12 січня 2026 року
м. Київ
справа № 521/13435/22
провадження № 61-6485св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Голоденко Лесі Олегівни, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року під головуванням судді Михайлюка О. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 - правонаступника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний нотаріус Приморської державної нотаріальної контори у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Маслова Марія Вячеславівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рогатін Владислав Олексійович, про визнання заповіту недійсним,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_2 звернулася з позовом, в якому просила визнати нікчемним та недійсним заповіт від 31 жовтня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рогатіним В. О., реєстровий № 1451.
В обґрунтування вимог вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік - ОСОБА_4 . Вона у встановлений строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Проте їй повідомлено, що крім неї, спадкоємця за законом, є інший спадкоємець за заповітом - ОСОБА_3 .
Вважала складений на ім'я ОСОБА_3 заповіт незаконним, оскільки його не підписано її чоловіком - ОСОБА_4 та складеним без його волі.
ОСОБА_2 зазначала, що зміст спірного заповіту суперечить вимогам статей 1235, 1241 ЦК України, позбавляє її права на спадкування як особу, яка мала право на обов'язкову частку у спадщині в силу приписів статті 215, частини третьої статті 1241 ЦК України, а тому він є недійсним.
У ОСОБА_4 з відповідачем були погані відносини, постійні суперечки та сварки. Жодних намірів заповісти все своє майно їй у померлого ніколи не було. Якщо б дійсно ОСОБА_4 склав такий заповіт, розуміючи всю відповідальність та важливість свого розпорядження, маючи намір втілити його у життя, малоймовірно, що він випадково написав інше прізвище.
Позивач вказувала, що раніше у її чоловіка дійсно було прізвище - « ОСОБА_5 », однак під час перекладу паспорту з російської мови на українську мову його прізвище записано як - « ОСОБА_5 », що підтверджується наданою копією паспорту серії НОМЕР_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 13 березня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заповіт складений уповноваженою посадовою особою у письмовій формі, особисто підписаний заповідачем - ОСОБА_4 , зареєстрований у встановленому законом порядку.
Позивачем не заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи щодо належності померлому ОСОБА_4 підпису в заповіті та не надано жодних належних доказів, які б засвідчували відсутність волевиявлення заповідача на складання спірного заповіту.
Позовні вимоги стосуються лише визнання заповіту недійсним. Вимоги про визнання за нею права на обов'язкову частку у спадщині вона не пред'являла.
Одеський апеляційний суд постановою від 29 лютого 2024 року апеляційну скаргу адвоката Голоденко Л. О., яка діяла від імені ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , залишив без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року залишив без змін.
Апеляційний суд вважав, що заповідач ОСОБА_4 не був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт має письмову форму та посвідчений нотаріусом, його зміст прочитаний уголос та власноручно підписаний заповідачем у присутності нотаріуса. Доказів того, що заповіт не відповідав волі заповідача позивач не надала.
Також, наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачу у реалізації її права на обов'язкову частку у спадщині, як і наявність обов'язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім'я іншої особи.
Крім того, апеляційний суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), в якій зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У травні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Голоденко Л. О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 лютого 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, передати справу на новий розгляд.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково послався на висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16.
Також, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме частини четвертої статті 207, статті 1241, частини другої статті 1247, частини другої статті 1248 ЦК України у подібних правовідносинах.
Суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам щодо недотримання форми заповіту через зазначення в ньому різних прізвищ. При цьому, суди не врахували пояснення свідків.
Судами не ставилось питання про призначення почеркознавчої експертизи. При цьому, факт зазначення в заповіті двох різних прізвищ та підтверджена свідками відсутність волевиявлення заповідача на укладення заповіту на ім'я ОСОБА_3 , не потребує додаткового почеркознавчого експертного дослідження.
Суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували факт, що зміст заповіту суперечить положенням статей 1235, 1241 ЦК України, що позбавляє позивача права на спадкування.
Крім того суд першої інстанції, повідомивши сторонам у судовому засіданні 13 березня 2023 року про те, що повний текст рішення буде складено протягом 10 днів, але виготовив його в цей же день, є грубим та недобросовісним порушенням норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2024 року від представника ОСОБА_3 - адвоката Топунової А. М., до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Зазначає, що заповіт особисто підписаний заповідачем ОСОБА_4 та зареєстрований у встановленому законом порядку.
Свідки не підтверджували відсутності волевиявлення ОСОБА_4 щодо складання заповіту, а тільки стверджували про наявність між онукою ОСОБА_3 та дідусем ОСОБА_4 непорозумінь.
Крім того, наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачу у реалізації її права на обов'язкову частку у спадщині, як і наявність обов'язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім'я іншої особи.
У вересні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Голоденко Л. О., подала до Верховного Суду додаткові пояснення у справі, в яких просить касаційну скаргу задовольнити, судові рішення скасувати, з посиланням на аналогічні доводи, які містяться в касаційній скарзі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 липня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Малиновського районного суду м. Одеси.
29 липня 2024 року цивільна справа № 521/13435/22 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_2 , виданим 12 квітня 2021 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 січня 1993 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 та рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 липня 2022 року у справі № 521/5022/22.
Згідно із заповітом від 31 жовтня 2018 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рогатіним В. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1451, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , попередньо ознайомлений з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлюючи природу цього правочину та значення своїх дій, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, діючи вільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, не страждаючи на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті цього правочину, не обмежена в установленому порядку, вправі укладати правочини, на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: усе його майно, як рухоме так і нерухоме, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що належатиме йому на день його смерті, і на що він за законом матиме право, він заповідає у власність ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до тексту заповіту, цей заповіт складено та підписано в приміщенні нотаріальної контори приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Рогатіна В. О., у двох примірниках. Один з примірників заповіту зберігається у справах приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Рогатіна В. О., а інший у заповідача.
На прохання ОСОБА_4 заповіт записано з його слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютера) нотаріусом. Заповіт до підписання прочитаний уголос та підписаний особисто 31 жовтня 2018 року.
Вказаний заповіт містить підпис заповідача, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рогатіним В. О. Заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем і власноручно підписаний ним у присутності нотаріуса о 16 годині 15 хвилин. Особу його встановлено, дієздатність перевірено.
Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рогатін В. О., відповідно до листа від 20 жовтня 2022 року № 61/01-16, вказав, що згідно з пунктом 10 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, особа, що не володіє мовою, якою виготовлений документ, підписується тією мовою, якою вона володіє.
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва серії НОМЕР_4 .
Одеський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2023 року залучив до участі у справі ОСОБА_1 , в якості правонаступника позивача - ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Якщо заповіт є нікчемним в силу закону, то відсутні підстави для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц).
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17).
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Зі змісту цих статей можна констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування. Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об'єктивні перешкоди до запрошення нотаріуса посвідчити заповіт. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому.
Статтею 1247 ЦК України передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово виснував, що заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
З огляду на зміст наведених норм закону дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі (постанови Верховного Суду від 29 листопада 2024 року у справі № 199/8568/18, від 23 липня 2024 року у справі № 369/3412/17).
Верховний Суд звертає увагу, що свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання (постанова Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17).
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов'язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно із частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди встановили, що згідно із заповітом від 31 жовтня 2018 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рогатіним В. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1451, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , попередньо ознайомлений з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлюючи природу цього правочину та значення своїх дій, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, діючи вільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, не страждаючи на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті цього правочину, не обмежена в установленому порядку, вправі укладати правочини, на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: усе його майно, як рухоме так і нерухоме, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що належатиме йому на день його смерті, і на що він за законом матиме право, він заповідає у власність ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до тексту заповіту, цей заповіт складено та підписано в приміщенні нотаріальної контори приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Рогатіна В. О., у двох примірниках. Один з примірників заповіту зберігається у справах приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Рогатіна В. О., а інший у заповідача.
На прохання ОСОБА_4 заповіт записано з його слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютера) нотаріусом. Заповіт до підписання прочитаний уголос та підписаний особисто 31 жовтня 2018 року.
Вказаний заповіт містить підпис заповідача, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рогатіним В. О. Заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем і власноручно підписаний ним у присутності нотаріуса о 16 годині 15 хвилин. Особу його встановлено, дієздатність перевірено.
Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рогатін В. О., відповідно до листа від 20 жовтня 2022 року № 61/01-16, вказав, що згідно з пунктом 10 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, особа, що не володіє мовою, якою виготовлений документ, підписується тією мовою, якою вона володіє.
У справі, що переглядається, під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248 ЦК України, а позивач не надала до суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні і не довела, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, враховуючи вказані норми права, надав належну оцінку поданим сторонами доказам і дійшов обґрунтованого висновку, що жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин для визнання заповіту недійсним, судом не встановлено. Оспорюваний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам щодо недотримання форми заповіту через зазначення в ньому різних прізвищ та не врахували пояснення свідків, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем і власноручно підписаний ним у присутності нотаріуса, який встановив його особу та перевірив його дієздатність. Пояснення свідків не свідчать про те, що волевиявлення ОСОБА_4 на момент складення заповіту не було вільним і не відповідало його волі, а також, що на момент посвідчення заповіту спадкодавець не міг усвідомлювати значення своїх дій.
Зазначені доводи заявника зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково послався на висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 є необґрунтованими, оскільки висновки апеляційного суду є правильними й такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам, встановленим судами.
Позивач посилається на конкретні правові норми, які мають пряму дію, аргументуючи свою правову позицію у спорі. Тому саме лише його посилання на те, що він, здійснюючи пошук у Єдиному державному реєстрі судових рішень постанов Верховного Суду, у яких згадується комбінація цих правових норм, не знайшов постанови Верховного Суду, які б, на його думку, підтверджували чи спростовували його відповідні аргументи, не може вважатись належним обґрунтуванням пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Суди попередніх інстанцій прямо вказали у оскаржуваних судових рішеннях, що аргументи позивача не відповідають повному змісту правових норм, на які він посилається. Верховний Суд формує правові висновки щодо застосування норм права, але не змінює їх зміст, перебираючи на себе законотворчі функції. Тому Верховний Суд залишає без уваги посилання позивача на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо позбавлення позивача права на спадкування з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та третьої статті 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.
Коло спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, визначається на день відкриття спадщини.
Отже, наявність дійсного заповіту не перешкоджало позивачу у реалізації її права на обов'язкову частку у спадщині, як і наявність обов'язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім'я іншої особи.
Посилання заявника на те, що судами не ставилось питання про призначення почеркознавчої експертизи є необґрунтованим, оскільки позивач в суді першої інстанції не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. При цьому в касаційній скарзі заявник сама вказувала про те, що позивачем не ставилось питання з приводу неідентичності підписів у документах. Позивач вважала, що факт зазначення в заповіті двох різних прізвищ та підтверджена свідками відсутність волевиявлення заповідача на укладення заповіту на ім'я ОСОБА_3 , не потребує додаткового почеркознавчого експертного дослідження.
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції, повідомивши сторонам у судовому засіданні 13 березня 2023 року про те, що повний текст рішення буде складено протягом 10 днів, але виготовив його в цей же день, є грубим та недобросовісним порушенням норм процесуального права є безпідставними, оскільки відповідно до частини шостої статті 259 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи. Отже, складення повного рішення суду в день ухвалення рішення відповідає нормам процесуального права.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Голоденко Лесі Олегівни, залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров