Справа № 369/5482/23
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/6658/2024
29 травня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 6 грудня 2023 року (суддя Пінкевич Н.С.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання вчинити дії,
встановив:
у квітні 2023 року позивачка звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати за нею право користування та визнати її наймачем квартири АДРЕСА_1 та зобов'язати Центр надання адміністративних послуг Фастівського району Київської області Чабанівської селищної ради зареєструвати її місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що у 80-х роках її брат ОСОБА_2 отримав ордер на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , та проживав у вказаній квартирі, оскільки працював у Національному науковому центрі «Інститут землеробства національної академії аграрних наук України», що територіально знаходиться у смт. Чабани.
Позивачка стверджувала, що проживала у зазначеній квартирі, як член сім'ї ОСОБА_2 в період із 1980 року по 1985 рік, згодом із 1990 року по 2000 рік, а потім із 2019 року по грудень 2022 року. У вказані періоди часу вона несла разом з братом обов'язки по утриманню квартири, приймала участь в оплаті комунальних послуг, надавала кошти на придбання необхідних для ремонту матеріалів. Крім її брата у спірній квартирі була зареєстрована його донька - ОСОБА_3 , однак вона не проживала у цій квартирі більше 15 років. Останні роки свого життя ОСОБА_2 хворів та потребував постійного догляду, у зв'язку з чим вона проживала разом з ним з 2019 року по жовтень 2022 року. У вересні 2022 року вона перевезла свого брата до місця його народження у Закарпатську область, де доглядала за ним до його смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого самостійно займалась його похованням.
Також позивачка зазначала, що 14 вересня 2022 року ОСОБА_2 склав заповіт, згідно якого заповідав їй усе своє майно, при цьому, починаючи з 2020 року він збирав документи для приватизації квартири, однак не встиг зробити це до своєї смерті. В грудні 2022 року вона звернулась до місцевого центру надання адміністративних послуг з метою
реєстрації у спірній квартирі, однак отримала відмову через те, що в неї був відсутній ордер на зайняття вказаного приміщення.
Позивачка вважала, що оскільки вона вселилась у спірну квартиру як член сім'ї наймача, на підставі виданого її брату ордеру, постійно проживала у цій квартирі протягом тривалого часу, вона не втратила право на користування вказаною квартирою після смерті брата.
Крім цього, позивачка зазначала, що дана квартира є її постійним та єдиним місцем проживання, яким вона одноособово користується, не маючи у власності інших об'єктів житла.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київського області від 6 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючи на неповне встановлення судом обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права.
Позивачка вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що вона має постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні та не надала доказів проживання у спірному житлі протягом зазначених нею періодів часу.
Позивачка зазначає, що дійсно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , де вони з братом народились, однак вона за вказаною адресою постійно не проживала, відвідуючи будинок час від часу. У цьому будинку до хвороби проживав її брат, оскільки саме тут в 2021 році він видав довіреність на її ім'я, якою уповноважив її на продаж його будинку та земельної ділянки в м. Києві, так як вона проживала в смт. Чабани, а він у Закарпатській області.
Також позивачка посилається на те, що комунальні послуги вона не сплачує, оскільки відповідач відмовляється зареєструвати її місце проживання у спірній квартирі та взагалі заперечує факт проживання в ній, відтак у неї відсутні підстави для здійснення оплати житлово-комунальних послуг за цією адресою.
Крім того позивачка не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сам факт хвороби ОСОБА_2 не підтверджує його потребу в отриманні сторонньої допомоги, оскільки її брат був людиною похилого віку, інвалідом ІІ групи, ліквідатором аварії на ЧАЕС та мав серйозні проблеми зі здоров'ям, не міг самостійно підніматись на п'ятий поверх та самостійно себе обслуговувати.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області - Ворошева Л.М. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що матеріали справи не містять доказів постійного проживання позивачки з померлим наймачем квартири, ведення ними спільного господарства та участі в утриманні спірного житла.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Тімашова А.С., який апеляційну скаргу підтримав, представника Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області - Гарагулі Н.О., яка проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 з 26 лютого 1975 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується листом Центру надання адміністративних послуг Чабанівської селищної ради № 02-20/501 від 18 листопада 2022 року (с.с.6) та копією його паспорта (с.с.12-13).
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 26 жовтня 2022 року, виданим Міжгірським відділом
державної реєстрації актів цивільного стану у Хустському районі Закарпатської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (с.с.17).
Як стверджує позивачка ОСОБА_1 , вона є сестрою ОСОБА_2 та зареєстрована з 6 червня 2003 року у АДРЕСА_3 (с.с.7-8).
Відповідно до довідки Центру надання адміністративних послуг Чабанівської селищної ради № 1390 від 12 червня 2023 року, ОСОБА_2 , який був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , щодо приватизації вказаної квартири не звертався (с.с.57).
Відповідно до довідки про склад сім'ї № 420 від 23 лютого 2018 року, виданої Чабанівською селищною радою, ОСОБА_2 та його донька - ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 (с.с.5).
Згідно картки по формі Б, ОСОБА_2 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , з 26 лютого 1975 року, знятий з реєстрації 18 листопада 2022 року у зв'язку зі смертю. Також у квартирі з 5 січня 1977 року зареєстрована ОСОБА_3 . Відомості про зняття її з реєстрації картка не містить (с.с.53-55).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має постійне місце проживання за іншою адресою, при цьому нею не було надано суду належних та допустимих доказів вселення у квартиру за згодою наймача, постійного проживання у квартирі ОСОБА_2 , ведення з ним спільного господарства, участі у витратах на утримання цього житла та сплати комунальних послуг.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин першої, третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частинами першою та другою статті 61 ЖК України закріплено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно з положеннями статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На
вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, у розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем.
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, й інші обставини справи, що мають значення для справи, зокрема, чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17.
Право користування жилим приміщенням нарівні із наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17)
Аналіз змісту статті 65 ЖК України у системному зв'язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні (постанови Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 646/660/19, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановив характер спірних правовідносин та дійшов до обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою факту її вселення у спірне приміщення за життя його наймача ОСОБА_2 та постійного проживання з останнім, а також, що зазначена квартира була постійним її місцем проживання.
З наявних в матеріалах справи документів встановлено, що позивачка має зареєстроване місце проживання з 6 червня 2003 року за адресою АДРЕСА_3 , і на час смерті ОСОБА_2 зберігала за собою право користування будинком за місцем реєстрації.
Доводи апеляційної скарги, що позивачка за вказаною адресою не проживала, а тільки відвідувала будинок час від часу, належними доказами не підтвердженні.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що на підставі ордеру на спірне жиле приміщення, виданого на ім'я ОСОБА_2 , позивачка проживала у спірній квартирі як член сім'ї, а саме, як сестра ОСОБА_2 у період з 1980 року по 1985 рік, не підтверджуються матеріалами справи, так як копію ордеру суду надано не було, а згідно картки по формі Б, позивачка ніколи не була зареєстрована у спірній квартирі.
Не надано позивачкою доказів і у підтвердження доводів апеляційної скарги про те, що вона тривалий час проживала у спірній квартирі, має тривалі зв'язки з конкретним місцем проживання, іншого постійного місця проживання у неї немає.
Наявна в матеріалах справи заява сусіда ОСОБА_4 не є належним доказом у підтвердження позовних вимог у розумінні положень статті 76 ЦПК України, оскільки зазначена особа у якості свідка судом не опитувалася, про кримінальну відповідальність за дачу завідома неправдивих показів він не попереджався.
У змісті постанови від 29 вересня 2021 року у справі № 759/9229/19 Верховний Суд зазначив, що належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків, інших обставин, які засвідчують реальність спільного проживання.
Разом з цим, матеріали справи не містять жодного доказу у підтвердження спільного проживання позивачки та ОСОБА_2 у спірній квартирі.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що в апеляційній скарзі позивачка зазначила, що з 2021 року ОСОБА_2 проживав у Закарпатській області, а вона в смт. Чабани, що суперечить доводам позивачки, викладеним у позовній заяві про її спільне проживання із ОСОБА_2 у спірній квартирі до вересня 2022 року.
Також суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що з наданих документів
вбачаться, що з січня 2021 року за спірною квартирою не сплачувалися комунальні послуги, що спростовує доводи позивачки про участь у витратах на утримання спірного житла та оплату комунальних послуг. При цьому, позивачкою не було надано жодної квитанції про сплату комунальних послуг за життя ОСОБА_2 .
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_2 за своїм станом здоров'я потребував стороннього догляду, який забезпечувала позивачка, також належними доказами не підтверджені, оскільки в матеріалах справи наявна тільки копія лікарського свідоцтва про смерть ОСОБА_2 , що не є належним документом у підтвердження стану здоров'я наймача за життя.
Таким чином, встановивши, що доказів на підтвердження того, що позивачка вселилася в спірну квартиру як член сім'ї ОСОБА_2 за наявності на це згоди останнього як наймача квартири, проживала разом із наймачем у зазначеному житловому приміщенні, матеріали справи не містять, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права користування спірним житловим приміщенням, а також визнання її наймачем вказаного жилого приміщення у порядку, встановленого статтями 64, 65 ЖК України.
Додані до апеляційної скарги документи апеляційним судом до розгляду не приймаються відповідно до положень частини 3 статті 367 ЦПК України.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлені обставини справи, оцінені надані докази, правильно застосовані норми матеріального права, не допущено порушення норм процесуального права, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не встановлено.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 6 грудня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 13 січня 2026 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук