справа № 756/6915/24 головуючий у суді І інстанції Шевчук А.В.
провадження № 22-ц/824/2642/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
14січня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року та на додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки ( пені) із заборгованості по аліментах,
у травні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) з заборгованості по аліментах, у якому просила:
стягнути з відповідача на користь позивачки неустойку (пеню) по аліментах за період з березня 2023 року по травень 2024 року в розмірі 67 886,34 грн.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що 14 липня 2007 року сторони уклали шлюб. Від даного шлюбу мають дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюб між сторонами розірвано рішенням Оболонського районного суду м. Києва 06 грудня 2019 року.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 стягнуто аліменти на утримання дітей, у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку (доходу) платника аліментів щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на одну дитину, починаючи з 07 серпня 2020 року і до досягнення старшою дитиною повноліття.
За твердженням позивачки з моменту ухвалення рішення про стягнення аліментів ОСОБА_1 систематично ухилявся і продовжує ухилятись від свого обов'язку щодо утримання дітей, при цьому не дивлячись на те, що за позовом останнього рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 липня 2023 року розмір стягуваних аліментів зменшено з 1/3 до 1/4 частини доходу платника, заборгованість з виплат не сплачена і за період з серпня 2020 року до травня 2024 року склала 95 085,96 грн.
Оскільки рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 стягнуто неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів на утримання дітей лише за період з березня 2021 року по лютий 2023 року у розмірі 14 231,32 грн, позивач звертається до суду з вимогою стягнути неустойку (пеню) по аліментах за період з березня 2023 року по травень 2024 року в розмірі 67 886,34 грн.
Представник відповідача заперечував проти нарахування пені по аліментах вказуючи про зміну рішенням суду розміру стягуваних виплат, проживання спільного сина ОСОБА_6 із квітня 2022 року разом з ним та перебування дитини на повному його утриманні.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини за період з березня 2023 року по травень 2024 року у розмірі 67 886,34 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави 1 211,20 грн судового збору.
12 травня 2025 року представником позивача подано клопотання про стягнення з відповідача витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у розмірі 25 000,00 грн.
Додатковим рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 16 вересня 2025 року засобами поштового зв'язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, а також скасувати додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що 24 лютого 2022 року РФ здійснила збройну агресію проти України, у зв'язку з чим указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64 «Про введення воєнного стану в Україні», запроваджено правовий режим воєнного стану, який діє дотепер.
Листом від 28 лютого 2022 року №2024/02.0-7.1 Торгово-промислова палата України на підставі ст. ст. 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», Статуту, засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію Російської Федерації проти України, та підтвердила, що: «...зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).».
Відповідач є фізичною особою-підприємцем, на загальній системі оподаткування, займається роздрібною торгівлею, але з початком воєнних певний період часу ніс значні збитки, а тому призупинив свою підприємницьку діяльність і не мав відповідних реальних доходів, з яких і сплачуються аліменти на утримання дитини у відповідних процентах, в період військового стану за 2022-2024 роки. В той же час, бажаючи приймати повноцінну участь в утриманні своїх обох синів він оплатив суму прострочення зі сплати аліментів помилково розраховану державним виконавцем виходячи з місячного платежу 7 115,67 грн.
Доказом відсутності за відповідачем заборгованості по сплаті аліментів є Розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03 вересня 2024 року, складений головним державним виконавцем Вахрушевою P.M., згідно якого відповідач погасив існуючу до того часу заборгованість по сплаті аліментів та штраф і, станом на вересень 2024 року, у нього відсутня заборгованість по сплаті аліментів перед позивачкою.
Згідно розрахунків, наведених позивачкою у таблиці №1 позовної заяви та довідки -розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 07 грудня 2023 року, виданої головним державним виконавцем Вахрушевою P.M. Деснянського відділу ДВС у м. Києві, за січень-лютий 2023 року виникла заборгованість 14 231,32 грн., яку було стягнуто згідно судового рішення. Сума прострочення сплати аліментів на утримання дітей станом на травень 2024 року, за період з березня 2023 року, визначена у сумі 95 086,96 грн., виходячи з місячного платежу 7 115,67 грн.
Відповідно до службових обов'язків державний виконавець зобов'язаний був самостійно щомісячно перевіряти доходи боржника та провадити розрахунок відповідних платежів по аліментам, виходячи з реальних його доходів, що не було дотримано головним державним виконавцем Деснянського відділу ДВС у м. Києві Вахрушевою P.M., тому розрахунок позивачки є неналежним доказом, так як не враховує обставини відсутності у боржника доходів у вказаний період часу.
Сума аліментів у цей період часу: з березня 2023 року по травень 2024 року, повинна була бути розрахована не з суми 7 115,67 грн., а у розмірі - 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Додатково зазначив, що старший син сторін ОСОБА_3 з квітні 2022 року проживає разом з ОСОБА_1 та бабусею.
Вважає, що починаючи з 15 березня 2023 року у ОСОБА_2 виникли зустрічні зобов'язання по сплаті аліментів відповідачу на користь старшого сина ОСОБА_7 , а, фактично, з квітня 2022 року по 15 березня 2023 року відповідач добровільно сплачував позивачці аліменти на утримання двох дітей і, одночасно, продовжував утримувати та матеріально забезпечувати за свої кошти старшого сина ОСОБА_3 ..
Вважає, що станом на час ухвалення оскаржуваного рішення суду у нього взагалі була відсутня заборгованість по сплаті аліментів перед позивачкою. Навпаки, остання була винна ОСОБА_1 кошти у сумі 40 915,10 грн в рахунок компенсації витрат на утримання старшого сина ОСОБА_3 за період часу: з квітня 2022 року по 15 березня 2023 pоку.
В частині доводів апеляційної скарги на додаткове рішення ОСОБА_1 вказав, що в судове засідання з розгляду заяви ОСОБА_8 27 травня 2025 року не викликався, не був повідомлений про час та місце розгляду справи, заява представника позивача йому не надсилалась, що позбавило відповідача можливості подати свої заперечення щодо підстав вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, належності доказів понесених позивачем судових витрат та розумності їх розміру.
У відзиві на позов відповідач заперечував, взагалі, проти стягнення витрат позивача на правничу допомогу, зважаючи на неналежне оформлення документів, не зазначення критеріїв визначення розміру витрат за договором про надання професійної правничої допомоги, та не надання інших документів, які передбачено методикою визначення вартості наданих послуг.
Відповідно, додаткове рішення ухвалено з порушеннями процесуальних вимог, а тому є незаконним.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року та на додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки ( пені) із заборгованості по аліментах, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. На час апеляційного перегляду справи дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року та додаткового рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року зупинено.
04 листопада 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Самойленко А.В. подав відзив на апеляційну скаргу, у якій заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції (основне та додаткове) законними та обґрунтованими.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року призначено розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно вимог ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також, надав сторонам строк для подачі відзиву.
Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13ц).
Оскільки дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.
Щодо клопотання про долучення доказів
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява №14448/88, § 33).
Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч.ч.4-7 ст. 81 ЦПК України, у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. ч. 3, 4 ст.83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 3 ст.367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Таким чином, надаючи докази на стадії апеляційного перегляду, ОСОБА_1 пропустив визначений частиною другою статті 83 ЦПК України строк, а вимоги про поновлення строку на подання таких доказів апелянтом не заявлено. На підставі встановленого, відповідно до вимог ст. 126 ЦПК України, апеляційний суд залишає без розгляду надані відповідачем нові докази.
Щодо доводів апеляційної скарги на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 14 липня 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 грудня 2019 року шлюб між подружжям розірвано.
Від шлюбних відносин сторони мають дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 стягнуто аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на одну дитину, починаючи з 07 серпня 2020 року і до досягнення старшою дитиною повноліття.
