Справа № 357/6583/25 Головуючий у суді І інстанції Ярмола О.Я.
Провадження № 22-ц/824/2394/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
14 січня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення авансового платежу,
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь авансовий платіж у розмірі 207 500 грн, що еквівалентно 5 000 доларів США, та понесені судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтував тим, що 26 березня 2025 року між ним та відповідачем було укладено договір про надання послуг з пошуку об'єкта нерухомості для його купівлі, за умовами якого він як замовник відповідно до пункту 2.2 зобов'язався укладати попередні договори, в тому числі договір про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна, а відповідач як виконавець відповідно до пункту 2.1.3 зобов'язався в межах законодавчої бази України та своїх повноважень надавати замовнику документи, інформацію і матеріали, що необхідні для прийняття рішень.
Того ж дня сторонами був укладений договір про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: земельної ділянки площею 0,2606 га із нежитловою будівлею загальною площею 195,1 кв. м, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно із пунктом 2.2 договору про наміри позивачем передано ФОП ОСОБА_3 аванс у розмірі 207 500 грн, що еквівалентно 5 000 доларів США за курсом станом на день підписання вказаного договору, які зараховуються за умовами договору у вартість об'єкта.
Однак відповідач порушив взяті на себе зобов'язання, не здійснивши дій, передбачених умовами договору (пункт 2.1) щодо відчуження, перевірки та підготовки усіх необхідних документів для придбання майна на користь позивача. Також відповідач порушив пункт 2.1.3 договору про надання послуг.
ОСОБА_1 зазначав, що через декілька днів після підписання вищевказаних договорів відповідач надав йому документи щодо даного нерухомого майна, з яких стало відомо, що земельна ділянка не може бути проданою, оскільки згідно витягу з Державного реєстру речових прав вона знаходиться в оренді у ТОВ «Будмакс Імс», орендодавцем є Білоцерківська міська рада.
Також у технічній характеристиці виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами була зазначена загальна площа 210,3 кв. м, тоді як у плані, експлікації та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - 195,1 кв м. Позивачу не було надано належного роз'яснення про наявність додаткових споруд, що він вважає порушенням своїх прав як покупця та введення йому в оману.
Крім того, під час детального ознайомлення з документацією після підписання договорів було встановлено, що фактичний стан об'єкта не відповідає дійсності, оскільки від нежитлової будівлі залишилися лише бетонні стовпи, у той час як документація свідчила про наявність фундаменту, стін із газоблоку, перекриттів із металу, плиткової підлоги та інженерних комунікацій (електрика, водопровід, каналізація). Вказане є істотним порушенням умов договору про надання послуг та підставою для його розірвання.
Позивач посилався на те, що письмового нотаріально посвідченого правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання договору купівлі-продажу у вигляді завдатку, попереднього договору та самого договору купівлі-продажу земельної ділянки, які б за своєю формою та змістом відповідали вимогам закону, а саме статті 657 ЦК України, між сторонами укладено не було, тому сплачені ним кошти в сумі 5 000 доларів США є авансом і повинні бути повернуті в тому розмірі, в якому саме вони передавалися, що відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 509/4315/16-ц.
У пункті 2.2 договору про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна чітко вказано, що цей платіж є авансом. Зважаючи на те, що передані позивачем кошти відповідачу є авансом, договір купівлі-продажу земельної ділянки у майбутньому укладено не було, однак відповідач по даний час не повернув безпідставно отримане, позивач також вважав, що такі кошти, незалежно від поведінки та вини будь-якої зі сторін, повинні бути повернуті власнику саме в тому розмірі, в якому вони надавались.
