Справа №464/8763/25
пр.№ 2-др/464/4/26
19.01.2026 року Сихівський районний суд м.Львова в складі:
головуючої - судді - БЕСПАЛЬОК О.А.,
з участю секретаря судових засідань - БРИНОШ А.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Львові заяву
представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо вирішення питання про судові витрати,
представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Саламаха Н.В. звернулась до суду з заявою про розподіл судових витрат у справі на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн.
Заяву мотивує тим, що позов про стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг в порядку регресу подано до суду стороною позивача 15 грудня 2025 року, у якому провадження відкрито ухвалою суду від 16 грудня 2025 року. У тексті позову місцем проживання відповідача вказано на території Сихівського району м.Львова, хоча стороні позивача достеменно відомо про місце проживання відповідача за межами України - в Республіці Польща, а тому такий не зможе отримати кореспонденцію за вказаною в позові адресою та спростувати заявлені позовні вимоги. В основу позову покладено відомості, які повністю не відповідають дійсності та є неправдивими. Зокрема, що відповідач, будучи співвласником квартири, не здійснював та не здійснює жодних витрат з утримання квартири у якій зареєстрований, не сплачує комунальних послуг. Дані обставини повністю спростовані виписками з банківських рахунків відповідача, які додані до відзиву. Подання позову без зазначення інформації про перебування відповідача за межами України із зазначенням неправдивих відомостей, які він, не будучи повідомленим, не міг би спростувати, свідчить про намагання ввести суд в оману щодо дійсних обставин справи. Поряд з цим, після отримання інформації в програмі «Дія» про наявність нової судової справи, відповідач звернувся до адвоката Саламахи Н.В. за правовою допомогою, в результаті чого сторонами, з використанням електронного цифрового підпису, укладено договір про надання професійної правничої допомоги №21/12/25-ФО від 21 грудня 2025 року. Адвокатом Саламаха Н.В., невідкладно, подано до суду заяву про надання їй доступу до цієї справи в системі «Електронний суд», який отримала 22 грудня 2025 року. Після ознайомлення з матеріалами справи, в межах 15-денного строку, адвокат подала до суду відзив із доказами, які спростовують заявлені позовні вимоги. Також адвокатом надано інформацію про всі судові спори, які існували між сторонами та про ті, які існують на сьогодні. Зокрема, у відзиві повідомлено про те, що станом на сьогодні в провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області перебуває цивільна справа №450/175/25 за первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, та за позовом третьої особи ОСОБА_6 до ОСОБА_5 , ОСОБА_7 про визнання права власності. Предметом спору у цій справі є, зокрема, й квартира на АДРЕСА_1 . Провадження у цій справі відкрито ухвалою суду від 06 лютого 2025 року. При наявності відкритого судового провадження про поділ майна подружжя, сторона позивача ініціює ще один судовий спір про поділ боргів (платежів) подружжя. Така процесуальна поведінка сторони позивача є неприпустимою та свідчить про зловживання процесуальним правами, зокрема, правом на звернення до суду. Лише після отримання відзиву з доказами, які повністю спростовують твердження, зазначені в позові, та з інформацією про наявністю відкритого провадження у справі про поділ майна подружжя, стороною позивача подано заяву про залишення позову без розгляду. Однак, незважаючи на подання стороною позивача заяви про залишення позову без розгляду, відповідачем понесено витрати на професійну правничу допомогу, які зумовлені поданням позову з неправдивими твердженнями та поза межами справи про поділ майна подружжя. Зокрема, на виконання умов договору про надання професійної правничої допомоги №21/12/25-ФО від 25 грудня 2025 року, адвокатом Саламахою Н.В. здійснено ознайомлення з матеріалами справи, підготовку відзиву на позов та представництво інтересів відповідача в судовому засіданні 07 січня 2026 року. Загальний розмір понесених відповідачем витрат становить 10000 грн. Факт виконання зазначених послуг підтверджується актом приймання-передачі наданої правової допомоги №25/12/25-ФО.01 від 07 січня 2026 року. З врахуванням законодавчого положення та описаних вище фактів недобросовісної поведінки сторони позивача, понесені відповідачем витрати на професійну правову допомогу підлягають стягненню з позивача. При цьому, в поданій заяві про залишення позову без розгляду не наведено обставин, які б свідчили про добросовісність поведінки позивача та про причини залишення позову без розгляду, які б свідчили про таку добросовісність. Просить задоволити заяву та стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн. з ОСОБА_7 .
Представник позивачки ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подала заперечення на заяву про стягнення понесених судових витрат, у обґрунтування якої покликається на те, що твердження відповідача про недобросовісність позивача шляхом введення суду в оману, зазначення в позові неправдивих відомостей щодо фактичних обставин сплати житлово-комунальних послуг не відповідають дійсності та вимогам цивільного процесуального законодавства, а заявлена сума судових витрат не відповідає фактичному обсягу наданої правової допомоги. У заяві про стягнення понесених судових витрат представник відповідача зазначила, що відповідач проживає у Республіка Польща, а тому не зможе отримати кореспонденцію за вказаною в позові адресою та спростувати заявлені позовні вимоги. Згідно вимог п.2 ч.3 ст.175 ЦПК України позивачкою в позовній заяві було зазначено зареєстроване місце проживання відповідача, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади. Між сторонами по справі існує судовий спір в Пустомитівському районному суді Львівської області (справа №450/175/25), в якій в процесуальних документах по справі зазначено це ж зареєстроване місце проживання відповідача. У даній справі відповідачу ОСОБА_9 професійну правову допомогу надає адвокат Саламаха Н.В., котра не зазначила конкретну адресу відповідача, за якою він проживає за кордоном. Тобто, самим же представником відповідача зазначається виключно адреса реєстрації місця проживання в Україні, що може мати наслідком обмеження права відповідача на висловлення своїх заперечень, міркувань щодо пред'явлених до нього вимог, поданих доказів тощо. Представник відповідача підтвердила у своїй заяві, що відповідач отримання інформацію про пред'явлений до нього позов із електронної системи «Дія» та після цього уклав договір про надання правової допомоги. А тому, твердження представника відповідача що подання позову без зазначення інформації про перебування відповідача за межами України із зазначенням неправдивих відомостей, які він, не будучи повідомленим, не міг би спростувати, свідчить про намагання ввести суд в оману щодо дійсних обставин справи не відповідають дійсності, а навпаки сам же представник підтверджує факт укладення договору з метою реалізації права на судовий захист, гарантованого ст.55 Конституції України та ст.15
ЦПК України. Дана обставина свідчить про те, що позивачкою в позовній заяві зазначено відому їй достовірну інформацію про відповідача, зокрема контактний номер телефону, що надано можливість отримати сповіщення про судове засіданні в системі «Дія». Враховуючи ту обставину, що позивачці не відома конкретна адреса місця перебування відповідача за кордоном, відповідно до вимог ч.9 ст.28 ЦПК України позов пред'явлено за останнім відомим місце проживання відповідача, що аж ніяк не свідчить про зловживання процесуальними правами. З системного аналізу банківської виписки від 19 січня 2025 року довідки про сплачені житлово-комунальні послуги від 30 грудня 2025 року, виданої АТ КБ «Приватбанк», наданих відповідачем, та довідок від 31 жовтня 2025 року та 20 листопада 2025 року, виданих АТ КБ «Приватбанк», долучених до матеріалів справи позивачкою, вбачається що відповідач частково здійснював оплату житлово-комунальних послуг за спірний період (оплати були 17 лютого, 25 березня, 18 травня, 20 червня, 22 липня, 12 серпня, 15 вересня, 11 листопада 2023 року, 16 січня, 23 березня, 09 травня 2024 року) натомість позивачка здійснювала оплату житлово-комунальних послуг у всі інші періоди часу. Позовні вимоги стосуються саме стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг за період часу (місяці), коли відповідач, як співвласник квартири, не здійснював жодних витрат на її утримання. У заяві про стягнення понесених судових витрат представник відповідача зазначає про судове провадження про поділ майна подружжя, і, що сторона позивача ініціює ще один судовий спір про поділ боргів (платежів) подружжя. Спірна квартира належить сторонам на праві спільної часткової власності, отже безпідставним є застосування до правовідносин у цьому спорі вимог СК України, якими регулюється відносини щодо визначення майна спільною сумісною власністю подружжя, поділу цього майна. Виходячи із змісту позовних вимог про стягнення витрати на оплату житлово-комунальних послуг, за своїм правовим характером не є борговим зобов'язанням позичальника перед кредитором за кредитом (позикою), що виникло внаслідок випуску і розміщення боргових цінних паперів та/або укладання кредитних договорів). Стаття 360 ЦК України містить імперативну норму щодо обов'язку співвласника відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності, який зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном. Чинне законодавство не передбачає звільнення від виконання цього обов'язку за наявності певних умов, зокрема придбання майна у шлюбі або використання його і інтересах сім'ї. Обов'язок співвласника утримувати належне йому майно є абсолютним. Покликання представника відповідача на те, що відповідач не зобов'язаний сплачувати комунальні послуги після жовтня 2024 року за позивачку та її дітей, оскільки ним сплачуються аліменти на утримання дітей, суперечить вимогам ч.1 ст.322, ст.360, ч.4 ст.544 ЦК України. Позивачка не заперечує того факту, що станом на сьогодні у провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області (справа №450/175/25) знаходиться справа про поділ спільного майна подружжя між нею та відповідачем. Представник відповідача у відзиві зазначає, що позивачка у позовній заяві не вказала про існування зазначеної судової справи і намагається спір про поділ майна подружжя розділити на дві окремі справи, що є зловживання правом на звернення до суду. Така позиція не має правового обґрунтування, оскільки правовідносини щодо комунальних послуг стосуються обов'язку співвласників квартири розділити витати на оплату за утримання будинку та прибудинкової території, постачання та споживання газу, водопостачання та водовідведення тощо згідно із законодавством, тоді як правовідносини з поділу майна подружжя регулюють розподіл спільно набутого майна в період перебування в шлюбі, якщо немає шлюбного договору чи домовленості. Отже, правовідносини щодо утримання спільного житла передбачають здійснення витрат на утримання житла шляхом сплати житлово-комунальних послуг (в даному випадку пред'явлення регресного позову), а правовідносини з поділу майна подружжя передбачають фактичний розподіл активів після розлучення зміну та форми власності із спільної сумісної на спільну часткову. Пред'явлення позову про поділ майна подружжя не обмежує позивача у праві звернення до суду із позовом про компенсацію витрат на утримання майна, що належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності. В свою чергу, процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. Акцентує увагу на те, що особі гарантується право на звернення до суду за захистом та право на позов. ЦПК України передбачає компенсацію здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, лише у випадку необґрунтованих дій позивача. Звернення до суду із позовом є суб'єктивним правом позивача на доступ до правосуддя, що гарантоване статтями 55, 124 Конституції України, незалежно від обґрунтованості позову, оцінку, чому може надати суд лише при ухваленні рішення по суті, за відсутності очевидних підстав необґрунтованості (чого у даному випадку не мало місця). Сам факт подання заяви про залишення позову без розгляду не є необґрунтованими діями позивача, оскільки це є його диспозитивним правом, передбаченим законодавством. Вважає, що представником відповідача не доведено, що позивачка, діючи недобросовісно, пред'явила необґрунтований позов у даній справі, і такий мав протиправну мету - порушити права чи інтереси відповідача. Просить у задоволенні заяви відмовити.
Сторони в судове засідання не з'явились, хоча повідомлялись про таке належно та вчасно, про причини неявки не повідомили.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_10 подала клопотання про розгляд справи у їх відсутності.
Представник позивачки ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подала клопотання про розгляд заяви у її відсутності, оскільки перебуває на лікарняному, однак просить винести рішення про відмову у задоволенні заяви.
У зв'язку із неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно із вимогами ч.2 ст.247 ЦПК України.
Дослідивши матеріали заяви щодо стягнення понесених судових витрат та матеріали цивільної справи №464/8763/25, приходжу до наступного висновку.
15 грудня 2025 року ОСОБА_7 звернулась до Сихівського районного суду м.Львова з позовом до ОСОБА_3 про стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг в порядку регресу.
Ухвалою суду від 16 грудня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено справу до судового розгляду на 07 січня 2026 року.
02 січня 2026 року представником відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_10 подано відзив на позов.
06 січня 2026 року представником позивачки ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подано заяву про залишення позову без розгляду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства та волевиявлення сторони.
Ухвалою Сихівського районного суду м.Львова від 07 січня 2026 року цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг в порядку регресу залишено без розгляду на підставі клопотання представника позивачки ОСОБА_7 - ОСОБА_8
09 січня 2026 року представником відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_10 подано заяву про стягнення понесених судових витрат.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Отже, відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії залишення позову без розгляду.
Відповідач, як сторона у справі, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах.
Особа, яка звернулася до суду з позовом, має право заявити відповідне клопотання про припинення розгляду її позову (залишення позову без розгляду, відмову від позову тощо), що у результаті унеможливлює подальший її розгляд (за винятком випадків подання такої заяви неуповноваженою особою) та призводить до постановлення ухвали.
Положення частини третьої статті 257 ЦПК України передбачають, що в ухвалі про залишення позову без розгляду можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення судового збору з державного бюджету.
Протилежний підхід призводив би до ситуації, коли законодавець, не обмежуючи суд можливістю завершити розгляд цивільної справи у законний спосіб - залишивши позов без розгляду, позбавив би сторону права на відшкодування судових витрат за відсутності будь-яких підстав для цього.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі №357/380/20).
Згідно із приписами статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Положення статті 141 ЦПК України регламентує розподіл судових витрат (як судового збору, так і інших витрат), визначаючи загальне правило, згідно з яким інші (крім судового збору) судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони справи (позивача та відповідача) залежно від результатів розгляду позовних вимог за вирішенням спору по суті.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 141 ЦПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21).
Згідно з положеннями статті 142 ЦПК України розподіл витрат проводиться судом і в тому випадку, коли судове рішення по суті спору не приймається (у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду).
Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Приписи частини п'ятої статті 142 ЦПК України є проявом реалізації правила відшкодування судових витрат у випадку, коли судове вирішення спору по суті не відбулося і відсутня сторона, на користь якої ухвалене судове рішення.
Оскільки норма частини п'ятої статті 142 ЦПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку необхідно проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі №905/460/21.
Таким чином, у даній справі відповідач ОСОБА_3 має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій ОСОБА_7 . Відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв'язку зі зверненням до суду з позовом позивачкою і у подальшому - із залишенням його без розгляду. Тобто стягнення з позивачки компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі залишення позову без розгляду можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивачки ОСОБА_7 .
Отже, у разі закриття провадження або залишення позову без розгляду відповідач, посилаючись на частину п'яту статті 142 ЦПК України, може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка пред'явила до нього позов.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом про стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг в порядку регресу.
Надалі представник позивачки адвокат Левицька І.С. звернулася із заявою про залишення позову без розгляду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства та волевиявлення сторони. Ухвалою суду від 07 січня 2026 року клопотання задоволено, позов залишено без розгляду.
Як уже зазначалось, за змістом частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Наведена норма ЦПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, тому таку оцінку необхідно проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин.
Обов'язком сторін у цивільному процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (частина третя статті 12 ЦПК України).
Тобто стороні/особі, що заявляє про компенсацію здійснених нею витрат (у цій справі відповідач) внаслідок необґрунтованих дій іншої сторони, необхідно довести, які саме необґрунтовані дії іншої сторони були вчинені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяла ця сторона недобросовісно; чи недобросовісна сторона мала на меті протиправну мету ущемлення прав та інтересів іншої сторони; чи були дії недобросовісної сторони умисні й чим це підтверджується тощо. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі №922/3787/17, від 24 березня 2021 року у справі №922/2157/20, від 21 січня 2020 року у справі №922/3422/18, від 26 квітня 2021 року у справі №910/12099/17, від 19 квітня 2021 року у справі №924/804/20.
Отже, у цій справі відповідачу ОСОБА_3 потрібно довести, які саме необґрунтовані дії ОСОБА_7 були вчинені під час розгляду цивільної справи та в чому вони проявлялися.
Представник відповідача, звертаючись до суду із заявою про відшкодування витрат на правничу допомогу, серед іншого, зазначила положення частини п'ятої статті 142 ЦПК України, мотивуючи, що позивачка при поданні позову вказала адресу реєстрації відповідача, хоч такій достеменно відомо про те, що він мешкає у Республіка Польща, не подано інформації про усі судові справи між сторонами, зокрема про поділ майна подружжя, пред'явлено позов про стягнення витрат за житлово-комунальні послуги на спірну квартиру, яка є предметом позову у справі, яка розглядається Пустомитівським районним судом Львівської області, тобто подвоєно судові спори щодо спірної квартири.
Щодо зазначення місця проживання відповідача у позові.
У відповідності до ч.1 ст.27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Згідно ч.10 ст.28 ЦПК України, позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
Відповідно до ч.1 ст.30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцем знаходження майна або основної його частини. Якщо пов'язані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо декілька об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцем знаходження об'єкта, вартість якого є найвищою.
У ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.
Місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги.
За положеннями ст.4 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» Єдиний державний демографічний реєстр, зокрема, використовується для обліку інформації про зареєстроване або задеклароване місце проживання (перебування) особи.
Декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою. Особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування) ст.ст.3,4 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Враховуючи наведене, законодавством чітко встановлений порядок декларування/реєстрації як місця проживання, так і місця перебування фізичної особи на території України, яке вимагає обов'язкового внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи.
З відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру №2131707 від 16 грудня 2025 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований на АДРЕСА_1 .
Представник відповідача зазначає, що позивачці достеменно відомо було про те, що відповідач проживає за межами України у Республіці Польща, а тому останній не зможе отримати кореспонденцію за вказаною адресою в позові та спростувати позовні вимоги.
Пунктом 2 частини 3 статті 175 ЦПК України передбачено вимоги до змісту позовної заяви, зокрема, повного найменування або ім'я сторін та інших учасників справи, їх місцепроживання чи перебування, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків за його наявності або номер та серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, відомі номери засобів зв'язку, електронної пошти.
Щодо введення в оману суд без зазначення інформації про перебування відповідача за межами України із зазначенням неправдивих відомостей, які він, не будучи повідомленим, не міг би спростувати, суд не приймає до уваги, оскільки процесуальний закон передбачає зазначення місця реєстрації та повних даних про особу відповідача. Позивачкою зазначено відомі їй відомості щодо особи відповідача, зокрема, РНОКПП. Представником відповідача у заяві вказано, що відповідач про наявність даної судової справи довідався зі сповіщення в «ДІЯ».
Твердження представника відповідача щодо не зазначення позивачкою місця проживання відповідача у Республіці Польща, спростовується вищезазначеним. Позов позивачкою пред'явлено за місцем знаходження майна та зазначено місце реєстрації відповідача у м.Львові. Сам по собі факт проживання особи відповідача за межами України не є таким, що зобов'язує позивачку зазначати місце перебування відповідача, оскільки цивільний процесуальний закон імперативно визначає можливість зазначати саме зареєстроване місцем проживання чи перебування позивача або відповідача. Окрім того, суд погоджується з твердженням про те, що й самою представницею відповідача не зазначено місце проживання її довірителя у Республіці Польща. Позивачка зазначає, що їй невідоме точне місце проживання відповідача за межами України.
Щодо суті позову про сплату комунальних послуг.
Представник відповідача подала до суду відзив на позов та докази - виписки з АТ КБ «Приватбанк» щодо сплати відповідачем комунальних послуг, наданих у квартиру АДРЕСА_2 .
Представник позивача у своїх запереченнях зазначила, що відповідачем оплачувались такі, однак не щомісячно.
Суд не надає оцінку фактичним обставинам справи, які ним не досліджувались, оскільки позов до початку розгляду справи по суті залишено без розгляду за клопотанням адвоката Левицької І.С.
Щодо підсудності справи.
З заяви щодо відшкодування витрат на правову допомогу вбачається, що у Пустомитівському районному суді Львівської області перебуває цивільна справа №450/175/25 за первісним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя, та за позовом третьої особи ОСОБА_11 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання права власності. Предметом спору у даній справі є, зокрема, квартири АДРЕСА_2 . відкрито провадження у справі 06 лютого 2025 року ухвалою суду.
Представник відповідача зазначає, що позивачка ініціювала ще один судовий спір, за наявності відкритого провадження у справі про поділ майна подружжя.
Представник позивача вказує, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної часткової власності, отже безпідставним є застосування до правовідносин у цьому спорі вимог СК України, якими регулюється відносини щодо визначення майна спільною сумісною власністю подружжя, поділу цього майна. Виходячи із змісту позовних вимог про стягнення витрати на оплату житлово-комунальних послуг, за своїм правовим характером не є борговим зобов'язанням позичальника перед кредитором за кредитом (позикою), що виникло внаслідок випуску і розміщення боргових цінних паперів та/або укладання кредитних договорів). Обов'язок співвласника утримувати належне йому майно є абсолютним. Щодо зловживання позивачкою права не має правового обґрунтування, оскільки правовідносини щодо комунальних послуг стосуються обов'язку співвласників квартири розділити витати на оплату за утримання будинку та прибудинкової території, постачання та споживання газу, водопостачання та водовідведення тощо згідно із законодавством, тоді як правовідносини з поділу майна подружжя регулюють розподіл спільно набутого майна в період перебування в шлюбі, якщо немає шлюбного договору чи домовленості. Отже, правовідносини щодо утримання спільного житла передбачають здійснення витрат на утримання житла шляхом сплати житлово-комунальних послуг (в даному випадку пред'явлення регресного позову), а правовідносини з поділу майна подружжя передбачають фактичний розподіл активів після розлучення зміну та форми власності із спільної сумісної на спільну часткову. Пред'явлення позову про поділ майна подружжя не обмежує позивача у праві звернення до суду із позовом про компенсацію витрат на утримання майна, що належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності.
Суд погоджується з твердження представника позивача, що наявність позову про поділ майна подружжя не обмежує позивачку на у праві звернення до суду із позовом про компенсацію витрат на утримання майна, що належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності.
Однак у відповідності до п.24 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч.4 ст.65 СК України).
У постанові Великої палати ВС від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 сформовано висновок, що обсяг майна, яке подружжя просить поділити. Повинен охоплювати все спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Вказане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Незважаючи на те, що справа підлягає розгляду за правилами виключної підсудності на території Сихівського району, з огляду на перебування у провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області іншої справи, яка стосується того самого об'єкта нерухомості - спірної квартири, зокрема витрат за комунальні послуги на її утримання, суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20.
За таких обставин, суд погоджується з доводами представника відповідача щодо наявності ознак зловживання позивачкою процесуальними правами, що свідчить про необґрунтованість вчинення нею відповідних процесуальних дій.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у цивільній справі.
Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України).
За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).
Одним із принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Водночас процесуальне законодавство передбачає критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу в судовому спорі. Так, за змістом частин першої та третьої статті 133 і частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу є одним з видів судових витрат, які розподіляють між сторонами залежно від результатів вирішення судової справи.
Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких відносять зокрема, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
21 грудня 2025 року між ОСОБА_3 та адвокатом Саламахою Н.В. укладено договір про надання професійної правничої допомоги №21/12/25-ФО.
До відзиву на позов долучено свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ТР №000045, видане 20 жовтня 2014 року, відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» Саламасі Н.В., про те, що вона має право на зайняття адвокатською діяльністю, на підставі рішення Ради адвокатів Тернопільської області №19/11 від 20 жовтня 2014 року.
Окрім того, адвокатом Саламахою Н.В. долучено ордер на надання правничої допомоги Дем'янчуку М.М., на підставі договору про надання правничої допомоги №2/12/25-ФО від 21 грудня 2025 року у Сихівському районному суді м.Львова.
На підтвердження вимог заяви адвокат Саламаха Н.В. надано акт №1 від 07 січня 2026 року, відповідно до якого нею надано Дем'янчуку М.М. по Договору про надання правової допомоги №2/12/25-ФО від 21 грудня 2025 року послуги у наступному обсязі: ознайомлення, вивчення та наліз з матеріалами справи, здійснення представництва в суді у судовому засіданні 07 січня 2026 року, підготовка відзиву на позовну заяву. Вартість послуг з правничої допомоги склали у розмірі 10000 грн.
Частина четверта цієї статті передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Представником позивачки подано заяву, просили у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити повністю, зокрема вважажючи такі вимоги необгрунтованими та не співмірними.
У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною п'ятою цієї статті Кодексу визначено, що якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.
Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) обґрунтованість, 4) розумність і співмірність їх розміру відповідно до ціни позову, а також з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, а також значення справи для сторін.
Принцип змагальності під час вирішення цього питання знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу необхідно надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.
Водночас у частинах третій - п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.
Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
У постановах від 19 лютого 2022 року у справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.
Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.
Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
У відповідності з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Позивачка та її представник не скористались правом подати клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, оскільки вважали таку заяву безпідставною.
Таким чином, зважаючи на складність справи та часу, який затрачено на фактичне надання правової допомоги, враховуючи обсяг надання послуг та виконаних робіт адвокатом Саламахою Н.В., принципи співмірності, розумності та реальності витрат, суд прийшов до висновку, що судові витрати на правничу допомогу підлягають до часткового задоволення, у розмірі 3500 грн. (500 грн. на ознайомлення з матеріалами справи, 2000 грн. за підготовку відзиву на позов, 1000 грн. за прибуття в судове засідання).
Керуючись ст.142 ЦПК України, суд,
заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо вирішення питання про судові витрати задоволити частково.
Стягнути з ОСОБА_12 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , 3500 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею.
Ухвала може бути оскаржена до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
СУДДЯ Оксана БЕСПАЛЬОК