15 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 911/3322/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мамалуй О.О. - головуючий, Баранець О.М., Кролевець О.А.,
розглянувши матеріали касаційної скарги фізичної особи-підприємця Танаджи Костянтина Григоровича
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2025
у складі колегії суддів: Мальченко А.О. - головуючий, Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.
та на рішення господарського суду міста Києва від 01.08.2025
суддя: Мандриченко О.В.
у справі № 911/3322/24
за позовом фізичної особи-підприємця Танаджи Костянтина Григоровича
до товариства з обмеженою відповідальністю "Альфа-лізинг Україна"
про стягнення 223 364,37 грн,
Фізична особа-підприємець Танаджи Костянтин Григорович звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду міста Києва від 01.08.2025 у справі № 911/3322/24 .
При перевірці матеріалів касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в)справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Позов у цій справі подано у 2024 році.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2024 установлено у розмірі 3 028,00 грн.
Предметом позову у цій справі є стягнення 223 364,37 грн, отже, відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 12 ГПК України справа № 911/3322/24 є малозначною, оскільки ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Звертаючись до суду касаційної інстанції, скаржник зазначає, що у судовій практиці відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 17 Закону України "Про фінансовий лізинг", а саме висновку про те, чи покладається на продавця (постачальника) обов'язок повернути кошти сплачені Лізингоодержувачем за договором фінансового лізингу у момент до надіслання Лізингодавцем продавцеві (постачальнику) письмового повідомлення про односторонню відмову Лізингоодержувача від договору фінансового лізингу. А тому на думку скаржника, відповідь касаційного суду на вищезазначені новітні, проблемні, засадничі, раніше ґрунтовно не досліджувані питання права мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів подібних правовідносин. Відтак, за твердженням скаржника, справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики в частині порядку застосування зазначених скаржником норм.
Верховний Суд зазначає, що єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
Водночас фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21 зазначала, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Якісні критерії вказують на виключність правової проблеми, про що свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Водночас касаційна скарга фізичної особи-підприємця Танаджи Костянтина Григоровича не містить належних аргументів, які б свідчили про те, що справа №911/3322/24 стосується питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; у касаційній скарзі відсутні докази кількісного та якісного виміру наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також належні обґрунтування, які б дозволили дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як такі, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятками із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Подана касаційна скарга не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Танаджи Костянтина Григоровича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду міста Києва від 01.08.2025 у справі № 911/3322/24, оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 233, 234, 235, пунктом 2 частини третьої статті 287, пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Відмовити фізичній особі-підприємцю Танаджи Костянтину Григоровичу у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду міста Києва від 01.08.2025 у справі № 911/3322/24.
2. Копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу, а копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. О. Мамалуй
Судді О. М. Баранець
О. А. Кролевець