Постановою державного виконавця Оболонського районного відділу ДВС у м. Києві від 05 лютого 2021 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №756/9780/20, виданого 27 січня 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 липня 2023 року у справі №756/3371/23, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2024 року, зменшено розмір аліментів, що стягуються з ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа №756/9780/20, виданого Оболонським районним судом м. Києва 21 липня 2021 року на користь ОСОБА_5 на утримання дитини з 1/3 до 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2023 року до повноліття. Також, стягнуто щомісячно аліменти з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2023 року до повноліття.
Постановою головного державного виконавця Деснянського відділу ДВС у м. Києві від 30 січня 2024 року змінено прізвище стягувача з « ОСОБА_9 » на « ОСОБА_10 ».
Відповідно до довідки державного виконавця з розрахунку заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні №64331145, заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів із врахуванням зменшеного розміру аліментів станом на травень 2024 року становить 95 086,96 грн.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів на утримання дітей за період з березня 2021 року по лютий 2023 року у розмірі 14 231,32 грн.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 має право вимоги щодо стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини за період з березня 2023 року, що неохоплений рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року. Оскільки відповідачем не надані докази, що він станом на травень 2024 року сплатив заборгованість зі сплати аліментів за цей період, не спростував вину в несплаті аліментів, суд прийшов до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача пені за прострочення сплати аліментів.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (частина перша статті 15 СК України).
Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання (частина третя статті 15 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).
Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» передбачено, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.
Отже, ОСОБА_1 зобов'язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.
Щодо застосування положень ст. 196 СК України Верховний Суд у постанові від 17 листопада 2021 року в справі №569/14819/19 виснував наступне. Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов'язку буде різним, отже, і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення. Отже, зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. Викладене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №572/1762/15-ц та від 03 квітня 2019 року у справі №333/6020/16-ц.
За висновками Верховного Суду у постанові від 19 січня 2022 року у справі №711/679/21 тлумачення вказаних норм свідчить, що:
загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства;
учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб'єктивні сімейні обов'язки. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов'язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов'язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов'язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов'язку за допомогою інших суб'єктів.
невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов'язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов'язаної особи;
стягнення пені, передбаченої абзацом 1 частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. Очевидно, що в такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості, і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов'язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів;
розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто, заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %;
при застосуванні формулювання «не більше 100 відсотків заборгованості» в абзаці 1 частини 1 статті 196 СК України якщо обмежувати нарахування пені поточною заборгованістю (тобто, тією яка існує за всі місяці станом на момент пред'явлення позову чи на інший момент), то при пред'явленні позову за період коли існувало прострочення, а на момент пред'явлення позову поточна заборгованість відсутня, то і не буде межі, яку не повинна перевищувати пеня. Як наслідок, очевидно, що потрібно розмежовувати сукупну поточну заборгованість та заборгованість за аліментами за певний місяць. Колегія суддів, з урахуванням принципу розумності, вважає, що оскільки пеня є змінною величиною, основою для обчислення якої є саме заборгованість за аліментами за певний місяць, то формулювання «не більше 100 відсотків заборгованості» означає, що розмір пені не повинен перевищувати розмір заборгованості, на яку вона нараховується. У разі, якщо позивач, з урахуванням принципу диспозитивності пред'явив позов про стягнення пені за декілька місяців, то розмір пені за ці місяці не повинен перевищувати сукупний розмір заборгованості, на яку вона нараховується.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до приписів ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
За даними розрахунків заборгованості зі сплати аліментів у ВП №64331145, складених 22 травня 2024 року головним державним виконавцем Деснянського відділу ДВС у м. Києві Вахрушевою І.Ю., не сплачував аліменти у період з березня 2023 року по травень 2024 року ОСОБА_1 за виконавчим листом №756/9780/20, виданим 27 січня 2021 року Оболонським районним судом М. Києва, з урахуванням рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 липня 2023 року у справі №756/3371/23.
До позову позивачкою долучено розрахунок пені за прострочення відповідачем сплати аліментів, який здійснений з урахуванням даних розрахунку заборгованості по аліментах, складеного головним державним виконавцем Деснянського відділу ДВС у м. Києві Вахрушевою І.Ю.
Відповідно до поданого позивачкою розрахунку суми та строків несплати аліментів, розмір пені за період з березня 2023 року по 23 травня 2024 року становить - 67 886,24 грн та не перевищує 100 % розміру заборгованості по аліментах за цей же період, який складає - 80 854,64 грн (95 085,96 - 14 231,32).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заборгованість зі сплати аліментів виникла з вини відповідача, оскільки він у добровільному порядку не вжив заходи щодо сплати аліментів у визначеному розмірі.
Також суд критично оцінює доводи апелянта про відсутність заборгованості по аліментам перед позивачкою з огляду на перебування на його утриманні сина ОСОБА_6 з березня 2023 року.
Правову оцінку цим обставинам надали суди у справі №756/3371/23 у зв'язку з чим ухвалено зменшити розмір аліментів, що стягуються з ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа № 756/9780/20, виданого Оболонським районним судом м. Києва 21 липня 2021 року на користь ОСОБА_5 на утримання дитини з 1/3 до 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2023 року до повноліття; стягнуто щомісячно аліменти з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2023 року до повноліття.
Тобто, у період за який ОСОБА_2 просить стягнути пеню, ОСОБА_1 не сплачував аліменти на утримання одного сина - ОСОБА_11 .
Суд також враховує, що ОСОБА_1 не звертався до суду з позовом про звільнення його від сплати аліментів у зв'язку з тяжким матеріальним становищем пов'язаним з військовою агресією РФ. Апелянт також не надав доказів оскарження розрахунків заборгованості державного виконавця у судовому порядку, адже відповідно до ч. 3 ст. 195 СК України розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом. Відповідно, відсутні підстави вважати неправильним розрахунок заборгованості по аліментах, складений 22 травня 2024 року головним державним виконавцем Деснянського відділу ДВС у м. Києві Вахрушевою І.Ю.
Відтак, відповідачем не доведено, що ним вживались всі залежні від нього заходи щодо належного виконання зобов'язання із сплати аліментів протягом заявленого позивачкою часу їх нарахування, а тому презюмується його вина у виникненні заборгованості по аліментах.
Належних та достатніх доказів на підтвердження відсутності вини відповідача у виникненні заборгованості по сплаті аліментів, матеріали справи не містять.
При цьому, часткове погашення заборгованості із сплати аліментів за виконавчим провадженням про стягнення такої заборгованості станом на час розгляду справи, не є підставою для зменшення розміру неустойки. Крім того, враховуючи, що станом на 23 травня 2024 року ОСОБА_1 не сплачував аліменти за період з березня 2023 року, а сплатив заборгованість лише у листопаді та грудні 2024 року, він не звільнений від обов'язку сплатити пеню за період прострочення.
З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем не спростовано вини у неналежному виконанні аліментних зобов'язань та виникненні заборгованості зі сплати аліментів, а тому вимоги заявленого позову задоволені обґрунтовано.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду першої інстанції, що викладених у рішенні.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частинами третьою та четвертою статті 270 ЦПК України встановлено, що суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
Тлумачення положень статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).
Положення ЦПК України визначають обов'язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, законодавець визначив обов'язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).
Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не надала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України, слід взяти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалося на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.
У процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Подібний правовий висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21 та Верховним Судом у постанові від 01 листопада 2023 року у справі №202/3681/16.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Оскільки рішення Оболонського районного суду м. Києва від 07 травня 2025 року ухвалено за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, тому відповідно до вимог ЦПК України в редакції на час вчинення судом процесуальної дії, додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 травня 2025 року суд повинен був ухвалити у такому самому порядку, що й основне судове рішення.
У порушення наведеного місцевий суд розглянув заяву представника ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
Зазначене унеможливило відповідача надати заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України), що є порушенням права на справедливий судовий розгляд (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та визначеною п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19 зазначено, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі №750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі №757/60277/18-ц.
Орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу у позовній заяві зазначено стороною позивача у 35 000,00 грн.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
У частині першій статті 246 ЦПК України визначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Отже, у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, й підтримана Об'єднаною Палатою Верховного Суду в постанові від 22 квітня 2024 року у справі №346/2744/21, що за приписами частини четвертої статті 263 ЦПК України має бути враховано судом.
Колегія суддів також враховує, що в постанові Верховного Суду від 29 травня 2025 року у справі №757/40871/20 вказано, що «ухвалюючи додаткову постанову у цій справі щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви позивача у цій частині, оскільки до закінчення судових дебатів у суді апеляційної інстанції - 21 січня 2025 року представник позивача не подав усіх достовірних доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу та не обґрунтував поважності причин неможливості подання доказів до вказаного часу. Заявником не було зазначено будь-яких поважних причин, які перешкоджали б подати відповідні докази до закінчення судових дебатів у справі».
У даній справі рішення суду першої інстанції було ухвалено 07 травня 2025 року у відкритому судовому засіданні, за участі у т.ч. представника ОСОБА_2 - адвоката Самойленка А.В.
12 травня 2025 року до суду надійшла заява представника ОСОБА_2 - адвоката Самойленка А.В. про стягнення витрат на правничу допомогу, до якої долучено: копію договору про надання правничої допомоги від 01 серпня 2023 року, копію додаткової угоди №2 від 0 травня 2024 року до Договору від 01 серпня 2023 року.
Разом із цим, обґрунтувань поважності причин не подання суду зазначених вище доказів, що датовані та існували до ухвалення рішення суду першої інстанції заява не містить.
Із матеріалів справи також встановлено, що відповідні докази, зокрема договір про надання правничої допомоги чи додаткову угоду, у якій визначено обсяг послуг, який надано ОСОБА_2 та розмір витрат на правничу допомогу, не долучалися до матеріалів справи будь-яким іншим чином, зокрема до заяв по суті справи.
Колегія суддів зауважує, що адвокат має змогу заздалегідь оформити акт (акти) приймання-передачі юридичних послуг принаймні у тій частині, яка стосується складення позовної заяви оскільки ці документи складаються до початку розгляду справи по суті, а також за наслідками проведених судових засідань 18 липня, 18 листопада 2024 року, 12 лютого 2025 року, враховуючи фіксовану винагороду адвоката за участь у судовому засіданні, тому не існує жодних об'єктивних перешкод для складання відповідного акту та подання його до суду до закінчення розгляду справи судом першої інстанції.
Та обставина, що фактично оплата послуг адвоката може відбуватись після вирішення справи, не перешкоджає судам в стягненні судових витрат, які можуть і повинні доводитись (обґрунтовуватись) до ухвалення судових рішень (суд виходить з того, що до стягнення підлягають не лише витрати які фактично сплачені, а й ті що будуть сплачені в майбутньому) і лише виключні обставини та поважні причини дозволяють подавати учасникам справи докази та розрахунки витрат після ухвалення судових рішень та дозволяють приймати докази подані з порушенням строків.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу, право на яку доводиться доказами поданими з порушенням строків, які заявниця не просила поновити.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Ураховуючи, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню в частині оскарження додаткового рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року щодо розподілу витрат на правничу допомогу, а апелянт звільнений від сплати судового збору у цій частині, відсутні підстави для розподілу витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись ст. ст. 141, 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року - залишити без змін.
Додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Самойленка Артема Володимировича про ухвалення додаткового рішення.
Дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 травня 2025 року поновити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова