16 січня 2026 року
м. Київ
справа № 759/12394/21
провадження № 61-9590св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 ,
третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокатБорисенко Ірина Георгіївна, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року у складі судді Твердохліб Ю. О. та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року у складі колегії суддів Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про відшкодування шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, у якому просили:
- стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 417 307,00 євро, що станом на 31 травня 2021 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 13 933 713,80 грн, та у розмірі 1 945 956,00 дол. США, що станом на 31 травня 2021 року за офіційним курсом НБУ становить 53 514 568,38 грн;
- стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_2 майнову шкоду у розмірі 717 955,00 дол. США, що станом на 31 травня 2021 року за офіційним курсом НБУ становить 47 244 449,68 грн.
Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 10 червня 2014 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Банк «Демарк» (далі - ПАТ «Банк «Демарк») укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 6479291, за умовами якого позивач внесла на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 417 307,00 євро строком на чотири місяці, тобто до 10 жовтня 2014 року.
11 червня 2014 року між тими ж сторонами було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 64792922, за умовами якого ОСОБА_1 внесла на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1 945 956,00 дол. США строком на три місяці, тобто до 11 жовтня 2014 року.
Крім того, 02 червня 2014 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 6464333, за умовами якого позивач вніс на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 717 955,00 дол. США строком на три місяці, тобто до 02 жовтня 2014 року.
Постановою Правління НБУ від 25 вересня 2014 року № 600 ПАТ «Банк «Демарк» було віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 вересня 2014 року у банку було запроваджено тимчасову адміністрацію.
06 лютого 2015 року у газеті «Голос України» № 21 (6025) опубліковано оголошення про те, що постановою Правління НБУ від 30 січня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Банк «Демарк» та розпочато процедуру його ліквідації.
Оскільки сума вкладів позивачів перевищувала встановлений законом гарантований розмір відшкодування, 06 лютого 2015 року вони звернулися до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із заявами про визнання їхніх грошових вимог кредиторів, які були включені до четвертої черги вимог кредиторів.
23 січня 2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис № 10641110033001921 про державну реєстрацію припинення ПАТ «Банк «Демарк».
Незважаючи на вжиті в межах ліквідаційної процедури заходи, кредиторські вимоги позивачів не були задоволені, у зв'язку з чим їм завдано майнової шкоди, а саме: ОСОБА_1 - у розмірі 417 307,00 євро та 1 945 956,00 дол. США, ОСОБА_2 - у розмірі 717 955,00 дол. США.
З пресрелізу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 12 березня 2018 року позивачам стало відомо, що до віднесення ПАТ «Банк «Демарк» до категорії неплатоспроможних упродовж кількох років у банку здійснювалася ризикова кредитна політика, зокрема укладалися численні однотипні кредитні договори на загальну суму 1,3 млрд грн, що, на переконання Фонду, містить ознаки кримінального правопорушення - шахрайства з фінансовими ресурсами.
Проведений Фондом аналіз фінансових операцій банку встановив, що упродовж 2008-2014 років банк уклав значну кількість кредитних договорів, які мали формалізований та однотипний характер, при цьому за такою схемою з 37 юридичними особам було укладено 43 кредитні договори.
Майже кожен другий договір був укладений у 2013 році, а спільними рисами таких угод було оформлення неліквідного забезпечення, зокрема передачу в заставу майнових прав, у тому числі прав вимоги за поточними договорами позичальників із купівлі-продажу цінних паперів. При цьому суми кредитів кожному позичальнику були майже однаковими та коливалися в межах 36,5 - 38,0 млн грн.
Заборгованість за такими кредитними договорами у встановлені строки повернута не була, а більшість письмових вимог про її погашення залишилися без відповіді або повернулися з відміткою про відсутність позичальників за місцезнаходженням.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб зазначав, що внаслідок таких дій банку та його керівництва кредиторам завдано збитків на загальну суму 1,3 млрд грн, а вказане схемне кредитування стало однією з причин істотної різниці між оціночною та балансовою вартістю активів, включених до ліквідаційної маси банку.
Проведений позивачами аналіз судових рішень, наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень, підтвердив, що виявлене Фондом гарантування вкладів фізичних осіб схемне кредитування здійснювалося на користь юридичних осіб, з якими ПАТ «Банк «Демарк» уклало 42 кредитні договори на загальну суму 1 062 389 000,00 грн та 7 150 000,00 дол. США, а факт укладення таких договорів та невиконання позичальниками зобов'язань підтверджується судовими рішеннями про стягнення заборгованості.
Таким чином, лише за два роки, що передували віднесенню ПАТ «Банк «Демарк» до категорії неплатоспроможних, керівництвом банку було надано кредити, неповернення яких призвело до втрати банком ліквідності, його неплатоспроможності та подальшої ліквідації.
З огляду на наведене, позивачі вважають, що неплатоспроможність ПАТ «Банк «Демарк» була спричинена протиправними діями керівників та акціонерів банку (відповідачів у справі), унаслідок чого в ліквідаційній процедурі їхні кредиторські вимоги не були задоволені, а їм завдано значної майнової шкоди. У зв'язку з цим позивачі вважають за необхідне вимагати покладення на керівників та акціонерів банку відповідальності за зобов'язаннями за договорами строкового банківського вкладу та відшкодування завданої шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 02 листопада 2023 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивачі як на підставу своїх вимог посилалися на протиправні, на їхню думку, дії відповідачів як керівників та власників істотної участі у ПАТ «Банк «Демарк» (понад 80 % акцій банку), які не вжили своєчасних та ефективних заходів щодо відновлення платоспроможності банку, чим порушили вимоги статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Зі змісту зазначеної норми вбачається, що власники істотної участі, контролери та інші пов'язані з банком особи можуть своїми діями або бездіяльністю завдати шкоди саме банку, зокрема шляхом здійснення неналежної кадрової політики, неправомірного впливу на керівні органи банку, порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів НБУ.
Водночас неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб банку, його контролерів або інших пов'язаних осіб спричиняють збитки саме банку, які можуть полягати у неотриманих доходах або зменшенні ринкової вартості його майна, зокрема внаслідок втрати ділової репутації, порушення ділових зв'язків із вкладниками, позичальниками та іншими контрагентами, а також неможливості використання майна як єдиного майнового комплексу.
Натомість кредитори боржника можуть мати лише похідний інтерес у стягненні коштів із третіх осіб, винних боржнику, у тому числі в частині стягнення неповернутих кредитів, позик або відшкодування збитків, якщо несплата таких коштів боржнику унеможливлює виконання ним зобов'язань перед кредиторами. Такий похідний інтерес може мати місце також у осіб, які не є кредиторами, зокрема учасників (акціонерів) юридичної особи, яким завдано шкоди. Зміст цього інтересу полягає у трансформації майна боржника з менш ліквідної форми у більш ліквідну - грошову.
Разом із цим кредитори боржника, так само як і учасники (акціонери) юридичної особи, не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику. Їхній інтерес реалізується шляхом стягнення коштів на користь боржника - юридичної особи, а не безпосередньо на користь кредиторів чи учасників (акціонерів) юридичної особи.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноважена особа Фонду наділені законом повноваженнями органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи право звернення від імені банку до суду з будь-якими позовами, у тому числі з позовами про відшкодування шкоди.
Вчинення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на задоволення вимог банку до його боржників, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків, реалізує також і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Водночас вкладники та інші кредитори банку не наділені правом вимоги до боржників банку та не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку у зв'язку з невиконанням ними зобов'язань перед банком, у тому числі за вимогами про відшкодування шкоди (збитків).
Право вимоги до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів або відшкодування шкоди, завданої банку, належить виключно банку, а не його кредиторам. Несплата боржниками коштів банку сама собою не може кваліфікуватися як завдання шкоди кредиторам банку.
Крім того, чинним законодавством не передбачено повноважень вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовами про відшкодування шкоди (збитків), завданої банку, до осіб, винних у її заподіянні (похідний позов).
Позивачі звернулися до суду з позовом про стягнення на їхню користь збитків, які, на їх думку, були завдані неправомірними діями відповідачів стосовно банку.
