14 січня 2026 року
м. Київ
справа № 303/1483/23
провадження № 61-934св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Пензеника Віталія Івановича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Кожух О. А., Джуги С. Д.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»(далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 23 лютого 2006 року № МКZ0GK00000229 (далі - кредитний договір) у розмір 74 441,72 дол. США, з яких: 29 708,32 дол. США - заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 40 537,29 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 3 574,20 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом; 621,91 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором за період з 23 липня 2013 року до 21 січня 2014 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 23 лютого 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 18 500,00 дол. США з кінцевим терміном погашення до 23 лютого 2021 року.
Того ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено договір поруки.
05 липня 2013 року між банком і ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої сторони, зокрема, погодили зменшення суми заборгованості за кредитом, а саме за пенею у розмірі 14 321,27 дол. США. Також сторони передбачили, що в разі порушення позичальником будь-якого із зобов'язань передбачених у графіку погашення кредиту (додаток 1), понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 14 321,27 дол. США.
У зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором, у ОСОБА_1 станом на 11 січня 2023 року утворилася заборгованість в розмірі 74,441,72 дол. США з яких: 29 708,32 дол. США - заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 40 537,29 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 3 574,20 дол. США - заборгованості за комісією за користування кредитом; 621,91 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором за період з 23 липня 2013 року до 21 січня 2014 року.
З урахуванням наведеного АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів вказану суму заборгованості.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 01 червня 2023 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 06 квітня 2012 року банк звернувся з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, за наслідками розгляду якого Мукчівський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення від 08 травня 2012 року про часткове задоволення позову, яке змінене рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 03 жовтня 2012 року. Тобто банк скористався правом дострокової вимоги виконання кредитного договору в повному розмірі та змінив порядок, умови і строк дії цього кредитного договору. Таким чином, з 07 квітня 2012 року банк втратив право нараховувати проценти та інші платежі за кредитом. Водночас суд дійшов висновку, що укладення сторонами 05 липня 2013 року додаткової угоди до кредитного договору не спростовує того факту, що строк виконання зобов'язань за основним договором настав із часу пред'явлення до суду позову. Отже після переривання банком 06 квітня 2012 року позовної давності розпочався відлік нового строку позовної давності. Звернувшись до суду 24 лютого 2023 року банк пропустив позовну давність, а тому в задоволенні вимог пред'явлених до ОСОБА_1 , суд відмовив із зазначених підстав.
Відмовляючи в задоволенні вимог позову, пред'явлених до ОСОБА_2 , суд виходив з того, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження того, що укладення додаткової угоди до кредитного договору від 05 липня 2013 року відбулось за згоди поручителя ОСОБА_2 . Водночас умовами додаткової угоди до кредитного договору суттєво змінюється обсяг відповідальність ОСОБА_2 , на що він письмової згоди не надавав, тому поруку слід вважати припиненою з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Закарпатський апеляційний суд постановою від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 червня 2023 року в частині позовних вимог до ОСОБА_1 скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» кредитну заборгованість у розмірі 29 708,32 дол. США за тілом кредиту; 40 537,29 дол. США за відсотками за користування кредитом; 3 574,20 дол. США за комісією за користування кредитом та 621,91 дол. США пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором в період з 23 липня 2013 року до 21 січня 2014 року. Вирішив питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що кредитні зобов'язання ОСОБА_1 , після того як банк пред'явив позов у квітні 2012 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості, не припинені, оскільки 05 липня 2013 року сторони уклали додаткову угоду до кредитного договору. Укладення такої додаткової угоди після ухвалення судового рішення і є тим узгодженим сторонами способом подальшого погашення кредитної заборгованості. З огляду на те що зазначена додаткова угода не визнана в судовому порядку недійсною вона підлягає безумовному виконанню. Таким чином, банк має право на нарахування відсотків та платежів після звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
При цьому апеляційний суд урахував, що у пункті 6 додаткової угоди від 05 липня 2013 року сторони узгодили, що позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів становить 50 років, а тому дійшов висновку, що позовна давність не пропущена. Водночас апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про безпідставність вимог, заявлених до ОСОБА_2 .
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пензеник В. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року в частині задоволення позову та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 14 червня 2020 року у справі № 311/245/18, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц та постанові Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 303/3066/20.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції того, що позивач, на якого процесуальним законом покладено обов'язок доведення позовних вимог, не довів надання ОСОБА_1 суми кредиту в розмірі більшому ніж 18 500,00 дол. США, а тому дійшов помилкового висновку про правильність здійсненого позивачем розрахунку заборгованості. Крім того, суд не врахував заяви відповідача про застосування позовної давності та факту дострокового пред'явлення вимог про стягнення заборгованості і у зв'язку з цим неможливість нарахування заборгованості (пені, процентів, штрафів) після зміни строку виконання зобов'язання.
У лютому 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що воно є законним й обґрунтованим.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
04 лютого 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Апеляційний суд встановив, що 23 лютого 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у вигляді не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 18 500,00 дол. США на купівлю житла, а також 2 825,46 дол. США - на оплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту на строк до 23 лютого 2021 року.
Того ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язань щодо повернення коштів наданих ОСОБА_1 за кредитним договором.
Крім того, 23 лютого 2006 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки за умовами якого в іпотеку передано належний ОСОБА_1 житловий будинок.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 травня 2012 року (справа № 0707/3939/2012) звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області 03 жовтня 2012 року, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 травня 2012 року змінено, другий абзац резолютивної частини рішення викладено в такій редакції: В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 в загальній сумі 29 096,61 дол. США (16 905,51 дол. США - заборгованість за основним боргом, 6 643,74 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 1 395,86 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, пеня - 4 153,50 дол. США) - звернути стягнення на будинок загальною площею 52,10 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання права ПАТ КБ «ПриватБанк» продати предмет іпотеки будь якій особі в порядку встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова апеляційного суду оскаржена лише в частині задоволених вимог позову, а тому переглядається лише в цій частині.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань.
Відповідно до статей 530, 599, 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Частиною першою статті 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) дійшла висновку про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Зазначені правові висновки також викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).
Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти та неустойку (пеню) лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків і пені є безпідставним. Після настання строку виконання кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Апеляційний суд встановив, що 05 липня 2013 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої сторони домовилися зменшити суму заборгованості, що виникла в період з дати надання кредиту до дати підписання цієї додаткової угоди, на 14 321,27 дол. США, а саме: відсотки у розмірі 0,00 дол. США, комісія у розмірі 0,00 дол. США, пеня у розмірі 14 321,27 дол. США. Передбачено сплату штрафу за порушення зобов'язання понад 31 день у розмірі 14 321,27 дол. США.
Також сторони домовилися викласти пункт 1.1 кредитного договору у новій редакції, згідно з якою банк зобов'язувався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 23 лютого 2006 року до 23 лютого 2021 року включно, у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 18 500,00 дол. США на придбання нерухомості, а також 16 652,46 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,210 % від суми виданого кредиту, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 кредитного договору.
Згідно з пунктом 4 додаткової угоди сторони виклали додаток 1 (графік погашення кредиту) в новій редакції, який є невід'ємною частиною цієї додаткової угоди.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
На підставі статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (стаття 631 ЦК України).
Частиною першою статті 651 ЦК України визначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Згідно зі статтею 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Встановивши, що додаткова угода від 05 липня 2013 року до кредитного договору була укладена через дев'ять місяців після набрання законної сили судовим рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки та до погашення заборгованості, визначеної рішенням суду, апеляційний суд правильно виходив з того, що після ухвалення судового рішення сторони не позбавлені можливості дійти згоди щодо погашення кредиту в обумовлений ними спосіб. При цьому апеляційний суд врахував, немає доказів того, що зазначена додаткова угода визнана в судовому порядку недійсною, а тому вона є дійсною та підлягає виконанню. З огляду на це апеляційний суд обґрунтовано вважав, що банк має право здійснення нарахування відсотків та платежів після звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у додатковій угоді від 05 липня 2013 року до кредитного договору питання щодо суми заборгованості, яка виникла з дати надання позичальнику кредиту до дати укладення цієї угоди, а також узгодили строк кредитування та графік погашення кредиту.
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про доведеність вимог позову, пред'явлених до ОСОБА_4 , розмір заборгованості за кредитним договором з урахуванням додаткової угоди від 05 липня 2013 року вона належними та допустимими доказами не спростувала.
Спростовуючи висновок місцевого суду про пропуск позивачем позовної давності, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що у пункті 6 додаткової угоди від 05 липня 2013 року до кредитного договору сторони узгодили, що терміни позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки - пені, штрафів за цим договором встановлено сторонами тривалістю в 50 років.
У зв'язку з цим апеляційний суд правильно вважав, що висновок суду першої інстанції про пропуск банком загальної позовної давності є безпідставним, адже ОСОБА_5 не спростувала презумпції правомірності додаткової угоди та збільшений сторонами строк позовної давності, який на момент звернення з позовом не сплив.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це перебуває поза межами його повноважень.
Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судом, оскаржувана постанова не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2025 року, у зв'язку із залишенням цього судового рішення без змін його виконання необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пензеника Віталія Івановича залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Поновити виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов