13 січня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/6341/25 пров. № А/857/45502/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Шинкар Т.І.,
з участю секретаря судового засідання - Василюк В.Б.,
а також сторін (їх представників):
від відповідача - Гій А.А.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській обл. на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17.09.2025р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Куся Юрія Орестовича, діючого на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Головного управління Національної поліції у Львівській обл. про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення зі служби у зв'язку із переходом на роботу до іншого міністерства, поновлення на службі в поліції, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (суддя суду І інстанції: Гулик А.Г., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 14 год. 04 хв. 17.09.2025р., м.Львів; дата складання повного рішення суду І інстанції: 29.09.2025р.),-
31.03.2025р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції) представник адвокат Кусь Ю.О., діючий на підставі ордера на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому, із урахуванням поданих заяв про збільшення позовних вимог та уточнення стягуваної суми грошового забезпечення, просив:
визнати протиправним та скасувати наказ відповідача Головного управління /ГУ/ Національної поліції /НП/ у Львівській обл. № 206 о/с від 27.03.2025р. «Про особовий склад» про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції на підставі п.8 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій);
поновити ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді старшого інспектора з режиму секретності батальйону поліції особливого призначення «Корпус оперативно-раптової дії /КОРД/» (стрілецький) ГУНП, починаючи з 28.03.2025р.;
стягнути з відповідача ГУ НП у Львівській обл. на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 28.03.2025р. по дату ухвалення рішення суду (а.с.1-4, 32-34, 95-96).
Згідно ухвали суду від 07.04.2025р. розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження (а.с.14 і на звороті).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17.09.2025р. заявлений позов задоволено; визнано протиправним та скасовано наказ ГУ НП у Львівській обл. № 206 о/с від 27.03.2025р. «Про особовий склад»; поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора з режиму секретності батальйону поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) ГУНП з 28.03.2025р.; рішення суду в частині поновлення позивача на посаді допущено до негайного виконання; стягнуто з відповідача на позивача середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 28.03.2025р. по 17.09.2025р. у розмірі 161247 грн. 54 коп. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства; рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць у розмірі 27337 грн. 99 коп. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства допущено до негайного виконання (а.с.103-107).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач ГУ НП у Львівській обл., який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.111-116).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскільки позивача направлено для проходження військової служби під час мобілізації, у зв'язку з чим він перейшов на службу до іншого міністерства - Міністерства оборони України, тому при звільненні останнього відповідач застосував норми спеціального законодавства - п.8 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку із переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
Також позивач отримує грошове забезпечення військовослужбовця, а поліцейський під час проходження служби не може займатися іншою оплачуваною діяльністю (окрім науково-педагогічної, наукової або творчої). Служба в поліції є службою, альтернативною до військової, при цьому особа не може перебувати на двох видах служби одночасно та отримувати грошове забезпечення у двох місцях.
З огляду на викладене, у спірних правовідносинах відповідач діяв у межах та спосіб, що передбачені спеціальним законодавством.
Представник позивача - адвокат Кусь Ю.О. скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального і процесуального законодавства та ухвалив законне і справедливе судове рішення, що відповідає усталеній судовій практиці (а.с.140-144).
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача на підтримання поданої скарги, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено під час судового розгляду, позивач капітан поліції ОСОБА_1 проходив службу в органах ГУ НП у Львівській обл. на посаді старшого інспектора з режиму секретності батальйону поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) ГУНП.
Згідно витягу із наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 № 103 від 27.03.2025р. солдат ОСОБА_1 призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період з 27.03.2025р. (а.с.12).
Наказом ГУ НП у Львівській обл. № 206 о/с від 27.03.2025р. капітана поліції ОСОБА_1 , старшого інспектора з режиму секретності батальйону поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) ГУ НП у Львівській обл., звільнено відповідно до п.8 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)) (а.с.12).
Приймаючи рішення по справі та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що скільки позивач був саме призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, контракт про проходження військової служби із ним не укладався, тому правові підстави для кваліфікації таких обставин як перехід на роботу до іншого міністерства чи відомства є відсутніми.
Водночас, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства. За встановлених судом фактичних обставин на позивача поширюються гарантії, передбачені ст.119 КЗпП України, які відповідачем не були дотримані при прийнятті спірного наказу.
Отже, з моменту призову на військову службу за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи, посада та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.
У зв'язку з тим, що позивача незаконно звільнено з посади, тому останнього відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України слід поновити на попередньому місці служби, а також стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.03.2025р. по 17.09.2025р. у розмірі 161247 грн. 54 грн. із проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці регулюються Кодексом законів про працю України (КЗпП України).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначені Законом України № 580-VIII від 02.07.2015р. «Про Національну поліцію» (надалі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до ст.3 зазначеного Закону у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ст.6 цього Закону поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Принцип верховенства права застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ч.1 ст.59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Питання звільнення зі служби в поліції регулюються приписами ст.77 Закону № 580-VIII.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому, загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовано нормами спеціального законодавства або врегульовано не повністю. Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
Таким чином, з огляду на неврегульованість питання переведення на іншу роботу, порядку збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації Законом № 580-VIII, до спірних правовідносин слід застосовувати КЗпП України.
Статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, однією з яких відповідно до п.5 ч.1 вказаної статті є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.
Відповідно до ч.1 ст.32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.10.2019р. у справі № 805/3724/15-а, для припинення трудового договору в порядку переведення та захисту прав працівника власник або уповноважений ним орган підприємства, куди переводиться працівник, повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства, на якому працює працівник, з проханням звільнити його з роботи на підставі переведення згідно з п.5 ст.36 К3пП України.
Припинення трудового договору і прийняття на роботу мають бути оформлені наказами чи розпорядженнями відповідних власників підприємств або уповноважених ними органів про звільнення працівника з попереднього місця роботи та про прийняття його на нове місце роботи в порядку переведення, відповідно до п.5 ст.36 КЗпП у погоджений сторонами строк.
Отже, для переведення працівника на інше підприємство необхідна згода працівника та погодження між власниками відповідних підприємств або уповноважених ними органів. У разі відсутності зазначених умов переведення на інше підприємство відбутися в законний спосіб не може.
Обґрунтовуючи законність звільнення позивача, відповідач зазначає про те, що позивач з 27.03.2025р. фактично перейшов на службу до іншого міністерства - Міністерства оборони України, що перешкоджає можливості подальшого проходження служби в поліції, оскільки згідно до ст.66 Закону № 580-VIII поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої.
Водночас, згідно фактичних обставин справи позивач був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, контракт про проходження військової служби із ним не укладався, що свідчить про відсутність підстав вважати, що він перейшов на роботу до іншого міністерства чи відомства в розумінні п.8 ч.1 ст.77 Закону № 580-VIII.
Таким чином, призов на військову службу під час мобілізації та перехід у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) не є тотожними поняттями.
У свою чергу, статтею 119 КЗпП України встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків.
Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України № 2232-XII від 25.03.1992р. «Про військовий обов'язок і військову службу» (надалі - Закон № 2232-ХІІ).
Відповідно до ст.2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Згідно з ч.2 ст.39 Закону № 2322-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.3 ст.119 КЗпП України, а також ч.1 ст.53 і ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту», ч.2 ст.44, ч.1 ст.54 і ч.3 ст.63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», ч.2 ст.46 Закону України «Про вищу освіту».
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022р. «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан, який в подальшому було продовжено.
Воєнний стан в розумінні положень ст.1 Закону України № 389-VIII від 12.05.2015р. «Про правовий режим воєнного стану» - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Отже, з моменту призову на військову службу за громадянами України, які були призвані на військову службу, під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи і посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову. Виплата грошового забезпечення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Гарантії, встановлені ч.3 ст.119 КЗпП України, спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов'язок захисту Батьківщини.
При цьому, призов (прийняття) на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), на яку посилається відповідач як на підставу звільнення позивача зі служби в поліції.
Отже, аналіз наведених вище законодавчих положень дає підстави для висновку, що передбачені ч.3 ст.119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2025р. у справі № 280/7366/23.
Прийняття відповідачем наказу про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції було зумовлено призовом позивача на військову службу під час мобілізації. За таких обставин на позивача поширюються гарантії, передбачені ст.119 КЗпП України, яких відповідачем не дотримано під час прийняття спірного наказу.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що з моменту призову (прийняття) на військову службу за громадянами України, які були призвані (прийняті) на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються місце роботи та посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.
Колегія суддів зазначає, що гарантії, встановлені ч.3 ст.119 КЗпП України, спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов'язок захисту Батьківщини.
Таким чином, з моменту призову (прийняття) на військову службу, за громадянами України, які були призвані (прийняті) на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються місце роботи та посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що призов (прийняття) на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), на яку посилається відповідач, як на підставу звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції.
Зазначений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 17.04.2025р. у справі № 440/4057/23, що прийнята за аналогічних обставин справи.
З огляду на викладене, оскільки ОСОБА_1 прийнятий на військову службу на підставі Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022р. «Про загальну мобілізацію», у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану, відтак, на нього поширюються гарантії, передбачені ст.119 КЗпП України, зокрема, в частині збереження на період проходження військової служби місця роботи та посади в ГУ НП у Львівській обл.
Згідно до ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Під незаконним звільненням слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.
Ураховуючи положення ч.1 ст.235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в ч.1 ст.235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
У постанові Верховного Суду від 20.01.2021р. у справі № 804/958/16 зазначено, що з аналізу ст.235 КЗпП України вбачається, що у разі встановлення незаконного звільнення суд обмежений правами щодо поновлення такого працівника на посаді, а саме суд може поновити таку особу лише на роботі, з якої працівника було звільнено.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі № 640/21065/18, від 27.04.2021р. у справі № 826/8332/17, від 31.05.2021р. у справі № 840/3202/18, від 20.01.2021р. у справі № 640/18679/18, від 25.02.2021р. у справі № 820/292/17.
Відтак, наказ ГУ НП у Львівській обл. № 206 о/с від 27.03.2025р. «Про особовий склад» не відповідає критеріям, встановленим ч.2 ст.2 КАС України, а тому такий підлягає скасуванню.
При цьому, суд першої інстанції правильно задовольнив позовну вимоги про зобов'язання поновити позивача з 28.03.2025р. на службі в поліції на посаді на посаді старшого інспектора з режиму секретності батальйону поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) ГУ НП у Львівській обл., із збереженням робочого місця за позивачем, як мобілізованим, що відповідно має бути оформлено відповідним наказом.
Таке поновлення позивача на займаній посаді спрямовано виключно на відновлення його порушеного права щодо збереження його робочого місця, як мобілізованого.
Доводи скаржника про те, що Закон № 580-VIII виключає можливість одночасного проходження служби в поліції та військової служби, оскільки військовослужбовець отримує грошове забезпечення за діяльність, яка не відноситься до науково-педагогічної, наукової або творчої, колегія суддів відхиляє, оскільки Законом України № 2352-ІХ від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (надалі - Закон № 2352-ІХ) з положень ч.3 ст.119 КЗпП України виключено формулювання про збереження заробітної плати за середнім заробітком для військовослужбовців, що свідчить про те, що позивач не отримує заробітної плати за службу у поліції.
За таких обставин, ураховуючи положення ч.3 ст.119 КЗпП України суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ГУ НП у Львівській обл. не мало законних підстав для звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції відповідно до п.8 ч.1 ст.77 Закону № 580-VIII.
Згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022р., внесено зміни до приписів ч.3 ст.119 КЗпП України, а саме, слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Верховний Суд раніше робив висновки щодо застосування відповідних норм права, що враховується у спірних правовідносинах.
Так, в постанові від 16.10.2023р. у справі № 718/209/23 Верховний Суд висновував таке: на рівні КЗпП не передбачено правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів; у частині 2 ст.39 Закону № 2232-XII передбачено гарантії для громадян України, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, зокрема, шляхом відсилання як до ч.3 ст.119 КЗпП, так і до норм інших законів; Законом № 2352-IX не внесено зміни до інших законів, які передбачають гарантії для громадян України, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, і встановлені нормами інших законів; спеціальна норма має перевагу над загальною (ч.3 ст.199 КЗпП України) нормою (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі загальна норма (ч.3 ст.199 КЗпП України) не скасовує спеціальної норми (lex posterior generalis non derogat priori speciali).
Виходячи з викладеного колегія суддів враховує, що відповідно до ч.1 ст.94 Закону № 580-VIII поліцейські, відряджені до інших органів державної влади, установ, організацій та прикомандировані відповідно до цього Закону, отримують грошове забезпечення, враховуючи посадовий оклад за посадою, яку вони займають в органі, установі чи організації, до якої вони відряджені, а також інші види грошового забезпечення, визначені цим Законом.
Згідно п.21 Розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затв. наказом МВС України № 260 від 06.04.2016р., поліцейським, відрядженим до державних органів, установ і організацій із залишенням на службі в поліції, грошове забезпечення виплачується по день, що передує дню відрядження включно.
Відповідно до п.6 розділу ІІІ зазначеного Порядку поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення.
Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.
Таким чином, хоча з липня 2022 року обов'язкова виплата середнього заробітку мобілізованим була скасована (збережено лише місце роботи та посаду), у випадку незаконного звільнення під час служби поліцейський має право на компенсацію за період, коли він був позбавлений можливості бути офіційно оформленим на службі в поліції.
Отже, на підставі викладених норм, а також враховуючи тривалість вимушеного прогулу (174 календарних дні) та відомості довідки про доходи № 66 від 13.05.2025р., суд підставно провів належні розрахунки та визначив розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу в розмірі 161247 грн. 54 коп.
Будь-яких зауважень чи заперечень щодо правильності проведеного розрахунку відповідач не вказав.
За таких умов суд першої інстанції правильно стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.03.2025р. по 17.09.2025р. в розмірі 161247 грн. 54 коп. із здійсненням відрахувань відповідно до чинного законодавства.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволено у визначений спосіб.
Із урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що заявлений позов є підставним та обґрунтованим, а тому підлягає до задоволення, з вищевикладених мотивів.
За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта ГУ НП у Львівській обл.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування останнього колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.310, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській обл. на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17.09.2025р. в адміністративній справі № 380/6341/25 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Головне управління Національної поліції у Львівській обл.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Т. І. Шинкар
Дата складання повного судового рішення: 16.01.2026р.