Однак з урахуванням установлених обставин справи та наведеного правового регулювання суд дійшов висновку, що такими діями відповідачів шкода могла бути завдана саме банку, а не позивачам. У зв'язку з цим позивачі є неналежними позивачами у цій справі, оскільки ними не доведено порушення їхніх прав або безпосереднього охоронюваного законом інтересу.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що не вирішує питання щодо наявності чи відсутності порушень відповідачами обов'язків, покладених на них законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки таке з'ясування виходило б за межі розгляду цієї справи з огляду на її предмет і підстави.
Київський апеляційний суд постановою від 08 травня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 адвоката Місечка В. М. залишив без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що позивачі не довели порушення їхніх прав чи безпосередніх інтересів, а тому вони є неналежними позивачами у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував положення статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у відповідній редакції, спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення та обґрунтованими висновками суду щодо недоведеності позивачами тих обставин, з якими закон пов'язує можливість застосування зазначеної норми.
Посилання заявників на те, що відповідальність за статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» настає незалежно від здійснення задоволення вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також на те, що вказаний Закон не виключає можливості притягнення власників істотної участі банку до відповідальності, є безпідставними, оскільки не спростовують факту відсутності у позивачів власного порушеного права чи безпосереднього інтересу.
Доводи апеляційної скарги про цілеспрямоване невжиття відповідачами належних і дієвих заходів щодо запобігання неплатоспроможності банку та порушення прав і законних інтересів кредиторів, у тому числі позивачів, не узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у справі № 761/45721/16, відповідно до яких шкода від таких дій може бути завдана саме банку, а не його кредиторам.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через представника ОСОБА_20 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники зазначили, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 822/524/18, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20, у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 та у постановах Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 905/2191/15, від 05 червня 2019 року у справі № 757/21639/15, від 26 червня 2019 року у справі № 757/172/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16, від 06 травня 2020 року у справі № 742/554/19, від 20 жовтня 2020 року у справі № 910/17533/19, від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу заявники мотивували тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц застосувала частину шосту статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII, який набрав чинності лише 08 березня 2015 року, тобто після припинення спірних правовідносин у цій справі. Зокрема, укладення позивачами договорів строкового банківського вкладу та віднесення ПАТ «Банк «Демарк» до категорії неплатоспроможних мали місце у 2014 році.
Водночас, за приписами частини п'ятої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу та віднесення банку до категорії неплатоспроможних (редакція від 23 лютого 2012 року), на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду могла бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку у разі доведення банку до неплатоспроможності з їх вини.
У цій справі позивачі не заявляли вимог ні до боржників банку, ні вимог в інтересах або від імені банку, а тому посилання судів на відсутність у позивачів права на пред'явлення такого позову як на підставу для відмови у його задоволенні є необґрунтованими.
Заявники також зазначали, що будь-яка особа, якій завдано майнової шкоди внаслідок порушення її цивільного права, має право на її відшкодування. Можливість стягнення компенсації матеріальної шкоди залежить не від наявності спеціальної норми закону чи положень договору, а від факту порушення цивільного права особи.
Норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними та мають пріоритет перед іншими законодавчими актами лише у спорах, пов'язаних із виконанням банком своїх зобов'язань перед кредиторами за умови, що у банку введено тимчасову адміністрацію або розпочато процедуру ліквідації.
Водночас банк, у якому позивачі розмістили свої вклади, припинено як юридичну особу шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 23 січня 2020 року, що підтверджується матеріалами справи.
З моменту завершення ліквідаційної процедури банку та погашення вимог позивачів до банку Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вичерпав свою дію і до правовідносин за участю позивачів щодо відшкодування шкоди більше застосовуватися не може.
На час звернення позивачів до суду з позовом минуло понад півтора року з моменту завершення ліквідації банку. При цьому вже не існувало ні черговості задоволення вимог кредиторів банку (вимоги вважалися погашеними), ні ліквідатора, ні тим більше тимчасової адміністрації, повноваження якої припинилися після переходу до ліквідаційної процедури.
Крім того, позивачі зазначали, що майнова шкода була завдана їм спільними діями та бездіяльністю відповідачів, кожен із яких сприяв настанню неплатоспроможності банку, у зв'язку з чим у спірних правовідносинах виникає солідарна відповідальність на підставі статті 1190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), без необхідності додаткового регулювання положеннями Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Відповідачі, на переконання заявників, не виконали обов'язку доведення відсутності своєї вини у завданні шкоди, тоді як позивачами було надано суду достатні докази вини відповідачів у доведенні банку до неплатоспроможності, що призвело до втрати ними грошових коштів.
Суд першої інстанції, на думку заявників, безпідставно зазначив, що у справі не підлягає вирішенню питання щодо виконання або порушення відповідачами обов'язків, покладених на них законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки такі висновки безпосередньо стосуються предмета та підстав заявлених позовних вимог.
Оскільки вимоги позивачів стосувалися відшкодування шкоди, заподіяної повною втратою грошових коштів унаслідок навмисного доведення банку до неплатоспроможності, з посиланням на статті 2, 41-44, 55, 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 7, 1166, 1190 ЦК України, ці вимоги підлягали розгляду по суті та не могли бути залишені без розгляду з формальних підстав.
Обмеження права вкладників на звернення до суду з позовом до власників істотної участі чи керівників банку є непропорційним втручанням у майнові права фізичної особи та порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
На переконання заявників, суди попередніх інстанцій протиправно вийшли за межі позовних вимог, а апеляційний суд додатково вийшов за межі доводів апеляційної скарги, що свідчить про порушення принципу диспозитивності цивільного судочинства та неправильне застосування статей 13, 367 ЦПК України.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 липня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали зі Святошинського районного суду міста Києва.
01 серпня 2024року матеріали справи № 759/12394/21 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
02 червня 2014 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 6464333, за умовами якого позивач вніс на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 717 955,00 дол. США строком на три місяці, тобто до 02 жовтня 2014 року (том 1, а. с. 31).
10 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 647929, за умовами якого позивач внесла на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 417 307,00 євро строком на чотири місяці, тобто до 10 жовтня 2014 року (том 1, а. с. 27).
11 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 64792922, за умовами якого позивач внесла на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1 945 956,00 дол. США строком на три місяці, тобто до 11 жовтня 2014 року (том 1, а. с. 29).
Постановою Правління НБУ від 25 вересня 2014 року № 600 ПАТ «Банк «Демарк» було віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 вересня 2014 року у банку було запроваджено тимчасову адміністрацію.
06 лютого 2015 року у газеті «Голос України» № 21 (6025) опубліковано оголошення про те, що постановою Правління НБУ від 30 січня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Банк «Демарк» та розпочато процедуру його ліквідації (том 1, а. с. 135).
Оскільки сума вкладів позивачів перевищувала встановлений законом гарантований розмір відшкодування, 06 лютого 2015 року вони звернулися до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із заявами про визнання їхніх грошових вимог як кредиторів банку. За результатами розгляду зазначених заяв вимоги позивачів були включені до четвертої черги вимог кредиторів (том 1, а. с. 33-35).
08 травня 2015 року ПАТ «Банк «Демарк» видало позивачам довідку про включення їхніх вимог до переліку вимог кредиторів банку, акцептованих Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (том 1, а. с. 36, 37).
13 червня 2019 року Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб затверджено ліквідаційний баланс та звіт про завершення процедури ліквідації ПАТ «Банк «Демарк» (том 1, а. с. 215).
23 січня 2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис № 10641110033001921 про державну реєстрацію припинення ПАТ «Банк «Демарк».
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 2, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
У частині першій статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
За змістом статті 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Згідно з частиною другою статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до зазначених норм шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер; тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункти 82, 83), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.22), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20, пункт 69)).
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю (статті 2, 80, 91 ЦК України). Отже, юридична особа є самостійним суб'єктом права, відмінним від її кредиторів, боржників та інших суб'єктів права.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України до складу майна входять окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Отже, право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи. Тому саме особі належить право отримати задоволення вимог до свого боржника, а інші суб'єкти права, включаючи кредиторів особи, таким правом не наділені. Цей висновок не залежить від підстав виникнення права вимоги. Зокрема, не має значення, чи виникло право вимоги з договору, чи з позадоговірного зобов'язання (наприклад, із зобов'язання про відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України).
Із цих же причин шкода, завдана боржнику третьою особою, не може одночасно вважатися шкодою, завданою кредитору, навіть якщо така шкода призводить до недостатності активів боржника в ліквідній формі. Якщо внаслідок неправомірних дій третьої особи вартість майна боржника зменшилася (зокрема, через втрату окремого майна, його пошкодження, зменшення ринкової вартості майна тощо) на певну суму, то відповідно до статей 22, 1166 ЦК України у боржника виникає право вимоги до третьої особи на таку саму суму. В цьому і проявляється компенсаторний характер інституту відшкодування шкоди, зокрема відшкодування збитків: зменшення вартості майна потерпілого на певну суму компенсується виникненням права вимоги до порушника, і це право вимоги поповнює майно потерпілого. Таке право вимоги належить саме потерпілому, а не кредиторам потерпілого або іншим особам. Тому саме потерпілий вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Крім того, таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позов про стягнення коштів обґрунтовували тим, що неплатоспроможність ПАТ «Банк «Демарк» була спричинена протиправними діями керівників та акціонерів банку (відповідачів у справі), унаслідок чого в ліквідаційній процедурі їхні кредиторські вимоги не були задоволені, а їм завдано значної майнової шкоди. У зв'язку з цим позивачі вважали за необхідне вимагати покладення на керівників та акціонерів банку відповідальності за зобов'язаннями за договорами строкового банківського вкладу та відшкодування завданої шкоди, зокрема на підставі статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Верховний Суд у постанові від 23 січня 2025 року у справі № 910/11202/22 виснував, що відповідно до частини п'ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що була чинною протягом 2013-2015 років), Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.
Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у постанові від 04 червня 2024 року у справі № 916/3724/21 зазначив, що припинення банку як юридичної особи не є підставою та не призводить до закінчення чи припинення процесів, позовів чи проваджень, що були ініційовані відповідно до цієї частини Фондом, та не є підставою для звільнення від відповідальності та/або припинення відповідальності осіб, проти яких такі процеси, позови чи провадження були ініційовані. Усі вимоги Фонду у зв'язку із такими процесами, позовами або провадженнями, у тому числі всі вимоги про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної кредиторам (колишнім кредиторам) банку, не припиняються з припиненням банку.
Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у постанові від 04 червня 2024 року у справі № 916/3724/21 також зазначив, що норми Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (зокрема наведені вище) зазнавали певних змін. Однак незмінною є спрямованість процедури, яку вони регулюють - задоволення вимог кредиторів. Отже, у разі недостатності майна банку норма частини п'ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наділяє Фонд правом звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди заподіяної кредиторам та/або банку. Норма статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила заборони для Фонду звернутися до суду з позовом після ліквідації банку, а навпаки, враховуючи спеціальний статус Фонду, визначала, що ліквідація неплатоспроможного банку не припиняє таке право (абзац 2 частини першої статті 52) та не є підставою для звільнення від відповідальності пов'язаної з банком особи (абзац 4 частини п'ятої статті 52). До того ж, таку прогалину у нормі було усунено законодавцем шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків» від 30 червня 2021 року № 1588-IX. Указаним законом було доповнено статтю 52, зокрема, частиною сьомою, абзацом 2 якої передбачено, що Фонд має право звертатися з такими позовами протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність).
Крім того, питання відповідальності банку за своїми зобов'язаннями урегульовані також статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Відповідно до частин четвертої-шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, що була чинною станом на час віднесення ПАТ «Банк «Демарк» до категорії неплатоспроможних, до внесення змін до цієї норми згідно із Законом України від 02 березня 2015 року № 218-VІІІ, що набрав чинності 08 березня 2015 року) власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність. На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.
Верховний Суд у постанові від 19 червня 2025 року у справі № 910/686/20 зазначив, що приписи статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» за своєю правовою природою містять як норми матеріального, так і норми процесуального права, висновки щодо застосування яких містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18, від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/9851/2, а також викладені у постанові палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2024 року у справі № 916/3724/21.
До норм матеріального права належать норми, які визначають коло осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави такої відповідальності та її розмір. Тоді як до процесуальних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.
Порядок дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як ліквідатора банку, в тому числі вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов'язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання до суду є процесуальною, процедурною нормою.
Відповідно, до правовідносин, у яких бере участь Фонд гарантування вкладів фізичних осіб як ліквідатор неплатоспроможного банку (виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов'язаних з банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов'язаних з банком осіб, звернення з позовом до суду) мають застосовуватись редакції статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.
Відповідно стаття 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та стаття 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у частинах, які визначають порядок здійснення процедурних питань, мають застосовуватись у редакціях, що були чинними станом на час подання позову.
Водночас, норми статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а отже, щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі (стаття 58 Конституції України).
Приписи статті 58 Конституції України передбачають, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цими законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи (абзаци 2, 4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп/1997).
Отже, під час визначення підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин.
Суд касаційної інстанції зазначає, що одним з головних завдань Фонду під час виведення неплатоспроможного банку з ринку та його ліквідації є задоволення вимог кредиторів (частина п'ята статті 44 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Нормативне урегулювання задоволення вимог кредиторів, які не були задоволені під час ліквідації банку, знайшло своє відображення у Положенні про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються затвердженого рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21 серпня 2017 року № 3711. Зокрема, пунктом 11 Глави VIII вказаного Положення визначено, що у разі, коли після затвердження ліквідаційного балансу банку Фонд одержав кошти в результаті вжиття заходів з відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку особами, визначеними у частині п'ятій статті 52 Закону, - такі кошти спрямовуються Фондом кредиторам банку - особам, акцептовані вимоги яких до банку були віднесені до першої - восьмої черги та в результаті ліквідаційної процедури залишилися незадоволеними та вважаються погашеними, у межах розміру шкоди, заподіяної їм внаслідок визнання погашеними їхніх акцептованих вимог, в порядку та черговості задоволення вимог, встановлених Законом і цим Положенням, після відшкодування витрат Фонду, понесених у зв'язку із стягненням шкоди (збитків).
Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом (частина перша статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
Правовий висновок про право Фонду звертатися з позовом про стягнення шкоди до пов'язаних з банком осіб від власного імені після припинення банку як юридичної особи міститься й у постановах Верховного Суду від 12 липня 2022 року у справі № 910/18526/21 та Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18.
Верховний Суд у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 761/30674/20 (провадження № 61-5232св23) зазначив, що саме потерпіла особа, в цьому випадку банк, вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора відшкодування збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), законом не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника. Кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, проте такі кредитори не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику, а похідний інтерес кредиторів полягає у стягненні коштів на користь боржника, юридичної особи, а не на їхню користь.
Отже, на Фонд гарантування вкладів фізичних осібта Уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження пред'явити від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Фонд гарантування вкладів фізичних осібта Уповноважена особа Фонду, дізнавшись про заподіяння банку шкоди та встановивши її розмір, не тільки уповноважені, а й зобов'язані звернутися до суду від імені банку про відшкодування шкоди, що відповідатиме статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 92 ЦК України.
Якщо банку заподіяно шкоди шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19).
Вчинення Фондом гарантування вкладів фізичних осібта Уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може оцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку.
Отже, закон не передбачає повноважень вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у такому позові, а й має можливість ефективно захищати права позивача. Однак, кредитори банку (зокрема, вкладники) зазвичай не володіють інформацією про комерційну діяльність банку, у тому числі про діяльність посадових осіб банку, у зв'язку із чим не в змозі довести ані того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ані розмір шкоди, завданої банку. Водночас кредитори банку можуть оскаржити до суду дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі Уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму.
Верховний Суд у постанові від 28 травня 2025 рокуу справі № 910/8847/23 зазначив, що у процесуальному законодавстві, чинному на дату звернення з позовом, чітко розмежовано два види позовів Фонду про відшкодування шкоди (збитків), які подаються у порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»: 1) позов, який подається від імені та в інтересах неплатоспроможного банку; 2) позов від власного імені в інтересах кредиторів припиненого неплатоспроможного банку, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку. Умовами звернення Фонду з другим видом позову є: 1) завершення ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону «Про банки і банківську діяльність»; 2) залишення кредиторських вимог без задоволення (їх погашення внаслідок недостатності майна); 3) припинення банку як юридичної особи.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Так, відсутність порушеного права чи законного інтересу позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови судом у задоволенні позову, причому суду не потрібно вдаватися до перевірки обраного способу захисту або суті спору, якщо порушення не доведено. Це підтверджено практикою Верховного Суду, яка наголошує, що для звернення до суду обов'язково має бути наявне суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес, і його відсутність унеможливлює захист (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20).
Судовому захисту не підлягає похідний інтерес позивачів у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає виключно порушене право саме цієї особи. Захист такого права за участі позивачів можливий лише за умови здійснення ними процесуального представництва постраждалої особи у встановленому законом порядку.
Отже, у справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачі не довели порушення їхніх прав чи безпосередніх охоронюваних законом інтересів, у зв'язку з чим є неналежними позивачами у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано не вирішував питання щодо наявності чи відсутності порушення відповідачами обов'язків, покладених на них законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки такі питання підлягають вирішенню в межах іншої справи за позовом належного позивача.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).
У касаційній скарзі заявники посилалися на необхідність відступлення від зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, які, на їхню думку, неправильно застосовані судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.
Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Обґрунтовуючи необхідність відступлення від правових висновків, викладених у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, заявники зазначали, що такі висновки є несправедливими, оскільки, на їхню думку, обмеження права вкладника на звернення з позовом до власників істотної участі чи керівників банку є непропорційним втручанням у майнові права фізичної особи та порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, а також створює перешкоди у доступі до правосуддя, що суперечить статті 6 Конвенції.
На переконання заявників, чинне законодавство не виключає можливості звернення фізичних або юридичних осіб - контрагентів банку - з позовами до пов'язаних із банком осіб (власників істотної участі чи керівників банку) з метою відшкодування шкоди, завданої їм унаслідок правопорушень, що призвели до неплатоспроможності банку.
Верховний Суд погоджується з тим, що кожна особа, чиї права або інтереси порушені, має право на звернення до суду за їх захистом відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України та пункту 1 статті 6 Конвенції. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, підлягає задоволенню. Якщо позивач не довів порушення свого права чи безпосереднього інтересу, у позові має бути відмовлено.
Також Верховний Суд погоджується з доводами заявників про те, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не виключає можливості притягнення власників істотної участі банку до відповідальності у порядку, визначеному статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Водночас така відповідальність реалізується виключно шляхом відшкодування шкоди, завданої банку, тобто відповідно до частини шостої статті 58 цього Закону відповідальність пов'язаних осіб банку передбачена саме перед банком, а не перед його кредиторами.
Отже, питання виконання чи порушення відповідачами обов'язків, покладених на них законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», підлягає вирішенню в межах іншої справи - за позовом належного позивача.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у 2021 році Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовами до пов'язаних осіб ПАТ «Банк «Демарк» про стягнення шкоди в загальному розмірі понад 1,3 млрд грн, що є предметом розгляду у справах № 927/252/21 та № 927/561/21. Це свідчить про реалізацію Фондом повноважень, передбачених частиною другою статті 37 та частиною першою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», спрямованих на захист похідних інтересів вкладників банку, та додатково спростовує доводи заявників про обмеження їхніх прав на судовий захист і доступ до правосуддя.
Верховний Суд також зазначає, що сама собою незгода з судовими рішеннями, ухваленими не на користь позивачів, не може розцінюватися як обмеження у доступі до правосуддя.
У контексті приписів частини четвертої статті 403 ЦПК України доводи касаційної скарги не є тими обставинами, які переконливо свідчать про необхідність відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявники належним чином не обґрунтували потребу у перегляді зазначених у касаційній скарзі висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Крім того, Верховний Суд ухвалою від 15 грудня 2021 року у справі № 761/11792/16-ц (провадження № 61-42292св18) уже передавав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступлення від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20), оскільки дійшов висновку, що законодавство не містить обмежень щодо можливості звернення до суду одночасно вкладника та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до власника істотної участі в банку, у зв'язку з чим вважав за необхідне уточнити висновки щодо складу сторін, зокрема щодо належного позивача.
Однак Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 квітня 2022 року повернула справу № 761/11792/16-ц на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зазначивши про відсутність підстав для відступлення від раніше сформульованої правової позиції.
Крім того, правові висновки про те, що вкладник банку не має прямого індивідуального права вимагати відшкодування своїх збитків (суми вкладу понад гарантовану суму) безпосередньо від колишніх керівників або власників банку в обхід процедури ліквідації, оскільки вимоги про відшкодування шкоди є вимогами самого банку, а право на пред'явлення такого позову належить виключно ліквідатору банку - Уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, неодноразово викладені у практиці Верховного Суду.
Зокрема, такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/54445/18 (провадження № 61-9744св21), від 21 грудня 2021 року у справі № 752/24263/17 (провадження № 61-14770св19), від 21 квітня 2022 року у справі № 761/28061/17 (провадження № 61-4046св19), від 18 травня 2022 року у справі № 761/11792/16 (провадження № 61-42292св18), від 24 травня 2022 року у справі № 761/18051/18 (провадження № 61-11765св20), від 18 вересня 2023 року у справі № 761/11700/21 (провадження № 61-136св23) та інших.
Таким чином, судова практика суду касаційної інстанції щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах є сталою та послідовною.
Посилання заявників на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно застосували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц, у якій застосовано частину шосту статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII, яка набрала чинності після припинення спірних правовідносин, не заслуговують на увагу.
Приписи статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» за своєю правовою природою містять як норми матеріального, так і норми процесуального права. До норм матеріального права належать положення, що визначають коло осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави такої відповідальності та її розмір. Натомість до норм процесуального (процедурного) характеру належать приписи, які регламентують порядок притягнення особи до відповідальності.
Порядок дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як ліквідатора банку, зокрема вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов'язаних з банком осіб, а у разі їх невиконання - звернення до суду, є процесуальною (процедурною) нормою.
У правовідносинах, у яких Фонд гарантування вкладів фізичних осіб бере участь як ліквідатор неплатоспроможного банку (виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, встановлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов'язаних з банком осіб, завданих збитків, звернення з відповідними вимогами до таких осіб, у тому числі шляхом подання позову до суду), підлягають застосуванню редакції статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», чинні на момент вчинення Фондом відповідних дій.
Водночас приписи зазначених норм у частині визначення порядку здійснення процедурних дій підлягають застосуванню в редакціях, чинних на час подання позову.
Отже, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили не з моменту укладення договорів банківського вкладу чи віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а з правової природи заявлених вимог та належного визначення позивача у спорі щодо відповідальності пов'язаних з банком осіб.
Висновки судів про відсутність у позивачів права на пред'явлення заявлених вимог ґрунтуються не на застосуванні матеріального права у часі, а на системному тлумаченні норм законодавства, якими передбачено, що відповідальність власників істотної участі та керівників банку за статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є відповідальністю перед банком, а не перед його кредиторами, та реалізується виключно шляхом відшкодування шкоди, завданої банку.
Доводи заявників про те, що вони не заявляли вимог в інтересах або від імені банку, а тому висновки судів щодо неналежного позивача є безпідставними, не заслуговують на увагу. Саме характер заявлених вимог - стягнення шкоди, завданої доведенням банку до неплатоспроможності, - свідчить про похідний характер таких вимог від прав та інтересів банку, а відтак зумовлює спеціальний суб'єктний склад осіб, уповноважених на їх пред'явлення.
Посилання заявників на загальні положення цивільного законодавства про право на відшкодування шкоди не спростовують обґрунтованих висновків судів про застосування у спірних правовідносинах спеціального правового регулювання. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закон України «Про банки і банківську діяльність» є спеціальними актами, які визначають виключний порядок і суб'єктів реалізації вимог, пов'язаних із неплатоспроможністю банку, що обґрунтовано враховано судами.
Аргументи касаційної скарги щодо припинення дії Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» після завершення ліквідації банку також є безпідставними. Завершення ліквідаційної процедури та погашення вимог кредиторів не змінює правової природи заявлених вимог і не надає вкладникам права на самостійне пред'явлення позовів до пов'язаних осіб банку поза межами спеціального правового механізму, встановленого законом.
Доводи касаційної скарги про порушення судами принципу диспозитивності та вихід за межі позовних вимог не підтверджуються матеріалами справи. Суди надали правову оцінку саме тим обставинам і вимогам, які були заявлені позивачами, та не вийшли за межі предмета спору, а встановлення відсутності у позивачів права на заявлений спосіб захисту є обов'язком суду незалежно від доводів сторін.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалися заявники у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Борисенко Ірина Георгіївна, залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко