА_1 помилково вказано як «позикодавець» замість «позичальник», а статус ОСОБА_3 - «позичальник» замість «позикодавця». Достовірність таких висновків суду узгоджується і зі змістом встановлених Верховним Судом у постанові від 21 березня 2018 року по справі № 629/1299/17-ц фактичних обставин правовідносин тих же сторін та висновків, які є обов'язковими для врахування при розгляді даної цивільної справи. Про достовірність таких висновків суду додатково опосередковано в контексті складових третього рівня тлумачення правочину згідно свідчить і позасудова поведінка сторін після виявлення технічної помилки/описки у договорі, а саме намагання та вчинення активних дій в першу чергу саме ОСОБА_3 з метою виправлення такої помилки/описки, ухилення від цього ОСОБА_1 , ініціювання ОСОБА_3 кримінального провадження з приводу виниклої ситуації. За таких обставин первісні позовні вимоги, на відміну від зустрічних, суд вважав безпідставними, необґрунтованими та недоведеними, а отже такими, що задоволенню не підлягають;
зустрічні позовні вимоги в частині вимог про стягнення позикової заборгованості та штрафу з наведених вище підстав суд вважав правомірними, обґрунтованими та доведеними, а отже такими, що підлягають задоволенню, однак частковому - шляхом стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в розмірі 1 094 000 гривень, а також штрафу в такому ж розмірі на підставі п. 2 договору позики, оскільки строк повернення позики настав ще у 2016 році, однак тіло позики дотепер не повернуто;
при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, суд вказав, що не викликає сумнівів заподіяння зустрічним відповідачем зустрічному позивачу моральної шкоди, яка виразилась у моральних стражданнях та переживаннях зустрічного позивача, зумовлених тривалим невиконанням позичальником свого договірного обов'язку із повернення позики, сума якої є значною, вчиненням з боку позичальника активних дій з метою уникнення виконання своїх зобов'язань, намагання стягнути свій борг з позикодавця, необхідністю докладання зустрічним позивачем додаткових зусиль з метою захисту та поновлення своїх прав шляхом звернення за правовою допомогою, до суду із зустрічним позовом. Разом з тим, суду не надані достатні докази, що об'єктивно свідчили б про заподіяння зустрічному позивачу такої моральної шкоди і настання таких суттєвих негативних наслідків саме для її психологічного стану, здоров'я тощо, які б дозволяли обґрунтувати заявлений в зустрічному позові грошовий розмір моральної шкоди. З урахуванням викладеного суд, керуючись вимогами розумності та справедливості при визначенні розміру відшкодування, вважав зустрічні позовні вимоги про стягнення моральної шкоди такими, що підлягають частковому задоволенню - шляхом стягнення із зустрічного відповідача на користь зустрічного позивача 5 000,00 гривень;
у задоволенні зустрічних позовних вимог про встановлення факту допущення приватним нотаріусом помилки під час складення та оформлення договору позики, а також факту, що саме ОСОБА_3 є позикодавцем, а ОСОБА_1 - позичальником, суд відмовив, мотивуючи відмову тим, що указані позовні вимоги є неналежними та неефективними способами захисту прав зустрічного позивача, оскільки встановлення таких фактів саме по собі не поновлює, не захищає прав та інтересів зустрічного позивача. Натомість, доведення дійсності таких фактів входить до предмета доказування за зустрічним позовом, є необхідною передумовою для задоволення решти позовних вимог - про стягнення суми позики, штрафу, моральної шкоди. Про дійсність та доведеність таких фактів суд зазначає в мотивувальній частині рішення суду за наслідками вирішення спору сторін та розгляду справи по суті, що і здійснено судом у рішенні.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв адвокат Журавльов М. С. залишено без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 23 травня 2025 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із рішенням суду;
при залишенні без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що при вирішенні питання, який договір позики слід взяти за основу: первісний або виправлений, слід звернути увага на таке: в абзаці першому п.2 Договору позики зазначено, що «Платежі повинні бути вчинені в місті Лозова Харківської області», де проживає позикодавець ОСОБА_6 , а той час як позичальник ОСОБА_1 проживає у с. Григорівка Барвінковського району Харківської області; в абзаці третьому п. 2 Договору позики зазначено, що «Дружина Позикодавця надала свою згоду на укладення цього договору, що підтверджується її заявою, справжність підпису на якій засвідчена Руденко Т. В. , приватним нотаріусом Лозікського міського нотаріального округу Харківської області, 25 листопада 2015 року, по реєстру № 1836»; в абзаці четвертому п. 2 Договору позики зазначено, що «Чоловік Позичальника надав свою згоду на укладення цього договору, що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчена Руденко Т.В. , приватним нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області, 25 листопада 2015 року, по реєстру № 1837»; заявою ОСОБА_8 - дружина ОСОБА_3 від 25 листопада 2015 року, яка надала свою згоду ОСОБА_3 на передачу ОСОБА_1 грошової суми у розмірі 1 094 000 грн, що еквівалентно 42 000 доларів США. Вказана заява була засвідчена нотаріусом Руденко Т. В. та зареєстрована за номером 1836; заявою ОСОБА_4 - чоловіка ОСОБА_1 від 25 листопада 2015 року, який надав свою згоду на укладення його дружиною ОСОБА_1 договору позики, за яким вона отримала від громадянина ОСОБА_3 у позику грошові кошти в розмірі 1 094 000 грн., що еквівалентно 42 000 доларів США., та зобов'язується повернути таку ж суму грошей до 1 вересня 2016 року; нотаріальними діями, а саме перевіркою нотаріусом ОСОБА_3 на предмет існування податкової застави, оскільки саме він звернувся до нотаріуса з приводу посвідчення договору позики, по якому саме він передає у власність позичальнику ОСОБА_9 грошових коштів у розмірі 1 094 000 грн. Указані обставини були досліджені в суді першої інстанції, який цілком обґрунтовано взяв за основу виправлений договір позики від 25 листопада 2015 року, в якому ОСОБА_3 є позикодавцем, а ОСОБА_1 є позичальником.
ОСОБА_1 08 грудня 2025 року засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Журавльовим М. С. , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 23 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року (повне судове рішення складено 11 листопада 2025 року).
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. При цьому в ухвалі було вказано, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У січні 2026 року особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 19 грудня 2025 року, зокрема, подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції або ухвалити нове рішення.
В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 другої статті 389 ЦПК України.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду) ОСОБА_1 в уточненій касаційній скарзі посилається на постанови Верховного Суду: у справі № 549/10/1570 та у справі № 629/3881/16-ц. Зазначає, що у постанові Верховний Суд у справі № 629/3881/16-ц наголосив, що: суди не вправі визнавати дійсними правочини або їх умови, якщо вони не відображають справжнього волевиявлення сторін; істотні умови договору не можуть змінюватися в односторонньому порядку; суд не може підміняти собою волю сторін договору.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що її мотивувальна частина складається із викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судових рішень. ОСОБА_1 не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень.
Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду у справі № 549/10/1570 не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки указана постанова Верховного Суду відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень, що позбавляє касаційний суд ідентифікувати та урахувати її висновки.
Посилаючись в уточненій касаційній скарзі на постанову Верховного Суду у справі № 629/3881/16-ц (яка стосується визнання такого, що не підлягає виконанню виконавчого напису, див.: https://reyestr.court.gov.ua/Review/80854287), ОСОБА_1 жодним чином не обґрунтовує, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаній у касаційній скарзі постанові Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не зазначає, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не обґрунтовує неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Указане не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Окрім цього, повернення касаційної скарги не є перешкодою у доступі до правосуддя, оскільки повернення касаційної скарги не обмежує право особи в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Журавльовим Максимом Сергійовичем , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 23 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат