14 січня 2026 року Справа № 480/11115/24
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Глазька С.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м.Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України, у якій просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.11.2024 №008017300023781 про відмову у визнанні особою без громадянства ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача від 12.02.2024 про визнання його особою без громадянства, з урахуванням вимог діючого законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Нижній Мордок Глушковського району Курської області у сім'ї ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , свідоцтво про народження позивача додається. Влітку 1993 року позивач разом з матір'ю переїхав до України до рідної сестри матері. В Україні позивач з 1993 року до 2002 року відвідував загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів у с. Косівщина Сумського району Сумської області. У 2005 році позивач закінчив Сумський професійний ліцей будівництва та автотранспорту. У 2022 році позивач брав участь у захисті Сумської області у складі добровольчого формування. Позивач проживає у цивільному шлюбі з ОСОБА_4 , мають спільних дітей - доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , синів ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Позивач зазначає, що громадянства України не набував, водночас не визнається громадянином Російської Федерації чи будь-якої іншої держави, що підтверджується довідкою Генерального консульства Російської Федерації від 15.08.2012 про неможливість встановлення належності до громадянства Російської Федерації.
Позивач вказує, що рішення Державної міграційної служби України від 19.11.2024 про відмову у визнанні його особою без громадянства є протиправним, оскільки прийняте без повного та всебічного з'ясування обставин справи, з порушенням вимог статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 317.
На думку позивача, відповідач безпідставно переклав на нього обов'язок доказування відсутності громадянства іншої держави, не вжив передбачених законом заходів для перевірки відповідної інформації шляхом направлення запитів до компетентних органів іноземної держави, а відтак дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у визнанні особою без громадянства.
Ухвалою суду від 02.01.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою суду від 01.09.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника Державної міграційної служби України про розгляд справи № 480/11115/24 у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, надав суду відзив, у якому зазначив, що під час розгляду заяви позивача про визнання його особою без громадянства Державною міграційною службою України було встановлено обставини, які, на думку відповідача, свідчать про наявність підстав для застосування положень абзацу другого частини третьої статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Відповідач вказує, що позивач народився на території Російської Федерації, а тому може розглядатися як особа, яка набула громадянство цієї держави за народженням, у зв'язку з чим підстави для визнання його особою без громадянства відсутні. Крім того, у відзиві зазначено, що у зв'язку з відсутністю ефективної взаємодії з компетентними органами Російської Федерації отримання підтверджуючої інформації щодо громадянства позивача є ускладненим.
З огляду на викладене, відповідач вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим і просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
На вказаний відзив представник позивача надала відповідь у якій зазначила, що відповідач враховуючи положення п. 26 Порядку №317 з метою перевірки наданих позивачем документів, в тому числі й з метою перевірки інформації, викладеної в довідці від 15.08.2012 року про неналежність до громадянства російської федерації, мав зробити відповідні запити до дипломатичних представництв або консульських установ російської федерації. Однак цього зроблено не було (як пояснили позивачу через військову агресію російської федерації), йому було запропоновано самостійно отримати в росії довідку про неналежність до громадянства російської федерації (яку позивач отримати не може через військові дії).
Однак цього відповідачем зроблено не було, саме відповідач зобов'язаний здійснювати перевірку наданої позивачем інформації щодо неналежності його до громадянства російської федерації шляхом надсилання відповідних запитів. У разі неотримання відповіді після третього такого запиту позивач згідно діючого законодавства визнається таким, що не вважається громадянином російської федерації, а тому його може бути визнано особою без громадянства. Іншого способу підтвердження наявності чи відсутності у особи громадянства іншої держави діючим законодавством не передбачено.
Ухвалою суду від 24.12.2025 було витребувано у Державної міграційної служби України належним чином завірені якісні копії документів, а також запропоновано позивачу надати письмові пояснення.
Дослідивши обставини справи та доводи позивача у позовній заяві та доводи відповідача у відзиві на позов, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 в селі Нижній Мордок, Глушковському районі Курської області. З 1993 року позивач постійно проживає на території України, де проходив навчання у закладах освіти, здійснював трудову діяльність, створив сім'ю.
Громадянства України позивач не набував.
Як зазначає позивач у 2005 році він звернувся в Генеральне консульство рф в Україні з метою отримання паспорту громадянина рф для виїзду за кордон.
У матеріалах справи наявні відомості про документування позивача паспортом громадянина російської федерації. Так, зі свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 24.08.2004 Мордокською селищною радою Глушковського району Курської області, вбачається, що на його зворотній стороні міститься відмітка про видачу 22.04.2005 у Генеральному консульстві рф в місті Харкові паспорта громадянина рф.
Крім того, в матеріалах справи міститься копія довідки Генерального консульства Російської Федерації в місті Харкові від 03.02.2005 № 247/п (надана відповідачем в системі Електронний суд), відповідно до якої ОСОБА_1 є громадянином російської федерації. Представник позивача у додаткових поясненнях не заперечуючи факт існування вказаної довідки, зазначає про відсутність у відповідача оригіналу вказаної довідки.
Також встановлено, що позивач був документований паспортом громадянина російської федерації серії НОМЕР_2 , виданим Генеральним консульством Російської Федерації в місті Харкові 12.04.2005 строком дії до 12.04.2010.
15.08.2012 Генеральним консульством рф було видано довідку, відповідно до якої встановити належність ОСОБА_1 до громадянства російської федерації не вбачається можливим.
У подальшому позивач звертався до органів Державної міграційної служби України з питань документування посвідкою на постійне проживання, а також із заявою про визнання його особою без громадянства.
19.11.2024 Державною міграційною службою України за результатами розгляду заяви позивача прийнято рішення про відмову у визнанні його особою без громадянства. Вказане рішення прийнято на підставі висновку, затвердженим заступником директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України.
Згідно з висновком Державної міграційної служби України від 19.11.2024, затвердженим заступником директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання його особою без громадянства встановлено таке.
У ході розгляду заяви зазначено, що заявником подано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане 24.08.2004 Мордокською селищною радою Глушковського району Курської області. На зворотній стороні зазначеного свідоцтва міститься відмітка про видачу 22.04.2005 у Генеральному консульстві російської федерації в місті Харкові паспорта громадянина російської федерації.
У висновку зазначено, що під час розгляду матеріалів справи про документування посвідками на постійне проживання встановлено наявність у матеріалах копії довідки Генерального консульства російської федерації в місті Харкові від 03.02.2005 № 247/п, відповідно до якої ОСОБА_1 є громадянином російської федерації.
Також у висновку зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , був документований паспортом громадянина російської федерації серії НОМЕР_2 , виданим Генеральним консульством російської федерації в місті Харкові 12.04.2005 строком дії до 12.04.2010.
У висновку зазначено, що надана заявником довідка Генерального консульства російської федерації від 15.08.2012 зазначає неможливість встановлення належності заявника до громадянства Російської Федерації та не містить відомостей про припинення або втрату громадянства Російської Федерації.
З урахуванням викладеного у висновку зазначено про наявність підстав для застосування абзацу другого частини третьої статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 особою без громадянства.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходив з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 26 Основного Закону України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно з пунктом два частини першої статті 92 Основного Закону України виключно законами України визначаються громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, а також встановлює порядок в'їзду в Україну та виїзду з України таких осіб визначає Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон № 3773-VI).
Відповідно до пункту 15 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» особа без громадянства це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини (частина друга статті 3 Закону № 3773-VI).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 6-1 Закону № 3773-VI письмова заява про визнання особою без громадянства подається особисто у паперовій формі до територіального органу чи до територіального підрозділу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (у разі його утворення), повнолітньою дієздатною особою за місцем її проживання.
Відповідно до абзацу другого частини другої статті 6-1 Закону № 3773-VI під час розгляду заяви про визнання особою без громадянства центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, вживає необхідних заходів для збору інформації з місця народження такої особи, країн або місць її попереднього постійного та довгострокового проживання, а також з країни, громадянство якої мають члени її сім'ї.
Згідно з абзацом першим пункту 5 Порядку розгляду заяв про визнання особою без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.03.2021 № 317 (далі Порядок № 317), рішення про визнання особою без громадянства або про відмову у визнанні особою без громадянства приймається протягом шести місяців з дня подання заяви про визнання особою без громадянства та визначених цим Порядком документів.
Відповідно до вимог абзацу другого частини третьої статті 6-1і Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, приймає рішення про відмову у визнанні особою без громадянства у разі, якщо особа, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, є громадянином України або іншої держави за умови, що її громадянство було визнано компетентним органом цієї держави та заявник був документований відповідно до законодавства цієї держави.
Пунктом 15 частини першої статті 1 Закону визначено, що особа без громадянства - це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону.
Дослідивши обставини справи, доводи позивача та його представника, викладені у позовній заяві, відповіді на відзив та додаткових письмових поясненнях, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на позов, суд зазначає наступне.
Як убачається з матеріалів справи, позивач народився на території колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, тобто до проголошення незалежності російської федерації як окремої держави. Після розпаду СРСР позивач у 1993 році прибув на територію України та з цього часу перебував на її території на підставах, визначених законодавством, що діяло на момент його в'їзду та подальшого проживання.
У подальшому позивач проживав в Україні, навчався, створив сім'ю, що підтверджується наявними у матеріалах справи документами, та підтримував соціальні зв'язки на території України. Разом з тим, як установлено судом, у 2005 році компетентним органом російської федерації позивачу було видано паспорт громадянина російської федерації для виїзду за кордон.
При цьому жодних належних і допустимих доказів того, що на момент видачі зазначеного паспорта або після цього позивач припинив громадянство російської федерації у встановленому законодавством цієї держави порядку, матеріали справи не містять. Пояснень щодо правових підстав отримання паспорта громадянина російської федерації у 2005 році позивач суду не надав, відповідних документів, які б свідчили про помилковість документування або про подальше припинення громадянства, також не подано.
Надана позивачем довідка, видана у 2012 році, не містить відомостей, які б підтверджували відсутність у позивача громадянства російської федерації. Зміст зазначеної довідки не свідчить ані про припинення громадянства, ані про відмову компетентних органів російської федерації у визнанні позивача своїм громадянином, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що така довідка сама по собі не підтверджує статусу позивача як особи без громадянства.
Звертаючись до відповідача із заявою про визнання його особою без громадянства, позивач посилався на тривале проживання в Україні, відсутність дійсних документів, що підтверджують належність до громадянства будь-якої держави, а також на неможливість реалізації своїх прав без оформлення відповідного статусу. Водночас, як правильно зазначено відповідачем у відзиві на позов, ключовим для вирішення питання про визнання особи без громадянства є встановлення факту, що така особа не розглядається громадянином жодною державою в силу дії її закону.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач був документований компетентним органом російської федерації паспортом громадянина цієї держави, що, у розумінні абзацу другого частини третьої статті 6-1 Закону № 3773-VI, є самостійною та достатньою підставою для відмови у визнанні особою без громадянства за умови відсутності доказів припинення такого громадянства.
Суд критично оцінює доводи позивача про те, що факт народження поза межами російської федерації автоматично виключає можливість набуття ним громадянства цієї держави, оскільки питання громадянства вирішується не за територією народження, а відповідно до норм національного законодавства конкретної держави, яке може передбачати різні підстави його набуття. При цьому позивач не надав суду жодних рішень або офіційних відповідей компетентних органів російської федерації, з яких би вбачалося, що він не визнається громадянином цієї держави.
Посилання позивача та його представника на судову практику у подібних правовідносинах суд оцінює з урахуванням того, що у справах, на які вони посилаються, судами встановлювались обставини відсутності документування особи паспортом будь-якої держави або наявність офіційних підтверджень від іноземних компетентних органів щодо невизнання особи своїм громадянином. Натомість у даній справі такі обставини відсутні.
Оцінюючи доводи позивача та його представника про те, що відповідач був зобов'язаний здійснювати запити до компетентних органів іноземної держави, а у разі неотримання відповіді на черговий запит позивач не міг вважатися громадянином іншої держави, суд зазначає наступне.
Відповідно до абзацу другого частини другої статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» під час розгляду заяви про визнання особою без громадянства центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, «вживає необхідних заходів для збору інформації з місця народження такої особи, країн або місць її попереднього постійного та довгострокового проживання, а також з країни, громадянство якої мають члени її сім'ї».
Разом з тим наведена норма не містить положень, які б покладали на відповідача обов'язок отримати обов'язкову відповідь від компетентного органу іноземної держави або здійснювати необмежену кількість запитів як умову для прийняття рішення за результатами розгляду заяви. Закон також не передбачає правових наслідків у вигляді автоматичного визнання особи без громадянства у разі ненадання відповіді на відповідний запит.
Згідно з пунктом 15 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI «особа без громадянства - це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону». Таким чином, ключовим є встановлення факту невизнання особи громадянином будь-якої держави, а не лише формальне дотримання процедури направлення запитів.
Судом установлено, що матеріали справи містять відомості про документування позивача паспортом громадянина російської федерації, виданим у 2005 році компетентним органом цієї держави. При цьому позивач у позовній заяві, відповіді на відзив та додаткових поясненнях не спростовує сам факт отримання ним зазначеного паспорта, а також не заперечує обставини його видачі.
Більше того, на виконання вимог ухвали суду про витребування доказів позивачу було запропоновано надати письмові пояснення щодо обставин та підстав видачі йому паспорта громадянина російської федерації у 2005 році, однак таких пояснень суду надано не було. Доказів припинення громадянства російської федерації або документального підтвердження того, що на момент видачі паспорта позивач не визнавався громадянином цієї держави, матеріали справи також не містять.
Аналізуючи положення Порядку розгляду заяв про визнання особою без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.03.2021 № 317, суд зазначає, що відповідно до пункту 5 цього Порядку «рішення про визнання особою без громадянства або про відмову у визнанні особою без громадянства приймається протягом шести місяців з дня подання заяви про визнання особою без громадянства та визначених цим Порядком документів». При цьому Порядок № 317 не встановлює залежності прийняття рішення виключно від отримання відповідей на запити до іноземних органів та не передбачає можливості ігнорування наявних у справі доказів документування особи паспортом іноземної держави.
Таким чином, доводи позивача про те, що у зв'язку з неотриманням відповіді на черговий запит він не може вважатися громадянином іншої держави, суд оцінює як такі, що не ґрунтуються на вимогах Закону № 3773-VI та Порядку № 317 і зводяться до помилкового ототожнення процесу збору інформації з обов'язком встановити відсутність громадянства всупереч наявним доказам.
За наведених обставин суд доходить висновку, що відповідач, діючи в межах наданих повноважень та з урахуванням наявних матеріалів справи, правомірно дійшов висновку про відмову у визнанні позивача особою без громадянства, а наведені позивачем доводи не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.
Таким чином, з урахуванням установлених фактичних обставин справи, змісту оскаржуваного рішення відповідача, норм Конституції України, Закону № 3773-VI та Порядку № 317, суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи рішення про відмову у визнанні позивача особою без громадянства, діяв у межах наданих йому повноважень, на підставі та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, а доводи позивача не спростовують правомірності такого рішення.
У зв'язку з наведеним підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Відповідно до ст.139 КАС підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.М. Глазько