Позивач вчиняв спроби вирішення спору в досудовому порядку шляхом направлення відповідачу вимоги про повернення коштів у гривні, що еквівалентно 5 000 доларів США на день платежу, проте ФОП ОСОБА_2 ігнорує такі вимоги, а тому він вимушений звернутись до суду за захистом своїх порушених прав.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 липня 2025 рокуу задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність в умовах договору про наміри від 26 березня 2025 року зустрічних зобов'язань, зокрема, права відповідача на застосування до позивача відповідальності у виді штрафу (неустойки) у повному розмірі авансового платежу, у зв'язку з невиконанням позивачем свого обов'язку, вказує на відсутність підстав для повернення забезпечувального платежу. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2024 року у справі № 372/3773/20.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом взагалі не надано правової оцінки договору про наміри від 26 березня 2025 року, укладеного між сторонами, та не з'ясовано предмет цього договору, а саме яке майно мала намір продати агенція нерухомості: якщо йдеться про земельну ділянку, то договір мав би бути нотаріально посвідчений; якщо ж про корпоративні права, то виникає питання, про які саме права і якої юридичної особи йдеться, та інші обставини, які не були досліджені, зокрема, на яких підставах аванс було отримано саме відповідачем, а не безпосередньо продавцем об'єкта нерухомості.
Суд взяв до уваги лише посилання відповідача на принцип свободи договору та керувався висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2023 року у справі № 927/211/22, залишивши поза увагою протилежну релевантну правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 22 вересня 2020 року в справі № 918/631/19.
Звертає увагу апеляційного суду на те, що суд першої інстанції у своєму рішенні спершу стверджує, що аванс не має забезпечувальної функції, тоді як в подальшому зазначає, що саме цей платіж виконує забезпечувальну функцію. Така внутрішня суперечність свідчить про непослідовність правової оцінки та відсутність єдиної позиції суду щодо правової природи спірного платежу.
Вважає, що відповідач як отримувач авансу не мав права утримувати кошти як компенсацію чи штраф за порушення умов договору, а тому повинен повернути йому кошти, отримані саме в якості авансу.
06 січня 2026 року до апеляційного суду від ФОП ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому порушено клопотання про поновлення строку на його подання з тих підстав, що він не отримував ухвалу про відкриття апеляційного провадження засобами поштового зв'язку, не мав доступу до застосунку «Дія» та «Електронного суду», а коли отримав таку можливість побачив відповідну ухвалу і одразу подає відзив.
Суд апеляційної інстанції визнав зазначені причини пропуску встановленого строку на подання відзиву на апеляційну скаргу неповажними та дійшов висновку про залишення його без розгляду на підставі статей 126, 360 ЦПК України, оскільки наведені відповідачем підстави не свідчать про наявність об'єктивних перешкод реалізувати право на подання відзиву у встановлений десятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі в його електронному кабінеті користувача ЄСІТС «Електронний суд», що мало місце ще 11 вересня 2025 року (а.с. 153).
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Мочинський А.Р. підтримав аргументи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився і явку свого представника не забезпечив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомляв, тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Суд першої інстанції встановив, що 26 березня 2025 року між суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_2 (виконавець) та ОСОБА_1 (замовник) було укладено договір про надання послуг, відповідно до умов якого виконавець зобов'язується надати замовнику послуги з пошуку об'єкта нерухомості для його купівлі, що відповідає наступним орієнтовним вимогам замовника: цільове призначення об'єкта - земельна ділянка із нежитловою будівлею; місцезнаходження об'єкта - АДРЕСА_1 ; вартість об'єкта - 1 162 000 грн; додаткові характеристики - загальна площа приміщення 195,1 кв. м, площа земельної ділянки - 0,2606 га (а.с. 6, 7).
26 березня 2025 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна, предметом якого є угода сторін, відповідно до якої покупець зобов'язується придбати підібране агенцією нерухомості майно, що являє собою: земельну ділянку площею 0,2606 га із нежитловою будівлею загальною площею 195,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 8, 9).
Покупець погодився та зобов'язався укласти (нотаріально посвідчити) договір купівлі-продажу об'єкта не пізніше 15 квітня 2025 року до 18 годин 00 хвилин включно (пункт 1.2 договору).
Згідно із пунктом 2.2 договору про наміри на підтвердження вище вказаних зобов'язань покупець передав, а агенція нерухомості отримала в рахунок належних за договором купівлі-продажу об'єкта платежів аванс у розмірі 207 500 грн, що за курсом комерційних банків на день укладання цього договору еквівалентно 5 000 доларів США. Ця сума складає 17,85 % від суми вартості (ціни) об'єкта, яка узгоджена у пункті 1.3 договору.
Сума авансу передається власнику об'єкта та підлягає заліку в ціну об'єкта (пункт 2.3 договору).
Відповідно до пункту 2.4 вказаного договору якщо покупець в зазначений термін не виконує всі зобов'язання за цим договором, то юридично аванс повертається покупцю, а покупець сплачує агенції нерухомості штраф у розмірі 17,85 % від суми вартості об'єкта в якості неустойки, тобто аванс фактично залишається у агенції нерухомості.
У строк до 15 квітня 2025 року ОСОБА_1 не уклав договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості, 10 квітня 2025 року він направив ФОП ОСОБА_2 лист-повідомлення щодо неналежного виконання зобов'язань та визнання договору про наміри купівлі-продажу нерухомого майна та договору про надання послуг з пошуку об'єкта нерухомості для купівлі недійсними (а.с. 11-14).
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до вимог статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком передбачені вимогами статті 571 ЦК України, зокрема: якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості; сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
За змістом наведених норм ЦК України завдаток є доказом існування зобов'язання, виконує платіжну функцію та є способом забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно з положеннями частини першої статті 546, частини другої статті 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов'язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами.
Положення частини другої статті 570 ЦК України встановлюють презумпцію авансу, оскільки, на відміну від завдатку, аванс є лише способом платежу, оскільки він не виконує забезпечувальної функції за нормами частини першої статті 546 ЦК України, а виконує функцію попередньої оплати.
Аванс - це визначена грошова сума (попередній платіж) або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт у рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги (яка включається до загальної ціни товару).
Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому, незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.
Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14.
Як вбачається із матеріалів справи, укладений 26 березня 2025 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір про наміри є лише угодою про прагнення сторін у майбутньому укласти договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості.
У договорі про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна сторони визначили спірні кошти у розмірі 207 500 грн як аванс, що складає 17,85 % від суми вартості (ціни) об'єкта купівлі-продажу.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку, враховуючи умови укладеного договору про наміри від 26 березня 2025 року, аванс також виступає як штраф у разі порушення покупцем своїх зобов'язань за цим договором.
Встановивши, що позивач відмовився від виконання своїх зобов'язань за договором про наміри щодо купівлі-продажу нерухомого майна, порушивши вимоги пункту 1.2 цього договору, місцевий суд вважав, що неукладення основного договору відбулося саме внаслідок порушення позивачем істотних умов договору про наміри, що свідчить про відсутність у відповідача обов'язку повернути аванс, який відповідно до пункту 2.4 цього договору він вправі залишити у агенції нерухомості в якості неустойки (штрафу).
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, ЦК України передбачає спеціальні засоби, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.
Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі.
Одним із видів акцесорного зобов'язання є неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частини друга цієї статті).
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Таким чином у разі укладення правочину неустойка (штраф) поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до частин першої, другої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного-законодавства.
Частиною четвертою статті 635 ЦК України передбачено, що договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2025 року у справі № 713/3486/23 за подібних правовідносин зроблено висновок про те, що: «Згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
За змістом частини шостої статті 182 ГК України угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
Отже, наведені норми визначають, що угода про наміри не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків».
В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У справі, яка переглядається, сторони не укладали між собою попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна (земельної ділянки із нежитловою будівлею).
Сторонами договору про наміри від 26 березня 2025 року є покупець ОСОБА_1 та приватний підприємець ОСОБА_2 , який не являється власником нерухомого майна або його представником.
При цьому власник майна, яке зобов'язаний придбати ОСОБА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу, не був стороною цього договору, а отже його намір чи зустрічний обов'язок продати позивачу майно у договорі не визначений.
Таким чином, аналізуючи зміст договору про наміри, за яким відповідач отримав від позивача грошові кошти у розмірі 207 500 грн, що на день укладання цього договору еквівалентно 5 000 доларів США, в якості авансу, колегія суддів дійшла висновку, що такий правочин не є попереднім договором купівлі-продажу,а ФОП ОСОБА_2 не є власником майна і не мав повноважень на отримання авансу від ОСОБА_1 в рахунок майбутніх платежів за основним договором купівлі-продажу, а отже не має права їх утримувати в якості неустойки, як це визначено у пункті 2.4 договору.
Колегія суддів зауважує, що за допомогою неустойки (штрафу, пені) не виключається забезпечення виконання зобов'язань, які виникли на підставі організаційного договору, зокрема, попереднього (див. постанову Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 172/1159/20), проте у даній справі договір, що був укладений між сторонами, не породжує жодних юридичних наслідків, в тому числі обов'язок позивача сплатити відповідачу штраф у розмірі 17,85 % від суми вартості об'єкта в якості неустойки.
Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначені вище норми цивільного законодавства та обставини спірних правовідносин не врахував, у зв'язку з чим дійшов безпідставного висновку, що грошові кошти, які є авансом, не підлягають поверненню позивачу через порушення ним взятих зобов'язань за договором про наміри, що призвело до неукладення основного договору купівлі-продажу нерухомого майната виникнення у позивача обов'язку зі сплати відповідачу неустойки (штрафу) за рахунок переданих коштів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 дійшла висновку про те, що виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17).
Посилання суду першої інстанції на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 жовтня 2024 року в справі № 372/3773/20, яка у свою чергу містить посилання на постанову Верховного Суду від 18 серпня 2023 року в справі № 927/211/22, є необґрунтованими, адже у справі № 372/3773/20 між сторонами (покупцем та продавцем) був укладений нотаріально посвідчений попередній договір купівлі продажу житлового будинку та земельних ділянок, тоді як у даній справі між сторонами (одна з яких не була продавцем) укладений договір про наміри у простій письмовій формі, який не визнається попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна і не породжує відповідних правових наслідків у вигляді сплати штрафних санкцій за невиконання його умов.
Оскільки між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме земельної ділянки із нежитловою будівлею, який би відповідав вимогам законодавства України для даного виду правочину щодо його форми та нотаріального посвідчення, укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір з продавцем у майбутньому, то передана відповідачу грошова сума у розмірі 207 500 грн є авансом, який підлягає поверненню позивачу.
При цьому суд не врахував, що передані відповідачу грошові кошти, які за своєю правовою природою та визначені у самому договорі авансом, підлягають поверненню позивачу, незалежно від того, з вини якої сторони не відбулося укладення договору.
Тобто відсутність вини у неукладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна правового значення не має та не може бути підставою для звільнення відповідача від обов'язку повернути сплачений за договором аванс, оскільки чинним законодавством не передбачено залишення авансу або його частини в сторони у випадку неукладення основного договору.
Вказане також узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц.
Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
За частиною другою статті 533 ЦК України якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Отже, одним із елементів належного виконання зобов'язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами.
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які укладаються та виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висновувала, що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17).
Спеціального порядку визначення суми, яка підлягає сплаті у гривнях, сторони в укладеному ними договорі не погодили.
Стягнення заборгованості за договором у судовому рішенні підтверджує наявність між сторонами невиконаного зобов'язання та обов'язок боржника сплатити кошти на користь кредитора в межах процедури виконання судового рішення (виконавчого провадження).
У постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 500/5194/16, формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
На користь цього висновку свідчить і те, що Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, вносить двозначність у розуміння суті обов'язку боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 761/12665/14).
Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом Національного банку України на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.
Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що порушене право позивача на повернення авансу підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача на його користь переданих/отриманих грошових коштів у розмірі та сумі, еквівалентній 5 000 доларів США за курсом Національного банку України на день виконання судового рішення.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог про стягнення авансового платежу.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та відповідно до вимог статті 382 ЦПК України з відповідача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем у межах цієї справи, а саме 2 075,00 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, 605,60 грн - за подання заяви про забезпечення позову, яка була задоволена судом першої інстанції, та 3 112,50 грн - за подання апеляційної скарги, а всього підлягає стягненню 5 793,10 грн судового збору.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 липня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення авансового платежузадовольнити.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, які були передані в якості авансу за договором про наміри від 26 березня 2025 року, в сумі, еквівалентній 5 000 (п'ять тисяч) доларів США за курсом Національного банку України на день виконання судового рішення.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 793,10 грн (п'ять тисяч сімсот дев'яносто три гривні 10 копійок).
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: О.В. Борисова
Д.О. Таргоній