14 січня 2026 року
м. Київ
справа № 686/31401/23
провадження № 61-2355св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Комунальне підприємство «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Комунального підприємства «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 рокуу складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 листопада 2024 року у складі судді
Стефанишина С Л. та постанову Хмельницького апеляційного суду від
12 лютого 2025 рокуу складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М.,
Спірідонової Т. В.,
Короткий зміст позовних вимог
27 листопада 2023 року Комунальне підприємство «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради (далі - КП «УМК «Центральна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позов мотивований тим, що у власності ОСОБА_1 є квартира
АДРЕСА_1 , загальною площею
49,3 кв. м, приміщення перукарні, загальною площею 72,5 кв. м, за адресою:
АДРЕСА_2 і квартира
АДРЕСА_3 , загальною площею 65,40 кв. м.
КП «УМК «Центральна» відповідно до укладених договорів надає послуги
з управління житловими будинками за адресами: АДРЕСА_4 ,
АДРЕСА_2 , АДРЕСА_5 .
ОСОБА_1 як власник житлових і нежитлових приміщень,
є користувачем (споживачем) цих послуг і відповідно до ЖК України, Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зобов'язана щомісяця оплачувати вартість житлово-комунальних послуг.
Однак відповідач за надані послуги з управління житловими будинками коштів не сплачує, унаслідок чого на день звернення до суду заборгованість перед КП «УМК «Центральна» становить: за утримання квартири
АДРЕСА_1 за період з 01 жовтня 2018 року до 01 листопада 2023 року - 16 886,44 грн; за утримання приміщення перукарні на АДРЕСА_2 за період з 01 жовтня 2018 року до 01 листопада 2023 року - 23 135,58 грн;
за утримання квартири АДРЕСА_3 за період з 01 лютого
2022 року до 01 листопада 2023 року - 1 336,16 грн, а всього 41 358,18 грн.
Посилаючись на викладене, КП «УМК «Центральна» просило стягнути
з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за спожиті послуги
з управління в сумі 41 358,18 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від
08 листопада 2024 року, з урахуванням ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 грудня 2024 року про виправлення описки, позов задоволено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь КП «УМК «Центральна» заборгованість за спожиті послуги з управління станом на 01 листопада 2023 року в сумі
41 358,18 грн та витрати на правову допомогу в сумі 5 000,00 грн, всього
46 358,18 грн.
Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не сплачує вартість отриманих послуг в повному обсязі, унаслідок чого станом на день звернення до суду заборгованість перед КП «УМК «Центральна» становить 41 358,18 грн, яка підлягає стягненню в судовому порядку.
Додатковим рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 грудня 2024 року компенсовано КП «УМК «Центральна» судовий збір у розмірі 2 684,00 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Додаткове рішення мотивоване тим, що оскільки позов задоволено у повному обсязі, а відповідача звільнено від сплати судового збору, відповідно до статті 141 ЦПК України, суд вважав, що позивачу слід компенсувати судовий збір
в розмірі 2 684,00 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від
08 листопада 2024 року в частині задоволення позову КП «УМК «Центральна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_6 на АДРЕСА_5 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.
Провадження у справі за позовом КП «УМК «Центральна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з утримання нежитлового приміщення на
АДРЕСА_7 закрито.
Роз'яснено КП «УМК «Центральна», що розгляд справи за позовними вимогами до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 віднесено до юрисдикції господарського суду.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Закриваючи провадження у справі в частині вимог про стягнення заборгованості за утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 , апеляційний суд виходив із того, що спір у справі в цій частині виник між позивачем - управителем житловими будинками, з однієї сторони,
і відповідачем - ФОП ОСОБА_1 , в тому числі щодо стягнення заборгованості за утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 , яке належить відповідачу як суб'єкту господарювання та яке вона використовує для здійснення підприємницької діяльності. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги в цій частині не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинні розглядатися за правилами господарського судочинства. А тому провадження у справі в цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статі 255 ЦПК України.
Закриваючи провадження у справі в частині вимог про стягнення заборгованості за утримання квартири АДРЕСА_3 , апеляційний суд виходив із того, що згідно з рахунком на сплату послуг КП «УМК «Центральна» щодо утримання будинку на АДРЕСА_5 та відповідною квитанцією про сплату ОСОБА_1 квартплати за її особовим рахунком № НОМЕР_1 за утримання квартири АДРЕСА_3
в сумі 1 824,00 грн, заборгованості з утримання цієї квартири за період
з 01 лютого 2022 року до 01 листопада 2023 року немає. Врахувавши, що предмета спору, а саме заборгованості відповідача за період з 01 лютого
2022 року до 01 листопада 2023 року з утримання цієї квартири не стало після відкриття провадження у справі, але до ухвалення судом рішення, апеляційний суд вважав, що провадження у справі у цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості
в сумі 16 886,44 грн за утримання квартири АДРЕСА_1 , оскільки в матеріалах справи немає доказів на спростування обставин щодо надання послуг з управління будинком, відповідач не оспорив якості чи обсягу наданих позивачем послуг на АДРЕСА_4 .
Короткий зміст вимог і доводів касаційних скарг
21 лютого 2025 року КП «УМК «Центральна» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року в частині закриття провадження
у справі про стягнення заборгованості за утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 та залишити в силі в цій частині рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 листопада 2024 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд помилково зазначив, що спір пов'язаний із здійсненням господарської діяльності відповідача за адресою: АДРЕСА_2 в нежитловому приміщенні площею 72,5 кв. м,
а тому помилковим є висновок про те, що вимоги позову в частині стягнення
23 135,58 грн заборгованості за утримання вказаного нежитлового приміщення підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Спір у цій справі між власником нежитлових приміщень ОСОБА_1
і управляючою компанією виник не у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, і цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки предмет спору не охоплюється юрисдикцією господарських судів.
19 березня 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду від 08 листопада 2024 року повністю та скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого
2025 року в частині задоволення вимог позивача й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року у справі № 686/17078/15-ц щодо нежитлового приміщення АДРЕСА_2 . У вказаній справі був цей самий предмет спору, із цих самих підстав. Вказаною ухвалою провадження у справі було закрито, оскільки нежитлове приміщення використовується не задля задоволення власних потреб, а для здійснення власником ФОП ОСОБА_1 господарської діяльності. Апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що спір у цій частині вимог слід розглядати за правилами господарського судочинства. Вказує, що суди не дослідили відсутність належного обґрунтування розміру заборгованості за адресою: АДРЕСА_8 . Позивач не надав доказів фактичного надання послуг. Наявність договору управління не підтверджує кількісні та якісні показники надання послуг. Суди не розглянули заяву про застосування строків позовної давності. Суди безпідставно задовольнили заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки доказів їх понесення немає.
Інші аргументи учасників справи
22 травня 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу КП «УМК «Центральна» залишити без задоволення,
а постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року
в частині закриття провадження у справі залишити без змін.
Відзив мотивований тим, що відповідач набула право власності на приміщення перукарні на АДРЕСА_2 як приватний підприємець. Отже, суб'єктний склад спору в цій справі становлять суб'єкти господарювання,
а тому ці вимоги підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, про що правильно вказав апеляційний суд.
Рух касаційних скарг та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою КП «УМК «Центральна» на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року усправі та витребувано її матеріали з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.
06 травня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2025 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 листопада 2024 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 листопада 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого
2025 року усправі.
Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У касаційних скаргах немає аргументів щодо незгоди з постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року в частині закриття провадження у справі про стягнення заборгованості з утримання квартири
АДРЕСА_3 , а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України оскаржуване судове рішення в цій частині суд касаційної інстанції не переглядає.
Перевіривши доводи касаційних скарг, урахувавши аргументи, наведені
у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , приміщення перукарні за адресою: АДРЕСА_2 та квартири
АДРЕСА_3 .
Відповідно до договорів від 20 травня 2018 року № 1/153, від 11 червня
2021 року, від 29 травня 2018 року № 1/44, від 19 лютого 2020 року, від
29 травня 2018 року № 1/128, від 15 червня 2020 року, КП «УМК «Центральна» надає послуги з управління зазначеними вище житловими будинками із встановленням плати за управління будинком за 1 кв. м загальної площі житлового або нежитлового приміщення.
Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 14 березня 2017 року (справа № 686/17078/15-ц) провадження у справі за позовом Хмельницької житлово-експлуатаційної контори № 1 до ОСОБА_1 про стягнення боргу із надання житлово-комунальних послуг щодо нежитлового приміщення на
АДРЕСА_2 закрито у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду
в порядку цивільного судочинства.
У справі № 686/17078/15-ц суд встановив, що на підставі свідоцтва про право власності на приміщення перукарні від 30 жовтня 2001 року, виданого Департаментом житлово-комунального господарства, ОСОБА_1 як приватний підприємець, набула у приватну власність приміщення перукарні на АДРЕСА_2 .
Рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради від 12 квітня
2012 року № 355 «Про надання дозволу на проведення реконструкції квартир» надано дозвіл фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 на проведення реконструкції 63/100 квартири АДРЕСА_9 без виведення
з житлового фонду під розширення існуючої перукарні.
31 серпня 2012 року Інспекція ДАБК у Хмельницькій області зареєструвала подану ФОП ОСОБА_1 декларацію про готовність об'єкта до експлуатації щодо перукарні на АДРЕСА_2 (реконструкції 63/100 квартири № 2 під розширення існуючої перукарні).
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за особовим рахунком відповідача щодо квартири АДРЕСА_1 , борг станом на 01 листопада 2023 року становить 16 886,44 грн.
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованість ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 станом на 01 листопада 2023 року становить
23 135,58 грн.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_1 просила застосувати строк позовної давності.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Щодо стягнення заборгованості за послуги з управління на АДРЕСА_2
Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист
є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського
й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати
і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням
у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так
і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають
у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи,
у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметна і суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи
у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких
є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого
є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства,
є суб'єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов'язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства,
у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі
№ 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18), від 26 травня 2020 року
у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19), від 03 листопада
2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 27 квітня
2021 року у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20)).
Згідно з частиною першою статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено
й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа
з повною цивільною дієздатністю.
Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації
в порядку, встановленому законом.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Вказані правові висновки сформовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження
№ 12-37гс19).
Верховний Суд у постанові від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22 зазначив, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною
у справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб'єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 922/4239/16 (провадження № 12-102гс19) зазначила, що у цій справі позов стосується невиконання відповідачем обов'язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є він як фізична особа, який здійснює в цьому приміщенні підприємницьку діяльність як ФОП. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення вартості спожитої теплової енергії
у приміщенні, в якому відповідач як ФОП надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення відповідачем як ФОП у своїй господарській діяльності.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що спір про стягнення заборгованості за надання послуг з управління за адресою:
АДРЕСА_2 пред'явлений до фізичної особи, яка використовує нежитлове приміщення, розташоване у цьому будинку, для здійснення підприємницької діяльності як ФОП, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
Таким чином, наведені у касаційній скарзі КП «УМК «Центральна» доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що, закриваючи провадження у справі в частині вимог про стягнення заборгованості, яка виникла за адресою АДРЕСА_2 , суд порушив норми процесуального права.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що підстав для скасування постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року
в частині закриття провадження у справі про стягнення заборгованості, яка виникла за адресою АДРЕСА_2 , немає, а тому оскаржуване судове рішення в цій частині відповідно до статті 410 ЦПК України слід залишити без змін.
Щодо стягнення заборгованості за послуги з управління на АДРЕСА_4
Із матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
КП «УМК «Центральна» надає послуги з управління цим житловим будинком.
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за особовим рахунком відповідача щодо квартири АДРЕСА_1 борг за період з 01 жовтня 2018 року до 01 листопада 2023 року становить
16 886,44 грн.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про доведеність заявлених вимог в цій частині та наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в сумі 16 886,44 грн
за послуги з утримання квартири АДРЕСА_1 , оскільки
в матеріалах справи немає доказів на спростування обставин щодо надання послуг з управління будинком, відповідач не оспорив якості чи обсягу наданих позивачем послуг на АДРЕСА_4 .
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.
У статті 322 ЦК України визначено, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги -це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих
і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Споживач - це фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (стаття 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.
Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Згідно з пунктом 10 частини першої статті 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники зобов'язані своєчасно сплачувати за спожиті житлово-комунальні послуги.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком (зміни до нього) від імені всіх співвласників багатоквартирного будинку укладається з визначеним відповідно до законодавства управителем співвласником (співвласниками), уповноваженим (уповноваженими) на це рішенням зборів співвласників. Такий договір підписується на умовах, затверджених зборами співвласників, та є обов'язковим для виконання всіма співвласниками. У випадках, визначених законом, договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком укладається від імені співвласників багатоквартирного будинку уповноваженою особою органу місцевого самоврядування.
Отже, відповідно до наведених норм закону та доказів, які містяться
в матеріалах справи, ОСОБА_1 є споживачем житлових послуг (послуг
з управління багатоквартирним будинком) як власник квартири та спільного майна багатоквартирного будинку і має обов'язок оплачувати їх вартість.
Згідно зі статтею 509 ЦК Українизобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У частині другій статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі
№ 750/12850/16-ц (провадження № 61-11107св18) зроблено висновок, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Питання щодо фактичного користування житлово-комунальними послугами входить до предмета доказування у справі та має істотне значення для її правильного вирішення.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи
і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення зазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів установив, що ОСОБА_1 , яка
є власницею квартири
АДРЕСА_1 , належним чином не виконувала своїх обов'язків щодо оплати послуг з управління багатоквартирним будинком, у зв'язку з чим утворилася заборгованість за надані послуги, яка згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за особовим рахунком відповідача за період
з 01 жовтня 2018 року до 01 листопада 2023 року становить 16 886,44 грн, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.
Відповідач не оспорила якості чи обсягу наданих позивачем послуг за цією адресою, доказів оплати заборгованості за послуги з управління будинком відповідач не надала.
Разом із цим, як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 заявила про застосування наслідків спливу позовної давності.
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених
у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності
є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися
в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули
у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня
1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року
у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі
№ 372/1036/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 та
у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі
№ 385/1454/15-ц, від 01 жовтня 2020 року у справі № 912/1672/18, викладені висновки, відповідно до яких позовна давність застосовується лише за умови встановлення наявності порушеного права сторони спору, тому встановивши, доведеність порушення цивільного права, за захистом якого особа звернулася до суду, але якщо позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку із спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення.
Разом із цим, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Отже початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання 02 квітня 2020 року чинності Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду
в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а скасований був
з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України
з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Водночас Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку
з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався указами Президента України та триває дотепер.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким
у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився, і такий стан триває дотепер.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі
№ 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) зазначила, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану),
а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Таким чином, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо позовних вимог КП «УМК «Центральна» про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_4 не спливла, то цей строк унаслідок його продовження на строк дії карантину та воєнного стану (до 29 січня 2024 року) й подальшого
(з 30 січня 2024 року) зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану не
є пропущеним.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про безпідставне стягнення з неї на користь позивача витрат на правничу допомогу з підстав відсутності доказів їх понесення є необґрунтованими з таких підстав.
Згідно з частинами першою - шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до висновку Об'єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі
№ 922/445/19, витрати на професійну правничу допомогу, в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Згідно з процесуальними нормами розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.
Обов'язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є:договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг
та ін.); розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення
з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки тощо) (висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах № 821/227/17, № 726/549/19, № 810/3806/18).
Такі само висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц та від
09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц.
Чинне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов'язує надати докази щодо надання правової допомоги.
Врахувавши часткове задоволення позову, характер правовідносин у цій справі, виходячи із засад розумності та справедливості, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з ОСОБА_1 на користь КП «УМК «Центральна» 2 041,50 грн судових витрат за надання правничої допомоги в суді першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 листопада 2024 року в нескасованій частині та постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року в частині вимог про стягнення заборгованості з управління будинком за адресою: АДРЕСА_4 , закриття провадження у справі про стягнення заборгованості з утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 та вирішення питання про судові витрати - без змін, оскільки підстав для їх скасування
в цих частинах немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_1 і Комунального підприємства «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від
08 листопада 2024 року в нескасованій частині та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2025 року в частині вимог про стягнення заборгованості з управління будинком за адресою: АДРЕСА_4 , в частині закриття провадження у справі про стягнення заборгованості
з утримання нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 та вирішення питання про судові витрати залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов